«Чучхе» наше все

Літо минулого року не припинило політичного життя в Україні. Народні прикмети показують на те, що й літо 2013 року також виявиться робочим – в Україні анонсовано початок створення нового громадсько-політичного руху «Третя республіка».

На увагу ця ініціатива заслуговує з кількох причин. По-перше, нині в політичному просторі накопичилась критична маса політично досвідчених людей, яких або не пускають у політичну пісочницю, або вони самі не бажають ліпити піщані замки.

По-друге, український виборець, незадоволений якістю істеблішменту, знаходиться у пошуку та стані очікування чогось притомного і готовий відповісти взаємністю тому, хто нарешті вийде до нього з повідомленням.

По-третє, зберігається інтрига щодо лідера цього руху Юрія Луценка – народ хоче дізнатися, що зрозумів за ґратами колишній міністр.

Вчетверте в Україні вперше робиться спроба пошуку смислів – зміст має стати попереду форми.

Інтрига доповнюється драматизмом. Смисли доведеться продукувати нації, яка століттями була споживачами чужих сенсів, а філософська школа якої представлена не філософами, а докторами філософських наук. Якщо врахувати факт відсутності ідеологів і, навпаки, великої кількості політтехнологів, стає зовсім сумно.

Те що час надування політичних бульбашок минув зрозуміло усім, але це розуміння не означає що проект «Третя республіка» не стане черговою бульбашкою, адже до цього нічого іншого ми не робили. Для прикладу можна згадати останню ініціативу «Перше грудня».

Отже переходимо до справи. Якщо автор цього тексту все вірно зрозумів, то основна ідея «Третьої республіки» полягає у тому, що необхідно міняти «систему», тому що на основі старих порядків і правил гри не можливо побудувати щось нове. Також автори ідеї мають на меті подолати громадянське протистояння – «зшити» країну.

І тут важливо розуміти головне: не розкривши у чому, власне, полягає порок нинішньої «системи» і не сказавши хто ми і чого хочемо, результати діяльності руху спрогнозувати можна вже зараз.

Враховуючи історично-політичну складову ідеї «Третьої республіки», особливого значення у цьому процесі набуває вірна (!) оцінка минулого. Саме цій проблемі буде присвячено значної уваги.

Про важливість чесної суспільної дискусії

Кілька років назад із дружнім візитом нас із дружиною відвідала теща із своєю подругою, яка весь свій вік прожила у якомусь містечку на Донеччині. Людина освічена і надзвичайно політична активна. В процесі дискусії, яка тривала до глибокої ночі, баба Аня (так звали нашу гостю) вирішила застосувати проти мене «ядерну зброю» і запитала як я оцінюю безжальні вбивства «бандєровцамі-націоналістами» молоденьких вчительок, які приїхали вчити маленьких галицьких діточок. Я відповів, що схвально ставлюсь до цього процесу. Якби не пізня ніч, невідоме місто, дощ за вікном і не благання тещі, баба Аня залишала б наше товариство протягом 10 секунд. Але страх перед невідомим примусили її заночувати у нашій «криївці». На ранок, «утро вєчєра мудрєнєє», ми продовжили розмову. Після кількох моїх аргументів візаві зрозуміла мою позицію, проте програвати їй не хотілося і, чи то закликаючи мене до примирення, чи то продовжуючи наступальні дії (комуністи не здаються) схвильованим голосом сказала мені наступну фразу: «Но оні вєдь в ЕТО вєрілі». Звичайно я знайшов, що відповісти, навівши їй приклад віри корінних мешканців племен півдня Африки, які вірять, що зґвалтувавши білу людину вони позбавляються вірусу імунодефіциту. На цьому думку можна обірвати аби не опошляти текст, адже стає ясно, що людина не зобов’язана вірити у те що вірить її сусід, так як це може бути смертельно небезпечно для неї. Однак фраза «оні вєдь в ЕТО вєрілі» змусила мене серйозно задуматись у що вони вірили, за що вмирали і що таке, власне, «ЕТО». Окрім того, цей приклад показує наскільки важливо не кривлятися при серйозних розмовах. Саме кривляння можуть призвести до нових жертв не вирішивши ніяких протиріч.

Експансія

Найкращий спосіб зберегти набуте – це експансія. Усвідомлення і прийняття цього сенсу допоможе українцям позбутися комплексу ображених – хто не веде власної експансії стане жертвою експансії інших. Методи, способи, форми експансії постійно удосконалюються. Росію початку ХХ століття можна вважати лідером експансії у світі. На відміну від примітивної і безтолкової польської експансії (для українців актуальна саме вона), російська експансія була продуманою, вишуканою, підступною і ефективною. У нашій ситуації оцінки минулого важливо розуміти, що СРСР це не лише форма організації багатонаціональної імперії, яка згладжувала і маскувала різноманітні протиріччя, СРСР – це формула справедливості. Загалом важливо розуміти, що Росія і зараз продовжує залишатися джерелом смислів і не відмовилася від експансії.

Росія як заручниця невирішених європейських проблем

Надзвичайно шкідливо вважати, що війна з Росією у 18-20-х роках минулого століття була програна Україною виключно внаслідок чисельної переваги ворога, чи військових прорахунків. Війна була програна ідеологічно. Ідеологічна потужність Росії та її масштаби мислення були куди сильнішою зброєю від багнетів та гармат. Росії вдалося закріпитися на окупованих територіях, а це куди складніше аніж їх завоювати завдяки своїй формулі справедливості, яку, будемо відверті, сприйняли не лише погоничі великої і дрібної рогатої худоби – її сприйняла критично необхідна маса українських верхів. Так, їх було мало, але виявилося достатньо.

Ця формула справедливості вивільнила значну творчу енергію російського суспільства, матеріальними наслідками якої досі користуються українські радянські олігархи. Соціальні ліфти відкрили дорогу російським талантам, які опинилися на верхівці соціальної піраміди. І глузування з фрази «кто бил нікєм, тот станєт всєм» тут недоречне, адже здатність розкритися отримали всі хто мав якісь здібності, а не лише ті хто були ніким, хоча й вони також.

Люди побачили майбутнє, кожному не лише намалювали його місце у житті, він з ним погодився. Це цементувало суспільство. А тепер давайте згадаємо, що пропонували поляки українцям за зречення від свого. Різниця очевидна.

Але поки відійдемо від Росії. Корисно подивитися що відбувалося у цей час у світі, адже Росія не була ізольована від нього і багато в чому залежала від загальних процесів.

На початку ХХ століття Європа розплачувався за протиріччя породжені індивідуалізмом, раціональним та ірраціональним егоїзмом. Все важче тодішнім ідеологам і політтехнологам вдавалося переконувати маси, що соціальна нерівність є справедливістю. Стала очевидна надзвичайно важлива соціальна диспропорція – точок росту або точок для самореалізації та творчості, яким володіє соціум, значно менше аніж людей, якій мають потребу у самореалізації, підкріплену здібностями і талантами.

Для нівелювання цих протиріч працювали і творилися цілі інституції. Провідне місце у системі стримувань народного невдоволення відігравала церква і християнське вчення. Цей інститут пропонував абстрагуватися від буття і його проблем та орієнтував людину на небеса, розчленувавши таку категорію як свобода на внутрішню і зовнішню, пропагуючи лише першу (духовність як вправляння у внутрішній свободі).

Інше пояснення давала світська наука, яку в СРСР презирливо називали буржуазною. Усі ці інститути формували своє розуміння справедливості, але саме головне, було сформовано розуміння духовності як ВІРИ – не розумієш, не згоден, не відчуваєш – ВІР.

В доповнення до ідеології Європа пропонувала матеріальну винагороду для тих, кого переконати теоріями не помічати несправедливість було не можливо. Проте така політика актуалізувала ще одне протиріччя. Виявилося, що подаяння не однаково оцінюється стороною яка дає і стороною яка бере – перша вважає, що дала багато, друга – що отримала мало. Все це народило профспілки, рухи, громадські організації та навіть політичні партії.

У чому ж полягав порок «системи» побудованій на індивідуалізмі, який збурив ситуацію у Європі та підштовхнув Росію до радикальних трансформацій? Причім треба розуміти, що народ не просто розстріляв царя-батюшку, «холопи» знищили свою еліту. Відповідь на це питання просте – обопільна аморальність та бездуховність як еліти так і народу(!). Причім першоджерелом аморальності і бездуховності була якраз еліта. Так, можна шукати пояснення цим процесам, стверджувати, що який народ така і еліта. Можна навіть стверджувати, що Росія це рабська країна у якій ніколи не було індивідуалізму. Проте все це не так. І висновок із ситуації, які відбулася сто років назад простий – людина вдало може не лише розвиватись в індивідуальній системі координат і ставати духовною, вона може так само успішно в ній деградувати, про що свідчить ситуація у сучасній Європі.

Отже на початку минулого століття надпотужного удару було завдано по індивідуалізму, егоїзму та особистості. На підвладних територіях Росії вдалося переконати, що духовність і мораль не можуть вийти з індивідуалізму. Бути індивідуалістом – це бути аморальною і бездуховною людиною, тому особистість знищувалася у зародку на етапі індивіда.

Підкорення інтересам колективу, більшості роблять людину моральною і духовною, колектив – місце, яке робить з людини людину, – так віщало російське вчення і так звучали російські смисли.

У цьому вчені формально обходилось питання жертовності, але жертвувати було потрібно собою та свободою на користь загальних інтересів. За цим пильно слідкували тримачі смислів, які одночасно були колекторами «чаяній» і мрій російського народу, а також вивільнювачами та скеровувачами його енергії.

Російське розуміння справедливості, яке походило з розуміння духовності, дало можливість розв’язане одне з ключових протиріч, яке виходило з дефіциту точок для самореалізації, кількість яких було приведено до кількості людей, що мають таланти. Цим людям була надана можливість поринути у вир творчості за відмову від претензій на матеріальну винагороду, яка рівномірно розподілялась між суспільством. Давайте погодимося, що «безплатно» робити те, що ми хочемо у житті, набагато краще аніж «безплатно» робити те чого ми не хочемо, а саме таку інтегральну характеристику мав тогочасний російський капіталізм. Не далеко від нього пішов й нинішній український.

Таким чином ми можемо стверджувати, що Росія через власне розуміння справедливості впорядкувала всі сфери життєдіяльності людини.

Що відбулося в Україні

Те що відбулося в Україні влучно формульовано російським прислів’ям «що росіянину добре, те німцю смерть». Російське розуміння духовності і справедливості виявилося для українців смертоносним. На відміну від Росії в Україні російські смисли та побудовані на них порядки за допомогою новостворених соціальних ліфтів вивели на вершину соціальної піраміди не приховані та пригнічені таланти, а ницих покидьків, які мстилися за свою ущербність – це інтегральний підсумок практичного впровадження чужої духовності і справедливості.

Сучасні російські «мислителі» полюбляють наводити приклад гуманізм товариша Будьонного, який доповідав товаришу Сталіну про «пєрєгіби на мєстах» у 1932 та закликав до знищення тих, хто відбирав у людей хліб. Але ці «мислителі» мають розуміти, хто і що підняло цих покидьків соціальними ліфтами на верхівку соціальної піраміди.

У чому порок «системи» і чому вона занепала

Перед тим як шукати відповідь на це запитання необхідно зрозуміти наступне. За період з 1917 по 1991 була збудована локальна російська цивілізація, яка постала на фундаменті Російської імперії внаслідок нездоланих протиріч викликаних людським егоїзмом. Будь-яка цивілізація будується на жертовності. Безжертовних цивілізацій не існує. За що ж жертвували росіяни? За власне розуміння СПРАВЕДЛИВОСТІ!!!

Так, це була ширма російського шовінізму. Насправді був прошарок людей, який жертвував за російське. Так, російський шовінізм був складовою російської експансії, але не він дозволив закріпитися на окупованих територіях.

Тепер щодо пороку «системи». Це надзвичайно складне питання, але пошукати відповідь на нього варто. Російське «Чучхе» ХХ століття було прямою альтернативою християнства і не передбачало з ним співіснування. Члени Політбюро ЦК КПРС по факту були пантеоном богів, тримачами смислів (формули справедливості) і носіями істини. У них вірили і їх відчували. Вони – виразники інтересів російської сутності. Шлях до пантеону був тернистий і вимагав жертовності. Однією з головних жертв була жертва свободи. «Система» почала давати збій, коли до пантеону тримачів смислів почали потрапляти люди не здатні жертвувати, не здатні вмирати і не здатні відображати інтереси «трудового народу». Політбюро з пантеону богів поступово перетворювалось у аморфну речовину, яка не викликала бажання вірити. Так відбувався процес обриву чуттєвих зв’язків між «богами» і «вірянами». Так руйнувалася російська «духовність».

Не менш цікаві процеси відбувалися і з народом. Прийнявши російського «Чучхе» людина припиняла жити своє життя. Вона виконувала настанови «просвітлених і обізнаних», втрачаючи здатність вибирати і нести відповідальність за свої вчинки. Окрім того, причетність до більшості, як влучно підмітив фон Хаєк, замінили їй мораль. Цей феномен ми можемо спостерігати і зараз – багато людей намагається бути там де «перемога». Головне у житті – це належати до більшості.

Така система могла існувати лише до тих пір, допоки джерелом моралі були «боги». Але як тільки «боги» припинили жертвувати – мораль зникла. І тут важливо розуміти, що мораль у російській системі координат є дуже умовною категорією. Пригадується як із короткою промовою з цього питання на одному із зібрань ініціативи «Перше грудня» виступив директор інституту стратегічних досліджень Андрій Єрмолаєв, який охарактеризував радянську добу як бездуховну, але моральну!

Але чи може бездуховна людина бути моральною?

Треба сказати, що це ключове питання сьогоднішнього порядку денного, коли ми говоримо про «систему» і її пороки. На разі існує думка, що радянська модель життя продукувала моральних людей. Це ілюзія – «система» заохочувала і використовувала моральних людей! Де вони бралися? Мораль – це похідне духовності як відчуття. Духовність – це не віра, це відчуття, яке представлене і реалізується через сумління. Воно дає оцінку нашим діям в процесі життєдіяльності. Важливо розуміти, що духовність, це індивідуальна категорія, це інтимний зв’язок із Богом.

Саме з цього витікає цінність свободи і волі – тільки живучи своє життя, виконуючи свою, а не чужу волю можна бути духовною людиною. Людина, яка виконую чужу волю і живучи не своє життя не є духовною. Вона може бути моральною, якщо виконує волю «правильних» людей, але не духовною. Зрозуміло, що ця моральність є удаваною і хиткою. Нерідко, опиняючись сама із собою вона стає аморальною. Прикладів у даному випадку наводити не треба, достатньо подивитися навколо себе.

Це один з головних пороків «системи» з якої ми вийшли. Однак це ще не все. Ключовим пороком системи є орієнтація на експлуатацію людських недоліків і паразитування на людських чеснотах. Ми успадкували касту людей, яка не уявляє собі іншого розуміння життя та інших джерел існування. Усі вони вийшли з лона Росії і російського «Чучхе». Менеджмент в українському розумінні, це саме паразитування і експлуатація, а не вивільнення творчої енергії та її спрямування. Люди, які вміють це робити називаються у нас елітою. «Помаранчеві» у більшій мірі експлуатують людські чесноти, головною з яких є прагнення справедливості. «Біло-блакитні» у більшій мірі експлуатують людські недоліки (жадібність, продажність, ницість, ущербність, озлобленість, тощо). Об’єднує їх формула Гегеля – раб навколо себе виховує рабів, — так висловився великий філософ. Відрізняються два табори не лише культурою корупції і мовою спілкування. Є й більш тонкі речі. Рабство «біло-блакитних» абсолютне і примітивне з обмеженням зовнішньої свободи. Рабство «помаранчевих» не зазіхає на зовнішню свободу, воно відбирає у людей внутрішню свободу. Але представники обох полюсів мають запит на рабів і на рабство. Це також походить із «системи» і є її пороком.

Отже загальний висновок простий – всі хто потрапляє до «системи», а до неї потрапляють майже усі, автоматично стає на шлях бездуховності, аморальності і професійної деградації. Все це можна спостерігати в усіх сферах життя. Ці люди і їхні соціальні інститути – є нашими ворогами. Це виклик, який ми мусимо прийняти.

Важливо розуміти, що «система», це не абстракція. Вона має суб’єктність, корпоративну етику і правила гри, носіїв смислів і таке інше. «Система» об’єднується ємким словосполученням адміністративний ресурс. Під ним слід розуміти СБУ, МВС, прокуратуру, суди, державних службовців, пожежників і навіть працівниць бібліотек та музеїв.

Помилкою буде вважати, що «система» живиться виключно з бюджету. Бюджетний та корупційний ресурс не є безмежним. «Система» активно представлена у бізнесі. Саме завдяки їй вітчизняна економіка, має найвищий у світі рівень посередництва і величезний конгломерат безглуздих законів, що забезпечує її роботою. «Система» представлена армією людей, які вважають, що вони не повинні працювати, працювати повинні на них.

Презирство до праці – ще один порок «системи», який ми успадкували. Саме тому наша країна є полігоном різноманітних «разводняків», шахрайських схем і «тєм». Якщо хтось вважає, що продразвьорстка зникла, то він глибко помиляється. Вона є і має законодавче забезпечення. Просто комісари тепер називаються зернотрейдерами і банкірами. Це діти колишніх секретарів обкомів та райкомів, що відбирають у селян зерно за новими схемами. Дарма, що вони не здатні розрізнити колос ячменю від колоса пшениці, головне, що вони впевнені у тому, що вони не повинні орати землю, тому що вони «просвітлені і обізнані» і здатні «масштабно мислити». Саме тому наша освіта орієнтована на юристів, економістів, менеджерів, політологів і таке інше. Саме тому людина сама у себе повинна купувати власну хату або власну землю.

Таким чином, причини занепаду будь-якої системи універсальні – це бездуховність, аморальність, презирство до праці, розірвання зв’язку між елітою та народом. Що, власне, спостерігаємо в Україні. Унікальними і складними є шляхи, які ведуть до цього. І саме вони потребують глибокого осмислення і вивчення.

«Зшивання» України

Мало хто із «зшивачів» України, починаючи розмову про об’єднання, розуміє таку важливу річ як здатність змінюватись і змінювати свої погляди під вагою аргументів. Якщо хоча б одна із сторін не здатна це робити, ніякого «зшивання» не відбудеться. Наступна річ, яку не бажають зрозуміти, стосується історичних подій. На сьогодні існує дуже багато демагогів найвищого рівня, котрі не бажають давати відповіді на гострі запитання та уникають викликів. Саме тому вони сформували тезу «історію – історикам». Але історія не вивчається за ради дат. Історія вивчається для аналізу, самоствердження, експансії і таке інше. Тому історики не констатують факти, вони їх інтерпретують, навіть якщо стверджують зворотне. Інтерпретація історичних фактів пов’язана з одвічною боротьбою добра і зла. Окрім того суперечки навколо історичних подій походять з природи людини – її потягу до справедливості та помсти.

Поляки, наприклад, розуміють, що вони уже не можуть розстріляти бажану кількість українців, тому намагаються отримати бодай сатисфакцію у вигляді представлення українців як дикунів. При цьому усі сторони історичних суперечок намагаються нав’язати опоненту погляд на ситуацію зі своєї позиції. Панство намагається давати оцінку минулого з позиції сучасного розуміння цінності життя, висмикуючи подію із загального контексту стосунків. «Гаспада» вимагають оцінку подій з позиції своїх геополітичних інтересів та свого розуміння справедливості, свободи, честі і таке інше.

Якщо враховувати, що росіяни до недавнього називались «большевікамі», а мораль їм заміняє причетність до більшості, то навряд чи можна сподіватися на їхню здатність змінюватись під вагою аргументів. На разі їх можна зрозуміти. Якщо вони раптом виявлять таку здатність, їм доведеться визнати безсенсовість свого минулого життя. Його треба перекреслити так, як це зробили німці після другої світової війни.

Така прискіплива увага до Росії у контексті «зшивання» не є випадковою. Справа у тім, що усіх громадян України можна розділити на дві великі категорії – проукраїнські і проросійські. Проукраїнські громадяни також діляться на дві категорії: без відчуття фантомного болю та з відчуттям фантомного болю. Саме остання категорія уявляє для нас інтерес, позаяк «зшиватися» необхідно саме з ними. Це категорія українських громадян, як правило етнічних українців, які сприйняли, не важливо, добровільно чи примусово, російські смисли і російську формулу справедливості. Саме тому їх мучать важкі фантомні болі.

З першого погляду здається, що ці люди були просто споживачами чужих смислів. Так, це вірно. Але вони пристали на формулу справедливості і у силу тих чи інших обставин не розглядали її як ширму і не бачили за нею російського шовінізму. На базі цієї формули вони поріднилися з однодумцями і поряд з їхньою «вірою» прийняли їхню мову, яка їм забезпечувала творчу реалізацію. Давайте погодимось, це не прийняти теорію нацизму. Жертви для них – це не злодіяння російських фашистів, це плата за велике і світле майбутнє, за щастя всіх людей.

1941- 1945 роки для цих людей був великою вітчизняною війною. Вони йшли у бій за «совєтскую родіну» під червоними прапорами. Так, дійсно ці люди не воювали за Україну. Вони воювали за Росію. Ніякого відношення їхнє життя до України і її мрій не мало.

Так, з позиції сьогоднішнього дня ми розуміємо хто насправді був фашистом. Але показавши марність їхнього життя, перекресливши їхнє минуле, виставляючи їх моральними уродами, нам навряд чи вдасться «зшити» країну.

Окрім того не слід забувати, що дискусії про минуле доводиться вести не з тими людьми, які повірили і сприйняли «Чучхе». Сперечатися доводиться з їхніми «довіреними особами». Це люди, які паразитують на цій ідеології, а не живуть за її нормами. Вони вправно грають на почуттях «вірян», захищаючи минуле підтримують їхню самооцінку та значимість у історичних процесах. Апелювати до них, це все одно що закликати до совісті наркобарона і переконувати його у згубній дії наркотиків.

Тому для того аби об’єднати країну треба не сперечатись про минуле, а показати образ майбутнього (візію) і місце у ньому кожної людини, у тому числі місце для людей, яким не потрібна абсолютна свобода, які схильні до колективного життя і колективної моралі. Для всіх нас і для них також треба скласти нову формулу справедливості. Причетність до нового «великого» автоматично «затре» хибне минуле, тому що це уже буде не їхні минуле.

Просто так прибрати пам’ятники Леніну з вулиць міст і містечок не даючи взамін нічого – не вірно. Це все одно, що виносити ікони і хрести з церков.

Парадокс полягає у тому, що Москва і Петербург, батьківщина «Чучхе», уже давно познімали своїх богів, хоча це й справді їхня історія. Натомість Харків, Дніпропетровськ, Донецьк продовжують у них вірити і називати їх своєю історією.

Образ майбутнього через формулу справедливості

Всі проблеми нашого життя, у тому числі й економічні – це не розв’язані проблеми філософії. Розв’язком цих завдань й має займатися 1% від політично активних громадян.

Образ майбутнього для 99, 99% людей формується не з абстракцій, він складається з дуже конкретних формул впорядкування усіх сфер життя. Саме представляючи наше бачення щодо впорядкування тієї чи іншої сфери життя ми демонструємо своє розуміння справедливості.