На війні як на війні — 2

Попри величезний масив фактичної інформації, у розумінні справжніх витоків Другої світової війни залишається ще багато білих плям. В літературі, присвяченій поглибленому вивченню цього питання, можна знайти в цілому справедливий висновок, що німецький і радянський режими, попри безумовну зацікавленість в новій фазі Великої війни, багато в чому слугували лише знаряддями в її розв’язуванні. Прорадянські історики пишуть про змову між західними демократіями і нацизмом проти СРСР (точніше, про нацьковування світовим капіталом Гітлера на «першу країну рад» з метою знищення «прогресивного суспільного ладу»), антирадянські — про радянські плани експансії в Західну Європу і «звільнення» не тільки Німеччини, але й Англії з Францією. Але багато, що на мій погляд, залишається до кінця непроясненим.

Справді, нове загострення міжнародної обстановки у 20-30-х було обумовлене тим, що країни Антанти брутально порушили обіцянку прийняти капітуляцію Німеччини на почесних умовах. Американський президент Вудро Вільсон, який прагнув виступити неупередженим і безпристрасним арбітром між головними учасниками світової бійні, підкреслював, що найкращим виходом буде «мир без перемоги» і пропонував укласти мирну угоду без анексій і контрибуцій, однак під тиском союзників відмовився від цих ідей вже у своїх «Чотирнадцяти пунктах», які стали підвалинами Версалю¹. Як відомо, всупереч цьому заклику, від Німеччини відтяли значні території (не кажучи вже про колонії та ринки збуту, особливо у Східній Європі). Обсяг же репарацій (насправді — прихованої контрибуції) був такий, що в умовах повоєнної розрухи переможена Німеччина фактично втрачала свій суверенітет, перетворюючись з одного з найпотужніших гравців на світовій шахівниці на підконтрольні переможцям території з примітивним соціально-економічним укладом².

Але звідкіля така короткозорість союзників в питаннях стратегії?! Адже те, що німецький народ не скориться, і до влади рано чи пізно прийдуть реваншистські сили, було очевидно. Вже невдовзі після підписання Версальської угоди два видатних мислителя — економіст Дж. Кейнс, який намагався завадити реалізації грабіжницьких пунктів, а також один з класиків концепції цивілізаційного циклізму, автор «Занепаду Заходу»³ О. Шпенглер — в один голос прогнозували неминучість нової ще більш руйнівної воєнної катастрофи. Причому Шпенглер призначив її початок на 1940 р., виходячи з того, що за 20 років виросте нове покоління, яке не знало війни.

Наслідком Версальської системи стала також нова політична карта Центральної та Східної Європи. Закладені при утворенні нових держав міжнаціональні та економічні протиріччя фактично унеможливлювали їх консолідацію перед обличчям нацистської загрози, перетворюючи їх на розмінну монету у спробах «умиротворення» Гітлера. Більше того, в атмосфері економічної кризи і політичної нестабільності 30-х рр. у деяких країнах (Угорщина, Румунія тощо) до влади прийшли профашистські сили, які вбачали в союзі з Німеччиною єдино можливу запоруку гідного майбутнього. І тут буде перебільшенням ствердження про те, що у перетворенні Європи на поживний субстрат для нацизму не останню роль відіграло «українське питання», точніше, обраний союзниками спосіб його розв’язання.

Причому якщо дії «Сердечного союзу» по відношенню до Австро-Угорщини, яка була формальним призвідником війни, і колишньої Германської імперії, що виступила на її боці, можна хоч якось пояснити, то ставлення Заходу до нашої країни взагалі видається незбагненним. Адже в рамках Версальської системи, в якій основою нового світового ладу буцімто визнавалося на проголошене В. Вільсоном право націй на самовизначення, «з чистого листа» було створено Чехословаччину, Польща після більш ніж столітнього перебування під владою Росії знову стала самостійною, Румунія, Болгарія, Хорватія, Сербія «приросли землями», і навіть Угорщина, втративши 70% своєї території, залишилась суверенною державою. А Україну, яка щойно проголосила свою незалежність, було буквально розшматовано і поділено між п’ятьма новоутвореними державами! При цьому було проігноровано рішення Буковинського віча та «Собору всіх Русинів, жиючих на Угорщині» про приєднання Буковини та Закарпаття до УНР. Щоправда, за Сен-Жерменською угодою національним меншинам було обіцяно автономію, однак ці обіцянки ніколи не виконувалися в повному обсязі (особливо в Польщі з її політикою асиміляційної «пацифікації»). Не випадково мешканці Галичини та Бессарабії у 1939 р. зустрічали Червону армію як визволителів, і тільки після того, як тут розпочався жорстокий сталінський терор, вони відсахнулися від радянської влади.

Не забуваймо і те, що під час Другої світової бійцям УПА довелось не тільки воювати проти Вермахту та Червоної армії, а й чинити опір арміям ще чотирьох наших новоутворених після попередньої війни сусідів по Східній Європі, які зазіхали на нашу територію: Чехословаччини, Угорщини, Румунії та Польщі. І дуже прикро, що, зараз, в цей непростий для України час, деякі праворадикальні сили в цих країнах знову висувають до неї територіальні претензії⁴.

Як відомо, формальним приводом вищезгаданої геополітичної екзекуції було підписання Центральною Радою т.з. Хлібного миру з Центральними державами і подальша співпраця гетьмана Скоропадського з німцями, що забезпечило ресурсами їх останній наступ на Західному фронті у 1918 р. Але при скільки-небудь детальному розгляді таке «пояснення» не витримує жодної критики. Адже відмова Директорії від співпраці з Антантою після повалення гетьманату була обумовлена вимогою останньої продовжити війну проти Центральних держав, яку просто неможливо було прийняти. Справа не тільки в тому, що країна була повністю знесилена, бо по обидва боки Східного фронту було мобілізовано понад 4 млн. українців, а ведення бойових дій проти Німеччини означало до того ж оголення тилу перед більшовиками. Набагато важливіше те, що Німеччина, як головний противник Російської імперії в тій війні, була єдиною вагомою силою, що працювала на її розпад, до певної міри «на користь України». І в цьому контексті блюзнірською виглядає декларована готовність Англії і Франції «пробачити» Україну за умови згоди УНР воювати проти більшовиків за «единую и неделимую» пліч о пліч з Білим рухом, очолюваним на той момент затятим противником української незалежності генералом Денікіним⁵. Відмова ж від цього акту державного самогубства і викликала подальшу інтервенцію Антанти в Україну. Окупація Півдня і підтримка Францією Польщі проти ЗУНР змусили нашу країну воювати на кілька фронтів по всіх напрямках і остаточно добила тільки-но проголошену Українську державу!

«Если бы да кабы…»

Загальновизнаним є вислів, що історія не знає умовного способу. Але, на мій погляд, моделювання потенційно можливих варіантів розвитку подій є важливою частиною методології історичних досліджень. І в цьому плані цікаво дослідити, які наслідки для європейської політики міжвоєнного періоду могло мати інше вирішення «українського питання» і підтримка країнами-переможницями української незалежності.

У міжвоєнному устрої Європи мене завжди дивувало ось що. Довгі десятиліття лідери західних країн розмахували жупелом більшовицької загрози всьому демократичному цивілізованому світу. Заради протистояння їй начебто і було створено Версальську систему угод. Ця геополітична конфігурація стала не стільки наслідком фіксації кордонів, утворених після розпаду Австро-Угорської імперії, як це сьогодні пишуть у вітчизняних підручниках, скільки свідомим створенням цих, часто штучних, кордонів з метою збереження Російської імперії або, в крайньому випадку, вибудовування «санітарного кордону» проти більшовицької Росії.

Але хіба не очевидно, що цей «Східний вал» проти більшовизму був би дійсно нездоланним, якби до його складу увійшла сильна Українська держава?! Більше того, без України, без її ресурсного і промислового потенціалу існування Росії як потужної військової імперії взагалі викликає великі сумніви. Це, до речі, завжди прекрасно усвідомлювали більшовики, а сьогодні не стомлюються повторювати неоімперські ідеологи «Русского мира», всі ці дугіни та стрєлкови. Нарешті, цю думку неодноразово озвучував і головний геополітик США З. Бжезінський. А у знаковому 1929 р. відомий російський філософ-емігрант Г. Федотов у статті з промовистою назвою «Чи буде існувати Росія?» зазначав зокрема, що головна передумова збереження її імперської «цілісності» полягає в тому, щоб «… не тільки утримати Україну в тілі Росії, але й вмістити українську культуру в культуру російську. Ми присутні при бурхливому надзвичайно небезпечному для нас процесі: зародженні нової української національної свідомості, по суті нової нації. Вона ще не народилась остаточно, і її долі ще не визначені. Вбити її неможливо, але можна працювати над тим, щоб її самосвідомість затвердила себе як особливу функцію російської самосвідомості». Як бачимо, головні завдання російських шовіністів щодо малоросів, які вічно пнуться в українці, не змінилися й по сьогодні. І, на превеликий, жаль в означеному Федотовим напрямку багато що досягнуто.

Повертаючись до теми Другої світової війни, спробуємо уявити, якою б могла бути антинацистська коаліція країн Східної Європи, якщо б до неї увійшла Українська держава — одна з найбільших за територією, населенням та економічним потенціалом. Зрозуміло, що якби нацизм навіть зародився в Німеччині та почав реалізовувати свої експансіоністські зазіхання, ця східноєвропейська коаліція, незважаючи на всі задавнені конфлікти в цьому регіоні (закладені чотирма паразитично-олігархічними імперіями за принципом «розділяй і владарюй» ще з доби «Весни народів»⁶), могла б дати гідну консолідовану відсіч агресору. Зокрема, це б унеможливило Мюнхенську змову. Чехословаччина, війська якої на момент анексії Судет суттєво переважали Вермахт, маючи прикритий тил, скоріше за все, наважилася б на рішучий збройний опір. Адже не секрет, що однією з причин пасивності уряду Бенеша і його готовності йти на вимоги Берліна, Лондона й Парижа був страх перед ударом в спину з боку СРСР, який рвався окупувати Східну Європи під виглядом виконання угоди з колективної безпеки, надавши «допомогу» у розміри 160 дивізій.

Та й взагалі, рівень соціальної, національної, а, значить, і військової напруги у Східній Європі у випадку послідовної реалізації вільсонівського принципу права націй на самовизначення був би суттєво меншим. А значить, набагато реальнішими виглядали перспективи східноєвропейської консолідації за омріяною ще Шевченком, Франком, Костомаровим і Драгомановим ідеєю східноєвропейського федералізму.

То що ж завадило Антанті проявити свою сердечність і гуманність по відношенню до України?

Але в цих припущеннях можна піти і далі. Чому б цивілізованій Європі з високорозвиненою економікою відмовитись від нав’язування Німеччині грабіжницьких «мирних» угод, цієї міни під фундаментом «спільного європейського дому»? Тим більше, що після Першої світової піднялась небачена хвиля пропаганди про настання «вічного миру» і нового справедливого ладу, бо перемога демократій у Великій війні, мовляв, назавжди покінчила з війнами на планеті.

Насправді трагічний парадокс полягає в тому, що всі міркування з приводу можливості іншого переустрою Європи після Першої світової війни, а значить, іншої новітньої історії України виявляються принципово утопічними. Цього не могло бути, бо не могло бути ніколи!

Капіталізм як фінансовий імперіалізм

Для того, щоб зрозуміти справжню логіку історії і причини незбагненної короткозорості Заходу, який прагнув знищити більшовизм, а насправді спрацював на його укріплення, необхідно зробити невеликий екскурс в царину стадіально-цивілізаційного аналізу капіталізму. Одна з особливостей цього суспільного ладу полягає в тому, що промисловий спосіб товарного виробництва в умовах ринкової економіки до безпрецедентного в історії рівня збільшує роль фінансово-кредитної сфери, а значить, і можливості привласнення додаткового продукту завдяки монополії на посередництво. Все це вкрай негативно впливає на динаміку розвитку класичного капіталізму⁷.

Мірою ускладнення поділу праці, що вимагає розширення фінансового посередництва та становлення ринку цінних паперів виникає феномен, який Маркс (а його теоретичні напрацювання ніяк не можна звести до комуністичної ідеології) назвав «грошовим фетишизмом»⁸. Фактично йдеться ні про що інше, як про форму ліберального протототалітаризму. Це стан суспільства, за якого «… Властивості грошей є мої — їх володаря —властивості і сутнісні сили. Тому те, що я є і що я маю змогу зробити, визначається зовсім не моєю індивідуальністю. … Гроші є найвищим благом — значить, гарний і їх володар. … І хіба я, який за допомогою грошей здатний отримати все, чого жадає людське серце, хіба я не володію всіма людськими здібностями? … Гроші, як всезагальний засіб, який випливає не з людини як людини, … перетворюють … дійсні недосконалості й химери на дійсні сутнісні сили і здібності. … В якості такого опосередкування гроші — це справжня творча сила. … Вони — відчужена потуга людства».

Дуже показово, що практично паралельно з цією формою ультралібералізму, який доводив до абсурду класичну ліберальну тезу А. Сміта, про те, що всі збагачуються, як можуть, і від того багатіє держава, у 20-40-х рр. XIX ст. почався бурхливий розвиток комуністичних і націоналістичних ідеології. Адже попри затяте протистояння одна одній, обидві ці течії знаходяться у непримиренній опозиції до так званого фритредерства, тобто ідеї вільної торгівлі, яка не визнає ані національних інтересів, ані державних кордонів⁹.

Той же Маркс у блискучій політологічній праці «Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р.» на прикладі ротшильдівських фінансово-люмпенських плутократій (якими можна вважати всі французькі режими, починаючи від Реставрації Бурбонів і закінчуючи Четвертою республікою) блискуче описує того спрута, який висмоктує всі життєві соки з суспільства: «Оскільки фінансова аристократія видавала закони, керувала державою, розпоряджалася всією організованою суспільною владою, самим фактом власного панування та за допомогою друкованого слова підкоряла собі масову думку, в усіх сферах… панували та ж проституція, той же безсоромний обман, та ж жага збагачення не шляхом виробництва, а шляхом спритного привласнення уже наявного чужого багатства. Саме на вершині буржуазного суспільства нездорова та порочна похіть проявилася в тій неприборканій — на кожному кроці несумісній навіть з буржуазними законами — формі, в якій породжене спекуляцією багатство шукає собі задоволення згідно своєї природи, так що насолода стає розпустою, а гроші, бруд і кров зливаються в один потік. Фінансова аристократія як за способом свого збагачення, так і за характером своїх насолод є не що інше, як відродження люмпен-пролетаріату нагорі буржуазного суспільства». Чи не правда, це звучить гранично актуально?! Хіба що єдина деталь сучасності, відсутня за часів Маркса — це продаж можновладцям наукових ступенів.

Багато спільного з цим режимом можна знайти і в інших європейських країнах на межі ХІХ-ХХ століть — Австро-Угорщині, Італії, Іспанії, Росії і навіть Великобританії, а також за океаном. А найсумніше, що ця жахлива картина панування люмпенської «фінансової аристократії» в усіх барвах спостерігається зараз на так званому пострадянському просторі!

Важливо, що на певному етапі боротьба за максимізацію прибутку і мінімізацію витрат шляхом створення фінансової монополії виходить на міжнародну арену. Згадаймо в цьому зв’язку знамениті ознаки імперіалізму, сформульовані Леніним у праці «Імпепіалізм як вища стадія капіталізму» на основі розробок Дж. Гобсона, Р. Гільфердінга, М. Бухаріна та Р. Люксембург. Головними з них є становлення міжнародних, насамперед банківських, монополій, переважання вивозу капіталу над експортом товарів, загострення боротьби за ринки збуту і, нарешті, зрощення фінансового капіталу з промисловим, яке правильніше було б назвати повним підпорядкуванням останнього першому. Звідсіля і наростаючі кризи перевиробництва (точніше — недоспоживання), обумовлені передусім падінням купівельної спроможності, і «зростання протиріч у світовій системі імперіалізму».

«Кому война, а кому мать родна»

Взагалі слід зазначити, що становлення системи лихварського капіталізму нерозривно пов’язане зі зростанням колоніальної експансії та загальносвітової військової конфліктності. Війна — надзвичайно вигідна справа з точки зору фінансиста, а тому варто вкладати кошти в її розпалювання, чим з успіхом займались ті ж Ротшильди ще з часів Наполеона. Крім того, як і в повсякденному житті, країна-боржник, змушена брати нові кредити для покриття старих боргів, дуже швидко стає неплатоспроможною, і тут потрібні сухопутні і броненосні морські «колектори»¹⁰ для вибивання останньої заначки та залишків майна.

Але це ще далеко не все. Справа в тому, що вищезгадані економічна фінансові спекуляції, які дозволяють отримувати надприбуток набагато легше, аніж інвестиції у виробництво, на національному рівні неминуче призводить до уповільнення економічного зростання і небаченої поляризації доходів між купкою фінансистів і їх прислужників та переважною більшістю тих, кому залишається за безцінь продавати свою фізичну й розумову працю. Потреба зменшити напругу в суспільстві вимагає винесення своїх внутрішніх соціально-економічних проблем назовні. Це робиться і з метою згуртування натовпу старим як світ методом відшукання зовнішнього ворога, і задля здобуття додаткових коштів для купівлі лояльності в країні базування. Пошук додаткових сфер прикладення капіталу неминуче породжує взаємну ворожнечу між найпотужнішими світовими хижаками-кредиторами.

Всі вищезгадані процеси і зійшлися в одну точку у 1914 р., вибухнувши Першою світовою війною. Фактично, та мотивація, якою керувалися головні тогочасні гравці світової політики, всі до одного зацікавлені в цій війні, вже може бути названою не просто фінансовим імперіалізмом а справжнім ліберальним тоталітаризмом. А комунізм і нацизм як антиліберальні форми тоталітарної ідеології, яка оформлювалась в той час, значною мірою стали реакцією на тоталітаризм ліберальний. Звідсіля і затяте протистояння нацистів «єврейським» лібералізму і комунізму, комуністів — фашизму і західним демократіям. Звідсіля і тимчасове співробітництво нацистів і комуністів на ґрунті протистояння спекулятивного західному капіталу. На жаль, осмислення всіх цих складних процесів пізніше потонуло в риториці про співпрацю двох кривавих режимів проти «всього вільного світу».

Російська імперія була змушена взяти участь у Великій війні, незважаючи на свою промислову, організаційну і військову слабкість, в повній мірі продемонстровану у війні з Японією 1904-1905 рр., і наростаючу соціальну напругу, яка вже спричинила Першу російську революцію. Це сталося тому, що на той момент Росія вже була «в боргах, як в шовках» перед країнами Антанти, насамперед Францією. До того ж вона, попри всі теревені про небачене економічне зростання, зберігала статус сировинної колонії Заходу (замість нафти та газу тоді було зерно) і конче потребувала взяття під контроль Проливів, через які йшов експорт¹¹.

Монетарний тоталітаризм на службі у нацизму і комунізму

От ми й підійшли до розуміння причин того, чому Антанта не могла та й не хотіла за підсумками Першої світової війни ані «відпустити з миром» Німеччину, ані допустити отримання незалежності Україною.

Союзники також прекрасно усвідомлювали, що з відділенням України Російська імперія обвалиться, наче картковий будиночок. Але про який демонтаж «единой и неделимой» могла йти мова, якщо загальний борг Росії лише перед Францією складав астрономічну на той час суму в 11 млрд. золотих франків?! Однак довгострокові втрати Антанти від ліквідації Російської імперії набагато перевищували розмір неповернених кредитів. Адже, як ми знаємо сьогодні з практики МВФ, країни боржники знову і знову змушені вдаватися до нових запозичень для виплати відсотків, які врешті виявляються набагато більшими ніж початкове тіло боргу¹².

Україна на той час була головною житницею (не кажучи вже про те, що через чорноморські порти йшов основний обсяг хлібних поставок), а значить, джерелом доходів і умовою платоспроможності Російської імперії. Крім того, саме в промислові підприємства на території України було вкладено найбільші британські та французькі капітали. А в незалежній Україні ці підприємства з великою вірогідністю було б націоналізовано — якщо не соціалістами з Центральної Ради чи Директорії, то Скоропадським, який надихався ідеями В. Липинського про націонал-класократичну монархію.

Отже, «сердечним союзникам» було не до проявів геополітичної далекоглядності — втрачені гроші буквально застили їм очі¹³. Але, поставивши на Білий рух, вони, врешті решт програли, оскільки перемогли більшовики, які не тільки не збиралися платити за царськими боргами, але й невдовзі відмовились надати обіцяні концесії.

Слід пам’ятати й те що за наслідками Першої світової і самі країни Антанти опинилися у борговій кабалі — тепер вже перед Сполученими Штатами. Борги перед США зіграли також важливу роль у політиці Англії та Франції щодо німецьких репарацій, ставши однією з причин граничної непоступливості союзників у переговорах про відтермінування виплат.

Повертаючись до теми репарацій, слід зазначити, що ще до висунення репараційних вимог, переможці в кращих традиціях мародерства вдалися до гігантських прямих конфіскацій майна. За умовами Версальської угоди, Німеччина мала передати переможцям 371 тис. голів худоби, 287 млн. т. вугілля, половина запасів хімікатів, 150 тис. товарних і 10 тис. пасажирських вагонів, 5 тис. локомотивів, всі торгівельні судна водотоннажністю понад 1600 т. і половину — понад 1000 т.; разом з відторгненими територіями було втрачено 75% запасів залізної руди, 26% вугілля, 15% ріллі, майже всю текстильну промисловість. Ці цифри означали розпад господарства і повну неплатоспроможність Німеччини. Однак Лондонським ультиматумом було передбачено окупацію німецьких територій у разі відхилення від графіку виплат. Спроби їх прихованого саботажу, т.з. «політики виконання», призвели до французької окупації Рурської області та розділу Верхньої Силезії¹⁴.

Однак яким би важким вони не був тягар репарацій, вирішальною причиною фінансово-економічної катастрофи у поверженій Німеччині стали механізми їх сплати, до яких вдалися веймарські «младореформатори». З метою «заощадження золотовалютних резервів» вони розкрутили маховик гіперінфляції, звільняючись від зобов’язань за миттєво знеціненими облігаціями військових позик, а заодно звільняючи німців від їхніх заощаджень і перетворюючи заробітну платню на фікцію. Невдовзі долар коштував вже мільярди марок, а бюджетні витрати рахувалися квінтильйонами. Цей процес не випадково отримав назву «внутрішніх репарацій».

Все це спричинило страшне безробіття і голод, і на Заході все гучніше залунали голоси про неминучість нової війни. Безпосереднім результатом такої «шокової терапії» або «санації» у Німеччині 20-х рр. стала радикалізація лівих і правих рухів, перетворення НСДАП із маргінальної політичної секти на реальну силу і перша її «проба пера», відома як Пивний путч. Отже саме в цей момент на арену світової історії вийшов нацизм.

Налякані перспективами нової революції, союзники прийняли так званий план Дауеса. В Німеччині було запроваджено тверду національну валюту — райхсмарку, причому деномінація становила 12 порядків (1 трлн. : 1). Стабільність її курсу забезпечувалася американськими кредитами¹⁵, за рахунок яких також сплачувалися репарації. Тобто відбулася свого роду конвертація частини репараційних зобов’язань Антанті у борги за американськими кредитами (з відповідними відсотками). При цьому країна остаточно підсіла на голку зовнішнього позичання, лише несуттєво і тимчасово послабивши репараційний зашморг¹⁶. Цей кредитний доларовий потік на деякий час дозволив навіть наскрізь прогнилій Веймарській республіці створити ілюзію економічного буму «золотих двадцятих», насправді майже не вплинувши на розвиток реального сектору.

І нарешті, на третьому етапі «економічного порятунку» Німеччини, який отримав назву плану Юнга, за сценарієм американських банківських кланів, одночасно з незначним послабленням репарацій було висунуто жорстокі умови: виплати Німеччини мали повністю покривати виплати Англії і Франції по американських кредитах. «Nothing personal, just business» — спрацювали традиційні механізми лихварської експропріації. Внаслідок цього невдовзі висохли і джерела кредитування, адже через падіння платоспроможності впали і кредитні рейтинги Німеччини, а також знецінилися її активи, великою частиною яких на той момент і так вже володіли американські корпорації. Неупереджені експерти тих часів оцінювали ситуацію як передачу у заставу не просто німецьких активів, а й усієї держави.

А далі настало 50-відсоткове падіння економіки, стрімке зростання безробіття, крах парламентської системи і намагання керувати країною в режимі надзвичайних станів. І на тлі стрімкого загострення політичної кризи, фактично, колапсу німецького суспільства, перемога нацистської партії на чергових позачергових виборах і прихід Гітлера до влади були закономірними.

Веймарські паралелі України (неліричний відступ)

Коротка історія Веймарської республіки є повчальною для України в тому сенсі, що історія нікого нічому не вчить. Адже за роки незалежності наша країна повторювала і продовжує повторювати крок за кроком той шлях, який привів міжвоєнну Німеччину до катастрофи.

Звісно, в цьому порівнянні слід враховувати, що «стартові умови» Німеччини були незрівнянно гіршими, отже кроки Веймарського режиму багато в чому носили вимушений характер.

Україна у 1991 р. не програла війну, зберегла своє майно, і над нею не висіли репараційні платежі. Однак механізми «внутрішніх репарацій», за яких одночасно з тотальним зубожінням народу небачено наживаються фінансові тузи, до болю нам знайомі.

Введення після періоду купонно-бартерного колапсу і гіперінфляції «твердої» гривні (початковий курс до долара 1,8:1), яка також стабілізувалася за рахунок кредитів і валютних інтервенцій, викликало «бум» нульових, який відзначився зокрема забудовчим «бєспрєдєлом» у Києві. Але нічого не було зроблено для розвитку реального сектору — і Україна зустріла російську агресію без армії і неспроможна власними силами її озброїти.

Нарешті, передбачене планом Дауеса зростання боргового навантаження на Німеччину мірою росту її економіки майже співпадає з кабальними умовами «реструктуризації» українських боргів екс-прем’єром А. Яценюком¹⁷.

Також, як відомо, Лондонський ультиматум фактично встановлював в Німеччині режим зовнішнього управління в галузі економічної політики, зобов’язавши її приймати будь-які закони, що їх переможці вважатимуть необхідними для забезпечення вчасних виплат. Як тут не згадати сумнозвісні «закони МВФ» в сучасній Україні? Однак така втрата суверенітету, яка в Німеччині сприймалася як національна катастрофа, деяким українським «інтелектуалам» чомусь здається запорукою розв’язання всіх проблем¹⁸.

Але парадокс полягає в тому, що саме з занепадом німецької економіки також знецінилися акції простих американських акціонерів німецьких компаній. Це, безумовно, наблизило настання Великої Депресії. Тобто, як це завжди відбувається в таких випадках, американські банкіри, наживаючись, рубали гілку, на якій сиділи. І саме ця перша в історії людства світова економічна криза 1929 р. (точніше катастрофа, типологічно схожа з тім, що відбувається з світовою економікою сьогодні) стала безпосереднім прологом до Другої світової війни.

Як відомо, її спусковим гачком став крах Нью-Йоркської біржі, який запустив небачену рецесію економіки найпотужнішої в світі індустріальної держави. Не вдаючись в деталі вкрай заплутаного і все ще дискусійного механізму «Чорного четверга», зазначимо лише, що головною причиною цього явища стало те, що вищеописана система фінансового імперіалізму вперше в історії бумерангом вдарила по головному кредитору планети. Адже побудувавши своє процвітання на зисках, отриманих від Першої світової, США вперше подвоїла свій золотий запас (він знову подвоїться після Другої світової).

Перебравши від Великобританії роль головного експортера капіталів, Америка вирішила, що схопила бога за бороду і тепер зможе реалізувати давній міф про себе як «землю обітовану», «суспільство рівних можливостей», в якому кожний американець зможе будувати собі квітуче життя, та ще й, як казали в СРСР, на «нетрудові доходи». Оскільки, згідно з доктриною екстремістського лібералізму (який не випадково називається монетаризмом), головний механізм отримання прибутку полягає в тому, що «гроші роблять гроші», виникла ілюзія, що ця фінансова піраміда, спираючись на найпотужніший в світі «економічний базис», стане вічним символом американського процвітання, і що в цьому інтереси фінансових магнатів повністю збігаються з інтересами «простого американця».

Насправді ж це призвело до чергового спалаху «голландської хвороби», який вже набув ознак пандемії, адже вищезгадана піраміда, цей масонський символ могутності і стабільності, надрукований на доларовій купюрі, як виявилось, будувалася догори дриґом.

Багато писалося про те, що світова економічна катастрофа, детонатором якої стала національна фінансова криза в США, фактично дала можливість нацистам не тільки прийти до влади, але й негайно розгорнути реалізацією вже давно сформульованих у «Mein Kampf» реваншистсько-експансіоністських планів побудови «Тисячолітнього Рейху». Але мало хто замислюється над тим, що саме внаслідок цієї катастрофи було також випущено з клітки того самого «кривавого комуністичного звіра», якого на словах так боявся Захід.

Адже для більшовицького керівництва, яке спиралося на ленінську тезу про настання епохи «війн і пролетарських революцій», економічна криза, внаслідок якої до краю загострюються «протиріччя між найбільшими імперіалістичними хижаками», знаменує нову світову війну, а отже і переддень світової революції, яка остаточно знищить капіталізм і призведе до перемоги комунізму. А це, своєю чергою, означало, що перша в світі соціалістична держава, яка знаходиться у «ворожому оточенні», вступає в цю епоху слабкою, отже, повинна негайно форсувати підготовку до війни.

Саме у 1929 році, виступивши на пленумі з доповіддю «Про правий ухил» Сталін піддав гострій критиці бухарінську тезу про «знищення класів шляхом згасання класової боротьби і вростання капіталізму в соціалізм», і сформулював натомість ідею про загострення класової боротьби мірою побудови соціалізму і необхідність введення т. зв. надзвичайних заходів по відношенню до селянства, які прямо назвав даниною. Відкидаючи бухарінську формулу «змички міста з селом», він закликає дати останній рішучий бій, не тільки кулаку, а й середняку, тобто, фактично, всьому селянству як «останньому капіталістичному класу». В листопаді цього ж року Сталін пише статтю «Рік великого перелому» яка дала старт форсованій «суцільній колективізації» і стала її ідеологічним підґрунтям. Нарешті, в грудні він висунув гасло «П’ятирічку — в чотири роки!». Було переглянуто в бік майже двократного збільшення всі планові показники темпів індустріалізації!

Таким чином, колективізація була обумовлена необхідністю форсувати виробництво головної статті експорту — зерна, на гроші від продажу якого і купувалися технології, обладнання, зразки озброєння, сплачувалися величезні гонорари закордонним спеціалістам. І цей страшний удар, як завжди, прийшовся головним чином по Україні. Отже, і Голодомор, в якому дивом вижили мої батьки, спричинений не тільки зловісними планами Сталіна раз і назавжди позбавити українців прагнення до незалежності, а й бажанням американських банкірів вічно знімати пінки з версальської Європи.

І це ще не все. Внаслідок кризи в США було остаточно прорвано економічну блокаду СРСР з боку капіталістичних держав. Адже Велика Депресія на практиці означала обвал виробництва, безпосереднім наслідком якого також став справжній голодомор, співставний з українським, коли, за деякими джерелами, в країні з найпотужнішою економікою загинуло декілька мільйонів американських громадян (називаються цифри і 5 і навіть 7 млн!). Цей період в історії США, м’яко кажучи ніколи не афішувався. В Інтернеті можна знайти багато суперечливих матеріалів на цю тему. Але, на мій погляд, історика не може не насторожувати, що в усіх підручниках офіційно визнаються факти падіння економіки більше ніж на 50%, закриття 5000 банків, знецінення облігацій на 40 мдрд долл., розорення 5 млн. фермерських господарств, безпрецедентний рівень безробіття у 15 млн. осіб, тощо. І водночас, відсутня інформація про зростання смертності внаслідок цієї соціально-економічної катастрофи!

Однак є незаперечні свідчення сучасників. Видатний американський письменник Дж. Стейнбек, який зі страшною художньою силою описав цю трагедію у романі «Грона гніву», у 1938 р. повідомляв своєму літературному агенту: «Мушу знову відправитись у внутрішні долини. Там помирають голодною смертю п’ять тисяч сімей. Не просто голодують, а помирають від голоду. Влада намагається надати їм допомогу продуктами і медичним обслуговуванням, але фашиствуючі групи банкірів, крупних фермерів, володарів компаній комунальних послуг саботують всі ці намагання. … може мені вдасться допомогти проламати голови всім цим вбивцям»¹⁹.

Так ось, щоб якось підтримати виробництво на плаву, американці, які до того вже «обпіклися» на контрактах з Радянським Союзом, були змушені знову піти на співпрацю зі сталінським режимом, забезпечивши більшу частину його військової потуги. За останніми підрахунками, в СРСР працювало близько 20 тис. одних лише американських інженерів²⁰, ними було побудовано понад 500 підприємств, включаючи Сталінградський та Харківський тракторні заводи. Трагізм ситуації полягає в тому, що порятунок від голоду американських безробітних був оплачений і українськими селянами, які ціною свого життя «заробляли» валюту для авральної індустріалізації.

Тотальний тоталітаризм як тотальна війна

Достатньо поширеною є версія про безпосередню зацікавленість США і особисто Ф. Рузвельта у новій війні як єдиному засобі подолання кризи, перед якою начебто спасував «Новий курс»²¹. Однак, на мою думку, головним мотивом було прагнення Америки остаточно скасувати фінансову гегемонію Британської імперії (що й було зроблено у 1944 р. у Бреттон-Вудсі, коли долар став світовою резервною валютою). Тобто суть двох світових війн полягала в тому, що у спільній битві проти німців Америка перемогла Британію. Як тут не згадати золоті слова Ілліча, що політика є не чим іншим, як концентрованим виразом економіки, або, перефразуючи класика військового мистецтва Клаузевіца, — «війна є продовженням економічної політики іншими засобами»!

Тому, незалежно від суті міжвоєнних політичних режимів в Німеччині чи Росії, нова світова бійня за переділ світу була закономірно невідворотною, адже саме до цього вели тенденції розвитку фінансового імперіалізму, які вже згадуваний російський історик В. Галін влучно характеризує як «політекономію війни».

Таким чином, трактування «короткого XX століття»²² як епохи протистояння демократії і тоталітаризму у двох світових війнах і одній холодній, яка закінчилася переконливою перемогою демократії, не витримує критики. Натомість можна говорити про те, що у міжвоєнний період на Заході остаточно сформувався свій тип тоталітаризму — монетарно-ліберальний, і у Другій світовій зчепились між собою не два, а три тоталітарні монстри, кожний з яких зазіхав на глобальне панування і створення «нової людини» за власними догмами²³.

Тому зовсім не дивно, що коли в середині 30-х рр. голова ОУН Є. Коновалець, не вірячи у декларовані добрі наміри Гітлера щодо України, марно прагнув встановити зв’язки з Великобританією, водночас намагаючись переконати тодішніх «стовпів демократії» в грабіжницькому характері Версальської та Ризької угод, а також в тому, що уклавши у 30-ті рр. пакти про співробітництво з СРСР, Британія і Франція розв’язують Сталіну руки для ще більшої експлуатації України, він не був почутий. Адже зануреним у власні геополітичні розбірки «сильним цього світу» вже було не до України, яка, як і сьогодні, залишалась для них «зникаюче малою величиною».

На противагу до західних і наших доморощених політологів, які продовжують блукати між двома соснами комунізму і нацизму, не помічаючи третьої, вже в ті часи видатні мислителі і діячі культури били на сполох. Найкраще за все тоталітарну атмосферу «цитаделі демократії» описує Антуан де Сент-Екзюпері. Незадовго до загибелі у бойовому вильоті (і, за символічним збігом, напередодні створення МВФ) він з невимовною гіркотою писав у знаменитому «Листі до генерала X»:

«… загалом в усьому світі існує тільки одна проблема, одна-єдина. Надати людям духовного значення… Що ж того, якщо ми виграємо війну, якщо ми матимемо від цього сто років криз революційної епілепсії? Коли німецьке питання буде нарешті врегульоване, почнуть поставати всі справжні проблеми. Малоймовірно, що спекуляції на американських біржах, коли скінчиться ця війна, буде, як і у 1919 р., досить, щоб відволікти людство від його справжнього клопоту. За браком сильної духовної течії з’являться, наче гриби, тридцять шість сект, які пожиратимуть одна одну. Сам марксизм, надто старомодний, розпадеться на множину суперечливих неомарксизмів.

… Ми напрочуд добре кастровані, але отак ми нарешті вільні. Нам відтинають руки, ноги, а потім дають свободу ходити. Але я ненавиджу цю добу, де людина за умов «загального тоталітаризму», стає лагідною, вихованою і спокійною. І нас спонукають вважати це за моральний прогрес!

У марксизмі я ненавиджу тоталітаризм, до якого він веде, людину там визначено як виробника і споживача²⁴. … А в нацизмі я ненавиджу тоталітаризм, на який він претендує самою своєю сутністю. Проведіть робітників Руру перед Ван Гогом, Сезанном і лубочною картинкою. Вони звичайно проголосують за лубочну картинку. Ось істина народу! Кандидатів Сезанна, кандидатів ван Гога, всіх великих нонконформістів запроторюють до концтабору, а поневолену худобу живлять лубочними картинками. Але куди йдуть США і куди йдемо ми? За цієї доби універсального функціонування? Людина-робот, людина-мураха, людина, що мов маятник переходить від праці на конвеєрі … до гри в белот. Людина кастрована й позбавлена всіх своїх творчих здібностей…».

А тим, хто захоче звинуватити мене в антиамериканізмі, я нагадаю слова всесвітньо відомого фінансового спекулянта Дж. Сороса, який називає систему сучасного тоталітаризму «ринковим фундаменталізмом». У своїй книзі «Епоха помилок: світ на порозі глобальної кризи», намагаючись зрозуміти, «що не так з Америкою», він доходить висновку, що головна вада полягає у споживацтві. Причому йдеться насамперед «про надто велике схиляння перед успіхом — що вимірюється грошима — у збиток сутнісним цінностям», внаслідок чого «…Америка зазнає поразки. Ейфоричне суспільство, зовсім не стурбоване пошуками істини, не вміє подивитися в очі суворій дійсності. Це робить його вразливим для різного роду брехливих ідеологій, оруелівського новоязу та інших форм брехні…».

Новітні кризові події — і ті, що вже настали, і ті, що ще чекають людство попереду, змушують по-іншому подивитися на історію минулого століття. Як виявилося, глобальні протиріччя тоталітарної доби не були розв’язані Другою світовою війною. Всесвітня війна, ланками якої були війни і катастрофи XX ст., продовжується. І Україна, як завжди, перебуває в центрі цих драматичних подій.

Кінець другої частини

P.S. Висловлюю подяку О. Барсукову за велику допомогу в роботі над матеріалом.