Вуличні назви: від декомунізації й дерусифікації – до національної самосвідомості й гідності

Молода українська держава поволі спинається на ноги, незважаючи на всі труднощі й перешкоди. Невисокі темпи її дорослішання зумовлені, передусім, далеким від завершення процесом формування й консолідації української нації. Бо ж відомо: сильними й динамічними в своєму розвитку є держави, що мають міцну, сконсолідовану й свідому своєї мети націю, як-от, наприклад, Японія, Південна Корея, Китай, Ізраїль, Польща, балтійські країни, Іран тощо.

В Україні ж ще навіть не сформульована й не визначена як вектор розвитку національна ідея, залишається низьким рівень національної самоідентифікації й самосвідомості, без чого збудувати модерну націю неможливо.

Важливу роль у процесі націєтворення відіграє національна пам’ять — «феномен суспільної свідомості, селективно збережена нацією сукупність уявлень, знань та ціннісних оцінок тих подій минулого, які справили вирішальний вплив на її становлення, самоідентифікацію, державотворчі й цивілізаційні досягнення та консенсусно сприймаються в суспільстві як найбільш значущі для його самозбереження, консолідованого існування та конструктивного перспективного розвитку… Національній пам’яті іманентні знання про основні події національної історії, підтримка символів і вшанування її визначних дат. Вона кристалізується в постатях, подіях та підтримується за допомогою комеморативних заходів.» [1].

Національна пам’ять конструюється державою в процесі здійснення нею політики пам’яті за допомогою такого інструментарію: законів, наукових досліджень і публікацій, освіти, ЗМІ, меморалізації. Сконструйована в такий спосіб офіційна національна пам’ять стає частиною колективної пам’яті того чи іншого суспільства та компонентом індивідуальної пам’яті його членів. Вона є не конгломератом застиглих стереотипів та уявлень, а динамічною системою, що весь час поповнюється й удосконалюється новими знаннями, гіпотезами й практиками.

Одним із елементів меморалізації постатей і подій, важливих для тої чи іншої нації, є мікротопонімія – назви природних об’єктів, населених пунктів, їхніх частин, вулиць, підприємств, установ. У своїй сукупності ці назви, разом з іншими меморіальними об’єктами й емблемами, розташованими на території населеного пункту, відбивають своєрідність світобачення місцевих мешканців, їхню історію, вірування й міфи, естетичні вподобання, специфіку виражальних засобів їхньої мови. Близькість топонімічних назв у різних місцевостях може служити одним із індикаторів меж етнічної території того чи іншого етносу. Тому давні назви дуже важливі для розвитку таких наук, як історія, географія, краєзнавство, археологія, лінґвістика, етнологія тощо.

Мікротопоніми створюють специфічну семіотичну систему, певне історико-культурне середовище, своєрідну атмосферу світосприйняття, що в ній постійно перебувають мешканці того чи іншого поселення. Це середовище, оточуючи людей протягом тривалого часу, здатне формувати в них на рівні підсвідомості певні суспільно-політичні уявлення й ціннісні пріоритети.

Державні правителі давно це зрозуміли й використовували політику найменування населених пунктів та їхніх частин для виховання в підданих лояльності до своєї влади, до панівної конфесії та її святинь, що служила їм підпорою, а також з метою асиміляції, знищення культурної своєрідності підкорених народів.

Особливо широко використовувала мікротопонімію для зомбування населення комуністичною ідеологією влада Радянського Союзу. Цей процес почався від перших днів її існування , у тому числі й на території окупованої нею України. З часом склався певний канонічний набір вуличних назв, який був наявний чи не в кожному населеному пункті. Головна вулиця обов’язково мала носити ім’я Леніна, інші – Маркса, Енгельса, Сталіна та менших «вождів», керівників нижчого рангу. Значна частина назв відображала певні складові комуністичної ідеології – такі, як «влада рад», «пролетарський інтернаціоналізм», «дружба народів», робітник – «гегемон», «колективна праця» тощо, а також історію КПРС, СРСР у подіях та особах.

У національних республіках — під прикриттям фальшивих фраз про «дружбу народів» — провадилася жорстка політика асиміляції, знищення національних культур народів Радянського Союзу й насадження російської мови та культури.

Російська мова була мовою міжнаціонального спілкування в Радянському Союзі, вона ж повинна була стати мовою більшовицької химери – штучно створюваної «нової історичної спільноти – радянського народу», у якому мали розчинитися всі нації й де повинна була панувати російська мова й культура.

Натомість діячам національних культур відводилося в назвах вулиць непропорційно мало місця, тим самим плекаючи в аборигенів на підсвідомому рівні почуття меншовартісності, малозначущості їхніх культур, їхньої неповноцінності, змарґіналізованості в порівнянні з «провідною» російською. Ці расистські уявлення про «другосортність», зокрема, українських культурних діячів і нашої культури загалом дотепер характерні для російських «інтелектуалів», про що свідчить недавнє скандальне інтерв’ю московського актора й режисера О.Табакова.

Слід зазначити, що в процесі декомунізації й десовєтизації, який триває в Україні ось уже чверть століття, багато одіозних мікротопонімів більшовицького походження було усунуто, особливо в західних областях, багато їх замінюється зараз після прийняття минулого року Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». За цим Законом в Україні підлягає перейменуванню майже тисяча назв населених пунктів, третині з них уже повернуто старі історичні назви або надано нові.Водночас перейменовуються й назви вулиць у містах, у тому числі й у столиці. Процес відбувається під егідою Інституту національної пам’яті — ініціатора і розробника Закону.

Цей Закон спрямований на декомунізацію, на усунення з мап населених пунктів України передусім комуністичної й радянської символіки та назв. Однак він не заторкує глибших шарів колективної пам’яті наших громадян, де «совок», як кажуть, «цвіте й пахне». Цей «совок» виявляється, зокрема у збереженні до нашого часу назв, що не прямо, а латентно чи опосередковано відображають комуністичну ідеологію, а також у надмірній кількості назв, які стосуються подій російської історії та культури й її діячів. Останнє ж, як зазначено вище, було одним із проявів політики російщення національних республік Радянського Союзу, що передбачала їхню поступову денаціоналізацію.

Для прикладу погляньмо на ситуацію, яку маємо в містечку Винники, розташованому в кількох кілометрах від Львова – мабуть, найнаціоналістичнішого міста сучасної України. У Винниках мешкають майже 17 тисяч жителів, тут налічується близько 125 вулиць. Діють 5 середніх шкіл, серед мешканців – сотні представників гуманітарної інтелігенції – літератори, журналісти, професори львівських вишів, науковці НДІ, у тому числі етнологи й історики, а також учителі, лікарі тощо. У міськраді є депутатська комісія, що відає питаннями культури й освіти, регулярно виходить орган міськради газета «Винниківський вісник»

Ще до проголошення незалежності України, наприкінці горбачовської «перебудови» у Винниках було усунуто найбільш одіозні комуністичні назви: за рішенням ІІІ сесії Винниківської міськради від 7 лютого 1991 року вулицю Леніна перейменували на Галицьку, К.Маркса – на Винниченка, Калініна – на Жупан, Жовтневої революції – на Керницького, Будьонного на Любич-Парахоняк тощо. При цьому були перейменовані й вулиці, названі за радянської влади на честь діячів історії та культури СРСР – льотчика Чкалова, космонавтів Титова й Терешкової, письменника Гайдара.

У період між 1992-м і 2006-м роками ще 5(!) разів депутати на сесіях міськради ухвалювали рішення щодо найменування й перейменування вулиць. Проте й сьогодні, 2016 року, на мапі міста залишилися ще такі «совкові» й неоковирні вуличні назви: Ломоносова, Пушкіна, Лермонтова, Горького, Декабристів, Гагаріна, Космонавтів, Папаніна, Виробнича, Дружби народів, Лісна, Кільцева, Загадкова. Це понад 10 відсотків від кількості назв всіх вулиць міста!

Про що свідчить наведений перелік? Передусім, про те, що громада міста в серці Галичини настільки була зазомбована «совком» лише за півстоліття його панування над краєм, що й тепер, на 25-му році Незалежності України так і не спромоглася остаточно позбутися підсвідомої «зачарованості на Схід», далі «молиться чужим вівтарям», залишається ментально залежною від колишньої імперії, на рівні підсвідомості зберігає пієтет до імперських символів і схиляється перед ними, не знає як слід рідної мови й культури, послуговується суржиком. А що ж говорити про Схід, про Україну загалом!

Як же так сталося, що майже через чверть століття після здобуття Україною незалежності шаблони совєтської пропаганди все ще тримаються у вуличних назвах Винник? Чому жоден мешканець вулиць Папаніна чи Горького не обурився тим, що має жити на вулиці імені одіозного діяча держави-колонізатора України, з якою зараз точиться кривава війна, тоді як імена великої кількості яскравих українських учених, політиків, митців зовсім не відображені у назвах вулиць міста?

Головні причини – глибоке затруєння менталітету винниківчан – аж до рівня колективного несвідомого – тою самою совковою пропагандою, не подоланим досі почуттям власної меншовартості, звичкою схилятися перед імперськими символами, а також невіглаством, байдужістю, користолюбством, вихованою совєтською владою нехіттю до громадської діяльності, до виявлення активної громадянської позиції, безініціативностю, низьким рівнем національної самосвідомості, національної гідності, гордості. Цими причинами пояснюються, до речі, й ті ганебні факти, коли на мера міста, на керівників ключових депутатських комісій міськради винниківчани обирали представників антиукраїнської, зараз забороненої партії регіонів, винної в розграбуванні України, розв’язанні війни на Донбасі, загибелі тисяч людей.

До речі, російсько-імперських вуличних назв уже давно немає у Львові. А Винники, перебуваючи від Львова на відстані кількох кілометрів, у своєму національному, політичному й інтелектуальному розвитку відстали від нього на цілих 25 років! І скільки ще таких Винників є по всій Україні, у т. ч . й в «ультрапатріотичній» Галичині!

З огляду на мою вимогу вилучити з вуличних назв в українських населених пунктах імена деяких діячів російської історії та культури та назви, що стосуються подій російсько-радянської історії, дехто може звинуватити мене в русофобії. Це не так. Вимога продиктована нагальною потребою для українців «вичавлювати із себе раба», як казав великий російський письменник українського походження А.Чехов. Нам пора вже позбутися отої «зачарованості на Схід», принизливого схиляння перед культурою колишньої імперії, що виявляється й у надмірній присутності її діячів у культурному просторі України, у т.ч. й у назвах вулиць. Через їх велику кількість створюється враження, що Росія для нас — найголовніший авторитет, і все російське тут має найбільшу вагу. Але ж світ значно ширший – то чому ж ми не йдемо до нього, як закликав нас іще М.Хвильовий («Геть від Москви!», «Даєш Європу!»), а зациклились на Росії? У тих же Винниках на добрий десяток вуличних назв, пов’язаних із Росією, лише одна – вул. Коперника – презентує іншу іноземну культуру. Постімперський синдром?

Навала імен російських діячів у назвах українських вулиць є тим більш нестерпною, що дехто з них зневажав наших героїв, нашу мову, історію й культуру, оспівував поневолювачів України — царську й радянську імперії, їхню загарбницьку політику щодо інших народів.

Візьмімо, наприклад, класика російської літератури О.Пушкіна. Видатний російський поет, водночас запеклий імпер-шовініст. У своїй поемі «Полтава» зобразив гетьмана Мазепу як злочинця й розпусника, вихваляючи при цьому ката України Петра І. У віршах «Наклепникам Росії» та «Бородинська річниця» оспівує розгром царатом польського повстання 1831 року проти російського самодержавства. А ось як у людожерному захваті він підносить за криваві злочини геноциду завойовників Кавказу, царських генералів Котляревського і Єрмолова:

«…Тебя я воспою, герой,

О Котляревский, бич Кавказа!

Куда ни мчался ты грозой –

Твой ход, как черная зараза,

Губил, ничтожил племена…

Смирись, Кавказ: идет Ермолов!..»

(поема «Кавказький бранець»)

В унісон Пушкіну вторує й 18-річний Михайло Лермонтов. Ось як він, сповнений імперської гордині, звертається до кавказців у поемі «Ізмаїл-бей»:

«…Смирись, черкес!

И Запад, и Восток,

Быть может, вскоре

Твой разделят рок…»

Як офіцер російської завойовницької армії, М. Лермонтов особисто брав участь у боях на Кавказі, причому завжди в перших лавах – тож на його руках кров багатьох волелюбних горян.

Кровожерність російських класиків-шовіністів виглядає особливо дикою й огидною, якщо порівняти їхні вислови з рядками з поеми «Кавказ», написаної великим Кобзарем на ту саму тему загарбницької війни Російської імперії з народами Кавказу, яких він, на відміну від Пушкіна й Лермонтова, щиро підтримував у їхніх національно-визвольних змаганнях. :

«…Борітеся – поборете!

Вам Бог помагає…»

У Львові вулиці Пушкіна і Лермонтова перейменували ще на початку Незалежності, давши їм імена видатних борців з російською імперією – Тараса Чупринки (Р.Шухевича) й Джохара Дудаєва. Винники ж «загальмували» аж на 25 років!

Максим Горький. Пролетарський письменник, оспівувач радянського режиму, близький друг Леніна, сподвижник Сталіна, затятий україножер. Заперечував існування окремої української мови, називав її «наріччям» російської, виступав проти її відродження в Радянській Україні. У цьому М.Горький наслідував міністра внутрішніх справ Російської імперії Валуєва, який стверджував: «Украинської мови ніколи не було, немає й бути не може». Може, й іменем Валуєва почнемо називати вулиці українських поселень?

Суперечливою для увічнення в Україні є й постать Івана Папаніна: з одного боку, він – учасник першого в світі легендарного дрейфу на крижині (1937-1938 рр.) в складі полярної станції СП-1, де він виконував функції кухаря. Зразу після закінчення експедиції отримав ступінь доктора географічних наук (без захисту дисертації). У 1939-1946 роках очолював Головне управління Північного морського шляху. З іншого боку, Іван Папанін брав активну участь у завоюванні більшовицькою Росією України в 1918-1921 рр., служив комісаром при командувачі Південно-Західного фронту, комендантом і слідчим Кримської Надзвичайної комісії – репресивно-карального органу радянської влади, а також секретарем революційної військової ради Чорноморського флоту. Власне цими «досягненнями» й обмежилася діяльність Папаніна в Україні, свою подальшу кар’єру (від 1922 року) він продовжував уже на території Російської Федерації, до 1925 р. – також на комісарських посадах.

Назви вулиць Ломоносова, Декабристів, Гагаріна стосуються осіб і рухів, які відіграли значну роль переважно в історії Росії й Радянського Союзу, а не України, то чому ми повинні їх шанувати? У нас є не менш яскраві особистості, яких ми чомусь забуваємо увічнити засобами мікротопонімії. Як і Ломоносов, ученим-енциклопедистом був видатний українець Михайло Максимович, біолог, історик, фольклорист, етнограф, літературо- і мовознавець, педагог. Космічні програми в СРСР розробляв уродженець Житомира Сергій Корольов — конструктор першого супутника Землі, першої міжконтинентальної ракети, першого космічного корабля, пілотом у якому був Ю.Гагарін.

Так само й заколот декабристів майже не вплинув на хід історичних подій в Україні. У програмних документах цього руху Україна вважалася складовою частиною Російської імперії, а українці – частиною російського етносу. Про звільнення України з-під російсько-імперської кормиги навіть і не згадувалося.

Набагато більше значення для розвитку національно-визвольного руху в Україні мала діяльність Кирило-Мефодіївського братства та його очільників – М.Костомарова, П. Куліша, В.Білозерського тощо, яка розгорнулася також у першій половині ХІХ століття. Жодного з цих діячів не увічнено в назвах вулиць у Винниках, як і їхнє братство, а от декабристів – «всегда пожалуйста». Колоніальний сервілізм, «стокгольмський синдром» щодо ґвалтівника нації й окупанта все ще не вивітрився з голів українців.

Так само прославлянню досягнень Радянського Союзу служила й «совкова» назва вулиці Космонавтів, серед яких, на момент її надання, українцем був лише один – П.Попович.

Водночас не викликають заперечень прізвища таких російських діячів, як поета-романтика Василя Жуковського, що брав активну участь у звільненні з кріпацького стану Т.Шевченка, а також лідера дисидентського руху в СРСР академіка Сахарова, іменами яких названі вулиці Винників та інших українських міст.

Назви вулиць Дружби народів, Виробнича, – типові рудименти совєтської доби, вони відображають засади комуністичної ідеології – псевдоінтернаціоналізм, пропаганду «передової» ролі в суспільстві робітничого класу. Прикриваючись цими гаслами, як ширмою, компартійні верховоди узурпували владу в СРСР й провадили стосовно інших народів імперіалістичну й асиміляторську політику.

Ця політика виявилася доволі ефективною, оскільки переважна більшість населення України говорить суржиком, російські слова, фразеологічні звороти, кальки з російської трапляються в мовленні не тільки рядових громадян, а й тих, хто мав би служити еталоном правильного слововжитку – учителів української мови, викладачів вишів, науковців, українських письменників, журналістів, ведучих теле- і радіопередач.

У Західній Україні ця асиміляційна політика продовжувала аналогічні заходи польського уряду міжвоєнного періоду, і такий подвійний тиск спричинився до того, що суржикові форми українських слів потрапили навіть до назв вулиць. Зокрема, це виявилося в поширенні назви вулиці «Лісна», що є у Винниках, Жовкві, в інших населених пунктах Галичини, а в самому Львові їх аж дві (на Сихові й на Личакові)!. Граматична форма цього мікротопоніма відповідає нормам не української, а польської чи російської мови. В українській мові відносні прикметники від слова «ліс» утворюються в переважній більшості випадків за допомогою суфікса -ов- (пор. лісова стежка), у російській і польській – за допомогою суфікса –н- (лесная тропинка, leśnа ścieżka). Таким чином, назва цієї вулиці являє собою українізований варіант назви польською (leśnа) чи російської мов (лесная). Її потрібно змінити відповідно до норм української літературної мови – на «Лісова».

У наших же сучасників почуття рідної мови настільки атрофувалося, що навіть високий авторитет Лесі Українки («Лісова пісня») не зупиняє їх від уживання покруча «лісна» поруч із правильним варіантом — як, наприклад, у цьому рекламному буклеті: «Кафе «Лісова пісня” розміщене… при вході до Гермаківського дендропарку … Офіційна його адреса: Тернопільська область, Борщівський район, село Гермаківка, вулиця Лісна 24».

Не встигли західні українці позбутися ментальної залежності від російсько-совєтської ідеології й символіки, як не витіснене до кінця відчуття власної національної неповноцінності й меншовартості спонукує декого з них – на підсвідомому рівні – ідеалізувати й мало не обожнювати іншу імперію, яка володіла українськими землями – Австро-Угорську. 2009 року Арсеній Яценюк, що був тоді Головою Верховної Ради, спорудив у Чернівцях власним коштом пам’ятник її останньому очільнику – цісареві Францу Йосифу І. З аналогічними планами носилися в Кіцмані й у Львові Молодий підприємливий скульптор М.Колодко з Ужгорода, впіймавши хвилю, щороку (1915, 1916) штампує скульптури цісаря коштом олігархів та встановлює їх у закарпатських селах. Якщо не зупинити Колодка в його жадобі поживитися коштом некомпетентних жертводавців, скоро його ремісничі витвори-копії цісаря будуть стояти тут у кожному поселенні.

Ідеалізація «матінки Австрії» й «доброго цісаря» — це не тільки свідчення низької національної самосвідомості й гідності українців, це ще й плід дебелого невігластва, нездатності зрозуміти експлуататорську сутність цього державного утворення, яку гранично рельєфно передав І.Франко в своїх «Тюремних сонетах», уперше метафорично назвавши Австро-Угорську імперію «тюрмою народів» (маючи на увазі й Російську імперію також):

«Багно гнилеє між країв Європи,
Покрите цвіллю, зеленню густою!
Розсаднице недумства і застою,
О А[встріє]! Де ти поставиш стопи,
Повзе облуда, здирство, плач народу,
Цвіте бездушність, наче плісень з муру.
Ти тиснеш і кричиш: «Даю свободу!»
Дреш шкуру й мовиш: «Двигаю культуру!»

Тюрмо народів, обручем сталеним
Ти обціпила їх живі сустави
И держиш — не для пожитку, не для слави,
А лиш для жиру клевретам мерзенним!..»

Не обійшла мода «на Австрію» й львівські Винники. Тут місцева міська рада своїм рішенням від 11 лютого 2016 р. надала назву «Вайнберґ» паркові, розташованому в центрі міста на територіїі колишньої німецької колонії, що існувала протягом понад півтора століття (1784-1939 рр.) [2]. Вайнберґ було засновано в ході потужної кампанії з колонізації українських земель німецькими переселенцями, яку розпочав цісар Йосиф ІІ на початку 80-х рр. 18-го ст. і яка тривала до середини 19-го. Метою кампанії було врятувати від злиднів етнічних німців, мешканців центральних регіонів імперії, які потерпали від безземелля й перенаселеності. Їх було вирішено переселити й на українські терени, отримані австрійською імперією внаслідок Першого поділу Польщі 1772 р. За цей час на території Галичини й Буковини з‘явилося понад 100 німецьких колоній з кількома десятками тисяч мешканців. Колонії розташовувалися на коронних або реквізованих у монастирів землях, держава будувала для прибульців будинки, безкоштовно надавала грошову допомогу, худобу, насіння й реманент, що створювало німцям сприятливіші умови для ведення господарства, ніж їх мало корінне українське населення.

В Австро-Угорської імперії німці мали привілейоване становище як титульна нація, у міжвоєнний період в ХХ столітті вони отримували допомогу з Німеччини, а після вибуху ІІ світової війни й розгрому Польщі за пактом Молотова — Ріббентропа їх було переселено до Райху наприкінці 1939 й на початку 1940 років.

Отже, оскільки німці з’явилися на українських землях внаслідок здійснення імперської політики на користь титульної нації Австрійської держави коштом «другосортних» меншин, найменування якоїсь частини території нашого міста німецькою назвою Вайнберґ видається вкрай недоречним, непатріотичним, образливим для національної гідності українців, виявом почуття меншовартості перед імперськими націями, які колись володіли нашими землями.

У 20-30-х рр. ХХ столітті на теренах Західної України засновували свої численні колонії з мешканців титульних націй й інші держави-окупанти, зокрема, Польща й Румунія. Може, почнемо й назви їхніх колоній відтворювати у нашій мікротопонімії? А це ще кілька сотень іноземних назв. Чи не загубимо ми в такий спосіб свою власну національну ідентичність?

Тут, мабуть, потрібно виробити чітку меморіальну політику. Безперечно, всі пам’ятки історії й культури переселенців-колоністів мають бути максимально збережені й досліджені, у т.ч. й за участі відповідних держав, звідки до нас переїжджали люди. Що ж стосується топонімічних назв, то вони мають бути винятково українськими, оскільки це одвічна українська етнічна територія, і від того, що на ній пожили кілька десятиліть непрохані чужинці, вона своєї приналежності українському народові не змінила.

Стосовно ж Винників, то, на мою думку, значно доречнішим було б назвати парк іменем котрогось із героїв російсько-української війни на Донбасі або Небесної Сотні, бо жодного з них ще не увічнено в топонімії міста. Тим більше, що громадські слухання з приводу надання паркові назви Вайнберґ були проведені формально, кулуарно, багато мешканців міста обурені чужоземним топонімом, й на загал ця назва не має жодних шансів прижитися у Винниках.

Із наведених фактів проглядається картина повного хаосу, відсутності жодної системи щодо меморалізації нашого історичного й географічного простору. Це й не дивно, бо ще не вироблено й чітко не сформульовано принципів державної ідеології, на яких ця система повинна базуватися.

На мою думку, підвалинами політики меморалізації мають стати такі засади: 1) максимальне збереження й відтворення історичних топонімів і мікротопонімів; 2) повне усунення «совкових» назв з мап наших міст і сіл; 3) максимальне відтворення в назвах, передусім, імен діячів і подій української історії й культури – культури титульної нації держави, створення в такий спосіб українського культурного середовища з пропорційним введенням у мікротопонімію імен видатних представників нацменшин та іноземців, лояльних чи нейтральних до нашого народу; широке відображення подій і героїв Революції Гідності та російсько-української війни 2014-2016 рр.

А тепер дещо докладніше про ці засади. Щодо першої, то тут усе зрозуміло: потрібно відновлювати й зберігати в сучасній топонімії давні назви, що позначали колись певні населені пункти, їхні частини — дільниці, вулиці, кутки, присілки, різноманітні географічні, фортифікаційні й господарські об’єкти на його території та в околицях. Ці назви є ланками культурної й національної пам’яті народу, і збереження їх у сучасній топонімії забезпечує тяглість його ідентичності.

Чи не в кожному населеному пункті України є унікальні мікротопоніми, абсолютно неповторні або такі, що відомі лише в двох-трьох згадках, і в цьому — їхня надзвичайна культурна й наукова цінність. У Винниках, наприклад, це вулиці Забава, Жупан, Принада. На австрійських мапах ХІХ століття, опублікованих вихідцем з Винник, старшиною січових стрільців і політичним емігрантом Михайлом Влохом [3], видно, що Забава була колись лісовим масивом, Жупаном також називався ліс і гора, а Принадою винниківчани дотепно називали одну із корчем у північній частині міста. Корчми давно вже немає, а от вулиця, що простягалася поблизу неї, зберегла цю давню назву. М.Влох позначив й інші вулиці містечка, і ці назви дозволяють зараз відтворити давній план населеного пункту, розташування різних об’єктів; Загороддє, Підлуже, Діброва, Під Замком, Кут, Розлавка , Торговиця, тощо. А збережені давні назви вулиць — Берегова, Долинна, Зарічна, Під Каменем, Піддіброва, Вузька, Коротка відображають форму самих вулиць і рельєф місцевості, на якій розташоване місто.

Друга засада політики меморалізації в Україні означає проведення повної й остаточної декомунізації, десовєтизації й дерусифікації (а тепер уже й дегерманізації) назв та інших матеріальних і нематеріальних символів й артефактів та формування концентрованого, нерозмитого, гомогенного українського культурного середовища в населених пунктах. Це не тільки усунення назв з іменами комуністичних і радянських діячів, свят, подій тощо, а й таких назв, що латентно містять у собі елементи ідеології радянського суспільства, як-от, наприклад, «дружба народів», «інтернаціоналізм», уславлення працівників робітничих професій (металургів, електриків, машинобудівників, текстильників, будівельників тощо). Це назви, власне, пусті, формальні, їх треба замінити іншими – інформативними, змістовними, естетичними й патріотичними.

Дерусифікація означає усунення не тільки російськомовних назв-покручів («Опитне», «Общеє», «Красний Луч» і т.п.), а й суттєве зменшення мікротопонімів з іменами діячів російської історії й культури, подій російської історії, що буквально заполонили наші міста і села – і не тільки на Сході, а й на Заході країни. Це свідчить про певну стертість, роздвоєність відчуття власної національної ідентичності в частини українців, особливо на Сході й Півдні. Цю роздвоєність бачимо в тому, що, незважаючи на кровопролитну війну з Росією й сепаратистами, яку підтримують до 90 відсотків мешканців Росії, мільйони наших співвітчизників, у тому числі й із західних регіонів, далі їздять на заробітки до Росії – у той час, як їхні родичі й сусіди воюють з окупантами на Донбасі; у тому, що не всі наші міста й не з першого разу визнали Росію агресором, а також у тому, що недовго тривають акції з бойкоту російських установ, товарів, транспортних перевезень тощо.

Дерусифікація топонімії й різних символів царської та радянської імперій поступово внесе свою лепту в процес самоусвідомлення багатьох наших земляків, допоможе їм визначитися, ким вони є насправді.

Не повинно бути жодного імені діяча у назвах наших вулиць, який хоча б раз дозволив собі шовіністичні вислови щодо українців, схвалював би етноцид народів світу (Пушкін, Бєлінський, Горький, Солженіцин тощо), інакше це вже буде виявом повної відсутності національної гідності в українців, колективним культурним садомазохізмом. Водночас, серед росіян є чимало відомих постатей, які лояльно чи нейтрально ставилися до українців, хто разом з нами боровся проти наших спільних ворогів (зокрема, дисиденти 70-80-х років), і заслуговують бути увічненими в назвах наших вулиць.

Те саме стосується й видатних представників інших нацменшин. Причому ці назви повинні вводитися суворо на паритетній основі. Зараз, якщо подивитися на паритет з Росією, то назв, що стосуються України в цій державі, напевно в сотні разів менше, ніж в Україні – з іменами російських діячів. І це є реальний вияв нерівноправності двох народів, підлеглого, колоніального статусу українців – «молодших братів», який ще зберігається на ментальному рівні в наших співвітчизників.

З мап наших міст і сіл повинні зникнути назви й пам’ятники, що нагадують колоніальне минуле України та панування іноземних імперій і держав над нашим народом, у т.ч. пам’ятники Катерині ІІ в Одесі, Францу Йосифові в Чернівцях і на Закарпатті, завойовникам-уграм на Верецькому перевалі й принизливий для українців напис на плиті меморіального комплексу львівських орлят.

Мають бути усунуті всі «пусті», беззмістовні, формальні назви, надані за «совка», які не мають жодного національного, історичного, суспільно важливого чи естетичного сенсу. Йдеться про назви, що позначають певні професії, а також усі ті Промислові, Хімічні, Технологічні й т.п, вулиці, яких не бракує в кожному українському місті. Серед них трапляються й просто неоковирні, курйозні, як, наприклад, вулиця Загадкова (?) у Винниках.

Тепер стосовно третьої засади політики перейменувань – максимального наповнення мікротопонімії, в оточенні якої людина живе щоденно, національним українським змістом. Тут мають бути присутні назви кількох рівнів: передусім, відомі історичні назви, імена діячів і подій національного значення, а також імена менш значимих, але непересічних особистостей і подій регіонального значення. Також слід представити в назвах українських міст і сіл імена видатних представників української діаспори, зокрема, таких, як скульптор О.Архипенко, авіаконструктор І.Сікорський, художник С.Гординський тощо. Таких імен і подій набереться цілком достатньо, щоби замінити всі оті Виробничі й Промислові, і ці нові назви працюватимуть на зростання національної самосвідомості, гідності, гордості місцевих мешканців.

Після звільнення Криму мають бути максимально відновлені кримсько-татарські топоніми, а також мікротопоніми, пов’язані з іншими народами Криму – караїмами, кримчаками, греками, німцями. Але населені пункти, що з’явилися тут за часів радянської влади, повинні отримати українські назви, щоби підкреслити приналежність півострова Україні. Так само й серед назв вулиць у кримських містах і селах (окрім тих, де більшість становлять кримські татари) мають переважати ті, що пов’язані з Україною. Так само має бути «українізована» і мікротопонімія звільненого Донбасу.

Слід широко вводити в мікротопонімію міст і сіл України імена героїв революції Гідності й російсько-української війни 2014-2016 рр., що сприятиме патріотичному вихованню населення й піднесенню рівня його національної самосвідомості.

У вуличних назвах повинні бути присутні й імена геніїв світу, що зробили великий внесок у розвиток людства, а також борців за свободу власних народів, реформаторів, демократів – наприклад, М. Ганді, Д.Ґарибальді, Н.Мандели, В.Гавела.

Усю політику найменувань і перейменувань мікротопонімів повинні здійснювати комісії, спеціально створені при міських і обласних радах з числа висококваліфікованих фахівців – істориків, краєзнавців, філологів, політологів, які діяли б у співпраці й під контролем Інституту національної пам’яті, що мав би розробити положення про діяльність таких комісій і відповідні методичні рекомендації для їхньої роботи, а також, можливо, рекомендаційні каталоги нових назв і назв, яких варто позбутися, у т.ч. й формальних, подібних до названих вище. Таку комісію створено, зокрема, з ініціативи наукової громадськості у Львові ще 1991 р., але збирається вона рідко, лише раз на рік, і діє, як видно, не дуже продуктивно, раз ще досі на карті Львова є 2 вулиці Лісні, а також Хімічна, Промислова і т.п.

Жодна назва вулиці не може бути змінена й жодний пам’ятник не може бути встановлений без рішення цих комісій, здійсненого на основі висновку експертів й затвердженого Інститутом національної пам’яті,. Тільки в такий спосіб можна буде уникнути анархії некомпетентних місцевих діячів і органів влади, які діють у цьому питанні іноді всупереч здоровому ґлуздові й на шкоду національним інтересам, як-от, наприклад, у справах з Вайнберґом чи пам’ятниками Францу Йосифові. Можливо, для встановлення такого порядку слід внести зміни до Закону про Інститут національної пам’яті.

Так через назви вулиць свого села чи міста народ глибше пізнаватиме власну й світову історію, прилучатиметься до національних цінностей та ідеалів, у нього зростатиме гордість за приналежність до великої й культурної спільноти, поважаної в світі.

1. Солдатенко В. Пам’ять національна // Валерій Солдатенко. -Національна та історична пам’ять: словник ключових термінів / кер. авт. кол. А.М.Киридон. – [Текст] — К: ДП «НВЦ «Пріоритети», 2013. – С. 291-292.
2. Сіреджук П. Соціально-економічне становище і культурне життя німецьких меншин Східної Галичини (20-30-і роки ХХ ст.) / Петро Сіреджук. – [Текст] — Львів, 2008. – С. 449.
3. Влох М. Винники, Звенигород, Унів та довкільні села. Історико-меморіальний збірник / Михайло Влох. – [Текст] — Чікаго, 1970. – 1-й і 2-й форзац та вклейки 1 і 2.