Епізоди із життя театрального Центру Курбаса: директор трощить диски з творами мистецтва

Нещодавно проминув день театру, а за ним і відзначення дня народження театру «Березіль» (30 березня) — науково-практична конференція «Актуальне мистецтво. Театр поза межами тотожності». Проте в Національному Центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса – атмосфера не свята, а численних протестів і «барикад».

Один з останніх епізодів – нищення сучасної оригінальної перформативної вистави «Катерина» за мотивами поеми, картини та дослідження творчості Т.Шевченка, поставлена Тарасом Жирком у співпраці  з музичною лабораторією музиканта-бандуриста і композитора Романа Гриньківа, яка виступила її ініціатором. Обоє – знані митці, шановані в Україні і закордоном. Спершу проект вистави демонстративно ігнорувався і не розглядався дирекцією, попри підтримку цієї вистави й ідеї інноваційної музичної лабораторії у цілому і колективом Центру, і навіть чиновниками Міністерства культури, адже наступний 2014 – ювілейний рік Т.Шевченка. А після вистави новий директор Центру Ганна Веселовська… розтрощила об підлогу жорсткий диск із відео і музичними матеріалами вистави просто на очах бандуриста – одного з її творців. Йдеться не лише про нищення матеріальних цінностей, а й про акт вандалізму по відношенню до митців, які творили цю виставу, адже копії матеріалів не лишилося. Ця історія стала «лакмусовим папірцем» ситуації, яка склалася у Національному Центрі Курбаса останнім часом.

Адже минулий ювілейний рік Леся Курбаса виявився роком… боротьби з центром його імені і безпідставним зняттям із посади директора-засновника  Неллі Корнієнко. Нещодавно абсолютна більшість співробітників підписали звернення до Міністерства культури з вимогою її повернення і зняття новопризначеного керівника Ганни Веселовської. Крок цілком правомірний і логічний, адже за новим статутом Центру, як і в більшості наукових організацій, керівник має обиратися, а не призначатися згори. Конфлікт пов’язаний не лише з особистістю керівника, а з радикальною зміною стратегії, зниженням наукового рівня, а по суті маргіналізації Центру та катастрофічною ситуацією в усіх сенсах: творчою, етичною та зрештою, і фінансовою. Ця примусова зміна керівництва відбулася в листопаді минулого року – до речі, після присвоєння Центру міжнародної категорії «А» — найвищої для наукових установ і єдиної у відомстві міністерства культури. Парадокс? Замість того, щоб підтримувати таку інноваційну діяльність, у такий оригінальний спосіб – звільнення – чиновники відзначають керівника, який створив Центр і привів його до найвищих здобутків і міжнародного визнання? Чи так символічно було «відзначено ювілей» розстрілу Курбаса? Свідомо чи несвідомо, але таке рішення призвело Центр до сучасної «патової» ситуації, адже працювати в таких умовах «барикад» вочевидь нереально.

Але для того, щоб розібратися у ситуації, варто подивитися на неї у ретроспективі. Центр Курбаса був задуманий і заснований з ініціативи Неллі Корнієнко і за підтримки НСТДУ 18 років тому.  Стратегічний план Центру – не лише введення імені Леся Курбаса у світовий науковий і культурний обіг, а й поширення його світоглядних принципів, реінтеграція української науки і культури у світ.  За цей час було здійснено понад 50 оригінальних авторських проектів, зокрема десятки вистав, понад 30 книг – театрознавчих і драматургічних, більше 20 міжнародних конференцій, як в Україні, так і закордоном, запроваджено цілий ряд майстер-класів для акторів,  режисерів, хореографів, драматургів, комплексні проекти «Майстер-класи світової режисури», лабораторія ВІАТ, унікальна студія О.Драча АКТ і багато іншого. У фокусі Центру – новітні інтерпретації української і світової класики та відкриття нових імен. Тут ставили вистави Д.Лазорко, О.Білозуб, Г.Гладій, О.Ліпцин, М.Нестантінер, А.Білоус, О.Шапаренко, І.Волицька, С.Швидкий, Л.Венедиктова, О.Балабан, В.Ткач, В.Гійом та інші, започатковано фестиваль молодої режисури ім. Леся Курбаса. У Центрі вперше в Україні відкрито відділ драматургічних проектів, який очолює Неда Неждана і де працюють знані драматурги Ярослав Верещак та Олег Миколайчук і здійснено десятки проектів: інтернет-бібліотека п’єс, публікація, переклади і видання драматургії, сценічні читання та вистави-першопрочитання п’єс, комплексні проекти «Наша Драма», «Інша Драма», «Трійця Лідії», «Авансцена», «Світова драматургія. Діалог театральних культур» та інші. Нарешті саме науковцями Центру відкрито принципово новий напрям у гуманітаристиці — нелінійне (синергійне) театро- і мистецтвознавство, яким зацікавилися вже 6 країн. Додамо, що Центр Курбаса успішно співпрацює з мистецькими і науковими партнерами із 27 країн світу. За ці роки проекти і митці Центру одержували численні відзнаки українських і міжнародних конкурсів і фестивалів, сам Центр одержав статус національного, коду фундаментальної науки (як у національних академіях), і нарешті найвищу міжнародну категорію «А» — єдиний у гуманітарній сфері України. Здавалося б, Міністерство культури мало б пишатися цими здобутками і всіляко підтримувати такий інноваційний Центр. Проте останні два роки ставлення до Центру «вражає» прихованим «рейдерством», по суті, нищенням.

Спершу Центр позбавили фінансування на комунальні послуги, тримаючи в лютий мороз без опалення.  У ювілейний рік — жодних коштів на реалізацію проектів. При цьому Центр Курбаса провів міжнародну конференцію, зібравши курбасознавців з усього світу – Росії, Польщі, Грузії, Франції, Італії, США, Канади… Згодом на волонтерських засадах організував фестиваль молодої режисури імені Леся Курбаса. Натомість у відповідь міська влада «відзначила» ювілей, ледь не забравши приміщення і не виселивши на вулицю через формальний привід закінчення строку аренди.  Звісно, будинок на Володимирській – ласий шматок для  рейдерів, які роками оббивають цей поріг, бувало, й озброєні автоматами. Одна історія вже перетворилася на театральний анекдот, коли черговий рейдер, не обтяжений знаннями, попросив «покликати… Курбаса», а дізнавшись, що того давно розстріляли, щиро засмутився: «Як, уже?»  І при цьому держава в особі Міністерства не лише не втрутилася, а взагалі заявила, що захист національного центру від  незаконних дій місцевої влади… це «корупція». Наступний крок у цьому ж напрямку – підпільна спроба заміни деяких пунктів статуту центру, які б дозволили ліквідувати театральну частину і «легально» виселити Центр. «Непоміченою» ця спроба не пройшла. Директор центру Неллі Корнієнко  відстояла і приміщення, і статут, і – найголовніше — стратегію Центру.  Адже доктор наук  завжди висловлювала свою громадянську позицію, зокрема у статті «Варвари» у газеті «Дзеркалі тижня», відверто діагностуючи «антикультурну» політику чиновників від культури.  І тоді у цій безглуздій і незбагненній боротьбі колишнього міністра культури з національним центром з визнаним міжнародним реноме і в науковому, і в мистецькому світі, яким він мав би опікуватися і всіляко підтримувати, було вирішено «підрубити корінь» — усунути директора. Не просто призначеного директора, а науковця зі світовим ім’ям, яка відстоювала ім’я Леся Курбаса тоді, коли це було реально небезпечно. Неллі Корнієнко придумала його концепцію і стратегію, створила, відстояла цей Центр від усіх рейдерських зазіхань нових «варварів», була його душею і ангелом-охоронцем. Попри те, що науковий колектив Центру Курбаса одноголосно проголосував за свого керівника. Тобто оригінально п. Кулиняк відзначив ювілей Леся Курбаса, присвоєння найвищої наукової категорії «А» та всі численні міжнародні резонанси діяльності Центру.

 Натомість, на посаду директора було призначено Ганну Веселовську. До речі, без належного у таких випадках конкурсу. Проте якщо порівнювати із дослідницьким внеском у курбасознавство, а особливо у фундаментальну науку, і за керівним досвідом, і за рівнем міжнародного визнання засновника Центру – вони просто непорівняні і не на користь призначеного мінкультом директора. Тож, вочевидь, зміна керівництва відбулася не для «покращення», а для того, щоб позбавити Центр стрижня, поставити керівника, яким легко маніпулювати  і який не буде відстоювати ні його стратегічні позиції, ні статус, ні фінансування. Саме до цього висновку прийшла абсолютна більшість співробітників  Центру Курбса за неповні три місяці «горе-керівництва».

І хоча на словах  Ганна Веселовська стверджує про продовження стратегії Центру і навіть «піариться» в інтерв’ю, видаючи ті положення, і ті засади, які були запроваджені Неллі Корнієнко, за власні – наприклад, про міждисциплінарність, підтримку молодої режисури чи міжнародну співпрацю. Проте реально крок за кроком внутрішня політика Центру міняється. По-перше, з нового року відразу збільшується кількість арендованих вистав, а проекти, створені Центром то ігноруються, то «пробиваються» з великими проблемами. Зрозуміло, що арендовані вистави, особливо в умовах непрозорих фінансових схем – персонально для директора вигідніші. Але ж Центр Курбаса – експериментальна театральна лабораторія, а не прокатний майданчик. Паралельно вже на другий місяць «правління» на афіші з’являється відразу 5 вистав російською мовою та суржиком з матом. Випадково? Зрозуміло, це приваблює певну категорію публіки. Але яку? Російська дедалі більше поширюється і в стінах Центру, навіть  більше, співробітників ділять на «українофілів» і… виходить, що «українофобів». Ясна річ, що це викликало гарячі схвальні відгуки представників «Русского мира»…  Але проводити таку політику під портретом Леся Курбаса, який відстоював самобутність української культури, її європейський «вектор» і спільно з Миколою Кулішем та Миколою Хвильовим підтримував гасло «геть від Москви»?… Натомість проекти, спрямовані на розвиток української драматургії, тривалий час блокуються чи ігноруються. Наприклад, протягом 2-х місяців жодного вільного вечора для проведення презентації проекту Центру «Авансцени» — унікального збірника сучасної української драматургії – не виявляється, доводиться «втискуватися» вдень, втрачаючи аудиторію. До речі, публіці, яка прийшла на презентацію, новий директор навіть не дав задати питань і… просто вигнав. Натомість, п. Веселовська відвідала презентацію «українських» п’єс в театрі Роял Корт у Лондоні. Правда, з 6-и молодих драматургів, відібраних для програми, були взяті лише 3 російськомовні, а українські відкинуті… нібито через брак перекладів. Це при тому, що ще на початку програми пропонувалися фахові перекладачі, а українські п’єси англійською публікувалися в США і Канаді. Можливо, саме тому запросили людину, яка підтримує «русифікований» і вторинний формат української культури? Це нічого, що новий директор ніколи драматугією не займалася ні практично, ні як дослідник. Зрештою, заради Лондона можна тимчасово і молодих авторів полюбити, а раптом, англійською наша драма стане зрозумілішою? Правда, чомусь потай від співробітників Центру, зокрема тих, які давно займаються драматургією за покликанням, а не заради поїздок закордон. А за це запропонувати професіоналам побути «волонтерами» вже на ниві  англійської драми, ігноруючи проект Центру «Світова драматургія. Діалог театральних культур», який проводився на рівних партнерських засадах. Адже треба чимось розплачуватися за своєрідний «туризм»…

Другий «ювілейний подарунок»  Центру недавно знятим з посади Міністром культури – різке зменшення фінансування центру – до 57% і лише на заробітну платню.  І це попри національний статус і призначену категорію «А», яка потребує по закону збільшення ставок, до того ж співробітники центру отримували найнижчу платню, на рівні прожиткового мінімуму. І тепер її не лише не підвищили, а незаконно знизили ледь не вполовину! Катастрофічна ситуація і з приміщенням, яке за таких умов проблематично утримувати. Адже така політика скорочень уже добре відома як «ієзуїтський» механізм закриття. І що ж робить у такій ситуації новий директор? Ні листів, ні акцій протесту… Нічого… А в інтерв’ю рапортує в дусі брежнєвських часів, як прекрасно Центр працює за півціни. Може, ще знизити? Ще краще запрацюють? Більше того, Ганна Веселовська категорично відмовляється навіть писати листа на захист Центру. Чи то, «не царське діло» оббивати пороги державних відомств і відстоювати законні права людей із здобутками світового рівня, які не мають навіть прожиткового рівня? Раптом, «корона» впаде»? І такого листа знову пише минулий директор Неллі Корнієнко, яка завше відстоювала колектив, не допускаючи скорочень. Зате новий директор, вирішує все «революційними методами», точніше, методами «революційного терору». Наприклад, запроваджує різноманітні «раритети» радянських часів, і незаконні, і безпорадні: дисциплінарні і слідчі комісії, художні ради з незрозумілим принципом відбору, до якої демонстративно не вводять Неллі Корнієнко – керівника найбільшого наукового відділу. Поставлений мінкультом директор знімає і переводить з посади на посаду, ніяк не мотивуючи і просто ставлячи перед фактом, «добровільно» переводить на півставки чи звільняє «за власним бажанням», а то й без попередження. Пишуться численні накази, багато з яких доводиться відміняти через незаконність…

 І все це за добре відомими принципами «люди-гвинтики» і «незамінних людей немає». Незадоволені? Можна взагалі «волонтерів» набрати. Власне, такий стиль директор проявила, вже організовуючи перший фестиваль молодої режисури в Білій Церкві, на якому, до речі, співробітники Центру і журі працювало на улюблених новим директором «волонтерських засадах» — безкоштовно. Тільки в «оді» заснування фестивалю замовчують, чим він закінчився. Адже в останній день, п. Веселовська після скандалу з директором театру п. Усковим просто… втекла, залишивши всіх, хто працював в організації, і журі, і тих же молодих режисерів по суті, напризволяще. Справжнього свята так і не відбулося – роз’їжджалися всі похмурі і похапцем. Варто додати, що саме з тими людьми, які взяли на себе левову частку в організації фестивалю – директор почала «розправлятися». Мар’яну Матвейчук, куратора основної програми було «добровільно» переведено на півставки, Надію Мірошниченко, куратора майстер-класів – безпідставно хотіли зняти з посади керівника відділу, а голова журі Ірина Волицька, яка рятувала ситуацію і завершувала фестиваль – дізнається про неподовження контракту… через два місяці. Що це, «подяка» за волонтерство?  Адже керівництво – це перш за все, відповідальність за тих, кого ти ведеш за собою, а не написання нескінченних наказів. Принаймні, таку позицію займала засновник. Але саме проти неї, здається, і ведеться політика нинішнього директора. Адже одним з перших кроків нового керівництва стала «революційна» заміна концепції науково-практичної конференції, запропронованої Неллі Корнієнко – «Театрознавство. Друга реальність», яка передбачала високий рівень теоретичної думки, на простіший і «зрозуміліший масам» «Актуальне мистецтво», при цьому не пропонуючи жодного нового слова в цій сфері. Що це, свідоме «заниження планки» дискусії, яку не візьме новий директор? Чи «випад» проти стратегії новаторства засновника, яка, власне, і призвела до згадуваної категорії «А»? А далі йде свідоме виключення Неллі Корнієнко з новоствореної «художньої ради». Що це — ігнорування чи «цькування» засновника за багаторічну підтримку у науковій діяльності?

А особливо характерна історія відзначення річниці Леся Курбаса – цього разу, на порядок скромніше, ніж минулорічна міжнародна конференція — «Вечір-спогад» за участі дітей учнів режисера. Тобто фактично «Вечір спогадів про спогади», який готувався чомусь в атмосфері повного ігнорування, по суті, «потай» від засновника Центру.  Показ фото з сімейних архівів на кшталт «як А.Бучма в негліже годував гусей» або «привітання піонерів», де про самого Леся Курбаса згадувалося дуже рідко, порівняно з минулорічною міжнародною конференцією виглядало «хуторянством», радикальним заниженням фахового рівня Центру.  В цій же логіці виявилася закономірною підтримка нав’язаних мінкультом науковцям додактових нефахових тем, які викликали справедливе обурення співробітників. До речі, сам факт нав’язування суперечить статуту Центру, згідно якого стратегію затверджує власна вчена рада. Фактично це може призвести до суттєвого зниження  науково-творчого потенціалу Центру на кілька поверхів униз, зведення його до відділу статистики, духовного «закріпачення» за мізерні кошти. До того ж досвід минулого року, коли Міністерство культури навіть не поцікавилося замовленими темами, хоча вони стосувалися найнеобхіднішого – давно назрілої театральної реформи — свідчить про сумне панування «галочки», до обслуговування якої намагаються звести інноваційний Центр.  Натомість новий директор не лише проігнорувала справедливу позицію науковців, а й… вигнала їх із конференц-залу, узурпуючи його під свій «кабінет».  Варто додати, що процес «узурпації» п. Веселовською стосувався не лише фізичних територій, а й ідейних. Зокрема факти наукового плагіату, а по суті, інтелектуальної крадіжки, засвідчували знані і шановані в Україні театрознавці С.Васильєв та Н.Чечель.

На додаток, варто було б згадати той факт, що «творіння», в тому числі і цілі театри енергетично пов’язані зі своїми творцями і їхня узурпація, використання їх усупереч творцям обертається негативом. Наприклад, Харківський театр імені Т.Шевченка, в якому свого часу «зреклися» Леся Курбаса, «прославився» нескінченними конфліктами… Здається, саме на цей шлях неминучого конфлікту минулий міністр культури намагався штовхнути і Центр його імені. Що це – завуальоване рейдерство з метою зниження рівня, варваризація, а згодом і знищення інноваційного Центру?

            Дивний і драматичний парадокс – під гаслом «оновлення» і «динамізації» нове керівництво демонструє неспроможність бути на рівні часу –  працює в абсолютно «совковому» режимі, де правлять бал неоригінальні проекти «для галочки», створюються дисциплінарні і слідчі комісії (до речі, відмінені навіть за радянської влади), а для демонстрація «гарячої діяльності  за законами абсурду… переставляються меблі, до речі всупереч правилам пожежної безпеки.  Натомість іде згортання стратегічних програм — поворот до «російського землячества» і «хуторянства». Етика перетворюється на вузьку прагматику, вигоду для вузького кола, а гроші стають еквівалентом усіх цінностей. Вочевидь, Центру Курбаса загрожує небезпека маргіналізації — з інноваційної, провідної в Україні і однієї з провідних у Європі установи вона  дрейфує вбік звичайної «прокатної» інституції з  невизначеними цілями, некреативними програмами, нечуттєвістю до нового світового наукового слова і думки. Адже це очевидна спроба повернення вектору Курбаса і Куліша «Геть від Москви» до вектору хуторянства, до «Геть від Європи» — найдоречніше гасло, що увінчує нині гарячкову «діяльність» Центру — корабля, що втрачає орієнтири…

       Але на відміну від «Березолю» у пам’ятних 30-х, нині більшість колективу Центру Курбаса стала на захист свого засновника Неллі Корнієнко і стратегічних позицій, відвойовуючи своє законне право на належний європейський науковий і мистецький рівень. Тож чи не час припинити безглузду війну із Центром Курбаса  – зовні і зсередини? Хіба таке нищення власної культури насправді варта та груда каміння, на яку полюють рейдери? Адже ця війна з культурною елітою, цинічне «святкування» розстрілу Курбаса, демонструє перед міжнародним співтовариством лише варварство тих, хто розпочав таку війну.  І попри все хочеться вірити якщо не у справедливість, то принаймні у здоровий глузд – «не різати курку, яка несе золоті яйця».