«Захоплена держава»: політична криза у Молдові та інтереси України

Загострення ситуації у Молдові викрила кілька фундаментальних викликів для зовнішньої політики України. Які загрози криза несе для нашої країни, і чому цього разу Київ не має мовчати?

«Захоплена держава»: політична криза у Молдові та інтереси України

Гостра політична криза, що розпочалася у Молдові менше тижня тому, привернула чимало уваги міжнародних ЗМІ. Те, що сталося 7-8 червня змусило понервувати багатьох, і згадати буремні 1990-і роки, коли Молдова та Придністров`я були на перших шпальтах газет, сповіщуючи про початок одного з перших заморожених збройних конфліктів на пострадянському просторі.

Не менше уваги ситуації у Молдові приділили і в Україні. Це цілком логічно – Молдова є нашою сусідкою, а проблемний регіон Придністров`я прилягає до нашої території, і, попри свій заморожений статус, створює для нас чималі загрози, як військово-політичні, пов`язані з російським впливом, так і соціально-економічні – через величезні контрабандні потоки та організовані злочинні угруповання, які їх контролюють.

Утім, у зовнішній політиці України останніх 5 років, попри актуалізацію Придністровської теми у зв`язку з конфліктом з Росією, Молдова так і не зайняла свого гідного місця, і про неї згадували вкрай мало, лише у контексті боротьби умовних «проєвропейських» і умовних «проросійських» сил.

А питання Придністров`я взагалі не піднімалося з подачі України на регіональному чи міжнародному рівнях, попри його актуальність та проблемність, особливо для прикордонної торгівлі та областей, що межують з Молдовою. Звісно, реальність набагато цікавіша, динамічніша та більш багатостороння, аніж заїжджений шаблон «Захід vs Росія».

Спалах політичної кризи минулого тижня знову підняв це питання з глибин зовнішньополітичного дискурсу, і дозволив заговорити не просто про Молдову, але й про інтереси України з огляду на драму, що розгортається у Кишиневі.

 

Криза у Молдові: загальні передумови

Криза у Молдові, яку ми нині спостерігаємо – це кульмінація цілої низки внутрішньополітичних процесів, які переживав Кишинів останні 20 років, і які до болю схожі на те, що відбувається в Україні.

Неймовірно повільний соціально-культурний відрив від «радянщини», колапс «старої комуністичної гвардії», становлення пострадянської олігархії та її проникнення в усі галузі економіки з подальшим симбіозом з самою системою, відсутність політичної культури через радянський спадок і гостра демографічна криза у купі з масовою еміграцією працездатного населення. Все це стало передумовами політичного землетрусу, який розхитує Молдову останні кілька днів.

Як і в Україні, після розпаду СРСР, у Молдові не з`явилися ідеологічні партії, які стали б провідниками інтересів населення. Фінансово-олігархічна система, створена на уламках старої ресурсної бази, була вмонтована у політичну систему, результатом чого стало послідовне розкрадання державної казни і гальмування необхідних соціально-економічних реформ.

Однак, на відміну від України, у Молдові ці процеси дійшли критичної відмітки набагато раніше. Еміграція, пробуксовування реформ і від`ємна демографія обвалили ринок праці та призвели до поступової консервації системи, у якій на виборах почали домінувати бюджетні групи суспільства пенсійного та передпенсійного віку, що зацементували близький до них пострадянський патерналізм, одним з уособлень якого став президент Ігор Додон.

Олігархічна модель економіки та самоконсервація не дозволяли проводити реформи, і, відповідно, посилювати ефективність державних інститутів. Це лишало систему хронічно слабкою та уразливою до будь-яких політичних потрясінь і зовнішнього втручання.

Після антиурядових протестів і колапсу комуністів у 2009 році, у Молдові так і не склалося консенсусу щодо подальшого розвитку. Нові політичні сили, які зайшли у парламент після 2010-2011 років, розсварилися між собою під час розподілу портфелів, посад і фінансових потоків.

Не у змозі обрати сильного президента, у 2012 році вони лише з сьомої спроби проголосували за нікому не відомого суддю Ніколае Тімофті – компромісну та політично слабку фігуру. За іронією долі, тоді парламент постійно «рятував» Конституційний суд, який, згідно закону, мав розпустити депутатів вже після другої провальної спроби голосування за президента. Але у суді щоразу відмовлялися визнавати, що невдале голосування – це демонстрація слабкості коаліції, і парламент продовжував працювати, попри очевидні для усіх внутрішньополітичні чвари, які його де-факто паралізували.

Так само, ніхто з політичних гравців у парламенті не вважав, що маніпуляції з шістьома голосуваннями за президента у порушення конституційних норм – це щось погане. Усі виправдовувалися по-своєму: проєвропейські сили лякали «реваншем проросійських комуністів», а останні заявляли, що перемога їхніх опонентів призведе до встановлення прямого іноземного контролю за Молдовою з боку Заходу.

З того часу ситуація лише погіршилася. Політика Молдови, як і політика в Україні, в усьому лишається умовною. Умовно «проєвропейські сили», які іноді не гребують порушенням закону заради власної вигоди. Умовно «проросійські сили», які запустили процес євроінтеграції у 2000-х році, формально лишаючись у тісному діалозі з Москвою. Умовні «демократи» Володимира Плахотнюка – олігарха, який декларує проєвропейські цінності, але по факту захищає власний капітал та бізнес, і за останні роки став синонім слова «корупція» у Молдові.

Ці умовності супроводжувалися жорстокими політичними баталіями, які знищували одні коаліції і створювали нові, і з часом Молдова перетворилася на «захоплену державу», як її називають місцеві, натякаючи на абсолютну владу, зосереджену в руках вузької групи олігархів.

В деякому сенсі, Молдова сьогодні — це зменшена модель України, в якій все більшу вагу набирають саме глибинні неформальні правила гри, які ховаються за зовнішнім фасадом умовностей та імітації державності, до якої звикли у загальному інформаційному мейнстримі.

 

Криза у Молдові: основні діючі особи

Перед тим, як аналізувати, що сталося у Молдові, необхідно поглянути на головних персонажів цієї драматичної п`єси.

Демократична партія Молдови. Одна з основних і найбільших політичних сил у країні, яку з 2016 року очолює відомий у Молдові олігарх і бізнесмен Володимир Плахотнюк. Демпартія перебуває при владі з 2009 року, після того, як у складі «проєвропейської» опозиції скинула комуністів та їхнього президента Володимира Вороніна.

За останні 8 років, Плахотнюк побудував у Молдові справжню бізнес-імперію, проникнувши практично в кожний сектор економіки цієї маленької країни, і навіть поширивши свій вплив за її межами, включаючи південну Україну. Цікаво, що сам Плахотнюк, попри те, що виступав проти комуністів, був близьким другом Олега Вороніна — ще одного олігарха, сина екс-президента Молдови, комуніста Володимира Вороніна. Він же і вивів Плахотнюка у велику політику.

Один з лідерів Демократичної партії – Павло Філіп – на сьогодні є прем`єр-міністром Молдови. У складі різноманітних коаліцій, Демпартія лишається правлячою силою у Кишиневі, а її лідер – де-факто керівник країни, який має контроль над силовим блоком, спецслужбами, прокуратурою. Його найголовніший актив – широкі зв`язки у Конституційному суді, який не раз ставав на бік олігарха під час різноманітних політичних конфліктів.

Партія соціалістів Молдови. Друга за впливом та ресурсами політична сила у Молдові після Демпартії Плахотнюка. Соціалістів (які ідеологічно є такими ж соціалістами, як і українські комуністи) часто пов`язують з інтересами Росії. Насправді, вони дійсно виступають під проросійськими гаслами, а за деякими даними, частина фінансування партія отримує з Москви.

Під час правління Демократичної партії соціалісти перебували в опозиції. Друге дихання ця, до 2012 року маловідома політична сила, отримала після того, як її очолив Ігор Додон, та після розвалу їхніх прямих конкурентів – проросійської партії «Родина» одіозного політика Ренато Усатого. Зрештою, Додона обрали президентом Молдови у 2016 році.

Опозиційний блок ACUM. Ще одна потужна опозиційна платформа, яку називають «проєвропейською» через те, що вони виступають за євроінтеграцію Молдови. Блок сформували наприкінці 2018 року лідери антиолігархічних і антикорупційних протестів 2016-2017 років. На чолі нової партії встали популярний у країні адвокат Андрей Нестасє та екс-міністр освіти Майя Санду. Вони одразу ж оголосили перехід в опозицію і свій головний меседж – «Плахотнюка за грати». Саме ця партія організувала масштабні антиурядові демонстрації 2 роки тому, коли спалахнув скандал навколо розкрадання $ 1 млрд. з молдовських банків.

Варто зазначити, що «проєвропейськість» блоку молдовських правих — така ж умовна, як і віра Ігоря Додона в Карла Маркса та соціалізм, та щирі прагнення Володимира Плахотнюка до глибокої євроінтеграції Молдови у ЄС. У цьому й проявляється «подвійне дно» молдовської державності та парламентаризму, який характерний для багатьох пострадянських держав, у яких після 1991 року не було сформовано жодної політичної культури. Україна — не є виключенням.

 

Перебіг подій та аналіз кризи

Після парламентських виборів у лютому 2019 року політична ситуація у Молдові стала ще більш невизначеною та фантасмагоричною. Перемога соціалістів і посилення опозиції з блоку ACUM зробила життя правлячого уряду Павла Філіпа з Демпартії ще складнішим.

Після масових протестів 2015-2016 років через корупційний скандал з розкраданням понад $ 1 млрд. доларів з молдовських банків бізнесменом Іланом Шором, анти-рейтинг влади досяг рекорду у понад 80%. До того ж, досі лишалася проблема доволі низької внутрішньої легітимності уряду.

Справа у тому, що уряд Павла Філіпа був створений фактично з нуля руками Володимира Плахотнюка у 2016 році шляхом підкупу, шантажу та тиску на депутатів інших фракцій (а отже, цей уряд не має жодної внутрішньої легітимності в очах населення). Вони просто повиходили зі своїх партій у 2016 році та стали або позафракційними, або влилися у Демократичну партію, голосуючи за усі їхні ініціативи. Так олігарх зумів поназбирати відносно стабільну більшість голосів у парламенті.

Пізніше, Плахотнюк провів блискучий маневр з президентськими виборами 2016 року, на яких перемогу отримав Ігор Додон. Через підконтрольний олігарху Конституційний суд, влада змінила Основний закон (хоча робити це вони не мали права) та повернула Молдову у статус президентської республіки, коли глава держави обирався всенародним голосуванням, але повноваження президента залишили такими, якими вони були при парламентській системі.

Опозиція кинулася у передвиборчі перегони, тим самим легітимізуючи маніпуляцію суду з Конституцією, і відволікаючи увагу населення від токсичної фігури Володимира Плахотнюка. Вивівши у президенти більш вигідного для нього Ігоря Додона, Плахотнюк завдав поразки молдовським правим, спрямувавши проти них увесь свій медіа-ресурс. А далі, він створив з Додона образ типового проросійського президента, фаната Путіна, який став «опудалом», що його Демпартія демонструвала Заходу, протиставляючи президента-соціаліста «проєвропейському» Плахотнюку.

Вибори 2019 року послабили уряд Демпартії, і створили чергову нову реальність, з якою олігарху потрібно було співіснувати. Розрахунок Плахотнюка був або на альянс з соціалістами, або на дострокові вибори. Він не вірив у те, що його опоненти – ідеологічні вороги соціалісти та проєвропейські праві ACUM – колись зможуть домовитися про коаліцію.

Однак пізно ввечері 7 червня стало відомо про те, що Партія соціалістів та блок ACUM несподівано для усіх вирішили об`єднатися у коаліційний уряд, тим самим перекресливши усі плани Плахотнюка лишитися при владі.

Очевидно, що для опозиції єдиним шансом прорватися у владу, попри свої політичні розбіжності, стало спільне протистояння глибинної імперії Плахотнюка. Вони зрозуміли, що єдине, що допоможе їм легітимізуватися у перший період після виборів в очах населення — це виконання найголовнішої своєї обіцянки на виборах — «Плахотнюка за грати».

Усвідомлюючи, що прихід до влади його опонентів загрожує не лише його політичній кар`єрі, але й бізнес-імперії, олігарх кинув свою найстрашнішу, перевірену роками зброю – Конституційний суд Молдови, який оперативно зібрався на засідання, та постановив розпустити парламент і призначити дострокові вибори. Офіційна причина була проста – час на формування коаліції вичерпався 7 червня. Оскільки ніхто не заявляв про формування коаліції і не встиг її представити, країна має піти на нові вибори.

Опозиція рішення суду не визнала, а президент Ігор Додон, партія якого могла стати однією з двох правлячих, відмовився підписувати указ про розпуск парламенту та призначення дострокових виборів. Тоді Плахотнюк та його уряд завдали ще одного удару – відсторонили Додона від виконання обов`язків, і передали його повноваження прем`єр-міністру Павлу Філіпу – близькому соратнику олігарха, який тимчасово став в.о. глави держави.

Він одразу ж підписав указ про розпуск парламенту та призначив дострокові вибори, а усі рішення парламенту про формування коаліції, призначення нового прем`єра (якою стала Майя Санду), спікера та віце-спікерів він скасував як незаконні, оскільки вони приймалися вже після рішення Конституційного суду про нові вибори.

Політичне протистояння у кабінетах Конституційного суду, адміністрації президента та у залі парламенту поступово перейшло на вулиці Кишинева. Опозиція зібрала протестувальників біля будівлі парламенту, а влада мобілізувала внутрішні війська та поліцію. На сьогоднішній день, криза так і не була вирішена, а у країні встановилося фактичне двовладдя: новий коаліційний уряд соціалістів та проєвропейського блоку ACUM та стара влада на чолі з Демпартією і прем`єр-міністром Павлом Філіпом, який виконує повноваження президента, і за яким стоїть головний олігарх Молдови Володимир Плахотнюк.

 

Зовнішні гравці

Перед тим, як перейти до інтересів України у цій історії, варто окремо згадати про основних зовнішніх гравців, які впливають або можуть вплинути на перебіг подій у Молдові. Попри те, що основа усієї кризи – це боротьба за владу та вплив між різними фінансово-олігархічними групами, зовнішній фактор поки що не зіграв у повну силу, але може стати домінуючим, якщо ситуація вийде з-під контролю. До того ж, зовнішні гравці формують зовнішню легітимність учасників кризи, і чим більша вона у якогось політичного актора, тим сильніша його позиція на переговорах.

Однією з перших на молдавську кризу відреагувала сусідня Румунія. Вона підтримала новий коаліційний уряд соціалістів та правих консерваторів з блоку ACUM. Логіка офіційного Бухареста доволі проста: олігарх Володимир Плахотнюк став занадто «токсичною» фігурою для румунської влади, а його зв`язки з організованою злочинністю у транскордонних регіонах створює серйозні проблеми для внутрішньополітичного порядку денного Румунії.

До того ж, останні заяви Плахотнюка про те, що його партія відмовляється від геополітичної риторики і віднині буде «про-молдавською», у Бухаресті розцінили як загравання з націоналізмом, який суперечить ідеї возз`єднання Молдови з Румунією. Нарешті, ставка румунів традиційно пішла на прихильників цього самого возз`єднання, які сконцентровані в основному у лавах «проєвропейського» блоку ACUM.

Очікувано, у Росії ставку зробили на новий коаліційний уряд через присутність у ньому Партії соціалістів, яка, як зізнавався сам Ігор Додон, фінансується з Москви. Відносини Демпартії Володимира Плахотнюка та РФ завжди були нестабільними. Загравання демократів з проєвропейськими ідеями дратували Кремль і не давали налагодити між ними повноцінний діалог. Відповідно, коли спалахнула криза, Росія з радістю підтримала політичних опонентів олігарха, отримавши шанс натиснути на нього та повернути у свій геополітичний табір. Власне, часу пройшло небагато – буквально вчора Плахотнюка терміново вилітав у Москву, де зустрічався з віце-прем`єр-міністром РФ Дмитром Козаком, і пообіцяв йому переорієнтацію Молдови на Росію.

Європейський Союз також підтримав коаліційний уряд соціалістів та проєвропейських сил. Зрозуміло, що присутність проросійських депутатів у коаліції стала неприємністю для Брюсселя. Однак там вважають, що краще підтримати такий неідеальний уряд, аніж лишати Молдову у підвішеному стані після сумнівних маніпуляцій Плахотнюка з Конституційним судом. Самого олігарха вже давно не сприймають у ЄС, намагаючись уникати зустрічі з «токсичним» політиком.

Сполучені Штати, не сильно зацікавлені наразі у втягуванні у внутрішні проблеми маленької і далекої Молдови, підтримали новий коаліційний уряд з позиції присутності там прозахідних політиків. Утім, заява Вашингтона була доволі нечіткою та занадто відкритою для тлумачень. Це переконало Демпартію у тому, що ці двері все ще лишаються відкритими.

Плахотнюк одразу ж почав шукати зовнішніх гравців на противагу своїм опонентам, і США для нього – один з варіантів. Саме цим пояснюється на перший погляд абсолютно недоречна, але резонансна заява прем`єр-міністра Павла Філіпа про намір Молдови перенести своє посольство в Ізраїлі з Тель-Авіва до Єрусалима, наслідуючи рішення адміністрації Дональда Трампа, яке поки що підтримала лише одна країна світу – Гватемала. Ця заява – це останній відчайдушний акт старої молдавської влади, яка намагається заручитися зовнішньою підтримкою і вибити хоча б якісь гарантії для себе у контексті політичного протистояння у парламенті.

 

Криза у Молдові: що робити Україні?

З огляду на те, що коїться у Молдові, варто нарешті розглянути основні питання, які змушують Україну реагувати на події у Кишиневі. Серед основних проблем двосторонньої співпраці найбільш актуальними є наступні:

  • Транскордонна контрабанда;
  • Заморожений конфлікт навколо Придністров`я;
  • Інфраструктурні проекти у прикордонних районах;
  • Боротьба з організованою злочинністю;
  • Зв`язки Плахотнюка з українськими олігархічними структурами.

Одним з основних інтересів України є збереження стабільності навколо Придністров`я. Ескалація насилля на цьому напрямку призведе до зростання регіональної напруженості та змусить Україну виділяти додаткові військові, фінансові та гуманітарно-матеріальні ресурси на цей напрямок, у час, коли цих ресурсів у нас обмаль. Тому, Україна має орієнтуватися на те, щоб у Молдові зберігалася прогнозована, стабільна та зрозуміла влада. Будь-яка анархія та хаос неприпустимі з огляду на національні інтереси та безпеку наших південних та південно-західних кордонів.

Це означає, що Україні варто підтримати новий коаліційний уряд ACUM-Соціалісти, оскільки він має більшу зовнішню легітимність та можливості управляти країною, а також підтримку населення. Звісно, така коаліція ідеологічних противників не буде довговічною, але принаймні у короткостроковій перспективі, це дозволить уникнути дестабілізації.

Іншим фактором, який має непокоїти офіційний Київ – це загроза поширення російського впливу. Мова йде не про «федералізацію» Молдови,  яка сама по собі жодних ризиків не несе. Росія вже має військову базу на території Придністров`я. Посилення при владі проросійських сил на тлі тотальної переорієнтації Кишинева на Кремль може відкрити росіянам шлях до розширення своєї військової інфраструктури у Молдові, особливо у регіонах, які прилягають до Чернівецької, Вінницької та Одеської областей. Це потенційна військово-політична загроза для усієї південно-західної частини України, включаючи Буковину, Прикарпаття і чорноморське узбережжя біля Одеси.

Відповідно, у своїй політиці Україна має всіляко підтримувати саме проєвропейський блок ACUM у коаліційному уряді, роблячи ставку на їхню перемогу у найближчих дострокових виборах, які можуть відбутися найближчим часом після завершення кризи. Другим варіантом може стати підтримка старого уряду Демпартії, за умови, якщо вона не розвернеться на 180 градусів, переорієнтувавшись на Москву, як це обіцяв зробити Плахотнюк у розмові з росіянами.

Різке послаблення Демократичної партії Володимира Плахотнюка відкриває Україні широкі можливості для зрушення з місця кількох питань, пов`язаних з контрабандою на кордоні та діяльністю ОЗУ на території Одеської області. Структури Плахотнюка тісно співпрацюють з українськими фінансово-олігархічними групами. Позиція України – важлива для Молдови та її уряду Павла Філіпа.

Відповідно, це може стати об`єктом переговорів з олігархом з тим, щоб він допоміг врегулювати проблему безконтрольної контрабанди у прикордонних районах. Це можна навіть використати для внутрішньополітичної адженди.

З позиції цього інтересу, Україна може або підтримати Плахотнюка в обмін на цінну інформацію про основних бенефеціарів контрабанди на своїй території, або підтримати новий коаліційний уряд, домовившись з ним співпрацювати по розслідуванням проти молдавського олігарха і отримувати інформацію про його зв`язки з ОЗУ в Україні.

На мою особисту думку, найкращим варіантом для України у цій ситуації мають стати наступні дії:

  1. Визнання коаліційного уряду ACUM-ПСМ як такого, який має внутрішню та зовнішню легітимність, і здатний втримати країну та не допустити дестабілізації;
  2. Зосередження усієї політичної та дипломатичної підтримки проєвропейському блоку ACUM у цій коаліції зі ставкою на його перемогу на дочасних виборах;
  3. Особиста розмова президента Володимира Зеленського з новою прем`єр-міністром Молдови Майєю Санду;
  4. Підтримка та можлива участь у антикорупційних розслідуваннях проти бізнес-імперії Володимира Плахотнюка, мережа якої тягнеться у на українську територію. Це дозволить покращити ефективність протидії контрабанді та організованій злочинності в ключових для України південних регіонах;
  5. Запропонування посередництва задля мирного врегулювання кризи з потенційним укладанням між опонентами угоди, яка дозволить уникнути відкритої конфронтації;
  6. Отримання гарантій про те, що ситуація навколо Придністров`я залишиться незмінною;
  7. Через солідаризацію у питанні молдавської кризи, вийти на діалог з Румунією, з якою Україна досі має чимало неврегульованих питань. Подальший діалог у межах румунсько-української співпраці та у більш широкому форматі «Вишеградської четвірки» може стати фундаментом для моніторингу ситуації навколо Придністров`я.

На жаль, на сьогодні Україна має обмежені можливості впливу на ситуацію з нашим сусідом. Перехідний період між виборами президента та підготовкою до дострокових парламентських виборів зв`язує руки адміністрації Володимира Зеленського.

Загальна деградація інформаційного простору України та тотальне падіння інтересу українського суспільства до міжнародних подій, яке більш охоче обговорює питання мікрорайонного характеру, лише сприяють ізоляції України у міжнародних відносинах і її поступової маргіналізації, що ми спостерігали зі злетами та падіннями протягом останніх 5 років.

Україна занурена у внутрішньополітичні проблеми, і не має стратегії розвитку відносин з країнами Центрально-Східної Європи, а нестабільність у стосунках уряду, парламенту та президента не дає можливості нам хоча б якось ефективно реагувати на молдавську кризу, не кажучи вже про те, щоб гратися з їхніми елітами.

Відповідно, навряд чи Україна зможе якось ефективно протидіяти потенційним загрозам до завершення парламентських виборів. Однак сформулювати свою позицію щодо політичної кризи необхідно, так само як і стати на якусь одну позицію. А згодом – було б добре вийти нарешті на формування зовнішньополітичної стратегії на центрально-східноєвропейському напрямку.

—————————————————————————————————————————————————

Комментарий Юрия Романенко по кризису в Молдове. 

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook

Последние новости

Под Киевом загорелся склад с секонд-хендом

В центре Вены взрывной волной разрушены два здания

В «Слуге народа» активно пишут законопроекты для следующей…

Верховный суд поддержал ПриватБанк в споре с Коломойским

Зеленский требует расследовать случаи самоубийства военных

На Киевщине священник и его 4-летняя дочь сорвались…

Порошенко обещает вернуть киевским проспектам названия в честь…

Трамп: Любая война США с Ираном закончится быстро

Зеленский внес в Раду проект закона об изменении…

Волкер раскритиковал решение ПАСЕ о возврате России

Экс-главу УСБУ в Киеве и области Щеголева отпустили…

ПАСЕ вернула полномочия делегации России и сделала несколько…

7 национальных делегаций объявили демарш в ПАСЕ из-за…

Стало известно, что будет с ночным тарифом для…

В сети опубликовали видео момента аварии с перевернувшейся…