Активізація міжнародного політичного процесу може призвести до зміни існуючих геополітичних координат і актуалізувати українське питання у глобальному інформаційному просторі. Проте, постає питання чи ми готові до таких змін та чи вони не стануть «чорним лебедем» для України, який спроможний перетасувати карти діючій владі і призвести до непередбачуваних наслідків.

Травень відзначився резонансними подіями пов’язаними з розширення діалогу між провідними акторами. Німецький канцлер Ангела Меркель здійснила робочий візит в Росію, мета якого навряд полягала у боротьбі за права непідкорених чеченських гомосексуалістів, які могли б урізноманітни військовий арсенал батальйону Кадирова. Володимир Путін придбав вигідний тарифний план, який дозволяє йому все частіше спілкуватись у телефонному режимі з Дональдом Трампом. В свою чергу, американський президент провів «сеанс одночасної аудієнції» з міністрами закордонних справ Росії і України, який швидше нагадував спробу приховати обговорення сирійського питання з росіянами, ніж намагання розібратись в «українській проблемі». Батьківщина мафії, мальовнича Сицилія стала точкою G на політичній карті світу, зібравши саміт G7 для узгодження позиції провідних держав, в тому числі по відношенню до політики на російському напрямі. Нарешті, відбувся один з важливих етапів дебюту Емануеля Макрона у якості президента Франції в рамках його зустрічі з російським колегою. Перераховані події можуть мати важливе значення для України, але поки над українською корупцією майорить гелікоптер правосуддя, а цією статтею ніхто не зможе поділитись у соціальній мережі «Вконтакте», зовнішній вектор політики потребує більшої уваги від діючої влади, яка не має зводитись лише до дискусії навколо «громадянства» історичних постатей.

Міжнародні політичні перипетії засвідчують зміни геополітичної кон’юнктури. Якщо так звана «big deal» в силу «токсичності» політики нормалізації діалогу з Росією дедалі частіше видається недосяжною перспективою, перехід політичного процесу в площину прагматизму «real politik» і раціонального відстоювання власних національних інтересів вже є реальністю сьогодення. Дій в такому ключі очікують від української влади, яка взяла на себе відповідальність врегулювання конфлікту на Донбасі. Суттєвою завадою її планам слугує відсутність цілісного бачення власної стратегії дій. Якщо у внутрішньому інформаційному полі побутує думка щодо недопустимості виходу з тупикової ситуації за рахунок реінтеграції непідконтрольних територій на «російських умовах» прихованих у Мінському процесі, у діалозі з західними партнерами Петро Порошенко не бачить альтернативи Мінським домовленостям та Нормандському формату. Пікантності цій ситуації додає бажання Франції та Німеччини активізувати зустрічі в рамках даного переговорного майданчика, яке повністю розділяє українська сторона. Поки Росія витримує паузу, вимушуючи усіх чекати її згоди на зустріч та нібито намагаючись підкреслити такою поведінкою власну значущість, ми, швидше за все, стоїмо на порозі чергового етапу «дипломатичної гри» під назвою «Нормандський формат» при оновлених геополітичних розкладах. В якому ж стані до неї підходить кожен з учасників?

Франція. У ході зустрічі з Путіним Макрон зробив заявку на отримання статусу геополітичного лідера. Поки він спростував усі припущення щодо можливості власного дистанціювання від українського питання та показав свою готовність до активних дій на зазначеному напрямі. Важливе питання – наскільки Макрон порозумівся з Меркель?. При різних варіантах, жорстка риторика та переговорна позиція можуть бути узгодженим колективним зусиллям натиснути на Росію або індивідуальними спробами французького президента позбутися приписуваного йому ярлика «молодшого партнера Меркель» та перехопити ініціативу на європейській зовнішньополітичній арені, поки німецький канцлер переключить власну увагу на внутрішні питання, пов’язані зі скорими виборами до німецького Бундестагу.

У будь-якому випадку, в умовах невизначеності позиції США Макрон демонструє чіткі наміри працювати у координації з Німеччиною над політичною стабілізацією ЄС, посиленням геополітичної ваги об’єднання та зміцненням обороноздатності Європи завдяки збереженню військового потенціалу НАТО. Врегулювання української проблеми стане підтвердженням «дипломатичної боєздатності» ЄС. При цьому, у Кремлі мають відчути, що буде значити прагматизм по-французьки. Подальші активні дії Росії на Близькому сході (регіону геополітичного пріоритету для Франції) супроводжуватиметься загостренням двосторонніх протиріч та агресивнішою грою Парижу на українському треку, як майданчику для відстоювання власних національних інтересів.

Водночас, українській владі не слід сприймати жорсткий прийом Путіна Макроном як привід для нестямного тріумфу. Варто пам’ятати, що у червні Франції чекають парламентські вибори, а з огляду на фрагментарність місцевого електорату, поки відсутні гарантії для тотальної перемоги політичного проекту новообраного президента «Вперед!». Не виключається, що однією з причин неочікуваної зовнішньополітичної активності Макрона є намагання мобілізувати власних виборців. Окрім того, політичній силі Макрона не завадить підтримка тих французів, які голосували у другому турі президентських виборів за нього, лише через те, що були проти Марін Ле Пен та її проросійського, антиєвропейського курсу. Випад в сторону російської преси, «гра мускулами» перед Путіним та демонстрація власної спроможності відновити геополітичну роль Франції можуть переконати їх повторно віддати голоси на користь Макрона.

Таким чином, за усіма ознаками, президент Франції готовий брати активну роль у Нормандському форматі та безпосередньо залучатись до вирішення українського питання. Вірогідно Макрон стане більш самостійним гравцем ніж Оланд та урізноманітнить переговорний процес власним незалежним підходом до балансування ситуації чи новими пропозиціями, які можуть виходити за рамки німецького бачення. Не виключно, що прагматизм Макрона буде відчутий і українською стороною, а це обмежить поле для дипломатичного маневру українській владі та змусить будувати двосторонні відносини на принципах морально-ціннісного кодексу Троєщини «пацан сказав – пацан зробив». З питанням «чому не виконуються мінські домовленості» можуть звернутись і до нас.

Німеччина. Більшість експертів сходяться на думці, що зустріч Меркель з Путіним у мальовничому Сочі не допомогла зближенню їх переговорних позицій. Більше того, складається враження, що німецький канцлер спробувала обережно нав’язати російському президенту альтернативну карту практичного втілення Мінських домовленостей, за якої політична частина буде реалізована лише після відновленням Україною контролю над кордоном між самопроголошеними республіками і Росією. Проте, Путін відкинув такий варіант, який переходить «червону лінію» окреслену Кремлем, за якої положення Мінських домовленостей будуть виконуватись послідовно або одночасно, але у будь-якому випадку, контроль над кордоном має бути встановлений лише у кінці процесу. Можливо розбіжності у підходах до цього питання й спричинили холодну атмосферу спільної прес-конференції.

Оскільки Меркель активно долучалась до розробки проекту Мінських домовленостей та повністю інтегрувалась у вирішення українського питання, зрив переговорного процесу нанесе удар її рейтингам, що є неприпустимим як мінімум до майбутніх виборів. Успішне виконання Мінська–2 підтвердило б геополітичну вагу Німеччини і створило б передумови для відновлення прагматичного діалогу з Росією. Тому німецький канцлер перебуває на роздоріжжі. Натиснути на Москву поки не вдається у достатній мірі. В свою чергу, Україна не може приступити до виконання політичної частини домовленостей не тільки через відсутність гарантій безпеки, але й через вірогідну не достачу голосів у Верховній Раді для ухвалення особливого статусу Донбасу та не прогнозованість реакції українського населення.

Яка буде позиція Німеччини? Меркель розуміє складність ситуації, за якої всі учасники переговорного процесу знаходяться у глухому куті, проте не може полишити переговорний процес. При цьому, складається враження, що німецький канцлер не зацікавлена та не мала наміру допустити повноцінне приєднання США до Нормандського формату, що стало б ознакою «геополітичної недієздатності» Німеччини і ЄС. Німецький канцлер хоче проявити свої дипломатичні здібності та стати повноправним лідером ліберального світу на фоні майбутніх виборів. Нажаль, на заваді цьому стоїть саме необхідність вирішення українського питання та нівелювання фактору російської загрози для Європи. У Меркель є три варіанти виходу з ситуації: 1. Закрити очі на всі обставини й розпочати активний тиск на українську владу з метою ледь не «насильницького» завершення політичної частини Мінських домовленостей, навіть якщо для цього доведеться провести дострокові вибори до українського парламенту або залякати діючих депутатів. 2. Заручитись підтримкою Франції та сумісними зусиллями спровокувати поступливість з боку Путіна в обмін на відносну пасивність з боку європейської коаліції до питання анексії Кримського півострова за принципом «не визнання – не втручання». 3. Програти на виборах до Бундестагу. Швидше за все, останній варіант не зовсім влаштовує Меркель, тому алгоритм подальших дій визначатиметься у діапазоні між першими двома.

Росія. Вірогідно Путін був здивований результатами візиту у Францію, яскраво червоний колі його обличчя під час сумісної конференції з Макроном, міг би потрапити в Україні під закон про декомунізацію. Можливо російський президент розраховував на трансформацію європейської політичної кон’юнктури, яка б призвела до зміни Нормандського переговорного формату при збереженні його учасників. Проте, у Франції програв лояльний Фійон, а Ле Пен не змогла скласти достойну конкуренцію. В Німеччині ж головним конкурентом Меркель поки є Мартін Шульц, який не відзначається проросійською позицією. Ще як бонус, крайній радикал Вілдерс поступився діючому прем’єр-міністру Рютте на виборах у Нідерландах, що завершилось ратифікацією Угоди про асоціацію Україна-ЄС нідерландським парламентом. У сумі – провал Росії на європейському напрямі.

Кремль сподівався на дистанціювання США від українського питання і розірвання трикутника «США-ЄС-Україна», у якому, при каденції Обами, намагання європейської сторони переконати Київ у доцільності здійснити непопулярні політичні кроки обмежувались завіряннями американців у не обов’язковості їх виконання. На перший погляд, Москві вдалось досягти бажаного результату, проте Німеччина і Франції зараз ведуть себе не так як того очікували у Кремлі. Якщо ж Берлін і Париж не змінять свою жорстку риторику та не проявлятимуть притаманну їм раніше готовність до компромісу, Путіна чекатимуть проблеми.

Внутрішньополітична ситуація не дає Путіну можливості йти на поступки до виборів у 2018 році, оскільки це вдарить по його рейтингам та не дозволить мобілізувати електорат на основі архетипів «осадженої фортеці» та «протистояння з колективним Заходом». Російському президенту доведеться й надалі грати роль «крутого політика», який змушує усіх йти на компроміси та рахуватись з його думкою. За таких умов, навряд варто розраховувати на поступливість Росії у ході нормандських перемовин та можна чекати ескалації на Сході у разі намагання європейських партнерів перейти російські «червоні лінії».

Популярные статьи сейчас

В Forbes выяснили, чем ВСУ могли атаковать пункт в Марьино Курской области

В Киевской области достроят транспортную развязку на автотрассе Киев-Одесса

Водителям напомнили важное правило движения на авто: ехать без этого нельзя

Путин скорректировал условия прекращения войны с Украиной

Показать еще

Але що буде після 2018 року, коли у запеклій боротьбі Путін неочіковано здобуде перемогу? По великому рахунку, він отримає новий кредит довіри від російського населення, який дозволить йому почати модернізацію економіки шляхом проведення реформ розроблених економістами на чолі з головним фінансовим стратегом Кремля Олексієм Кудріним. Проте, такий сценарій видається занадто оптимістичним, тому що передбачає скорочення державних видатків на оборонний комплекс, зменшення зовнішньополітичної активності країни та перехід ключових важелів впливу від «силовиків» до «лібералів», які отримають нового ідейного лідера в лиці Германа Грефа чи того ж таки Кудріна.

В будь-якому випадку, не варто очікувати зміни вектору політики Кремля на українському напрямі як мінімум до 2018 року. Жорстка риторика європейських дій може навпаки, лише посилити позиції «силовиків» на зазначеному проміжку часу та спровокувати Путіна на активніші дій для створення сприятливої інформаційної картинки на внутрішній арені і не допущення втрати власних рейтингів. У переговорному процес в Кремлі й надалі наголошуватимуть, що вони не несуть прямої відповідальності за реалізацію Мінських домовленостей та відповідальні за їх втілення у тій же мірі, що інші підписанти – Німеччина і Франція. Якщо оцінювати ситуацію з правової точки зору, то у жодному з пунктів домовленостей необхідних для виконання не фігурує Росія, а іншою ворогуючою стороною є так званні ДНР і ЛНР. Тому, як би не виправдовували Мінськ – 2 необхідністю стримування ворога, яка постала на той час військового протистояння, домовленості все ж переводять конфлікт в поле протистояння України з самопроголошеними республіками, а не безпосередньо з Росією, що дозволяє Кремлю активно спекулювати цією обставиною. Виправдана «прив’язка» Росії як прямого виконавця домовленостей є виключно політичної волею західних партнерів, яка знаходить в площині дипломатичного розуміння ситуації.

Україна. Нажаль, політичний істеблішмент нашої держави не виробив цілісного бачення оптимальної стратегії дій у Нормандському форматі та врегулювання ситуації на Сході. Ми продовжуємо визнавати відсутність альтернативи Мінським домовленостей, спостерігаючи як Франція і Німеччина намагаються самостійно тиснути на Росію. Проблема у тому, що докладаючи зусиль для дипломатичної боротьби з Москвою, Берлін і Париж можуть у короткостроковій перспективі з таким же натхненням взятись за політичну частину мінського процесу, яка знаходить в сфері компетенції нашої держави. Ми ж пам’ятаємо, що реінтеграція непідконтрольних територій загрожує суспільно-політичній стабільності нашої держави, що ставить під сумнів можливість практичного втілення цього сценарію.

Варіант з проведенням референдуму щодо статусу Донбасу чи голосування за «окуповані території» вже швидше за все не на часі. Заходом це буде інтерпретовано як вихід з мінського процесу за українською ініціативою та може призвести до втрати зовнішньої легітимності наших управлінських кіл, «розв’яже руки» політичним колам ЄС зацікавленим у відновленні повноцінного економічного співробітництва з Росією та поставить під сумнів євроінтеграційні перспективи України. Можливо ми б могли уникнути цих негативних проявів, у разі переконливої роботи дипломатів та компромісу на найвищому керівному рівні, але одночасна активізація риторики Франції і Німеччини щодо безальтернативності Нормандського формату і Мінських домовленостей ймовірно не дозволить цього.

В таких умовах, ми обрали найбільш притаманну для України лінію поведінки – почекати поки все вирішиться саме, інколи подаючи ознаки власної інтегрованості в перебіг подій. Проте, такий підхід все більше віддаляє нас від бажаного статусу суб’єкта геополітичної гри. Виробити ж власний сценарій виходу з кризи українській владі поки не вдалось, тому нам залишається сподіватись на консолідовані дії Франції і Європи та поступливість Росії або слідкувати за тим, як непідконтрольні території трансформуються у гібридні політичні утворення за принципом Абхазії та Південної Осетії.

США. Не будучи повноцінним членом Нормандського формату, при Обамі США були самостійним гравцем на українському політичному полі. Геополітичне стримування Росії демократами, економічні інтереси Джо Байдена в ГТС України, успішне використання антиросійської риторики для розширення власного електорату Джоном Маккейном, зв’язки Вікторії Нуланд – все це у сумі визначало американську політику на українському напрямі та дозволяло Вашингтону повністю орієнтуватись в нашій тематиці.

На сьогоднішній день ситуації дещо змінилась. Зовнішньополітична активність Трампа поки більше спрямована на Близькій Схід та, у певній мірі, Північну Корею. Водночас, опоненти американського президента переключились на внутрішньополітичний трек, розкриваючи зв’язки Трампа з Росією та створюючи платформу для імпічменту важко прогнозованого господаря Білого дому. В таких обставинах Трамп відштовхнув українське питання з перших місць, як зробив це з прем’єр-міністром Чорногорії на саміті НАТО. Тимчасове дистанціювання США переводить врегулювання конфлікту в площину ЄС-Україна-Росія, основні перипетії якого вже перераховано вище. Таким чином, виникають вагомі сумніви щодо активного залучення США до переговорного процесу, поки проблеми на внутрішньополітичній арені не змусять Трампа максимально переключити увагу на зовнішню політику та використати для цього український напрям.

Підведемо підсумки. Поразка проросійських сил у Франції нівелювала загрозу розхитування політичного балансу в ЄС та посприяла ще більшій консолідації Парижу з Берліном. Дистанціювання США від українського питання також не дало російській стороні бажаних результатів, оскільки Меркель з Макроном відчули можливість реалізувати власні геополітичні амбіції та намагаються виступати у переговорному процесі з позиції сили. Сам Путін не має можливості йти на поступки, які мінімум до завершення виборчої кампанії у 2018 році, що може спричинити подальше замороження конфлікту на Донбасі без вагомих шансів на прорив. Україна не надала європейським партнерам аргументів, які могли б переконати їх у необхідності перегляду Мінських домовленостей як єдиного інструменту подолання кризи. Обережні спроби Меркель переконати Путіна у необхідності встановлення контролю над кордоном між Росією і самопроголошеними республіками не знайшли розуміння з боку Кремля. У результаті замкнуте коло – всі переконані, що немає альтернативи домовленостям, які поки не можливо реалізувати, а подальші потуги вирішити питання в існуючому форматі виглядають як похід у McDonald`s у поясі для схуднення.

Об’єктивні і суб’єктивні обставини засвідчують, що новий раунд гри у Нормандський форматі не надає вагомих перспектив для нормалізації ситуації. Україна не використала тривалий проміжок часу для посилення власної переговорної позиції, а на черговому етапі роботи нормандської платформи поки ми можемо розраховувати лише на подальшу єдність Франції і Німеччини у спробах здобути геополітичну перемогу над Росією.