Чому загинув Рим

Нещодавно прочитав статтю Мирослава Мариновича, у якій він намагався дати пояснення останніх змін у світі: посилення тероризму, загроза нової холодної війни, потурання світових держав московській агресії, активізації націоналістичних рухів. Але у статті багато питань залишилося без відповіді. Більше того, пан Мирослав чесно признався, «щораз більше не розумію цього світу, а тому не маю що про нього сказати».

Пригадалося, що десь подібну цивілізаційну драму, де більшість її учасників не розуміли, що відбувається у світі, уже зустрічав. Спробував її показати – і ось що з цього вийшло.

Рівно 1540 років тому, 4 вересня 476 року нашої ери, германський вождь, командир римської гвардії Одоакр, який походив із племені ругів, усунув від влади тогочасного імператора Ромула Августула. Корону та пурпурну мантію імператора відправили до Константинополя на знак того, що в Римі імператора більше немає.

Іронія долі полягала в тому, що останній імператор мав ім’я засновника міста Рима й першого царя Римської держави – Ромула (роки правління 753-716 роки до нашої ери).

Рим, який довгий час був головним центром цивілізації, став пусткою. Світ поринув у варварство…

Чому так сталося із найбільшою тогочасною країною, непереможною імперією, військ якої боявся увесь світ? Чому в кінцевому результаті розпалася римська цивілізація?

У 1984 році німецький історик Олександр Демандт у своїй монографії «Падіння Риму» підвів підсумок двовіковим пошуків причин катастрофи. У роботах філософів та економістів, соціологів та істориків він нарахував не менше 210 факторів, якими пояснювали нещасливу історію Риму. Ось головні з них:

забобони;

виснаження ґрунту, що викликало масові неврожаї;

поширення гомосексуалізму;

культурний невроз;

старіння римського суспільства, зростання числа літніх людей;

смирення і байдужість, що охопила багатьох римлян;

параліч волі до всього: до життя, до рішучих дій, політичних поступків;

торжество плебеїв, цих «хамів»: прорвалися до влади і не здатні мудро правити римом / Світом;

війна на два фронти.

Погоджуючись з усіма причинами, ми спробуємо виділити головні. Але для початку необхідно дати відповідь на запитання, які ж фактори сприяли побудові сильної римської держави у VІІІ-ІІ столітті до нашої ери.

Насамперед — громадяни.

Основу економіки Риму від часу утворення і до ІІ століття до нашої ери становили вільні товаровиробники – селяни і ремісники.

Раби в аналізований період ще не стали основною продуктивною силою суспільства.

Саме вільні – патриції (ті, з ким Ромул створив першу державу) і плебеї (вільні прості громадяни країни, які примкнули до Риму пізніше) – становили основу економіки і легендарної армії.

У республіканський період римське громадянство мали тільки корінні мешканці міста Риму. У I ст. до Р.Х. громадянами стали всі жителі Італії, а трохи згодом – греки. Цезар поширив права громадянства на частину Галії.

Римські громадяни країни сформували патріотизм – уявлення про особливу боговизначеність римського народу і долею обрані перемоги, про Рим, як найвищу цінність, і про священний обов’язок йому слугувати. Для цього кожен громадянин повинен був проявляти відвагу, стійкість, чесність, вірність, гідність, скромність у повсякденному житті і властивість підкорятися залізній дисципліні (на війні), закону і звичаям (у мирний час), шанувати богів-покровителів своєї сім’ї, общини і самого Риму.

Успішна економіка вкупі із вдалою побудовою армії, при відсутності серйозних ворогів на початковому етапі, сприяли створенню імперії, із притаманною їй загарбницькою політикою.

Захоплення нових територій призвело до появи величезних багатств та їх концентрації в обмеженого кола людей. Успішні війни сприяли притоку сотень тисяч рабів, у які римляни перетворювали полонених. Особливо під час Пунічних війн — трьох війн (з 264 по 146 рр. до н. е.) Риму з Карфагеном за панування над Західним Середземномор’ям.

Але все змінюється у ІІ столітті до нашої ери. Рабська праця стає не тільки дешевою, але й високопродуктивною. Саме в цей час стали з’являтися високотоварні господарства.

Власне у віллах, а пізніше і у латифундіях, стало можливим застосування тогочасних нововведень – жорно-бігунів для переробки оливок, виноградного гвинтового пресу тощо. З’явилися такі складні знаряддя праці як колісний плуг і жниварка. Високого розвитку досягла агрономічна наука.

Про римські дороги, деякі з них проіснували до початку 20 століття, можна писати повісті. А бетон, арки і акведуки взагалі вважаються одними із привабливих символів римської імперії для розширення територій.

ДЖЕРЕЛО БАГАТСВА СТАЄ ДЖЕРЕЛОМ ЗАГИБЕЛІ

Дешева рабська праця як основа економіки римської держави з ІІ ст. до нашої ери розорювала дрібних товаровиробників – і в містах, і в селах.

Частина розорених ішла працювати у вілли, а інша перетворювалася на люмпенів (громадян без реальної власності).

Продовженням розорення значної частини вільних стало поступове зменшення соціальної бази армії, оскільки для солдат діяв певний майновий ценз, кількість платників податків, а в кінцевому результаті – відповідальних громадян, які б переживали за свою країну.

Але вже на початку нашої ери загострилася проблема постачання рабів, як основи економіки.

Поки територія римської держави розширювалася, поки в метрополію неспинно надходила рабська робоча сила, економічні проблеми так чи інакше вирішувалися. Але вже в кінці II ст. н.е. становище стало змінюватися на гірше. Почастішали набіги кельтів і германців на північні провінції Римської держави. Середземноморські пірати стали сильним обмежувачем для римського судноплавства і работоргівлі.

Потреба у рабах загострювалася настільки, що землевласники стали викрадати їх один в одного, хапали і навертали в рабство дезертирів, мандрівників і волоцюг.

Заняття торгівлею стає небезпечним, розбійники стають майже буденним явищем, а дороги, які були гордістю Риму, поступово перестають будуватися і ремонтуватися. Зв’язки між провінціями зменшуються, адже від центру немає ні фінансової, ні військової допомоги. Кожна провінція сама починає вирішувати свої проблеми. Створюється серйозне підґрунтя для сепаратизму і створення у недалекому майбутньому окремих держав.

«ВЕЛФЕР»

Частина дрібних товаровиробників, як уже було сказано, розорялася і ставала люмпеном, непродуктивною верствою населення, яка повністю залежала від подачок правителів чи окремих олігархів. Так у 27 році нашої ери, за правління Октавіана, в Римі проживало 1 млн. мешканців. 200 000 із них кожного дня безкоштовно отримували їжу від держави (менше ніж через 100 років їх кількість збільшиться до 300 тисяч осіб). Частина із бідних громадян країни також отримували кошти від держави.

Римський плебс починав просто байдикувати. Та й не було потреби трудитися: тільки в Італії налічувалося 10-12 млн рабів, які працювали і в сільському господарстві (латифундіях і віллах), і в ремісничої промисловості, і в будівництві. Римляни настільки були натхненні своїми перемогами, що скасовували податки із вільних римських громадян. Спроба римського реформатора Тіберія Гракха (162-133 до н.е.) відновити старе римське селянство та державний лад ні до чого не привела: паразитизм вільних роз’їдав римську економіку. Вільних, які наймалися на роботу, зневажали, вважали «майже рабами».

Із громадян, обов’язком яких було дбати про добробут держави, вони перетворилися на паразитів, які постійно все у більших і більших розмірах висмоктували фінанси країни.

НОВІ РИМЛЯНИ

О, продажне місто, воно скоро загине,

як тільки знайдеться покупець»!

Нумійдійський цар Югурта

Соціальні верстви, інтереси яких відображала римська держава, у кінці першого століття до нашої ери або зникли, або деградували. Майже зникло італійське селянство. Більшість продуктів або вироблялися у високотоварних господарствах, або привозилися з провінцій.

Нобілітет і вершники в результаті громадянських війн або були знищенні, або збанкрутували. Особливо багато старої знаті було фізично знищено за часів правління так званих солдатських імператорів, тобто тих, яких проголошувало військо. Започаткував цей процес у 193 році Септимій Север, і тривало це беззаконня аж до правління Діоклетіана (284-305 р. нашої ери).

На зміну старим верствам прийшли наступні: нові багачі (лихварі, збірники податків, купці, великі воєначальники і т. д.), люмпен-пролетаріат, військові колоністи тощо…

Їх інтереси не були пов’язані з існуванням сильної держави. Навпаки, для їхнього добробуту потрібна була слабка держава. Вони всіляко гальмували проведення необхідних змін, а деяких напрочуд завзятих реформаторів, як от братів Гракхів, взагалі фізично знищили.

В останні століття існування Риму імператори намагалися заручитися підтримкою олігархів, роздаючи їм на відкуп збір податків, нові завойовані і общинні землі, але з часом це тільки посилювало центробіжні сили імперії, ослаблювало центральну владу. Адже сильні олігархи були зацікавлені у слабкій державі.

Продажність і влади, і римських олігархів найбільш чітко проявилася під час Югуртинської війни – війни Риму з нумідійським царем Югуртом. Тактика підкупу і корупції досягла таких розмірів, що протягом трьох років (113-110 роки до нашої ери) Рим просто не зміг почати війну з Югуртом! А після формального початку ще декілька років фактично її не вів. І це після знищення сотень римських громадян нумідійським царем!

Після пунічної війни загострюється внутрішньополітична боротьба.

Нові багачі почали регулярно утворювати угрупування для наступного захоплення влади уже силовим шляхом, що призводило до тяжких і виснажливих громадянських війн. Останнім успішно почали користуватися зовнішні вороги імперії.

ЗАНЕПАД ПРЕДСТАВНИЦЬКИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ

Коміції (представницький орган плебсу) не мали права законодавчої ініціативи, а тільки могли відхилити чи прийняти закон, а відтак купівля люмпену для прийняття відповідних законів через облаштування масових видовищ владою і олігархами стала буденним явищем. Гречка, вибачте, хліб і видовища, були тим золотим ключиком, які допомагали олігархам отримувати бажані для них політичні та економічні рішення.

Поступово занепадала роль і Сенату. Із реального представницького органу «кращих людей» – патриціїв, у часи республіки він поступово перетворився на дорадчий орган декількох десятків кланів у період імперії.

Імператори всіляко обмежували владу Сенату. Хоча формально Сенат і продовжував вважатися одним із вищих державних органів, та влада концентрується в імператора і його оточення.

Ухвали Сенату зберегли силу законів, але приймалися зазвичай за ініціативою імператора. Щоб задовольнити найбагатших людей імперії, правителі Риму постійно збільшували число сенаторів: від 100 на початку – і до 2000 наприкінці існування римської імперії.

Щоб відсікти появу серед сенаторів небагатих, був запроваджений майновий мінімум 1 млн систерцій (на один систерцій у 200-150 роках до нашої ери можна було купити дві буханки свіжого хліба). Хоча переважно більшість римських сенаторів мали не менше 8 млн сестерціїв, а найбагатші аристократи мали до 400 млн. сестерціїв.

Кінцева доля цього представницького органу була незавидною – при Діоклетіані сенат був перетворений на… міську раду Риму.

ЗАНЕПАД АРМІЇ

Коли служба в армії вважалася почесним обов’язком громадянина, коли військові отримували і платню, і частину здобичі, а, окрім цього, ще й високу вихідну винагороду при виході на пенсію, – армія була високомотивованою і надзвичайно боєздатною. Однак розорення дрібних товаровиробників у містах і селах, їх наступна люмпенізація призвели до деградації армії. Масовим стало уникнення від служби.

У багатьох провінціях солдати займаються власним господарством, щоб прогодувати себе та сім’ю.

У 108-107 pp. до н. е. консул Гай Марій провів військову реформу, почавши набирати в армію добровольців з пролетарів, а також неіталійських союзників Риму та провінціалів.

Якщо раніше громадяни-ополченці бажали якнайшвидше повернутися додому, то після реформи усе життя воїнів пов’язується із військом. Безпосереднім керівником стає місцевий військовий командир. Щедрим і талановитим із них солдати готові служити не тільки проти зовнішніх, але й внутрішніх ворогів.

Військова реформа призвела до того, що військові начальники стають реальними політичними фігурами, які починають втручатися у громадянські конфлікти або самі їх організовують. Це в свою чергу, призводять до подальшої децентралізації влади, послаблення її основ.

Прогресуюча варваризація армії все більше знищувала протилежність між тими, хто захищав імперію, і тими, хто нападав на неї.

Достатньо нагадати, що під час битви в Тевтобургському лісі, про який нижче буде розповідатися, повстанцями командував Арміній, 25-літній син вождя херусків Сігімера. Арміній служив у римській армії, керуючи загоном германців, проявив хоробрість і мужність, за що отримав римське громадянство!!!.

У цій битві, в якій було знищено три найкращі римські легіони, чи не головну роль відіграли допоміжні війська, які набиралися із підкорених народів і які зрадили імперію, підтримавши Армінія.

І такі випадки були непоодинокі.

ПЕРЕНАПРУЖЕННЯ СИЛ

На території тогочасної римської імперії (у її найкращі часи) нині розміщується 36!!! національних держав.

Початкові загарбання були надприбутковим зайняттям. Так, лише під час захоплення Македонії у ІІ столітті до нашої ери римляни вивезли лише до Риму багатств на 120 млн. систерцій.

Але утримання поневолених, які чекали першого слушного приводу для повстання проти загарбників, коштувало надзвичайно дорого.

Бюджет імперії за правління Веспасіана (роки правління 69-79 роки нашої ери) оцінюється у суму приблизно 300 млн. денаріїв або 1 млрд. 500 млн. сестерцій. А утримання війська — 108 166 500 денаріїв або 432 666 000 сестерцій у рік.

Ще щонайменше 73 млн. сестерцій у рік ішло на харчування лише хлібом люмпену. А ще потрібно згадати про витрати, по’вязані із утримуванням доріг, каналізацій і тому подібне, про негативний платіжний баланс у торгівлі із провінціями. Імперія видихалася, утримання економіки лише на плаву потребувало над зусиль.

ВТОРГНЕННЯ ВАРВАРІВ

Рим помер, а варвари лише заселили його цвинтарі,

засіяні церковними хрестами.

Тогочасний свідок подій

Римська імперія не тільки не змогла розв’язати головні економічні проблеми і, відповідно, провести успішні економічні реформи, але й впоратися із наслідками напливу варварів.

Рим виріс на кістках і свободі поневолених народів. Кожне завоювання закінчувалося плачевно для переможених: знищенням і рабством.

Достатньо ще раз нагадати про історію війни Риму з Карфагеном, коли тільки полонених за 50 років (з 200 до 150 р. до нашої ери) було взято понад 250 000. І ще понад 100 000 було вбито.

Луцій Емілій Павло (переможець греків, насаджував у Римі грецьку культуру) продав у рабство після взяття Епіру в 168 р. до н.е. е. 150 000 осіб. Коли Цезар здобув перемоги в Галлії, він продав у рабство 53 000, підпорядкувавши кельтське плем’я венетів у Британії, він наказав стратити вождів, а весь народ фактично повів у рабство. Після галльських війн Цезаря ринки затопило півмільйона рабів.

Але, крім випадків жорстокого завоювання, були випадки і мирного переселення народів на територію Риму. Та й тут все було дуже напружено. Ось лише один із фактів.

Готські вожді, які разом зі своїм народом знаходилися у Фракії, звернулися до Лупицина, римського воєначальника, із проханням забезпечити людей продуктами. Та Лупицин не лише почав продавати готам неякісні продукти, але ще й втричі дорожче. Дійшло до того, що батьки змушені були продавати своїх дітей у рабство, щоб прогодувати власні сім’ї. І це при тому, що Рим виділяв кошти на облаштування нових своїх союзників.

Багатовікова влада Риму трималася на силі і досягнута шляхом жорстокого примусу та поневолення мільйонів людей. Рим виявився заручником власної брутальної політики. Він повинен був постійно воювати і пригнічувати, щоб зберігати своє панування. У рівній мірі і переможені народи були приречені на битву з Римом. Якщо вони хотіли мати гідне майбутнє, треба було знищити Рим.

Першим військово-політичним фактом, який свідчив про швидке падіння Риму, була вищезгадана битва германських племен у 9 році нашої ери проти римлян біля Тевтобургського лісу (нині Нижня Саксонія).

Війська, які очолював римський воєначальник Публій Квинтилій Вар, зазнали цілковитої поразки. Загинуло близько 27 тисяч відбірних римських легіонерів.

Результатом цієї битви було звільнення від римської влади земель між Ельбою і Рейном.

Але головні удари варварів по Риму відбулися через три століття. Могутнім каталізатором, який пришвидшив напад варварських племен на Рим, був клімат. Точніше його зміна – на більш холодну і посушливу. Почалося велике переселення народів. Гуни стали тіснити готські племена. Частина із них (остготи) пішла на союз з гунами, а частина (вестготи) почала просуватися у римську імперію.

Уже в ІІІ ст. нашої ери колись могутня держава змушена була тепер перейти до оборони. Але сил не вистачало, іноді імператори відкуповувалися від непроханих гостей золотом та коштовними дарунками. У IV ст. Римська імперія остаточно перейшла до оборони. Збираючи рештки військових сил, вона з напруженням утримувала території, поступово втрачаючи свої завоювання. Водночас у Римі тривала боротьба за владу.

Цілковита легенда про непереможний Рим була похована у 410 році нашої ери.

Відповідно до розповіді Прокопія Кесарійського, Аларих (вождь вестготів) у цей рік хитрістю домігся завоювання Риму. Відібравши зі свого війська 300 безбородих юнаків, він подарував їх ласим на цю справу патриціям, а сам зробив вигляд, що зняв табір. У призначений день ці молодики перебили міську варту і впустили війська Аларіха. Таким чином, якщо Троя була взята за допомогою коня, то Рим — за допомогою хтивості знаті.

Остаточно Рим упав у 476 році.

Але найстрашнішим було те, що коли Рим помер, то ніхто з людей, що жили, і не помітив, що це сталося.

Висновки:

1. Дешева рабська праця як основа економіки римської держави з ІІ ст. до нашої ери розорювала дрібних товаровиробників – і в містах, і в селах.

2. Зубожіння і банкротство вільних товаровиробників призвело до демотивації виконання громадянських обов’язків усього суспільства.

3. Концентрація багатств у результаті завойовницьких війн, використання дешевої рабської праці призводять до різкої поляризації суспільства: з однієї сторони олігархічні групи, а з іншої люмпен, який живе на подачки від держави і сильних світу цього.

4. Зменшення державного контролю за олігархами породило дефрагментацію влади, утворило всередині неї окремі групи впливу, які задля контролю за ресурсами держави намагалися послабити країну. Їх дії (на рівні із зовнішніми ворогами) підточували основи держави.

5. Непомірні державні витрати на утримання люмпену, імперської армії, контролю за підконтрольними територіями виснажувало Рим.

6. З плином часу на чолі олігархічних груп закріплюються відкриті популісти, деякі з них у майбутньому ставали тиранами, які своїми діями після приходу до влади тільки пришвидшували падіння імперії.

7. Втрата зі сторони держави контролю за армією призвела до перетворення її на окремий суб’єкт внутрішньополітичної боротьби, підміни нею представницьких органів влади.

8. Невирішення базових проблем емігрантів, зокрема їх реального інкорпорування, призвело до варваризації суспільства, порушило монолітність громадянської єдності країни, каталізувало внутрішні конфлікти, ослабило сили держави.

P.S. Звичайно, для кращого розуміння матеріалу ми усвідомлено спростили його виклад. У різні періоди існування Римської держави (царський, республіканський, імператорський) події відбувалися значно складніше. Але основним завданням публікації було показати базові шляхи розвитку тогочасної римської держави і головні причини її загибелі.