Добру частину свого життя я присвятив вивченню порівняльної конституційної юриспруденції. Бо конституційне право у більшості західних юрисдикцій живе не в текстах конституцій, а в їхній інтерпритації судами. Настільки, що Голова Верховного суду США Чарльз Еванс Г'юз колись сказав: "Конституція - це те, що скажуть про неї судді".

Тому дозволю собі кілька рефлексій на резонансне рішення КСУ, яким єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні визнав неконституційним призначення Ситника директором НАБУ. Попри активний пошук у цьому рішенні політичного підтексту, яким грішать чимало коментаторів, воно правильне і юридично бездоганне. І це при тому, що я дуже рідко хвалю Конституційний суд.

Про те, що українські президенти (незалежно від прізвища) люблять перетягувати на себе ковдру конституційних повноважень, не писав хіба що ледащий. Чудовий перелік дій ultra vires (поза межами компетенції), який Петро Олексійович залишив у спадок Володимиру Олександровичу, більше року тому сформулювала моя колега  Юлія Кириченко.

Серед них аж три стосуються призначення посадових особ НАБУ, зокрема і директора антикорупційного криголаму.

Втім не потрібно бути фаховим конституціоналістом, аби переконатись, що призначення Ситника на посаду не відповідало приписам Конституції. Достатньо уважно прочитати ст. 106 Основного Закону, аби переконатись, що повноваження глави держави обмежуються 30-ма пунктами, виписаними у ній, а також "іншими повноваженнями, визначеними [безпосередньо] Конституцією України." Тобто жоден закон чи інший нормативно-правовий акт не може розширити президентську компетенцію. Вважаєш, що чинних повноважень замало, - ініціюй зміни до основного закону.

Що, до речі, це й зробив восении минулого року Зеленський, намагаючись уконституювати своє право призначати очільників НАБУ та ДБР. Але той самий КСУ визнав законопроект про внесення змін до статті 106 Конституції України (щодо закріплення повноважень Президента України утворювати незалежні регуляторні органи, Національне антикорупційне бюро України, призначати на посади та звільняти з посад Директора Національного антикорупційного бюро України і Директора Державного бюро розслідувань) таким, що не відповідає вимогам частини першої статті 157 Конституції України, бо він "створює загрозу незалежності цих органів":.

Здавалося б все просто і послідовно до очевидності. І тому не дивно, що коли належний суб'єкт конституційного подання (51 народний депутат) звернувся до КСУ з клопотанням визнати неконституційним указ Президента України про призначення Артема Ситника директором НАБУ, Конституційний суд міг дати тільки одну юридично обґрунтовану відповідь, яку він власне і дав: призначивши Ситника директором НАБУ, Президент Петро Порошенко вийшов за межі своїх конституційних повноважень.

Те що дійсно міг зробити суд на Жилянській, не зраджуючи праву та своєму головному призначенню - стояти на варті Конституції України, так це ухвалити таке саме рішення раніше чи пізніше. Напевно саме оперативність розгляду цієї справи дала деякі підтсави звинувачувати суддів у підігруванні Банковій. Але якщо таке підігрування і мало місце, то воно радше тактичне, а не стратегічне. Бо той самий суд впродовж останнього року "забракував" низку конституційних ініціатив чинного глави держави, набагато важливіших за статус директора НАБУ.

В будь-якому разі від часу оприлюднення рішення КСУ у справі призначення Ситника, директор НАБУ - кульгава качка. Тепер будь-який притомний суд, посилаючись на це рішення КСУ та ч.2 ст. 19 Конституції України, визнаватиме незаконними акти очільника головного антикорупційного органу, ухвалені після 28 серпня 2020 року. Нагадаю, що повноваження директора НАБУ чітко виписані в ст. 8 Закону "Про Національне антикорупційне бюро України", і закон не передбачає здійснення цих повноважень "виконувачем обов'язків директора", про якого з якогось дива згадали в офіційному коментарі Офісу Президента на рішення Конституційного Суду.

Отже, як би хто не коментував рішення КСУ, вибухівка уповільненої дії, яку під улюблений антикорупційний орган наших західних партнерів заклав Петро Олексійович, вибухнула, якщо не паралізувавши, то значно ускладнивши роботи усього НАБУ. Як стверджує очевидець та учасник баталій тих часів Віктор Чумак: "А хто ж був автором цієї норми? Категорично стверджую, як учасник подій: ПОП намертво стояв за те, щоб тільки він (тобто Президен на той час) міг призначати власним указом директора НАБУ."

І тут постає головне питання. Жага президентів до влади - не новина. В цьому плані Петро Олексійович, який прагнув перетягувати на себе повноваження, що лежали поза межами його компетенції, мало чим відрізнявся від Леоніда Даниловича чи Віктора Федоровича, втім як і від Віктора Андрійовича чи Володимира Олександровича. Дії ultra vires - це радше типова президентська хвороба і не тільки в Україні. Питання в іншому: чому система запобіжників від узурпації влади главою держави, одною з основних ланок якої є Конституційний суд, спроектована так, що виконуючи своє призначення належним чином вона фактично вносить у діяльність важливого державного органу правову невизначеність і хаос?

Можливо, конституційне рев'ю в Україні має переорієнтуватись з жорсткого підходу, властивого США чи Німеччині, на модель діалогу з легіслатурою, популярну в Канаді? Коли визнаючи певну норму законодавства неконституційною, КСУ звертається до парламенту з пропозицією усунути недолік у встановлений строк? І тільки якщо парламент ігнорує заклик суддів, неконституційна норма втрачає чинність зі спливом строку, встановленого на її виправлення.

Популярные статьи сейчас

В ПФУ объяснили, в каких случаях могут высчитать до 50% из пенсии

Битва за Нагорный Карабах: суть противостояния Турция-Азербайджан vs. Армения-Россия

Пришло время покончить с оккупацией Арменией территории Азербайджана, - Эрдоган

Синоптики дали аномальный прогноз погоды на октябрь

Показать еще

І ще одне запитання, яке порушує п'ятничне рішення КС: чи хтось понесе відповідальність за спробу узурпувати державну владу? Бо згідно з юридичною енциклопедією, "узурпація влади — насильницьке захоплення державної влади або її присвоєння будь-якою партією, організацією, державним органом чи посадовою особою, яким така влада або певний обсяг влад, повноважень за конституцією і законами не належать."

Нагадаю, суддів КСУ, які далекого вже 2010 року допомогли Януковичу узурпувати владу через відкат до Конституції в редакції 1996 року, підозрювали у скоєнні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 27, ч. 1 ст. 109 (дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади). Петро Олексійович тоді вирішив, що налигач кримінальних справ, накинутий на вершителів конституційної Феміди, для нього важливіший за принцип справедливості та невідворотності покарання. Усі судді КСУ, що фактично легалізували держпереворот 2010 року, добули свою каденцію і наразі отримують захмарне "грошове утримання" за наш з вами кошт. Цікаво, чи буде чинна влада такою ж поблажливою до "попередників"?

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу «Хвилі» в Instagram