Чому “Мінський формат” не має жодних перспектив

Як і очікувалося, документи, підписані у Мінську 12 лютого у так званому “норманському” форматі почали Путіним виконувтися в частині припинення вогню, відведення важких озброєнь і обміну полоненими. Почали, тому, що всі інші пункти мінського протоколу є для Путіна вигідні з точки зору втягування України назад в орбіту євразійського простору.

Те, що режим припинення вогню регулярно не дотримується і не буде дотримуватися, це не його, Путіна проблема. Це бойовики ДНР і ДНР, яких “ніхто не контролює”. Росію ж на міжнародному рівні так і не визнано ні агресором, ні стороною конфлікту. Тому до неї і не може бути претензій.

І те, що не всі озброєння будуть відведені, не всі полонені будуть обміняні це проблема або бойовиків, або питання подальшого перевогорного процесу.

Іншими словами Україна, як і раніше знову отримала не мир, а хитке тимчасове перемир’я, яке рано чи пізно знову закінчиться черговим російсько-терористичним військовим наступом.

Незавершена російсько-українська війна може мати трагічні наслідки як стосовно втрати чергових територій, так і для української державності взагалі. Після мінських домовленостей Путін залишив для себе достатньо широке поле для маневру: або готувати черговий наступ (наприклад, приурочивши його до 70-річчя перемоги над Німеччиною), або продовжувати повзучий переговорний процес, або взяти курс на внутрішнє розхитування української державності вимагаючи неухильного виконання мінського протоколу.

Пункти цього протоколу з 4 по 11 і зобов’язання взяті Україною, ще й закріплені рішенням Ради безпеки ООН дають для Путіна майже ідеальну можливість для здійснення третього варіанту.

Хоча, я, особисто, вважаю, що Путін буде готувати військовий наступ з метою відрізати Україну від Чорного моря взагалі. Така його природа, добивати жертву до кінця.

Мінськ — 2 наочно показав, що позиція українського керівництва щодо російсько-української війни є політично невизначеною, внутрішньо-суперечливою і найголовніше — недієвою. Це все ходи у відповідь, тоді як ініціатива продовжує знаходитися в руках у Путіна. Український Президент продовжує надавати перевагу дипломатії і переговорному процесу у вирішенні контфілкту на Донбасі. Більше того, існуючий режим тіньових, підкилимних стосунків Порошенка і Путіна (безпосередньо і через посередників) всупереч існуючому в Україні правопорядку прямо провокує новий військовий наступ ворога.

Президент сильно надіється на міжнародну підтримку Заходу. Між тим, Захід, попри публічну солідарність з Україною більше трактує цю війну, як внутрішнє українське протистояння, максимум як російсько-український локальний конфлікт, а не як повномаштабне міжнародне протистояння, яке може привести до великої війни. І це є головним недоліком Порошенківого мирного плану.

Що можна зробити зараз, за час нетрималого мирного перепочинку з точки зору національних інтересів України?

На мою думку, українське політична еліта в цей момент повинна взяти на себе відповідальність за прийняття доленосних для країни рішень, відповідальність за ведення війни і за створення вертикалі влади для забезпечення оборони країни. Якщо на нас напала інша країна, то це війна а не АТО. І ця правда має бути сказана, а не замовчувана.

На офіційному рівні, має бути негайно прийнята копцепція “лінії фронту” як лінії розмежування між Україною і Росією в політичному, військовому, територіальному, економічному та ідеологічному вимірах. Це швидше має бути не якась чергова заява, декларація чи звернення — це має відбутися на ментальному рівні, в головах вищих посадових осіб нашої держави. Суспільство відразу відчує таку зміну по реальних кроках, які будуть здійснюватися Президентом, урядом та ВРУ.

В першу чергу це означає для України неможливість імплементації будь-яких політико правових утворень на своїй території, навязаних російською стороною. Донбас, на моє глибоке переконання, потребує не децентралізації, якихось особливих статусів чи автономії, а сильної центральної влади, яка відновить правопорядок, окреслить нові напрямки розвитку регіону і запропонує населенню соціальні компенсації.

Якщо частина Донбасу зараз окупована і визволити її військовим шляхом зараз неможливо, значить треба визнати цю частину тимчасово окупованою територією і не нести стосовно неї жодних зобовязань.

Якщо, як стверджує Президент України, Захід та інші, військового вирішення окупації Донбасу немає в принципі тоді для України буде краще відрізати від свого організму цю гангрену щоб зберегти решту. Ще в грудні минулого року я пропонував механізм референдуму стосовно політичного самовизначення Донбасу під міжнародним контролем. Хай Донбас сам визначиться де він хоче перебувати: в складі України, чи в складі Росії. Нам не слід боятися ні опитування на Донбасі з цього питання і всеукраїнського референдуму з цього ж таки питання.

Якщо Президент України хоче і надалі віддавати пріоритет дипломатичному вирішенню проблеми, то робити це треба тільки на принципах міждержавних відносин. Це означає недопустимість “внутрішніх”, кулуарних домовленостей з російською стороною, які де-факто залишають Україну по євразійській стороні.

Переконаний, що воєнна мобілізація і мілітаризація суспільства за принципом “мусимо вести навязану нам війну, щоб залишитися вільними” матиме набагато більший шанс на відвернення масштабної війни ніж тягучий переговорний процес і постійне умовляння агресора.

На мобілізовану і готову до війни Україну Путін не піде. А на Україну, яка просить миру і готова на невиправдані компроміси — сто відсотків піде.

І останнє. Нам всім треба зрозуміти в чому полягає найбільша ціна цієї російсько-української війни. Вона полягає в збережені або втраті Росією статусу імперії. Збереженні чи втраті російським суспільством своєї імперської ідентичності, після чого для Росії наступить болісний процес переходу до нового стану. У збереженні чи знищенні самої російської концепції євроазійства.

Україна і Росія представляють собою два взаємовиключні проекти трансформації Євразії. Перемога одного означає поразку іншого. Наша перемога, отже, буде не лише збереженням нашої свободи і незалежності, вона допоможе трансформувати і саму Росію.

З цієї точки зору, так званий “мінський” формат немає жодної стратегічної перспективи, а мінські домовленості є вкрай шкідливі для України. Окремі їх позитивні моменти, як от, припинення вогню чи обмін полоненими мають виключно тактичне значення.

Чим швидше українське політичне керівництво це усвідомить і кардинально змінить свою лінію стосовно віни на сході України, тим швидше прийде справжня перемога.