Геополітичні аспекти російсько-китайських газових відносин

В останній час в умовах нестабільного становища в світовой економіці зросла кількість різних, часом суперечливих, прогнозів, що стосуються розвитку традиційних видів енергетичних носіїв, зокрема природного газу.

(ВР: прогноз развития мировой энергетики до 2030 г.-ВР,2011. – С.46-53.//; World Energy Outlook 2013 IEA.–С.7//; Эволюция мировых энергетических рынков и ее последствия для России. – М.,2015. – С.231. //) Але ці прогнози не свідчать про недостатню кваліфікацію їх авторів. Можливо припустити, що це відображення тих об’єктивно суперечливих тенденцій і процесів, які відбуваються в світовій енергетичній, фінансово-економічній та геополітичній системах.

Можна погодитися, що головний тренд світового розвитку в найближчі десятиліття спиратиметься на два найважливіші процеси: індустріалізацію країн, що розвиваються та постіндустріальний розвиток розвинених країн. У розвинених країнах він проявляється в модернізації високотехнологічної промисловості на базі альтернативної енергетики, а в країнах, що розвиваються — у переході останніх на стадію індустріального зростання з тривалим ростом споживання традиційних енергоресурсів, серед яких пріорітетним буде природний газ.

Ця аксіома світового розвитку тісно пов’язана з іншими процесами, які забезпечують відносну стабільність в планетарному масштабі. В той же час, використання енергетичного фактору, як провідного важеля в інструментарії світової геополітики створює умови для дестабілізації існуючого стану та може привести до конфронтації на глобальному рівні.

Одним із провідників подібних тенденцій стало керівництво Російської Федерації, яке вважає, що енергетичні ресурси штовхають Росію та Захід до інтеграції, тоді як геополітика часто перешкоджає цьому. В контексті розвитку цих положень сформувалася концепція «енергетичної наддержави», яка повинна була сприяти вирішенню геополітичних завдань та забезпечення зміни статусу Росії в міжнародних відносинах (Энергетика и геополитика. (под ред. В.Костюка, А. Макарова) . — М. : Наука,2011; Дугин А. Энергетическая геополитика / Дугин А ; Симонов К. Концепция энергетической сверхдержавы / Симонов К.)

В зв’язку з цим пропонуєсться спроба аналізу головних напрямків реалізації Росією концепції «енергетичної наддержави» та «великого повороту на Схід».

Як відомо, газ — це товар. І якщо розглядати його як зброю, то він втрачає свою силу як товар. Для Росії вуглеводні ніколи не були тільки товаром у ринковому розумінні цього терміну. В пострадянський період російська торгівля газом та нафтою переслідувала вирішення багатьох зовнішньополітичних питань. У даному випадку доцільно було б перефразувати відомий вислів, що експорт вуглеводнів це продовження російської зовнішньої політики іншими методами.

Перша ідея концепції «енергетичної наддержави» стосувалася використання газу як енергетичної зброї.

Початок розбудови Північно-європейського газопроводу ( «Північний потік») дозволив російському керівництву сформулювати новий національний слоган: «газ — це наше енергетична надзброя, а Росія — енергетична наддержава». Новий газопровід повинен був зменшити залежність транзиту російського газу через Україну та збільшити експорт вуглеводнів в Європу.

Ефективність «енергетичної зброї» пройшла перші свої випробування під час україно-російських газових конфліктів 2006-2009 років. Завершальним акордом російського газового наступу на ЄС та Україну повинен був стати запуск у дію газопроводу «Південний потік», який би значно зменшив транзитний потенціал України.

Відповіддю Європейського Союзу «енергетичній наддержаві» стали політика диверсифікації поставок та подальша лібералізація європейського ринку газу. Серед заходів у цьому напрямку можна виділити такі, як збільшення поставок європейським споживачам газу з Норвегії та Алжиру; активні дії ЄС по створенню так званого «Південного газового коридору» — системи газопроводів через які газ з Прикаспійського регіону буде постачатися в Європу в обхід Росії; постійне зростання витрат на розвиток відновлюваних джерел енергії.

Крім того, положення Третього енергетичного пакету ЄС, який вступив в дію в 2011 році, стали перешкодою для реалізації російського газопровідного проекту «Південний потік». А спроба Росії знайти обхідні варіанти поставок газу через Туреччину (так званий «Турецький потік») теж не була реалізована. Серйозний опір в ЄС викликає ще один російський проект – «Північний потік – 2».

Значну загрозу для транзиту газу до європейських країн створили воєнні дії на сході України. Для європейців це стало ще одним підтвердженням проблемності російського газового експорту.

Важливу роль для диверсифікації поставок енергетичних ресурсів в Європу почало відігравати зростання видобутку сланцевого газу в США. Завдяки цьому Сполучені Штати повністю забезпечили внутрішнє споживання, ціна газу стала в декілька разів нижча за європейську. У найближчій перспективі американські та канадські газові структури можуть стати крупними експортерами скрапленого газу, як в Азіатсько-Тихоокеанський регіон, так і до Європи.

Другою складовою концепції «енергетичної наддержави» можна вважати спробу отримати частку в європейських газорозподільних мережах. Керівництво «Газпрому» розуміло, що недостатньо просто викачати нафту та газ на поверхню. Треба ще доставити вуглеводні споживачам. А для цього потрібні не тільки магістральні газогони, а й газова інфраструктура на території європейських держав. Тому «Газпром» намагався диверсифікувати свої активи і придбати частки в європейських компаніях, що займалися переробкою, транспортуванням і збутом енергоресурсів. Взамін європейцям пропонувалася можливість інвестування в розвиток російських газових родовищ.( Соломонюк Р. Газовая стратегия Европы или опять борьба за ресурсы. — 2006. — 5 июля / Соломонюк Р. Электронный ресурс. — Режим доступа : //http ://h.ua/)

У 2005-2006 роках російський президент В. Путін на зустрічах з європейськими лідерами регулярно пропонував формулу: «ви нам — мережі, ми вам — родовища». Але країни ЄС не погодилися на допуск до своїх газових мереж країни, яка довела свою готовність використовувати газ як наступальну зброю, причому з будь-якого приводу.(Стратегическая зависимость Европы от российских энергоресурсов. —2007. — 12 ноября).

Іншою концептуальною ідеєю російського керівництва стало створення «газової ОПЕК» ( аналог організації країн-експортерів нафти). До складу цієї організації повинні були увійти Росія, Іран, Алжир, Катар та деякі інші країни-експортери газу. Однією із основних цілей газового картелю стала б прив’язка ціни на блакитне паливо до вартості нафти. Крім того, формулювалася задача контролю за світовими цінами на газ. У 2008 році така організація була створена і отримала назву Форуму країн — експортерів газу (ФКЕГ).

Створення подібної організації викликало негативні відгуки з боку США та ЄС. Так, один із американських конгресменів висловив загальну думку: «Створення газового картелю буде розглядатися як навмисна загроза США, а сама «газова ОПЕК» не що інше, як глобальна організація з вимагання та рекету» (Правосудов С. Газовая ОПЕК / Правосудов С.)

Але останні роки показали, що побоювання західних споживачів газу були марними. На сьогодні ФКЕГ — це просто дискусійний форум, і в його статуті немає жодних положень, які можна було б використовувати для здійснення впливу на газові ціни.( Миф о газовой ОПЕК. — 2013. — 12 февраля.)

Позіції «Газпрому» на європейських газових ринках похитнули також загальне зниження споживання газу в Європі ( з 2004 по 2014 роки – на 21%) та глобальне зниження цін на енергносії (К.Маркевич, В.Омельченко
Ціноутворення на енергетичних ринках: досвід ЄС та України. / Аналітична доповідь. – Київ: Заповіт, 2016. – С.4; Махнеева А.Российский газ подешевел вдвое по сравнению с прошлым годом.// Ведомости. – 2016. – 04 мая.)

Таким чином, російський «газовий» наступ на Європу не приніс бажаних результатів. Після цього було прийняте рішення про зміну «напрямку головного удару» з Заходу на Схід. Основними споживачами російського газу повинні були стати Китай та загалом Азіатсько-Тихоокеанський регіон.

За думкою американського дослідника А.Петерсена енергоносії відіграють, хоча і по-різному, вирішальну роль з точки зору великодержавного статусу Росії та Китаю. Володіння гігантськими нафтогазовими ресурсами має для Росії таке ж значення, як в радянські часи – ядерна зброя.

Велике значення енергоресурси мають і для Китаю, але в протилежному плані: його модернізація та перетворення в наддержаву залежать від стабільного доступу до сировини. . Для Китаю енергетика і геополітика взаємопов’язані так само тісно, як і для Росії, тільки для Пекіна енергоносії — не інструмент реалізації геополітичних амбіцій, а одна з рушійних сил зростаючого натиску в зовнішній політиці .( Петерсен А. Россия, Китай и энергетическая геополитика в Центральной Азии. Центр европейских реформ : Моск. Центр Карнеги. — М., 2012. — С.8).

На сучасному етапі у більшості експертів не викликає сумніву, що вже в найближчі десятиліття провідною світовою економікою буде Китай. Тим самим КНР як найбільший споживач енергоресурсів стає ключовим елементом несформованого глобального енергетичного ринку, найважливішою складовою котрого є ринок газу.

Визнаючи за Китаєм подібне лідерство, зарубіжні фахівці по-різному оцінюють перспективи економічного зростання та енергоспоживання країни. Іншими словами, питання не стільки в тому, як довго Китай буде залишатися одним із найбільших світових споживачів енергоресурсів, а в тому, скільки він їх буде споживати і яких — за видами та по країнах походження. Ось на це питання — відповіді різні.

Для відповіді на ці питання потрібно коротко проаналізувати структуру споживання газу та схеми існуючих поставок блакитного палива в Китай.

Перш за все, треба відзначити, що питома вага блакитного палива в енергетичному балансі Китаю досить незначна – всього 5,9% ( 2013р.). В економічно розвинених країнах ця доля сягає 25-30%. Але досить вражаючими є темпи приросту його споживання в країні: за період з 2009р. по 2014 р – біль ніж в два рази. (Газовый рынок Китая в 2014 году. – 2015. – 04 февраля.)

За даними Міжнародного Енергетичного Агентства ( 2014 р.) попит на газ з боку Китаю в найближчі п’ять років збільшиться на 90 відсотків, але при цьому половину своєї потреби країна буде задовольняти за рахунок внутрішніх ресурсів. Видобуток газу в Китаї за цей період зросте на 65% (Medium — term gas market report 2104 )

Зрозуміло, що цей досить перспективний ринок надає Росії теоретичні можливості диверсифікувати свій газовий експорт та створити енергетичні проблеми для Європейського Союзу. Крім того, російське керівництво позиціонує співробітництво з КНР в галузі енергетики як шлях до створення стратегічного партнерства в глобальному протистоянні зі Сполученими Штатами Америки(. Никифоров О. Экспорт газа в Поднебесную российскую экономику не спасет / Никифоров О.)

Треба сказати, що спроби підписання газового контракту з Китаєм були започатковані Росією ще у 2004 році. Але на протязі майже десяти років не вдавалося домовитися про ціну на російський газ.
У 2014 році імпортні поставки в Китай складали третину від загального обсягу споживання країною природного газу, при цьому 54% були поставки трубопровідним транспортом з Центральної Азії та М’янми, а 46% – скраплений газ. (Газовый рынок Китая в 2014 году. – 2015. – 04 февраля. )

Відомо, що головним постачальником трубопровідного газу для Китаю останнім часом став Туркменістан завдяки розбудові системі газогонів, якою найближчим часом планується транспортувати до 65 млрд. кубометрів газу на рік. При цьому ціна туркменського газу була значно нижчою, ніж та яку пропонував російський «Газпром». (Серов М., Мордющенко О. Туркмения занимает место России./ Серов М., Мордющенко О. — Коммерсантъ Украины. — 2013. — 05 сентября )

Скраплений газ у Китай постачається через термінали в портах, його ціна вища за трубопровідний газ, але при цьому його транспортування всередині країни майже не потрібне: головні споживачі знаходяться на Південному Сході країни.

Загалом внутрішні ціни на газ у Китаї регулюються державними органами, що при відносно невеликій частці імпортного газу в загальному споживанні дає можливість підтримувати ціни для споживачів на невисокому рівні.

Таким чином, підписання газового контракту з Росією в травні 2014 року для Китаю було варіантом диверсифікації поставок та додатковим джерелом вуглеводнів. Крім того, російська конфронтація з Заходом дозволила китайському керівництву відстояти своє бачення умов постачання газу. Це перш за все у ціновому сегменті , де ціна на газу була прив’язана до цін на нафту. Крім того, Чаяндинське родовище та сам газогін «Сила Сибіру» будуть зорієнтовані виключно на Китай. Звідси реальні можливості для Китаю в майбутньому відстоювати свої умови поставок блакитного палива (Почему условия китайского контракта на самом деле невыгодны для России.)

Економічна рентабельність російсько-китайського газового контракту могла б бути задовільною при цінах на нафту як мінімум в 100 дол.. Зараз ціни значно нижчі і перспективи їх зростання досить туманні. Але якщо залишити осторонь питання рентабельності цього контракту, то можна відзначити, що він не вирішує головної для Росії задачі: стати альтернативою поставок газу до Європи.

По-перше, тому, що в Європу Росія поставляє в середньому 150-160 млрд. куб. метрів газу на рік, плюс в Туреччину ще 27 млрд. куб. метрів, а китайський контракт передбачає поставку тільки 38 млрд. куб. метрів. Тобто китайські обсяги становлять лише 25% від європейських.

По-друге, газ для Китаю збираються добувати з нових родовищ у Східному Сибіру. Таким чином це не переорієнтація вже існуючих потоків з розроблених родовищ, а додаткові обсяги газу з нових.

Зрозуміло, що питання про те куди подіти газ, що поставляється в Європу ( майже 200 млрд. куб. метрів — 40% усього видобутку газу в Росії) у разі якщо Європа відмовиться від російського газу — залишається актуальним. І китайський контракт ситуацію не змінив.

Помітно, що економічна складова російського повороту на Схід має досить суперечливий характер. Але вона, мабуть, і не була головною для російського керівництва. Ключовим моментом потрібно вважати геополітичний аспект глобального протистояння з Заходом. На теренах Східної України Росія вирішила дати бій США та їх союзникам всіма можливими засобами, у т.ч. і воєнними. У відповідь Росія отримала систему санкцій, яка розширює політичну та економічну ізоляцію країни в світі. Тому намагання перетворити Китай в свого стратегічного союзника для Росії чи не єдиний спосіб відстояти свої великодержавні амбіції. Символічно, що новий етап співпраці сусідніх країн був започаткований підписанням газового контракту. У зв’язку з цим виникає питання: чи не буде Росія в майбутньому намагатися використати «енергетичну зброю» і проти Китаю? Особливо вважаючи, що інструментарій російської зовнішньої політики щодо Китаю досить обмежений.

Стислий аналіз оцінок обох сторін «нового етапу» у відносинах та загалом російсько-китайських стосунків, можливо, допоможе знайти відповідь на поставлене питання.

Російське керівництво та близькі до нього експерти вважають, що положення сумісної заяви по підсумкам переговорів очільників Росії та Китаю (травень 2014р.) про «вихід до всеохоплюючого рівноправного партнерства і стратегічної взаємодії на ще більш високий рівень» включає в себе багато елементів договору про військово-політичний союз, але без остаточного юридичного оформлення.( Минин Д. Стратегический союз России и Китая, который не заметили. — 2014).

Набагато стриманіше оцінює перспективи відносин з Росією китайська сторона. Визнаючи важливість взаємодії з РФ на сучасному етапі, китайське керівництво постійно підкреслює, що ці відносини не є союзницькими та не спрямовані проти третіх держав. Незважаючи на те, що Китай юридично не приєднався до санкцій проти Росії, фактично він не підтримав жодної російської зовнішньополітичної «ініціативи». Крім того, останнім часом співробітництво між двома країнами скорочується. Так, тільки товароообіг за останній рік зменшився майже на 29%. (Соловьева О. Экономика Китая принимает форму буквы L. – Независимая газета. – 2016. -12 мая.// ).

За останні десятиліття Китай поступово перетворився на один із центрів світової геополітики і був визнаний в цій якості всім міжнародним співтовариством. Цьому в першу чергу сприяли значні зміни геоекономічних параметрів Китаю, який впевнено займає друге місце в світі по головним економічним показникам, а по деяким випереджає США, залишаючи позаду всі інші держави. (Портяков В.Я. Перспективы внешней политики КНР в следующие десять лет / Портяков В.Я.).

Значний геополітичний потенціал дозволяє КНР здійснювати реальний вплив на хід глобальних процесів і діяти на міжнародній арені без огляду на численних «стратегічних» партнерів. Але, при необхідності, Китай охоче використовує свою зростаючу вагу і вплив у глобальних міжнародних об’єднаннях і регіональних організаціях. Незважаючи на спільні декларації про багатополярний світ, в глобальній політиці Китай позиціонує себе як новий центр сили світової політики (поряд США і ЄС) і, природно, він ніколи не вступатиме в рівноправні політичні альянси і блоки без претензій на лідерство і домінування. Занадто велика різниця між Китаєм і його партнерами з міжнародного співробітництва. Подібний підхід стосується, зрозуміло, і Росії. (Грачиков Е. Взгляд Китая на современное мироустройство и многополярность / Грачиков Е.)

Для Китаю сучасна Росія не конкурент в геоекономічному плані, але вона є важливою складовою сучасного геополітичного ландшафту. А китайське керівництво не без підстав вважає себе одним із архітекторів нового світового устрою. Тому взаємодія з «молодшим братом» може бути досить корисною, особливо з огляду на величезні природні ресурси Росії.

Можна припустити, що російське керівництво розуміє амбіціозний характер зовнішньополітичної стратегії Китаю, але вимушене погоджуватися на китайські «правила гри» заради досягнення своєю стратегічної мети — збереження існуючого режиму. Китайці також зі свого боку зацікавлені в консервації політичного стану в Росії, бо мають (а ще більше матимуть) значний зиск з економічної співпраці. В цьому контексті рівноправне стратегічне партнерство з Китаєм, на яке розраховує Росія, має не досить багато шансів на реалізацію. А спроби використання енергетичного фактора як аргументу в міждержавних відносинах мають обмежений характер на відміну від Європи.

Крім того, значною перешкодою на цьому шляху є подальше поглиблення взаємозалежності економік Китаю та США. Так, тільки торговий обіг цих двох країн в 2013 році склав 562 млрд.дол. (для порівняння — торговий обіг Китаю з Росією – 68 млрд. дол.(2015р.). Додамо сюди загальновідомий факт, що Китай є найбільшим тримачем американського держборгу (понад 1,3 трлн дол.). Зрозуміло, що за таких умов конфронтація буде невигідної та деструктивною для обох країн .

В зв’язку з цим буде доцільним нагадати точку зору одного з російських експертів: «Пекін як діяв, так і далі буде діяти в китайських, а не в російських інтересах. Інтереси ці цілком різні, тому ніякого союзу між нами нема і ніколи не буде. Дуже дивно лише те, що цього не розуміють в Кремлі». (Храмчихин А. Китай – виртуальный союзник. //Независимая газета. – 2016. – 29.апреля.)