Я можу помилятись, але час, що минув після розмови Байдена з Путіним, тільки збільшив вірогідність повномасштабної війни на території України. НАТО не може прийняти вимогу Москви фактично закувати себе в кайданки на східному фланзі. А Кремль настільки чітко й публічно озвучив свої вимоги до альянсу, що брак конкретних поступок з боку Вашингтону виглядатиме особистою катастрофою Путіна: російські еліти зрозуміють, що Акела промахнувся.

В цій ситуації сторони загнали себе в цугцванг, найбільш вірогідним виходом з якого буде війна за Україну. Чи зупинять Путіна обіцяні «пекельні санкції»? Навряд чи. Бо повернення України в орбіту «русского мира» – продемонструє, що тридцятирічне глобальне домінування Заходу вже в минулому. Що у колективного Заходу ледве вистачає (і чи вистачає?) волі захищатись, а тому про будь-яке розширення на Схід варто забути. Після принизливих фіаско спроб США демократизувати Афганістан та Ірак «український кейс» має стати переломним в поверненні до такої любої путінському серцю парадигми світу як зон впливу та легітимних інтересів «великих держав».

Врешті-решт безумовна перевага Росії перед Заходом полягає в тому, що Кремль готовий посилати своїх вояків і ризикувати повним розривом із Заходом заради приборкання України, а країни ліберальної демократії вже однозначно попередили: воювати за Україну вони не будуть. Деякі з них допоможуть, деякі – можливо, деякі – точно ні, але жоден натівський вояк не битиметься за нашу незалежність на полі бою…

З цього і слід виходити. Виходу з цієї ситуації є лише два. Назвемо перший фінським шляхом. Другий – ізраїльським. Якщо Україна помилиться у виборі правильного шляху, наша модерна державність може залишитись черговим епізодом в підручниках історії. Не менше.

Аби зробити правильний вибір, уважніше придивимось до кожного з шляхів. Фінляндія після героїчного спротиву радянській агресії в перебігу Зимової війни 1939-40 років та повернення своїх територій в ході Другої світової, в 1944 році залишилась сам на сам з переможним СРСР. Фінські еліти розуміли, що війна з Радянською армією означає катастрофічну поразку, розмови про суверенне право націй визначати своє майбутнє потрібно відкласти до кращих часів, і єдина реалістичне завдання – зберегти стільки суверенітету, скільки реально в конкретно-історичних умовах. Тому після героя Зимової війни Густава Маннергейма президентом Фінляндії в березні 1946-го стає «голуб» (а насправді великий реаліст) Юго Паасіківі. Саме йому належить мудрий вислів: «Усвідомлення реальних фактів є основою будь-якої політики».

Саме під час десятилітнього перебування Паасіківі на посаді вперше пролунав термін «фінляндизація», який означає “значні обмеження державної самостійності, які велика держава накладає на свого більш слабкого сусіда” або, іншими словами підпорядкування політики невеликої держави політиці її набагато більшого (і могутнішого) сусіди за номінального збереження суверенітету та власної політичної системи. Попри втрату десятої частини своїх територій і приблизно таку ж частку економічного потенціалу, радянську військову базу під Гельсінкі, 300 млн. доларів репарацій та обмеження збройних сил Фінляндії, фіни підписали з Москвою Паризький мирний договір 1947 року – і виграли!

Репарації Фінляндія виплатила за 5 років, півострів Порккала (на якому після війни була створена радянська військово-морська база ) СРСР повернув Фінляндії вже 1956 році (тобто майже на 40 років раніше за строки, передбачені Московським перемир’ям), а «совєти» стали найбільшим торгівельним партнером маленької скандинавської країни.

Як підсумовує Джаред Даймонд у своєму бестселері «Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу»: “Насправді фінська політика по відношенню до Радянського Союзу була, через необхідність, по-візантійському складною. Остаточним підсумком стало те, що через 70 років після закінчення Другої світової війни Фінляндія так і не стала ані радянським, ані (нині) російським сателітом. Натомість їй вдалося поволі налагодити зв’язки із Заходом, водночас зберігаючи добрі стосунки з Росією”.

Досягнути такого результату фінам допомогла чітка національна ідентичність та відносна культурна гомогенність населення. СРСР безумовно міг окупувати Фінляндію після Другої світової війни, але навіть Молотов розумів, що перетворити фінів на «радянських людей» було нереально. І тому з держави-буфера фінам вдалось перетворити свою країну на те телятко, що «двох маток ссе».

З Ізраїлем ситуація виявилась прямо протилежною. Єдине, що поєднує повоєнну історію держави єврейського народу з історією Фінляндії – це розуміння, що допомоги чекати нема звідки. Один з розділів автобіографії Ґолди Меїр так і називається «Ми покинуті напризволяще». В ній є слова, які напевно здивують українців, бо вони стосуються Ізраїлю, але до болю знайомі нам: “Наші найгірші страхи справджувалися. Лондон і Вашингтон висловлюють співчуття і занепокоєння, але не готові до дій. Мовляв, прикро, що так склалося, але раптом араби покричать і заспокояться? Нам радили зберігати спокій і самоконтроль.”

На відміну від СРСР, сусіди єврейської держави тривалий час не визнавали самого права Ізраїлю на існування. Навіть програвши ізраїльтянам три війни, їхнє ставлення до єврейської держави визначалось трьома простими «ні»: «ні» миру з Ізраїлем, «ні» визнанню єврейської держави й «ні» перемовинам». За знаменитими словами вже згаданої Ґолди Меїр, “Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не надто багато простору для компромісу”. І в такому разі воювати чи не воювати – це вже не опції на столі. Єдиним актуальним питанням залишається: як краще воювати? Як підсумувала четвертка прем’єрка Ізраїлю, “якщо ми не хочемо, щоб нас відтіснили в море, інших варіантів у нас нема: у війні треба перемоги. Ось ми й перемогли”.

Цікаво, що Ізраїль багато хто звинувачував у тому, в чому росіяни люблять звинувачувати Україну: мовляв, це штучна держава. В якомусь сенсі це так. Просто в якісь момент євреї усвідомили, що державність – це не розкіш, а умова фізичного виживання єврейського народу. І якимось неймовірним зусиллям волі, розуму та подвигу сотень тисяч людей створили власну державу. А потім перетворили її на наріжний камінь єврейської ідентичності. І це дуже нагадує українську історію. Бо все, що ми знаємо про себе, то це що ми – українці і що наша державність – це справжня цінність. Умова фізичного виживання нації.

Але на відміну від сучасних євреїв, ми досі так і не продискутували, не домовились, не зрозуміли, що ж воно насправді означає – бути українцем. Як і євреї, ми навчились вмирати і вбивати за нашу державність. Але в цій державності, що тримає периметр нашої незалежності, ми досі не спромоглись побудували справжній український дім. Навіть не домовились, яким він має бути. З батьками-засновниками Україні, на відміну від Ізраїлю, не поталанило…

Популярные статьи сейчас

Украинцам придется платить за подарки и полученные на карту деньги

Украинцам показали ситуацию с ценами на сливочное масло

Неофициально трудоустроенным украинцам назвали размер будущей пенсии

Каменских вывалила грудь на фото с постаревшим Потапом

Показать еще

Але повернемось до нашої альтернативи, перед якою постала Україна. Для обох опцій константа одна: якщо трапиться справжня війна за Україну ніхто, окрім українців, не воюватиме на справжньому полі бою зі зброєю в руках. І тому, якщо російська агресія – це наслідок безпекової параної Москви, є простір для перемовин та компромісів.

Показавши Москві зуби, як фіни взимку 1939-40 років, ми можемо спробувати перетворити нашу буферність на хаб. Бо ми досі набагато глибше інтегровані водночас і з Європою і з Росією, ніж будь-яка інша країна. Врешті-решт щойно вигравши війну за незалежність США уклали з Британською короною договір про дружбу, торгівлю і мореплавання (т. зв. Договір Джея), який передбачав відверто дискримінаційні умови двосторонніх взаємин і явно не на користь новоутвореної федерації…

Але якщо безпекова параноя – це лише спроба приховати імперські фантомні болі і російський провід не може змиритись з власне існуванням незалежної України, як араби не могли (а деякі – досі не можуть) змиритись з існуванням Ізраїлю, «це залишає не надто багато простору для компромісу». Врешті-решт сучасне населення України вдесятеро більше за населення Фінляндії 1939 року і в 50 разів – за населення Ізраїлю 1948-го. В нас досі жевріють рештки радянського ВПК і за останні роки з’явилися паростки нового. На відміну фінів та ізраїльтян, ми випускаємо власні танки, ракети та літаки (вони довго мусили воювати лише закупленою зброєю).

А от чого нам бракує – то це функціональної держави. Державність ми відстояли. Натомість держава в нас досі чужа, крадійкувата та неефективна. Україні досі бракує справжніх батьків-засновників – когорти людей, здатних мобілізувати народ, змусити повірити українців у велику мрію і здійснити здавалося б нездійсненне. Просто тому, що «інших варіантів у нас нема».

Втім без ефективної державної організації народу ані фінський, ані ізраїльський варіанти неможливі. І залишається тільки «українська опція» – відчайдушний опір і героїчна смерть. А потім чергові століття бездержавності…

Версія статті анлійською мовою тут.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

Рекомендуем по теме геополитической игры вокруг Украины беседу Юрия Романенко с Михаилом Чаплыгой.