Чи є замок для скриньки Пандори?

Треба бути наївною людиною, аби повірити в те, що з перемогою опозиційного кандидата на президентських виборах 2015 року в Україні запанує демократія.  Та й власне кажучи, про перемогу опозиції говорити ще зарано. Старт президентської кампанії, розпочатої з виходу на публіку Президента в рамках «Діалогу з країною» та журналістської прес-конференції, засвідчив, що партія влади використовуватиме всі наявні засоби впливу для того, щоб зберегти статус-кво. Останні опитування соціологічної групи «Рейтинг» засвідчили, що сумарний результат опозиційних кандидатів більший, ніж рейтинг Януковича. Однак на Банковій прекрасно усвідомлюють цю ситуації і очевидно готують відповідь ідеологічно розрізненій опозиції, і початок цієї комбінації ми вже спостерігаємо.

Патронажне президентство як вирок українській демократії

Особливості політичного процесу в сучасній Україні можна описати, використовуючи модель патронажного президентства, запропоновану Генрі Хейлом.

Патронажне президентство виникає в умовах, коли президент отримує владу в результаті прямих, загальних та конкурентних виборів, має широкий набір формальних повноважень порівняно з іншими гілками влади, та окрім формальної влади користується широким арсеналом неформальних повноважень, заснованих на відносинах типу «патрон-клієнт» на перетині державної влади та економіки.

Хейл зазначає, що така система політичних відносин може функціонувати у різноманітних політичних умовах – від жорсткого авторитарного режиму і до більш ліберальних гібридних режимів.

Патронажне президентство – це особливий політичний інститут, який передбачає взаємодію президента, який володіє широким набором формальних та неформальних повноважень, з елітами, які перебувають у постійному пошуку політичних дивідендів за рахунок лояльності. Іншими словами, суть патронажного президентства полягає у відносинах між президентом та елітами, які втілюють політичні рішення головного політичного патрона в життя. Теоретично вони можуть протидіяти президенту і позбавити його влади, при умові, що він не задовольнятиме їх інтереси, однак для цього їм потрібно об’єднати зусилля.

Натомість президенту для того, щоб знищити окрему елітну групу достатньо тих повноважень, якими він володіє самостійно і не потрібно шукати для цього підтримки зі сторони. В цих умовах еліти швидше прагнуть демонструвати лояльність і відданість режиму, аніж протидіяти йому, саме це прагнення пристосуватись і дозволяє президенту керувати ними у власних цілях. Така ситуація зберігається до того часу, поки президент зберігає за собою статус домінуючого політичного гравця і є центральним актором у політичній системі.

Стабільність у системі зникає в той момент, коли стає очевидним, що президент залишить свій пост у майбутньому.  Еліти, звиклі підтримувати президента-патрона, починають шукати кандидата, який замінить його, розуміючи, що владу отримає лише одна із багатьох груп. Принцип «переможець отримує все», який передає всю суть патронажного президентства передбачає, що в ході боротьби монолітні, перший погляд, групи можуть опинитися по різний бік барикад, виступаючи на підтримку навіть колишніх опонентів, якщо шанси претендента вищі, ніж у його конкурентів. При цьому вкрай важливу роль грають суспільні настрої, які виступають ключовим ресурсом, за який борються кандидати. Елітам важливо стати на бік переможця раніше, ніж це зроблять конкуренти, і тим самим забезпечити для себе прогнозоване місце під сонцем.  В умовах функціонування інституту патронажного президентства змістити з посади патрона можна лише в тому випадку, якщо еліти «повірять» у те, що претендент має більше шансів на перемогу, ніж патрон.

Три кити перемоги Януковича

Батьком українського варіанту патронажного президентства по праву варто вважати Леоніда  Кучму. Саме Леоніду Даниловичу в умовах політичної та економічної невизначеності 90-х вдалося створити просту та ефективну систему патронажу, яка забезпечувала відносну політичну стабільність, була простим та зрозумілим механізмом політико-економічних відносин в незалежній Україні.

Януковичу пощастило отримати пост саме тоді, коли ця система потребувала людини, яка могла б її очолити. Перемігши у конкурентних виборах, Янукович використав створену ще при Кучмі патронажно-клієнтелістську мережу для того, щоб закріпити за собою домінуюче положення в політичній системі. Справа в тому, що Ющенку, який став президентом після Кучми, не вдалося ні очолити, ні зруйнувати цю систему відносин. В тому, щоб на чолі системи став сильний гравець були зацікавлені в першу чергу еліти, які звикли працювати по зрозумілій і простій логіці патронажу. Янукович зробив все, щоб не тільки відновити цю систему, але й повністю очолити її.

Протягом останніх трьох років він поступово сконцентрував у своїх руках такий політичний ресурс, яким не доводилось користуватися жодному з президентів незалежної України. Користуючись підтримкою еліт та перебуваючи у статусі неформального домінуючого гравця, він спочатку повернув собі формальні повноваження Кучми, згодом монополізував політичний простір, запроторивши за грати реальних політичних конкурентів і сьогодні впевнено крокує до перемоги на наступних президентських виборах, показово караючи тих, хто стає на його шляху.

Три стовпи, на яких побудована патронажно-клієнтарна система Януковича – це Сім’я, наближені олігархи та партія. Кожна з цих груп передбачає особливий статус та систему взаємозалежності та ієрархії.

Сім’я – це найближче оточення Президента, пов’язане з ним родинними зв’язками. Ця елітна група концентрує у своїх руках фінансові та силові інститути держави і є останнім форпостом, який захищатиме патрона у випадку небезпеки. Особливість цієї групи полягає в тому, що окрім родинних зв’язків, більшість її членів завдячують своїм місцем та статусом персонально Януковичу. Іншими словами, їхнє політичне (і не тільки) майбутнє напряму залежить від положення, яке займатиме у політичній системі Янукович. Сподіватися на те, що Сім’я  в умовах майбутніх президентських виборів змінить свою політичну орієнтацію нереально.

Наступна група – наближені олігархи.  Зазвичай у цій групі виокремлюють два центри впливу – це Р. Ахметов та Д. Фірташ. Олігархи – люди вкрай прагматичні, їх підтримка – це дорога річ. Янукович прекрасно розуміє вагу цих людей у політичній системі сучасної України. Саме тому, протягом періоду президентства намагається тримати своїх фінансових донорів на короткій руці, почасти віддаючи частину бюджетного пирога для задоволення їх прагматичних інтересів. Ця група – найбільш непередбачувана, оскільки фінансовий потенціал її керівників, може стати реальною загрозою в умовах політичної невизначеності. Янукович прекрасно усвідомлює, що олігархи можуть перейти на бік опонента, якщо ситуація складатиметься не на його користь, вони ж бо люди прагматичні і знають ціну перемоги в умовах патронажного президентства. Саме для того, щоб унеможливити таку ситуацію, він завчасно дистанціював представників цих груп від ключових політичних постів, а найбільш ефективних та впливових представників інкорпорував у Сім’ю. Якщо олігархи спробують грати у самостійну гру, Сім’я має достатньо інструментів впливу, щоб повернути їх у свою команду або виключити з політичного процесу в цілому.

Третій стовп – партія. Партія регіонів – це ключовий інструмент, який може забезпечити легітимну перемогу Януковича на прийдешніх президентських виборах. З одного боку партія — це   парламентська більшість, яка може легітимізувати будь-які політичні забаганки Януковича. З іншого – це потужна мережа місцевих осередків, на плечі яких можна покрасти тягар агітаційної роботи. Перші два роки Янукович дещо дистанціювався від інтересів партії, вибудовуючи персональну мережу. Однак після парламентських виборів, він налагодив конструктивний діалог з керівниками партії, не в останню чергу шляхом кадрових призначень, і таким чином виключив можливість появи альтернативного кандидата.

Три елітні групи, які формують платформу для перемоги Януковича на прийдешніх виборах, уособлюють адміністративний, фінансовий та людський ресурс, яким володіє президент-патрон. На перший погляд здається, що в сучасних політичних умовах ці ресурси гарантуються перемогу, однак це не так. Януковичу катастрофічно бракує легітимності, і саме цей факт може змінити весь політичний розклад.

Три шляхи для «трьох богатирів»

Особливість патронажного президентства полягає в тому, що така модель взаємин між президентом та елітами містить прихований революційний потенціал. У випадку, коли крісло під патроном починає розхитуватись, громадська підтримка стає головним аргументом у політичній боротьбі. Янукович не має такої підтримки. Рейтинг підтримки президента менший ніж сумарний результат, який має опозиція. А отже, опозиція має козир, який важливо зберегти до 2015-го року. Яким чином зберегти цей електоральний ресурс – архіважливе питання. Рішення про позбавлення мандату Сергія Власенка та Андрія Веревського, як і минула атака влади проти поміркованих мажоритарників – Балоги та Домбровського – це кроки до поступового нівелювання ролі парламенту у сучасній політичній системі. Вибіркове судочинство як один із інструментів неформальної влади, якою наділений Янукович, дозволяє йому не тільки боротися проти політичних опонентів, але й демонструвати силу всім іншим гравцям. І ця демонстрація сили як і вихід з інформаційного вакууму – не що інше як початок президентської кампанії.

Чи має опозиція план перемоги в таких вкрай несприятливих політичних умовах – питання відкрите. І перше, з чим опозиціонерам доведеться стикнутися – це вибір стратегії та тактики президентської кампанії.

На перший погляд оптимальний варіант – іти на вибори окремими колонами. Він імпонує кожному з опозиційних лідерів, бо не передбачає іміджевих втрат, зважаючи на спільне електоральне поле, на якому вони грають. Тим паче, останні соціологічні опитування демонструють, що у другому турі Яценюк та Кличко уже перемагають Януковича, а Тягнибок – майже з ним зрівнявся. І у випадку, якщо влада спробує якимось чином протидіяти опозиції, застосовуючи традиційні методи силового впливу – через суди, прокуратуру або інші інститути примусу, які перебувають під повним контролем Януковича – три кандидати мають більше шансів дістатись фінішу, ніж один. Цей варіант дійсно виглядає реальним, і є висока вірогідність того, що опозиція в 2015 році буде діяти саме так. Однак є декілька проблем, з якими опозиціонерам доведеться стикнутись в такому випадку. І головна з них – хто визначатиме, хто головний.

Якщо опозиціонери підуть на перший тур президентських виборів трьома колонами, є висока вірогідність того, що жоден з них не зможе пробитись у другий тур. Влада, володіючи значним адміністративним ресурсом, може сфальсифікувати результат і вивести у другий тур технічного кандидата. І проблема навіть не в тому, як Янукович це зробить. Проблема в тому, що якщо опозиційний конкурент Януковича буде визначатись у ході першого туру, «трійка богатирів» конкуруватиме між собою. Бо якби нам не нав’язували думку, що опозиція діє спільним фронтом, всі дії в парламенті нового скликання наочно демонструють, що між опозиціонерами існує серйозна конкуренція і в ході президентської кампанії вона тільки загостриться. До того ж, на Банковій працює багато умілих маніпуляторів, в руках яких зосереджені головні канали інформування громадян, очевидно, що в такому випадку вони діятимуть як на перемогу Януковича, так і на розкол опозиції. Іншими словами, в такій ситуації опозиціонери ризикують з’їсти один одного.

Інший варіант – опозиція іде трьома колонами, але два з трьох опозиціонерів напередодні першого туру виборів знімають свої кандидатури на користь третього. З точки зору формальної логіки – найбільш оптимальний варіант. Незважаючи на те, що визначити  найсильнішого кандидата буде не просто, однак вірогідність потрапити у другий тур – найвища. До того ж, домовленості між кандидатами щодо подальшого розподілу ключових посад у випадку перемоги, можуть стати запорукою дійсно командної роботи трьох партійних осередків.

І третій варіант – вибрати єдиного кандидата задовго до початку виборчої кампанії. Варіант непростий та небезпечний, але як показує пострадянська політична практика, найбільш оптимальний у випадку, коли мова йде про гостре політичне протистояння. Справа в тому, що в умовах патронажного президентства отримати підтримку з боку еліти можна тільки в тому випадку, коли конкурент патрона має очевидну перевагу, підкріплену високим рівнем підтримки з боку громадян. Єдиний кандидат може трансформувати ефемерне соціологічне домінування опозиції в реальний ресурс, який унеможливить застосування силових методів з боку влади. Умовно кажучи, якщо рівень підтримки опозиційного кандидата буде перевалювати за 50%, тоді ймовірність силового сценарію стає вкрай низькою. До вулиці в такому випадку приєднуються еліти, яким важливо зберегти статус-кво, і байдуже, яке прізвище матиме новий патрон.

Вибрати з поміж цих варіантів правильний – справа не проста. Але в опозиції не має іншого виходу як перемогти, тому і рішення має бути зваженим та відповідати не короткостроковим особистим інтересам опозиційних лідерів, а інтересам українського суспільства. Бо те, що сьогодні відбувається з опозицією – завтра чекає на народ.