Ми отримали шанс для очищення і відродження

Старі кияни розповідають, що коли Національний палац мистецтв «Україна» тільки-но почав будуватися, містом почали ширитися чутки, що споруджується український «палац з’їздів», і що він стане київською відповіддю занозистій Москві.

Щоправда, офіційно споруджуваний об’єкт звався «кіноконцертним залом» – буцімто для того, щоб не дратувати вище керівництво СРСР, яке на дух не переносило спроби очільників союзних республік створити щось, що перевершувало б досягнення центру.

Проте після початку експлуатації «Україна» використовувалася передусім для проведення партійних, комсомольських і профспілкових з’їздів та інших урочисто-ідеологічних заходів і лише в другу чергу – як майданчик для проведення концертів та зустрічей з митцями. Та й сам час введення в експлуатацію палацу – його відкриття було приурочене до століття від дня народження Леніна – свідчив швидше про пропагандистську мету цієї акції, ніж про реальну турботу про задоволення потреб столиці в сучасних театрально-концертних майданчиках.

Проводилися там, звісно, і концерти – найчастіше після урочистих засідань з нагоди державних свят, коли в антракті зі сцени терміново прибиралися трибуни, а їх місце заступали найвідоміші художні колективи та окремі «майстри мистецтв» країни. Сцена Палацу «Україна» ставала головною і під час організації «днів культури і мистецтв» союзних республік колишнього СРСР та всеукраїнських фіналів обласних оглядів-конкурсів художньої самодіяльності тощо.

Неправдою було б твердження, що ті заходи не мали жодної естетичної вартості. Навпаки, до участі в них запрошувалися дійсно найкращі виконавці, а їх постановниками виступали справжні аси своєї справи. Тому ті, кому доводилося бувати на таких концертах, до сьогодні зберігають враження від зустрічі зі відомими митцями та їх творчістю і святкової атмосфери тодішніх урочистостей.

Однак сьогодні, якщо трапляється нагода проглянути бодай фрагменти записів тих бучних святкувань, не можна не звернути уваги й на нав’язливий офіціозний лейтмотив тих урочистостей.

Звичайно, цими дійствами концертна діяльність Палацу не обмежувалася: в її великому і малому залах лунали голоси найвідоміших вітчизняних і закордонних співаків, тут виступали хореографічні колективи і естрадні групи, його стіни пам’ятають виконавців, чиї імена були відомими не лише на теренах колишнього Союзу, але й в усьому світі. Виступ, тим більше сольний концерт, в «Україні» був ознакою високого класу артиста, і далеко не всі могли похвалитися, що хоча б раз у житті виходили на його сцену.

Палац став брендом. А характерною рисою будь-якого бренда є те, що з часом він лише набуває ваги і вартості.

Проте через відомі історичні зміни та катаклізми, в останні два десятиліття Палац зустрівся з серйозними ризиками втратити і те і інше. Злам державної машини і руйнація її ідеологічних підвалин потягнула за собою і зміну у відношенні до головного концертного майданчика столиці, чи, радше, усієї країни. Певна річ, офіційні заходи тут як відбувалися, так і продовжували відбуватися, власне, час від часу вони проводяться і тепер, та в міжсвяткові періоди очільники України про «Україну» наче забували.

Чи, радше, забували про головну мету діяльності функцію Палацу – культурну, бо про іміджеві-представницькі його функції пам’ятали твердо – свідченням цьому капітальний ремонт, вартість якого навіть викликала свого часу скандал в парламенті.

Та невдовзі сама логіка життя змусила змінити акценти в діяльності Палацу «Україна»: саме концертна діяльність стала для нього визначальною. І тут добрим словом слід згадати його колектив і керівництво різних років – вони ніколи не опускали високої планки, встановленої засновниками. На тлі тотальної комерціалізації це було особливо нелегко. В ті часи вся гуманітарна складова суспільного життя опинилася в нас у ролі бідної родички, і багато хто, намагаючись вижити, не встояв перед спокусами швидких, але не дуже чистих грошей.

А для керівників різних рівнів і гілок влади наріжним каменем стала економіка: мовляв, збудуємо громадський добробут, а тоді вже закасаємо рукава і всі разом «навалимося» на культуру.

Слід визнати: наповненням скарбниць вони опікувалися дуже ретельно. Та от тільки ті скарбниці належали не державі, а їм особисто. І жодні зміни персоналій у верхівці та гасел, під якими вони здобували свої посади, принципово нічого в цій ситуації не змінювали.

Національна ж культура, яка є тим чарівним розчином, що цементує націю, і одним з головних чинників перетворення населення певної території на народ, з легкої руки невігласів при владі в Україні стала чимось другорядним. А інколи навіть об’єктом відвертої зневаги – мовляв, і «вторинна» вона, і «хуторянська», і «шароварна» – чого лишень не видумували!

До чого, врешті-решт, призвело таке нехтування гуманітарними аспектами державотворення, всі ми бачимо тепер. Багато хто з наших співвітчизників навіть відчув це на собі.

Маємо віддавати собі звіт: суттєвий внесок у складну ситуацію, в якій опинилася Україна, внесла криза національної ідентичності жителів кількох регіонів держави. В іншому випадку жодні пропагандистські камлання російських ЗМІ, жодні радикальні політичні гасла не знайшли б стількох прихильників на її Півдні і Сході. Адже будемо відвертими – хоча переважна кількість населення тих областей і підтримує єдність держави, але немало там і людей, які щиро ведуться на заклики всіляких зайд і відкрито стають під прапори сусідньої країни.

Спробуємо на хвилину уявити собі дзеркальну ситуацію – це з нашої території проникають до сусідів «зелені чоловічки». Невже хтось може подумати, що місцеві жителі зустрічали б їх там з хлібом-сіллю, попри навіть спільне слов’янське походження і заяви про необхідність захисту інтересів співвітчизників?

Ясна річ, свою справу робить потужна пропагандистська кампанія, що її запустили кілька років тому московські ідеологи. Вони з завзяттям взялися за відновлення імперського державного проекту і наполегливо втілюють у життя відповідні настанови своїх очільників. Сучасні інформаційні технології дозволяють без будь-яких перепон транслювати «старі-нові» смисли на території сусідніх держав і, за їх допомогою, реанімуючи напівзабуті культурні коди колишньої спільної держави, моделювати «старі-нові» ідентичності.

Звісно, в основі кризи ідентичності лежить цілий комплекс факторів. І всі наші негаразди, складнощі, великі і малі спільні проблеми – це лише проявлення глибшої – системної – кризи базових цінностей людини та духовної сфери.

Потужним важелем її подолання мусила б стати культура – переважно національно-демократична та сучасна за змістом і формою. Така культура може запропонувати загальні ідеали, образи, сенси і символи – одне слово, ту систему координат, без якої, як ми наочно переконуємося сьогодні, існування народу як цілісної спільноти стає неможливим.

Звичайно, одним з головних інструментів творення такої системи є мистецтво. Саме воно, апелюючи до емоцій та творчої уяви, в художній формі не лише відтворює факти реальної дійсності, але й спроможне переосмислити її в образно-символічному ключі, вказати шляхи її удосконалення та, завдяки своїм комунікативним можливостям, об’єднати окремих людей у велику спільноту.

Це, звичайно, не одномоментний акт, не катарсис, після якого настає очищення і миттєве одужання. Це процес, який може то уповільнюватися, то прискорюватися. Участь у ньому беруть як творець, так і його шанувальники, як автор, так і його публіка; як виконавець, так і його глядачі. Тим-то, до речі, справжнє мистецтво відрізняється від продукту пропаганди з його переробленими для легшого і некритичного перетравлення месиджами, які спочатку залишають по собі післясмак певної штучності, але доволі швидко дають швидке звикання.

Природно, що в нинішніх непростих умовах провідна роль у визначенні головних пріоритетів культурного розвитку належить, чи, у випадку нашої країни, мала б належати, державі. У своїй відомій лекції «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», прочитаній у Києво-Могилянській академії у 1999 році, видатна українська письменниця Ліна Костенко наголошувала: «держава повинна мати глибоко продуману гуманітарну політику, створювати механізми ефективного впливу, координувати зусилля своїх вчених і митців. Бо за таких деструкцій, у перехідний період це життєво необхідно – накреслити шляхетні обриси своєї культури».

З часу виголошення лекції минуло майже 15 років, але ми як перебували в перехідному періоді, так у ньому й залишилися. Тож і в царині культури нічого не змінилося.. Понад те, сьогодні тут, як, утім, і в інших сферах, нам потрібно вдаватися до методів самоорганізації. Тим більше, що наш народ уже довів свою здатність самостійно розв’язувати проблеми, які споконвіку повинні долати спеціально створені для цього інституції. Коли силові органи продемонстрували, що вони неспроможні захистити населення, то їхнє місце заступила самооборона. Очевидно, що за відсутності виразної державної культурної політики, відповідальність за обрання дороговказів своєї діяльності та її стратегічних орієнтирів лягає на самих митців і самі заклади культури. особливо на ті з них, які вже давно вважаються брендовими для України.

Варто принагідно зауважити, що культурі та мистецтву належить ще одна функція, яку Ліна Василівна навіть винесла у назву своєї лекції, – функція творення гуманітарної аури нації. Тієї аури, яка репрезентує країну світові, адже образ нації, яка змогла утвердитися в світі, визначається не жахами її історії, чи її лихварями, катами, зрадниками та іншими мерзотниками, а вершинними здобутками її митців, шедеврами літератури, музики, образотворчого мистецтва, драматургії, хореографії. А ще, додам від себе, – її музеями, театрами і концертними залами.

Дійсно, коли ми говоримо про США, ми ж згадуємо не лише імена Вашингтона Ірвінга, Джорджа Гершвіна, Ендрю Уайєта, але й, безперечно, всесвітньовідомий концертний комплекс Карнегі Холл.

Образ Австрії асоціюється не тільки з геніями Вольфганга Амадея Моцарта та Густава Клімта, але й з Будинком Віденського музичного товариства.

Говорячи про Австралію, згадуємо одразу ж розгорнуті в гавані Бенелонг-пойнт вітрила Сіднейської опери.

Перелік цей можна продовжувати. Добре було б, якщо в цьому ряду знайшлося б місце і для Національного палацу мистецтв «Україна» – дійсно, головного концертного майданчика країни. Тобто щоб один з культурних брендів України, став ще й однією з візитівок української культури.

Для цього нам потрібно багато і сумлінно працювати. Водночас не слід забувати про те, що в нашій країні є нині концертні майданчики, які спроможні прийняти значно більше глядачів ніж «Україна». Вони, до того ж, обладнані, сучаснішим устаткуванням і мають змогу розгортати потужніші рекламні кампанії своїх заходів. Але навіть сам статус Національного змушує колектив палацу до постійного вдосконалення.

При цьому палац не повинен втратити «свого» глядача. Адже відомо: щирі аматори мистецтва далеко не завжди мають змогу платити високу ціну за квитки. Тож будь-які мистецькі заходи мають залишатися доступними і для них.

Економічні проблеми забезпечення діяльності закладів культури в Україні – це взагалі окрема сумна тема. Проте концентруватися лише на них ми просто не маємо права. Бо феномен культури, надто в складні для її носіїв періоди, в деяких аспектах є для народу важливішим, ніж навіть його економіка. Бо саме культурні коди масової свідомості зберігають єдність країни. Тому ми не повинні керуватися у своїй діяльності лише економічними міркуваннями.

Нині ми отримали шанс надати дійсно потужний поштовх для очищення і відродження духовного життя нашого народу. Непростимо в черговий раз його втратити. Відновлення повноцінного суспільного життя неможливе без забезпечення культурного «ренесансу». І, безумовно, Національний палац «України» мусить бути в авангарді цього процесу.

Автор — Інна Костиря, генеральний директор-художній керівник Національного палацу мистецтв «Україна», заслужений працівник культури України, кандидат політичних наук

Источник: Главком