Угоди та домовленості, які тримають Путіна при владі

Протягом 21 року Володимир Путін панував у російській політиці. Вмілий маніпулятор громадською думкою, він володіє тупими силами репресій проти опонентів вдома та різкою силою кібер-операцій та шпигунських кампаній проти ворогів за кордоном. Західні аналітики та службовці все частіше зображують його як всемогутнього, безжального колишнього кагебіста, який нав'язує свою волю Росії із-за темних сонцезахисних окулярів. У цей наратив, який Кремль намагається підсилити, спокусливо повірити. Путін ув'язнив найближчого з політичного суперника – лідера опозиції Олексія Навального – і задушив хвилю протестів прихильників Навального. Спецслужби Путіна нахабно зламали уряд США, а його війська поступово знищують вплив США повсюдно від Лівії до Сирії та України.

Але якщо Путін не має собі рівних вдома, він не всесильний. Як і всі автократи, він стикається з подвійними загрозами перевороту з боку оточуючих його еліт та народного повстання знизу. І через компроміси, на які йому довелося піти для зміцнення свого особистого контролю над державою, інструменти Путіна для збалансування конкуруючих цілей винагородження еліт, які в іншому випадку могли б створити змову проти нього та заспокоєння громадськості, стають все менш і менш дієвими. Він послабив такі установи, як суди, бюрократії, вибори, партії та законодавчі органи, так що вони не можуть його стримувати, а це означає, що він не може покладатися на них для створення економічного зростання, вирішення соціальних конфліктів або навіть сприяння його мирному відходу від влади. Це залишає Путіна в залежності від нових товарів особистої популярності і небезпечних методів репресій та пропаганди.

Ті, хто визнає ці вразливі місця, часто зазначають, що Путін «добре грає слабку гру». Слабку, в першу чергу через компроміси, властиві таким режимам, як той, який він побудував. Врешті-решт, йому доведеться вирішити, чи продовжувати той самий балансуючий акт, вміло граючи його слабкою рукою, навіть якщо це поступово зменшує його владу, або спробувати зміцнити свою руку шляхом запровадження економічних реформ, які загрожуватимуть його основним виборчим структурам у службах безпеки, бюрократії та приватному секторі.

Путіна підтримав нафтовий економічний бум, який різко підняв рівень життя в перше десятиліття на його посаді, і хвиля націоналістичних настроїв після анексії Криму в другому десятилітті. Однак, коли блиск цих досягнень почав стиратися, Путін за своє третє десятиліття все частіше покладався на репресії для нейтралізації як великих, так і малих опонентів. Ця тенденція, швидше за все, посилиться у міру наростання проблем Росії, прискорюючи цикл політичного насильства та економічного нездужання, які можуть стримувати великодержавні амбіції Путіна та перевірити його політичну майстерність.

Основи путінології

Розповідь про Путіна як всемогутнього підтримується частково аналітиками, які вважають, що для розуміння самодержавства потрібно розуміти самодержавця. Путінологи обшукують історію російського лідера, його кар'єрний шлях і навіть вибір читання, щоб знайти підказки щодо його політики. Їх аналіз дає переконливу історію про путінську Росію, але він не так багато пояснює. Зрештою, Путін був настільки ж колишньою людиною КДБ, коли він підтримував ліберальну економічну політику та кращі відносини із Заходом, як і сьогодні, своєю жорсткою антизахідною позицією. Що ще важливіше, російська політика дотримується моделей, загальних для авторитарних режимів, які політологи називають «персоналістичними автократіями». Вивчення цього типу систем, а не вивчення самої людини, є найкращим способом зрозуміти путінську Росію.

Як випливає з назви, персоналістичними автократіями керують одинокі особи. Вони часто мають політичні партії, законодавчі органи та впливові військові, але влада над важливими кадровими чи політичними рішеннями завжди має одну особу на вершині. Сучасні приклади такого режиму включають режим Віктора Орбана в Угорщині, Родріго Дутерте на Філіппінах, Реджепа Таїпа Ердогана в Туреччині та Ніколаса Мадуро у Венесуелі. Колишній радянський простір виявився особливо гостинним для персоналістичних автократів: такі лідери зараз керують Азербайджаном, Білоруссю, Казахстаном, Киргизією, Таджикистаном, Туркменістаном та Узбекистаном. У глобальному масштабі персоналістичні автократії в даний час є найпоширенішим типом самодержавства, що перевершує чисельність як однопартійних режимів, таких як Сінгапур та В'єтнам, так і військових режимів, таких як М'янма.

Персоналістичні автократії виявляють безліч патологій, звичних російським громадянам. Вони мають вищий рівень корупції, ніж однопартійні чи військові автократії, і повільніше економічне зростання, більші репресії та менш стабільну політику. У правителів персональних автократій також є загальний набір інструментів: вони підтримують антизахідні настрої, щоб об'єднати свій електорат, спотворюють економіку на користь наближених, націлюють політичних опонентів за допомогою правової системи та розширюють виконавчу владу за рахунок інших інституцій. Часто вони покладаються на неформальне внутрішнє коло осіб, що приймають рішення, яке з часом звужується і призначає лояльних або членів родини на критичні посади в уряді. Вони створюють нові організації безпеки, які підпорядковуються безпосередньо їм і звертаються до народної підтримки, а не до вільних і чесних виборів, щоб легітимізувати свою владу.

Ці тенденції легко пояснити, якщо врахувати, що можуть втратити автократи-персоналісти, якщо вони підуть від влади. Керівники військових диктатур можуть відступити до казарми, а керівники однопартійних диктатур можуть піти на вищі посади в партії, але персоналістичні диктатори користуються своїм багатством і силою лише до тих пір, поки вони залишаються при владі. І як тільки вони відмовляються від цього, вони вже не знають що чекати від своїх наступників. Протягом останніх 70 років автократи-персоналісти, які втратили владу, як правило, потрапляли у вигнання, в’язницю або гинули.

Хоча він може цього і не показати, Путін, безперечно, усвідомлює цю небезпеку. Як сказав Гліб Павловський, колишній радник російського лідера, а нині критик, в інтерв’ю 2012 року: «В Кремлі існувало абсолютне переконання, що як тільки центр влади зміститься, або якщо відбудеться масовий тиск або поява популярного лідера, тоді всіх буде знищено. Це відчуття великої вразливості. Як тільки комусь дадуть шанс – не обов’язково людям, можливо, губернаторам, можливо, якійсь іншій фракції, – вони фізично знищать все що побудували їх попередники, або нам доведеться боротися за їх знищення».

Подібність між Путіним та іншими персоналістичними диктаторами не закінчується його турботами щодо усунення. Як і його колеги з Філіппін, Угорщини, Туреччини, Венесуели та Центральної Азії, він поступово знищив повноваження законодавчої влади, підпорядкував собі незалежні ЗМІ, зірвав вибори та узурпував владу у владних раніше регіональних чиновників. Минулого року Путін просунув зміни до російської конституції, які дозволять йому балотуватися в 2024 і 2030 рр. З огляду на потенційні мінуси відмови від посади самодержця-персоналіста, ці зусилля щодо продовження його правління не стали сюрпризом. Зіткнувшись з подібними обмеженнями термінів, кожен автократ-персоналіст у колишньому Радянському Союзі зробив той самий вибір.

Але підриваючи види політичних інститутів, що стримують виконавчу владу, Путін зменшив впевненість у політиці та збільшив уразливість еліт. Як результат, інвестори воліють розміщувати свій капітал у безпечних сховищах за межами Росії, і багато молодих росіян вивезли свій людський капітал за кордон. Навіть надбагаті росіяни почуваються вразливими: вони мають набагато більше свого багатства готівкою і мають більш мінливі доходи, ніж їхні однолітки в інших країнах.

Не маючи сильних формальних інституцій, які б легітимізували своє правління, Путін покладається на велику особисту популярність, щоб утримувати виклики від еліт і утримувати протестуючих на вулиці. За останні 20 років рейтинг схвалення Путіна становив у середньому значні 74 відсотки, і мало підстав вважати, що росіяни масово брешуть. Але ці високі рейтинги схвалення значною мірою були зумовлені економічним підйомом, який подвоїв розмір російської економіки між 1998 і 2008 роками та унікальним зовнішньополітичним успіхом анексії Криму в 2014 році. З 2018 року популярність Путіна коливається. Його рейтинг схвалення залишається в середині 60%, але росіяни висловлюють йому набагато менше довіри, ніж у минулому. У опитуванні, проведеному в листопаді 2017 року, на запитання назвати п’ятьох політиків, яким вони довіряють, 59 відсотків респондентів назвали Путіна; у лютому 2021 року це зробили лише 32 відсотки. Протягом того ж інтервалу підтримка п'ятого терміну Путіна впала з 70 відсотків до 48 відсотків, при цьому 41 відсоток опитаних росіян заявили, що воліють, щоб він пішов з посади.

Сучасні виклики режиму

Путін зіткнувся не лише з потребою у високих рейтингах схвалення, а й викликами управління сучасним суспільством з громіздкою бюрократією. У книзі «Хрущов: Людина та його епоха» політолог Вільям Таубман розповідає, як Микита Хрущов, який керував Радянським Союзом з 1953 по 1964 рік і контролював Комуністичну партію та бюрократичний апарат із значно більшим впливом на суспільство, ніж Путін, скаржився кубинському лідеру Фіделю Кастро про межі своєї влади: «Можна подумати, що я можу щось змінити в цій країні. Незалежно від того, які зміни я пропоную та проводжу, все залишається незмінним. Росія – це як діжка, наповнена тістом, ви опускаєте в неї руку, опускаєтеся до дна, і думаєте, що ви господар ситуації. Коли ви вперше витягаєте руку, залишається маленький отвір, але потім на ваших очах тісто розростається в губчасту, пухку масу. Ось така Росія».

Величезні розміри та бюрократична складність Росії означають, що Путін неминуче повинен делегувати певні повноваження щодо прийняття рішень посадовим особам нижчого рівня, кожен з яких має власні інтереси. І оскільки російські державні інституції слабкі, Путін також повинен працювати з бізнесменами, які прагнуть більше заробляти гроші, ніж служити державі. Оскільки авторитет Путіна передається через цей ланцюжок бюрократів, бізнесменів та шпигунів, які можуть поділяти або не поділяти його уподобання, неминуче відбувається пробуксування, і політика не завжди реалізується так, як він вважав за краще.

Проблема загострюється, коли Кремль прагне зберегти правдоподібну заперечуваність. Наприклад, для прихованого постачання повстанців на сході України Путін співпрацював з Костянтином Малофєєвим, російським олігархом, який нібито фінансував групу приватних найманців, які підтримували непрямі зв'язки з російськими військовими. Однак у липні 2014 року ці бойовики збили малайзійський комерційний авіалайнер, внаслідок чого загинули майже 300 пасажирів та членів екіпажу. Для того, щоб замаскувати свої кібератаки, Кремль так само покладається на хакерів, які працюють у підпільних компаніях приватного сектору, але співпрацюють з російськими спецслужбами. У 2016 році саме неохайність цих хакерів дозволила США визначити Росію джерелом злому Демократичного національного комітету. Російський аналітик Марк Галеотті назвав передачу Кремлем брудної роботи на групи, що мають туманні зв'язки з державою, «адхократією». Цей метод державного управління приховує руку Москви, але він також послаблює владу над політикою.

Кремль бореться і з більш буденними завданнями. У 2012 році Путін опублікував детальний набір цілей для збільшення економічного зростання, поліпшення бюрократичної ефективності та підтримки соціальних програм. Те, що ці укази були погано сформульовані, свідчило про слабкість бюрократії (серед інших переконань, вони оптимістично припускали щорічний темп зростання в сім відсотків). Але ще більш показовою була відсутність подальших дій. Через рік Сергій Миронов, тодішній керівник дружньої Кремлю партії «Справедлива Росія», повідомив, що бюрократія реалізувала лише 35 із 179 указів, які контролював його комітет у парламенті. Автократи довгий час намагалися отримати чесну інформацію від своїх підлеглих і переконатися, що їхня політика закріпилася, і Путін не є винятком.

Загрози режиму

Змушені стримуватися тими компромісами, що дозволяють їм набирати владу, персоналістичні автократи намагаються збалансувати захист від двох основних загроз своєму правлінню: переворотів політичної еліти та протестів громадськості. Ті, хто знаходиться у найближчому оточенні лідера, як правило, беруть участь у виживанні режиму. Це стосується поціновувачів Путіна, які сильно розбагатіли. Але ці еліти також становлять потенційну загрозу. Вони можуть захопити персоналістичних автократів, які занадто сильно спираються на них для підтримки. Більше того, рідко зустрічається політичний інсайдер, який вважає, що не міг би зробити краще роботу, ніж його начальник, якщо б йому дали шанс. На думку політологів Барбари Геддес, Джозефа Райта та Еріки Франц, між 1945 і 2012 роками лідери недемократій були більш ніж удвічі частіше замінені елітарним переворотом, ніж народним повстанням.

Автократи також стикаються з погрозами знизу у вигляді протестів. «Кольорові революції» звалили режим у Грузії в 2003 році, Україні в 2004 році та Киргизстані в 2005 році. Мало турбот оживляє Кремль більше, ніж можливість народного повстання, і багато аналітиків стверджують, що це були великі акції протесту проти корупції та фальсифікацій у 2011 та 2012 роках, що спонукало Кремль різко збільшити покарання за участь та організацію протестів.

Ці подвійні загрози ставлять Путіна в глухий кут, оскільки кроки, які можуть зменшити ризик перевороту елітами, можуть збільшити ризик народного повстання, і навпаки. Інвестиції в служби безпеки, які купують лояльність еліт, можуть вимагати скорочення соціальних витрат, що нарощує гнів населення та ризикує розпалити протести. І навпаки, щедрі соціальні програми, які вгамовують громадськість і попереджають заколот, можуть вимагати скорочення державних витрат, що викликають гнів, і зробить палацовий переворот більш імовірним. Загалом, Путін повинен пройти вузьку межу між тим, як дозволити своїм друзям брати участь у достатній кількості корупції та саморозвитку, щоб зберегти їх відданість, та стимулюванням досить широкого економічного зростання, щоб утримувати громадськість від протестів.

За його перше десятиліття на посаді високі ціни на енергоносії та обгрунтована макроекономічна політика закрили цей компроміс, дозволивши Путіну винагородити як еліту, так і народ вражаючим збільшенням доходів. Але дні 100 доларів за барель нафти та зростання рівня життя позаду, і Путін тепер повинен вибрати між нагородженням своїх приятелів та реформуванням економіки. Інтереси серед еліт, хоча їх завжди важко виміряти, зростають, оскільки економічна величина режиму падає. За останні чотири роки народ спостерігав ув’язнення міністра економіки, якого ув'язували за хабар, сенатора, заарештованого в залі Федеральних зборів за вбивство, та видатного американського бізнесмена, затриманого майже на два роки. Арешти за економічні злочини, які часто є грубим підтвердженням жорстоких корпоративних рейдів, зросли на третину в 2019 році. А суперечки серед російських служб безпеки зростали в 2018 і 2019 роках, поки не відбулася пандемія коронавірусу.

Громадськість теж неспокійна. Реальний дохід щороку падав у період з 2013 по 2019 рік. Пенсійні реформи протягом року віднімали 15 відсотків пунктів рейтингу схвалення Путіна, і росіяни регулярно називають економічні труднощі своєю найактуальнішою проблемою. Протести в січні на підтримку Навального, які відбулись у понад 100 містах, були зумовлені стільки ж економічним незадоволенням, скільки опозицією проти Путіна.

Путін стикається з подібною дилемою у зовнішній політиці. Політику, необхідну для створення економічного динамізму – відкриття економіки для зовнішньої торгівлі, зменшення корупції, зміцнення верховенства права, посилення конкуренції та залучення іноземних інвестицій – важко визначити з його напористою зовнішньою політикою. Більш конфронтаційна зовнішня політика Кремля щодо Заходу повернула Москву як глобальну силу і забезпечила місце Путіна в російській історії, але також перешкоджала настільки необхідним економічним реформам, які зміцнили б позиції країни за кордоном у довгостроковій перспективі та задовольнили б громадян Росії, більшість з яких, згідно з опитуваннями громадської думки, більше дбають про власний рівень життя, ніж про статус великої держави у своїй країні.

Анексія Криму Москвою та війна на сході України призвели до санкцій США та Європи, що ще більше уповільнило економіку. Ці заходи відлякали іноземних інвесторів та зменшили доступ Росії до іноземних технологій та фінансування. Те, що кремлівські еліти часто вимагають скасування цих санкцій, є свідченням значного, хоча і періодичного, болю, який вони завдали, зокрема, деяким олігархам.

Путін, ймовірно, знає, що він міг би сприяти економічному зростанню, склавши менш напористу зовнішню політику. Його давній радник Олексій Кудрін, який обіймав посаду міністра фінансів Росії з 2000 по 2011 рік, а зараз є головним аудитором уряду, заявив на Петербурзькому міжнародному економічному форуму в 2018 році, що успіх економічної політики Росії залежить від зменшення напруженості із Заходом – коментар, який викликав швидкий докір з боку Міністерства закордонних справ Росії. Путін продовжує кидати виклик Заходу, зокрема США, підвищувати свою популярність серед виборців-націоналістів. Але, як і у всіх стратегіях Путіна щодо управління загрозами його правлінню, патріотичні настрої мають свою ціну – в даному випадку широке економічне зростання.

Ризики репресій

Як і всі автократи-персоналісти, Путін має відносно недолугі інструменти управління компромісами, властивими його позиції. Йому вдалося здійснити контроль над ЗМІ, але він не є головним маніпулятором. Якби він був, громадська думка ближче відображала б лінію Кремля щодо зовнішньої політики. Анексія Криму Путіним була для нього шаленою популярністю, але підтримка використання російських військ на сході України та Сирії завжди була досить скромною. Незважаючи на жорстку антиукраїнську риторику Кремля, більшість росіян позитивно ставляться до України і лише 15 відсотків підтримують об'єднання з країною. Кремль також проводив галасливу антиамериканську кампанію в останні роки, але росіяни приблизно настільки ж дотримуються позитивного погляду на США, як і негативного. Згідно з опитуванням громадської думки в січні 2020 року, дві третини росіян вважають, що їхній уряд повинен розглядати Захід як партнера, а не як суперника чи ворога. Спроби Кремля перекласти вину за економічне нездужання Росії на зарубіжні країни в значній мірі провалилися, і мало хто з росіян вважає, що їх уряд здатний покращити своє економічне становище. У тому, що росіяни називають «битвою між телевізором і холодильником», останній виграє.

Частина проблеми Кремля полягає в тому, що маніпулювання інформацією іноді має зворотний ефект. Якщо люди вважають, що отримана інформація неправдива, вони втратять довіру до джерела. Оскільки російське телебачення протягом останнього десятиліття стало більш політизованим, російські глядачі стали більш скептичними. За даними опитувань громадської думки, довіра глядачів до того, що вони бачили по телебаченню, впала з 79 відсотків у 2009 році до лише 48 відсотків у 2018 році. Тим часом частка росіян, які назвали телебачення своїм головним джерелом новин, впала з 94 відсотків до 69 відсотків між 2009 і 2020 роками.

Путін зберігає козир сили – карту, в яку він грає все частіше, оскільки економіка застоюються, а світіння анексії Криму згасло. Починаючи з 2018 року, Кремль розглядав політичну опозицію набагато жорсткіше, ніж раніше, ускладнюючи незалежним кандидатам балотуватися навіть до місцевих органів влади та застосовуючи силу проти протестуючих як правило, а не як виняток. Наприкінці 2020 року та на початку 2021 року Кремль додатково обмежив протестну діяльність, різко збільшив покарання за несанкціоновані акції протесту, розширив дефініцію «іноземних агентів» і зробив за наклеп в Інтернеті каранням до двох років ув'язнення. Арешт Навального, засудження його до майже трьох років в'язниці та жорстоке поводження з тими, хто протестує від його імені, є логічним продовженням цієї репресивної тенденції.

Посилена залежність Путіна від репресій є ознакою того, що інші його інструменти зазнають невдачі. Небезпека для Кремля полягає в тому, що репресії набувають самозміцнюючої сили. Як стверджував політолог Крістіан Девенпорт, авторитарні режими, які вдаються до репресій, як правило, покладаються на них все більше і більше через тенденцію до увічнення проблем, що спочатку викликають опозицію. Репресії проти протестів, корінням яких є зниження рівня життя, лише посилюють народні скарги серед економічно незахищених верств населення і ще більше закріплюють тих, хто виграє від існуючого стану. Репресії також посилюють залежність правителя від служб безпеки та витісняють інші засоби боротьби з опозицією.

Умілі репресії допомогли утриматися Путіна при владі та витіснили політичну опозицію на периферію, але мало зробили для вирішення основних проблем, які загрожують його владі. Це не сприяло економічному зростанню, посилювало права власності чи зменшувало корупцію. Навпаки, це погіршило проблеми, розширивши повноваження служб безпеки та корумпованих державних службовців, які отримують від них найбільшу користь, а також заохочувало право людського та економічного капіталу, які мають важливе значення для економічного зростання та належного управління. Емблемою цього питання є той факт, що в 2018 році Росія більше витрачала на тюрми і менше на в'язнів, ніж будь-яка інша країна Європи.

Майбутній стрибок цін на енергоносії, може збільшити потік прибутку для еліти і забезпечити процвітання широкій громадськості, що дозволить Путіну трохи перепочити. Однак якщо ціни на енергію залишаться там, де вони є, його майбутнє виглядає нестабільним. З огляду на зменшення віддачі від маніпуляцій із ЗМІ, подальші репресії та додаткові обмеження політичних прав виглядають як хороший вибір. Вже схиливши умови гри на виборах проти опозиції та різко збільшивши покарання за протест, Кремль почав рухатися проти платформ соціальних медіа, які опоненти Путіна використовували, щоб набути популярності. У березні Кремль оголосив звинувачення проти Facebook, Twitter, YouTube, TikTok, а також власних торгових точок VK та «Однокласники» під приводом того, що їм не вдалося вилучити шкідливий для дітей матеріал. Такі дії не допоможуть Путіну отримати голоси молодих росіян, котрі вже найімовірніше виступлять проти його правління.

Парламентські вибори, заплановані на вересень, можуть бути загрозливими для нього. Рейтинг схвалення правлячої партії «Єдина Росія» нижчий, ніж будь-коли, і тому Кремлю доведеться приборкати опозицію, одночасно утримуючи режимну комуністичну партію та Ліберально-демократичну партію. І покладатися на надмірну фальсифікації виборців було б ризиковано. Після вкрадених виборів минулого року в сусідній Білорусі відбулися місяці протестів, долі яких Кремль хотів би уникнути.

Якщо дивитись далі, очікування, що Путін залишиться на посаді президента і після 2024 року, лише підсилить економічну стагнацію Росії та посилить розчарування населення через нездатність Кремля підвищити рівень життя або поліпшити управління. Результатом швидше за все, буде постійне посилення тиску на режим та репресій проти його опонентів.

Висновки

Росія залишається великою державою. Хоча Леонід Брежнєв, який керував Радянським Союзом на піку своєї глобальної могутності, був би вражений нинішніми військовими можливостями та геополітичним статусом країни, Борис Єльцин, який успадкував країну, що розпалася, сприймав би їх із заздрістю. Російська ядерна потужність, географія та місце в Раді Безпеки ООН гарантують, що вона входить до числа великих держав - як і її освітня, наукова та енергетична сфера. Вони створили вакцину проти COVID-19 менш ніж за рік (за її якість я мовчу), і забезпечили Європу дешевою енергією на довгі роки і залишаться основним гравцем на світових енергетичних ринках.

Путін не стикається з безпосередньою загрозою для свого правління. Він спритний тактик із значними фінансовими ресурсами, що стикається з неорганізованою опозицією. Проте жодна кмітливість не може подолати болісні компроміси керування Росією так, як він це робить. Досить обдурити на виборах, щоб не програти, але не настільки, щоб це сигналізувало про слабкість. Винагородити приятелів корупційними схемами, але не настільки, щоб економіка завалилася. Маніпулювати новинами, але не до того, щоб люди не довіряли ЗМІ. Репресувати політичних опонентів, але так, щоб викликати загальну реакцію. Посилити служби безпеки, але не настільки, щоб вони могли повернутися проти тебе. Те, як Кремль врівноважує ці компроміси, визначатиме найближче майбутнє Росії. Але тенденція до посилення репресій протягом останніх чотирьох років і, ймовірно, її продовження, не віщує ні Росії, ні її лідеру нічого доброго.