Дисертація не гірша, ніж в Януковича: про моральні засади в українській науцi

Розмови про реформи є доброю ознакою демократичних перемін у сучасній Україні. Але у розмовах також легко загубити кінцеву мету. Саме це відбувається із правилами присвоєння наукових ступенів, яких в Україні не бракувало за роки незалежності. З року в рік ВАК (Вища атестаційна комісія), а тепер ДАК (Департамент атестації кадрів вищої кваліфікації та ліцензування) Міністерства освіти та науки вигадує усе суворіші вимоги до дисертантів. Попри це, здається, в Україні вже звикли до плагіату, що по суті є крадіжкою (первісне значення цього латинського слова – крадіжка дітей). Тепер також частіше можна почути ще й про псевдонауку та профанацію. Різниця (утім, доволі невиразна) між ними полягає лише у тому, що перша ще рядиться у якісь наукові знання, а друга нездатна навіть на це і простою мовою називається невіглаством.

Нещодавній захист однієї докторської дисертації, на наш погляд, ясно відкриває, звідки береться оця біда в українській науці. Саме це й спонукало нас публічно поділитися своїми думками. Звісно, наші спостереження критичні по відношенню до дисертації та процедури захисту. Проте критика не є нашою головною метою, адже преса не місце для суто наукових дискусій. Та ми вже адресували детальні зауваження дисертантові, усім причетним до захисту дисертації, а також Міністерству освіти та науки. Нам йдеться про успіх освітніх реформ в Україні, про які тепер, справді, чимало говорять у зв’язку з нещодавно прийнятим законом про освіту.

Дисертація

Перш за все представимо саму дисертацію. Власне, йдеться про книжку Фергада Туранли “Козацька доба історії України в османсько-турецьких писемних джерелах (друга половина XVI – перша чверть XVIII століття)”, опубліковану Видавничим домом “Києво-Могилянська академія” на початку 2016 р. Ця книга була захищена як дисертація.

Це – груба книжка на шістсот сторінок з гарною обкладинкою. Усередині звертають на себе увагу кілька факсиміле документів, писаних арабською в’яззю, та друковані вкраплення арабськими літерами у самому тексті. У книзі справді йдеться про османські історичні джерела щодо минулого України, а турки-османці послуговувалася арабським письмом (до 1928 р.)

Однак навіть читати цю книжку важко, не кажучи про те, щоби знайти в ній щось нове, бо воно занадто часто помилкове, або перемішане з помилками. Але що дуже виразно наголошується в ній – так це те, що автор здійснив науковий подвиг і що Османська імперія відіграла винятково позитивну роль в історії України. Інша річ, що реальних доказів одного й другого мало. Зокрема, ніде не пояснюються секрети якоїсь унікальної авторської методики. Та зрештою незрозуміло, що ж нового дають османські літописи та документи для відомої історії України. Хіба що османці тут незвично виглядають не агресорами, а визволителями. Отож українському читачеві треба самому здогадуватися, від кого турки визволяли Хотин, Кам’янець чи Чигирин.

Зате помилок у книзі не перелічити. Їх навіть можна звести у три великі групи.

Перша зраджує недостатню кваліфікацію у читанні османських джерел. Для цього потрібно не лише знати османсько-турецьку мову, а й османське діловодство та наукову літературу. Самої азербайджанської (Туранли є азербайджанцем за походженням) чи спорідненої з нею турецької мов для цього замало. Автор плутається навіть в арабських літерах. Дуже показова помилка у написанні імені Мегмед або Мугаммед. Все-таки це ім’я носив Пророк ісламу. Та й каліграфічний напис цього імені є відомим символом ісламської віри, майже як ікона в інших релігіях. Помилка у цьому імені –все одно що карикатура на Пророка. Дійсно, замість “Достославного”, що означає ім’я Мугаммед арабською, в Туранли кілька разів це ім’я читається як “Знесилений”. Зрозуміло, що таку книжку варто тримати подалі від мусульман, щоби Україні уникнути на цій підставі якихось непорозумінь.

Друга група помилок ставить під сумнів фаховість історика. Хоч роботу пересолено термінами про критичний аналіз джерел, проілюструємо, у чому насправді він полягає на прикладі двох “відкриттів”.

В одному документі дисертантові здалося, що османці ужили для Запорожжя назву “Чапур Ова.” Він пояснив, що це щось на кшталт “долина з твердою землею”. Проте дана назва в оригіналі писалася одним словом, яке читалося як “Чапорове” і дещо спотворено передавало оригінальну українську назву “Запороги”. Ніякої долини чи твердої землі турки на увазі не мали. Словом, п. Туранли оригінал джерела уважно не читав, хоча фотокопія його у книжці є.

Що вже говорити про його сенсаційне квазі-відкриття – турецьку назву “водограйські козаки” для запорожців! Біда у тому, що п. Туранли неуважно скористався працею турецького історика Ісмаїла Узунчаршили, зокрема його поясненням незрозумілої для турків назви Запорожжя. Узунчаршили вдався до турецького слова “шеляле”, що означає “водоспад”. Однак пан дисертант переклав “шеляле” як “водограй”, і припустив, мовляв, “поблизу Запорозької Січі був водограй”. Таким чином, запорозькі козаки вийшли в нього “водограйськими козаками.” На доказ оригінальності він записав назву арабськими літерами, але забув, що в оригінальних джерелах її немає. Далеко може завести фантазія, коли звільнене від “кайданів” наукових засад.

Нарешті, зовсім вже несподівано у докторській дисертації можна натрапити на помилки з історії та географії. Приміром, п. Туранли плутається, хто був польським королем під час османського завоювання Кам’янця-Подільського 1672 р., називаючи тодішнім королем то Яна ІІІ Собеського, то Михайла Вишневецького. Отож, маємо у Річі Посполитій “двокоролів’я.” Тому полякам цю книжку теж не варто показувати. Тюркську назву Волги – “Ідиль” – дисертант розтлумачує як Дон, очевидно не знаючи, що по-османськи той називався Тен. Знаменитий Чингісхан, на його думку, був ще живий 1261 р., хоча насправді він помер 1227 р. ще до монгольського завоювання Русі. Просто кумедно читати помилкове тлумачення Мореї (півострів Пелопонес, османською: Мора) як Моравії. Отож вийшло, ніби за Карловацьким миром 1699 р. Венеція забрала від Османів оцю, за його словами, “історичну область Чехії.” Але ж Чехія Османам ніколи не належала. Виходить, чехам теж краще не знати про цю книжку.

Незрозуміло, як цей рукопис могли рекомендувати до друку три доктори наук і дві цілі вчені ради (Інституту сходознавства та Львівського університету)? Ще два доктори наук були науковим й літературним редакторами, а один кандидат наук – відповідальним редактором. Лишається зробити очевидний висновок, що вони не читали рукопису, як належиться, і були впевнені, що й ніхто інший його не читатиме.

Захист

Підготовка до захисту розпочалася одразу після публікації. Враховуючи, що дисертант уже одержав негативну реакцію на свою першу книжку, надруковану сімнадцять років тому, цього разу він спробував обійтися … без зайвої публічності.

За словами директора видавництва, п. Туранли вилучив весь невеликий наклад (тобто не 500 примірників, як зазначено в книзі). Протягом року він сам складав оди своїй книжці і шукав докторів наук та професорів, згодних видати їх під власними іменами. Його рука вгадується у стилі та незграбних компліментах з рецензії, надрукованої у “Віснику Київського університету” за підписом декана історичного факультету І. Патриляка, хоч той займається модерною історією України. Інший професор, В. Щербак – колишній декан факультету гуманітарних наук Києво-Могилянської академії – відніс відгук Туранли до редакції “Українського історичного журналу”, але там його відхилили, бо рецензент не показав книги. Оригінальний файл, який професор приніс до видавництва журналу, не лише не приховував стиль cправжнього автора, але на ньому зазначено і автор в Word properties як “Ferhad”. “Український історичний журнал” опублікував іншу, критичну рецензію одного з нас після того, як дирекція Інституту історії України роздобула на кілька днів примірник секретної книги. Нарешті, ще один рецензент відмовився підписати відгук самого Туранли і надрукував у журналі “Східний світ” власний відгук з численними зауваженнями.

Книжка з’явилася у вільному продажу лише через рік після друку і вже після публікації негативних відгуків. Та навіть тоді фахівці з історії козацтва, які люблять нарікати на недоступність османських джерел, не озвалися жодною рецензією чи відгуком на цей подарунок, хоч розуміли, що там щось не те. Співцям козацької слави забракло козацької сміливості, і найбільше, на що вони відважилися – це відсилати п. Туранли захищатися деінде. Інститут української археографії НАН України, щоби не проводити захист у своїй спецраді погодився визнати, ніби дисертацій не дослідження було виконане при ньому.

Врешті-решт, захист було організовано на спецраді при історичному факультеті Київського національного університету ім. Т. Шевченка. При цьому довелося захищатися не за спеціальностями “Історія України” чи “Всесвітня історія”, яким відповідала тема монографії, а за спеціальністю “Історіографія та джерелознавство”. Але негативних сигналів з цього приводу не було.

Перед захистом видавництво випустило додатковий наклад. Але хоча у ньому було зроблено певні зміни та виправлення і зменшено кількість сторінок з 606 до 605, шифр ISBN не було скориговано. Таким чином, на захист було винесено два тексти. Перші примірники, що потрапили до бібліотек, включно з Національною бібліотекою України ім. Вернадського, відрізняються від версії, виставленої на сайті спецради. Ми знайшли розходження на півсотні сторінок. Це є елементарне порушення українського законодавства.

Попри все, захист відбувся 12 жовтня. Він був незвичний. Тривав надзвичайно довго, чотири з половиною годин. Передусім тому, що виступали не лише опоненти та члени ради, а й багато охочих. Слово брали викладачі історичного факультету, якісь заїжджі вчені. Терпляче відсиділи увесь захист (не розуміючи мови!) навіть із десяток турецьких професорів, які відвідували університет з лекціями.

Найбільш незвичним було те, що присутні захищали дисертанта, замість того, щоб дисертант захищав свою дисертацію. Вони одностайно хвалили дисертанта за звернення до актуальної теми. Зворушливо малювали блискучі перспективи османістики в Україні. Радили видати монографію вдруге і впевнено обіцяли, що колись дисертант напише краще. Хтось хвалив за внесок у дружбу з Туреччиною. А хтось щиросердно дякував дисертанту за поїздку до Туреччини чи в Азербайджан.

Про саму ж книжку сказали хіба офіційні опоненти. Робили якісь зауваження, але ритуально підсумовували, мовляв, ті не применшують достоїнств дисертації. Дисертант – також ритуально – дякував своїм доброзичливцям.

Хоч захист тривав довго, понад чотири години, і усі бажаючі виступили, спецрада не оголосила наші два негативні відгуки із посторінковими зауваженнями. З них лише зачитали узагальнюючі висновки, на що дисертант у відповідь лише вилаявся, мовляв, критика необ’єктивна, а критики книжки не читали. Про опубліковані критичні рецензії на монографію теж не було згадано ані словом. Словом, наукової дискусії, яку передбачає захист, не було.

Родзинкою дійства були виступи, що, мовляв, книжку нема чого й читати, бо недоліки знайти можна будь-де. Другий опонент, між іншим, фаховий сходознавець-арабіст В. Крюков, аби похвалити дисертанта, сказав, що сам він колись не зміг опанувати османсько-турецьку мову. Інакше кажучи, він простосердно зізнався у нездатності оцінити дисертацію. Справді, судячи з помічених нами помилок, навіть арабські слова він не перевіряв. Один з турецьких професорів, який зачитав свій схвальний відгук англійською, теж з головою видав, що не читав монографії п. Туранли, адже тоді він би побачив, що там не згадано його книжку про османське завоювання Поділля, яка безпосередньо стосується теми дисертації.

Апофеозом захисту була заява одного члена спецради, що п. Туранли нічим не гірший за Януковича та ще когось з одіозних українських політиків. Очевидно, що після двох Майданів в Україні красномовнішої і нищівнішої оцінки годі й вигадати. Якби тільки не одне “але”. Це був аргумент на захист дисертанта. Та, мабуть, найпереконливіше агітував за дисертанта декан історичного факультету, Патриляк, який під кінець “запропонував” припинити дискусію і вже проголосувати “за”.Отак спецрада й одностайно в 17 голосів присудила п. Туранли докторський ступінь. Один зіпсований бюлетень погоди не робив. Словом, відомий “проффесор” Янукович все ще задає наукові стандарти на історичному факультеті…

Передостання крапка.

Усвідомлюючи, що цей захист відкриває ворота для невігластва на полі української османістики — наукової дисципліни, яка тільки зароджується в Україні, ми спробували оскаржити відверте та зухвале попрання спецрадою наукової етики.

Голові ДАК було відправлене й доставлене міжнародною поштовою службою FedEx офіційну скаргу. Але на неї не було одержано жодної відповіді чи бодай підтвердження про отримання. Отож ми в різний спосіб намагалися звернути увагу чиновників з МОН на цей скандальний випадок і вимагали фахової експертизи роботи. Ми також намагалися ознайомити наукову спільноту істориків зі своїми критичними рецензіями на дисертацію, опублікувавши їх на сайті Historians.in.ua.

Все це, однак, не справило жодного враження на Експертну раду Державної Атестаційної Колегії МОН України з історії. На своєму нещодавньому засіданні вона згадану скаргу не розглядала, як, певно, і критичні відгуки. що, між іншим, передбачається процедурою експертизи. Отож Експертна рада одноголосно затвердила присудження докторського ступеня п. Туранли.

Насправді рішення Експертної ради не було сюрпризом. Справа в тому, що її головою є уже згаданий І. Патриляк. Очевидно, що контролюючи спецраду при очолюваному ним факультеті і Експертну раду, в якій він є головою, нескладно організувати потрібні голосування.

Остаточно крапку в цій історії, однак, ще не поставлено. До МОН звернулися декілька авторитетних науковців з Америки та Канади, а також члени Наукового комітету з питань науки і технології з проханням дотримуватися загальноприйнятих у світі правил наукової експертизи. На щастя, колегія МОН прийняла їх до уваги і ухвалила провести перезахист.

Мораль про мораль і про правила

По суті, первісний задум п. Туранли захиститися зненацька провалився. Але це сталося на останній і по суті ритуальній стадії присудження ступенів, продемонструвавши повну поразку існуючих правил у системі атестації. Перезахист знову ставить питання про моральні стандарти науковців, які будуть проводити перезахист.

Адже наведені приклади, на нашу думку, доводять, що наукова етика, чесність та відповідальність науковців та освітян важать не менше, ніж суворі але формальні вимоги до дисертацій. Без них наука попросту гине.

Захист Туранли дає привід нагадати про засади взаємодії держави та наукового середовища. Насправді науковці ніколи не потребували і не потребують наукових ступенів та звань для оцінки один одного. Це тому, що здорове наукове середовище самоорганізується у чесному змаганні, ідей, концепцій та талантів. Так визначаються авторитети і не впускаються самозванці. Не забуваймо, що ґенії античності, як от Платон, Аристотель чи – ближче до України – скіф Анахарсіс, не мали академічних титулів. Та й у теперішній Україні є авторитетні науковці, не обтяжені титулами. Те саме притаманне іншим творчім професіям, наприклад, митцям, літераторам.

Проте наука ще тісно пов’язана з освітою, яка належить до функцій сучасної держави. Ось це й зумовлює потребу у формальному ранжуванні науковців та викладачів з боку держави. Адже освіта теж ступінчаста, і талановитому науковцю доречніше займатися наукою та викладати студентам, аніж школярам. Отут і виникає ґрунт для розбіжності між державним та неформальним визнанням науковців, причому держава має необмежені можливості нав’язування свого вибору. Проте стороннє втручання здатне руйнувати наукове середовище, а відтак і систему освіти. Тому для держави принципово важливо організувати чесну конкуренцію у науковому середовищі, що ґрунтується на етиці, чесності та відповідальності науковців.

Ось у чому мусять полягати державні реформи щодо присудження наукових ступенів та звань. Власне випадок Туранли це добре ілюструє, адже до нього причетні декілька поважних українських університетів та наукових інститутів. При цьому з огляду на очевидний занепад моральних стандартів науковців, особливо керівних кадрів, без залучення авторитету держави в Україні не обійтися. Зрештою існуюча наукова та освітянська ієрархія теж є результатом державної політики. Це вже інша річ, якими мусять бути реформи, хто їх буде здійснювати, хто контролювати і хто в кінцевому підрахунку залишиться зі своїми науковими званнями, ступенями, а головне – посадами. Cподіваємося, що наші спостереження містять потрібні підказки. Але так чи інакше важливо не випускати з-під уваги кінцеву мету реформ– cвітовий рівень науки та освіти. Поки що вони вели не туди.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook