Колись радянський дисидент Андрей Синявский, написав знамениту фразу: "В мене з радянською владою суто естетичні розбіжності". В мене з Петро Порошенко та його прибічниками розходження насамперед етичні.
Як дорослий хлопчик я розумію, що Петро Олексійович – класична політична тварина (ζῷον πoλιτικόν). І в цьому він – кров від крові та плоть від плоті Дональда Трампа, Віктора Орбана чи Боріса Джонсона, так само не обтяжених моральними імперативами.
Ба більше, останнє ітревʼю Порошенка Politico наче писали спічрайтери Трампа, розвиваючи улюблену тезу 45 Президента США "I alone can fix it". В цьому інтервʼю пʼятий Президент України стверджує: "Я – лідер опозиції. Я – лідер громадської підтримки. Я – пʼятий президент. Я – особа, яка воювала з Путіним, та разом з моєю командою врятували Україну в найбільш важкі часи її історії. Я – людина, яка створила армію. І я саме та особа, яка зробила Україну набагато ближчою до Євросоюзу. Я – той, хто закарбував в Конституції України європйську та євроатлантичну інтеграцію як напрям нашої зовнішньої політики."
Так, ви не переплутали, це не цитата з Людовика XIV, якого називали "король-сонце" і який вважав, що «L’état c’est moi», тобто "держава – це я". Це свіжа цитата з інтервʼю пʼятого Президента України. Аби не залишалось сумнівів, наводжу мовою публікації: “I’m the leader of the opposition,” he said. “I’m the leader of public support. I’m the fifth president. I am the person who, fighting Putin, and with my team saved Ukraine in the most difficult years of our history. I’m the person who created the army. And I am the person who [brought] Ukraine much closer to the European Union. I am the person who put in the Ukrainian constitution, European and Euro-Atlantic integration as the direction of our foreign policy.”
Нехай ці твердження залишаються на совісті самого "сивочолого гетьмана" та його адептів. Як у самовидця та безпосереднього учасника тих важких подій, в мене сформувалась принципово відмінна версія того, як і завдяки кому вистояла Україна. І не тільки в мене. Але наразі не про це.
Для мене українська справа має перспективи на перемогу тоді і тільки тоді, коли національна ідея поєднується з моральною перевагою, з етичною вищістю над ворогом. Тому моїм дороговказом завжди залишатиметься не Декалог українського націоналіста, а моральний імператив Бориса Антоненка-Давидовича:
"...знаю лише, що жорстокість і непримиренність були, є і будуть до кінця мого життя чужі мені і далекі. Я не толстовець, що не противиться злу, але я певен, що не доведе до добра наслідування найгірших рис своїх супротивників. За що ж тоді боротись і важити своїм життям? Адже зло навіть під українським національним прапором, виголошене українською мовою, все ж лишається злом…»
Я не готовий ставати на бік морального зла "під українським національним прапором, виголошеного українською мовою", а прихильники Петра Олексійовича готові. В моїй ієрархії цінностей етика завжди вища за (національну) айдентику. І я чудово знаю: якщо ставити айдетнику понад етику, власна держава може стати найгіршим концтабором для власних громадян. Доведено трагічним ХХ століттям.
Втім я доволі спокійно ставлюсь до нагнітання пристрастей навколо "повернення Петра". Бо і на Майдані і на Сході я і мої друзі боролися не за конкретного політичного лідера, а за свободу і право кожного українця вірити в те (і в того), у що (і кого) він чи вона вважає правильним. Зокрема і в деміурга Петра Олексійовича, який "alone fix it all". Чим ми гірші за американців, які – попри все – пристрасно підтримують Трампа?
Така врешті-решт ціна демократії. Бо вона ніколи не гарантувала ухвалення правильних рішень. В основі демократії лежить право на помилку, за умови якщо виборець готовий нести відповідальність за наслідки свого вибору. Під цим кутом зору, і Петро Порошенко, і Володимир Зеленський, і навіть Віктор Янукович – добра школа демократії. Яка вчить: обирати можна кого завгодно. Але кінець-кінцем за свій вибір прийдеться заплатити...
Я не можу подарувати Петру Олексійовичу тільки одного – він зіпсував український моральний камертон. Змусив його фальшивити. Бо до "доби Петра" я знав, що такі люди, як безмежно шановані мною Мирослав Маринович чи вже, на жаль, покійний Євген Сверстюк завжди називатимуть біле білим, а чорне чорним. І жодна "національні інтереси" не змусять їх називати зло добром. На жаль, на превеликий жаль, Петру Олексійовичу вдалось спокусити частину тих, кого не зміг зламати весь репресивний апарат СРСР. Своє, принаймні для деяких з них, стало важливішим за моральне.
І знищення цього морального камертона – це єдине, чого я ніколи не подарую Петру. Надто я люблю цих людей. І надто боляче мені бачити, як вони етично фальшивлять заради політичної тварини у вишиванці...
Політика ніколи не буває абсолютно моральною. І не має бути. Савонароли у владі – страшне лихо. Але коли в політиці не залишається навіть дещиці етики, вона стає дорогою до пекла. Коли мета (якою б великою вона не була) виправдовує будь-які засоби її досягнення – це і є "back to USSR", від якого ми так відчайдушно намагаємося втекти. Навряд чи варто було так відчайдушно валити памʼятники Леніну, аби одразу водрузити на його місце "свого сучого сина".
Я завжди залишусь на позиції Антоненка-Давидовича і Василя Стуса: "Зло навіть під українським національним прапором, виголошене українською мовою, все ж лишається злом…»
