КНДР чомусь завжди  здавалось, що вона зможе залишитись у ролі клоуна на цирковій арені геополітики, балансуючи на ній за рахунок суперечностей між найвпливовішими державами. Проте безкінечно грати на інтересах глобальних гравців неможливо: рано чи пізно такого «махінатора» чекатиме покарання. Саме таким і виявились накладені в 2016-2017 роках США санкції на Північну Корею, які обмежили імпорт і експорт з країни абсолютно всіх товарів стратегічного значення, починаючи з енергоресурсів і закінчуючи продукцією промисловості. Більше того: для тисячі північнокорейських робітників зникли перспективи заробітку з-за кордоном: мігранти з різних куточків планети були змушені повертатись на історичну батьківщину. Все це було зроблено з однією метою: США прагнули показати, що їхні амбіції всесвітнього лідерства – не кульки, якими Кім Чен Ін може жонглювати так, як йому заманеться. КНР теж здавалось, що її маленький сусід заявляє занадто зухвалі претензії до своїх щедрих донорів, саме тому вперше приєдналась до санкційного режиму проти КНДР.

Кажуть, якщо з будь-якої найменшої загрози роздувати паніку, то в момент справжньої небезпеки  притуплене почуття самозахисту просто не спрацює. Пояснити простому робітнику, що міжнародні  санкції, введені до 2016 року, вплинули лише на кількість випитого елітою коньяку Hennessy і куплених місцевими аристократками гаманців Gucci, було нелегкою задачею.

Теоретично, місцеве населення раніше ніяк не відчувало напруги у стосунках між КНДР і США. Обмеження поширювались лише на ввіз елітної продукції і військових розробок – розкоші, яку збіднілий люд і так собі не міг дозволити.  Проте санкції стали тим важелем, на який Кім Чен Ін міг перекласти відповідальність за гуманітарну кризу в країні.

Десятиліттями диктатор виправдовував наслідки своєї недбалої торгівельної політики і відсутність у населення базового прожиткового мінімуму «диявольською рукою капіталізму», яка щосили стискувала ріст «прогресивної» промисловості КНДР. Нічого у цьому дивного не було: у наших проблемах винен будь-хто, окрім нас самих.

Той факт, що саме Вашингтон ввів тодішні санкції спрощував ситуацію: натомість можна було маніпулювати інтересами його супротивника – КНР, час від часу за допомогою дипломатів нашіптуючи тому на вухо правильні слова.

Варто віддати належне: Кім Чен Ін завжди знав своє місце і, попри численні наклепи, ніколи не просив занадто багато: всього мізерних 2% в імпорті КНР і вільний оборот напівлегальної контрабанди (неформально звісно). Адже визнати, що у фінансовій системі країни давно порпається невидима рука ринку, було дорожче для своєї ж репутації. Капіталістичних відносин у «досконалій економіці» не повинно було існувати.

Дарма, що юань давно став  основною розмінною монетою у всіх валютних операціях, а місцева валюта вон перетворилась в шматок паперу сумнівної якості. Якщо такою була плата «червоному дракону» за торгівельні поблажки – клей, яким можна щедро було залити тріщини крихкого режиму, то гра вартувала «свічок».

Правду кажучи, крім дешевих «свічок» китайського виробництва, грати було по-факту, нічим. 90% товарообороту і досі намертво прив’язує економіку Північної Кореї до Китаю.

Важливо розуміти, що для велетня – переростка КНР експорт КНДР був лише крихтою на один укус, а для останньої – життєво  важливі вливання в промисловість. Тим паче місцеве високоякісне вугілля (антрацит), морепродукти, рідкоземельні метали для напівпровідників і дешева продукція легкої промисловості (адже виготовлена дешевою робочою силою) знаходили когорту покупців на заводнених китайських ринках.

Кім Чен Ін не хотів миритися з очевидними фактами: між КНДР і США китайські бізнесмени були явно схильні обрати останнього. Сі Цзіпінь виправдовував завданий удар союзнику нерозривною взаємозалежністю економік двох світових лідерів. Мовляв, не може він повністю ігнорувати роль Великого дядька Сема. Він казав правду. А правда, як відомо, в геополітичних стратегіях у кожного своя.

Отож, з 2017 року на замальовці ідилічних відносин між КНДР і КНР можна було червоним маркером поставити хрест: «промисловий дракон» приєднався до суворих санкцій проти мініатюрної деспотії, виступивши у неочікуваній солідарності з США. Складалось враження, що список обмежених на експорт і імпорт товарів повністю копіюювали з таблиці Менделеєва: золото, ванадій, титан і навіть антрацит були заборонені для вивозу з країни. Диктатору тепер залишалось розмістити їх горами у приватних складах як символ власної могутності.

Формальною причиною для посилення санкційного режиму стали ядерні випробовування КНДР і запуск супутника у космос «Кванменсон-3». Для будь-якого володаря найважливішою задачею є зберегти власний режим при владі. Ціна внутрішньої стабільності при цьому могла бути будь-якою.

Бажання КНДР пограти ядерними м'язами на публіку спровокувало відповідну реакцію Південної Кореї, яка скористалась моментом, щоб розмістити батарею протиракетної оборони THAAD на своїй території. У випадку можливого нападу КНДР на Сеул це слугувало б основним захистом для країни. Якщо припустити, що такий крок був початком у розбудові південнокорейської ядерної програми, то… Але КНР не захотів припускати, що може статись у випадку появи під боком ще одного неконтрольованого сусіда з вибухівкою в руках.

Популярные статьи сейчас

В Украине повысили тарифы на телефонную связь

Украинцам пообещали новые повышения пенсий

С 1 августа украинцам придется платить за свет больше

Украинским пенсионерам доплатят за «лишний» стаж: кому и сколько

Показать еще

Це стало додатковим стимулом покарати зазнайкуватого союзника КНДР за свавільний крок. Найдоступнішим способом це зробити стала залізобетонна сила економічної блокади.

Здавалось, насувався шторм, який гарантовано повинен був змести Кім Чен Іна додолу разом з його короною і шлейфом пихатої зарозумілості. Проте «місцевий імператор» навіть не збирався складати руки і почав знаходити щілини у непробивній завісі санкцій. Шукав і таки знайшов.

Хоча б на прикладі вирішення проблеми з електроенергією. Адже при тьмяному світлі камфорової лампи букви патріотичної пропаганди, надруковані неякісним чорнилом, були практично нечитабельними. Вихід прийшов, звідки його і не чекали: набридливе бурмотіння європейських екологів знайшло вдячного слухача у вигляді Кім Чен Іна. Нелегально закупивши в Китаї партію світлових електрогенераторів, диктатор за декілька років стер разючий контраст між нічними фотографіями сяючої рекламними вивісками Південної Кореї і закутаною  мороком відсталості КНДР. Завдяки економним діодам, вечірній Пхеньян перетворився в прибрану без смаку ялинку за найкращими радянськими традиціями.

Проте виникає логічне запитання: навіщо розвивати альтернативну енергетику, якщо країна все ще могла використовувати поклади свого високоякісного вугілля? Звісно могла, але володіти значними запасами і видобувати їх, використовуючи новітнє технологічне обладнання – далеко не одне і те саме.

10% - це той приблизний максимум, який змогла витиснути зі своїх ресурсних можливостей КНДР. Важко повірити, що ще 10 років тому західним спонсорам здавались перспективними місцеві проєкти зі стиснення вугілля і нафторозвідки. Своєрідним першопрохідцем у сфері став лондонський Aminex, який у 2004 році підписав контракт на шельфовий видобуток нафти в Східнокитайському морі. Розвиток цього ринку мав всі шанси стрімко розгорнутись за сценарієм будівельного сектору, який завдяки вливанням юанів зайняв позиції пріоритетного сектору для інвестування.  Британські бізнесмени, можливо, і досягнули б успіху та не врахували одного: підписували договір вони з Кім Чен Іром, а знаходити спільну мову довелось з його сином, який мислив  явно в інших торгівельних рамках, ніж його західні колеги. Прийшовши до влади у далекому 2011 році, правонаступник диктатора Кім Чен Ін почав перекроювати кон’юктуру ринку на свій лад. Лондонським джентльменам довелось перебазуватись в більш привітну гавань Північного моря, щоб потім збувати на спотовому ринку еталонний сорт нафти Брент, а новоспечений «імператор» залишився сидіти наодинці біля розбитого корита своїх амбіцій. Щоправда, така патова ситуація з інвестиціями його, очевидно, влаштовувала, адже співпрацю з КНР щодо дослідження нафтових покладів басейну Соханман теж було призупинено.

Якщо врахувати, що КНДР дрейфує по нафтовому океану з прогнозованими 60-90 млрд. барелями запасів, то причини економічного занепаду країни стає все важче зрозуміти.

Відлякавши як слід всіх можливих інвесторів від розвитку бізнесу в КНДР, Кім Чен Ін все ж зробив невеликий виняток для свого союзника – Монголії, адже саме ця країна була місцем, куди стікалась на заробітки вся робоча сила країни (якщо, за якихось причин, вона не змогла потрапити до РФ).

Як наслідок, єдиним воїном у цьому динамітному полі несподіванок залишилась монгольська компанія HBOil JSC, у якої знайшлось декілька вільних мільярдів для інвестицій в КНДР. Придбавши частку державної нафтопереробної корпорації  Sungri Chemical Complex, вони розуміли, що вкладають гроші у повітря, напруга у якому дедалі згущувалась. Трильйон кубічних футів виявленого природного газу в економічній зоні Расон – таким був приз компанії за невиправданий ризик і тривале очікування.

Проте навіть якщо вкладені суми не окупились би повністю, даний приклад злагодженої співпраці все одно був на руку Монголії. Підтримувати дружні відносини з диктатором було важливо, адже саме через північнокорейський порт Расон відбувається основний транзит монгольського тютюну і вугілля до КНР. Реалізація спільних економічних проєктів – реверанс, зроблений Улан-Батором, щоб виторгувати прийнятні умови для збуту продукції.

Для того, щоб хоч трохи підняти з глибокого занепаду власну промисловість, Кім Чен Ін вирішив прийняти нестандартне для нього рішення: відкрити «вільні економічні зони», де іноземці могли володіти приватною власністю і втілювати у життя інноваційні проєкти. Але так це виглядало лише на папері.

Варто пояснити, що за мірками КНДР, створення таких промислових «оазисів» для іноземців – вже нечувана поблажка від Кім Чен Іна.

Проте підприємництво тут розвивається не завдяки, а скоріше, незважаючи на «тепличні умови», які йому створила влада. Формально для реалізації проєктів будь-яка іноземна компанія повинна скооперуватись з державним підприємством.

 Звідси і риторика влади про незалежну ні від кого північнокорейську економіку: чисто формально важко посперечатись з цим фактом.

Побоювання диктатора занадто лібералізувати місцевий клімат можна зрозуміти: варто лише трохи відкрити ящик Пандори - і разом з прибутковими вкладеннями у країну увірвуться  крамольні ідеї «гнилого капіталізму і демократії».

Місцевий імператор і так занадто розщедрився: з метою задоволення найвибагливіших смаків туристів було відкрите єдине в країні казино. Очевидно, бізнес-компанія «Імператор» з Макао, яка профінансувала його, ще не входить до списку «ворогів режиму». В просторих залах закладу спокійно можна почути знайомі російські хіти 20-річної давності і послухати московське телебачення: ознак поганого впливу Кім Чен Ін в цьому не бачить.

Ну, а якщо після вдалої партії виникне бажання завітати в місцеву їдальню під гордою назвою «Ресторан», то проблем з валютою виникнути не повинно. Двері «буржуазного» Банку «Расонський Золотий Трикутник» завжди відчинені для тих, хто готовий спустити декілька сотень юанів на «священній» землі.

Суттєва орієнтація КНДР на Росію виявилась не надто актуальною на сучасному етапі. Спільне історичне партнерство і бізнес: дві не пов’язані між собою сфери. Після введених санкцій офіційно російським олігархам залишається закуповувати у деспотичного брата лише скрипки і піаніно (адже музичні інструменти не увійшли в перелік заборонених товарів).

 Не сказати, що це приносить розчарувань чи збитків якійсь із сторін.

Якщо подивитись на загальну тенденцію, то стає очевидно, що товарообіг між КНДР і РФ лінійно знижувався протягом останніх двадцяти років, поки не досягнув символічного мінімуму в 2%.

Справа в тому, що економіки двох країн компліментарні навпаки: однаково ресурсноорієнтовані економіки, тому годувати один одного вони можуть лише  дипломатичною демагогією і риторичними обіцянками «всеохоплюючої підтримки». Посилати свої капітали в смертоносний для них  північнокорейський шлях не готовий ніхто з інвесторів: так відверто викидати гроші на вітер здатний не кожен.

Єдина проблема, з якою довелось стикнутись російським бізнесменам після введених обмежень стала необхідність знаходити негайну альтернативу дешевим північнокорейським робітникам. Раніше зменшувати собівартість продукції можна було скороченням цифр у зарплатні невибагливої робочої сили з КНДР, для якої будь-яка запропонована російською стороною сума була прийнятною. Адже на їхній «священній землі» за обов’язки чорноробів вони могли отримати не більше 10 доларів на місяць. З цього часу можливість підзаробити за кордоном була для них закритою.

Все це пояснюється непохитною впевненістю західних поборників прав людини у тому, що діяльність у таких умовах є згубною для здоров'я робітників. Вірогідно, в Монголії умови для цих людей були значно фешенебельніші, адже північнокорейські жінки до сих пір працюють ткалями на місцевих заводах, які виробляють одяг для таких популярних британських марок, як Edinburgh Woolen Mill (EWM), Hush, Moray, Brodie та інших.

Окремою нішею для обговорень постає питання ядерної програми, на розвиток якої спрямована більша частина бюджетних вкладень КНДР. Через відсутність конкретних даних важко сказати, чи об’єктивно здатна ракета КНДР досягнути Вашингтону і таким чином загрожувати безпеці США: правду кажучи, перевіряти цю інформацію на практиці ніхто не поспішає. І підтримувати Кім Чен Іна в його амбіційних розробках також. Наразі КНДР займає 9 місце в світі за приблизною кількістю ядерного озброєння.

Фактичні дані для такої країни є умовним поняттям, але будь-яка прогресивна динаміка країни не може не насторожувати її «вибухових» колег. 

Проте варто розуміти одну річ: що б Кім там не проєктував на своїх «заводах по виробництву мінеральних добрив», без стабільного доступу до новітніх розробок йому вряд чи вдасться долучитись до закритого клубу «ядерних лідерів». Чого, особисто, Москва разом з Вашингтоном і прагнуть досягнути. Нічого особистого: кооперація кооперацією, але конструювати боєголовки своєму конкуренту здатен лише бездумний мазохіст.

Хто ж тоді є основною генераторною базою для розробки і розвитку північнокорейської потужної зброї?

Якби комп’ютерні спеціалісти з готелю Chilbosan, що розташований у китайському місті Шеньян, відволіклись від безперервного клацання по клавіатурі і прочитали цю статтю, то звання «мазохістів» по відношенню до себе  здалось би їм занадто лояльним.

Тісна кімната номеру готелю під назвою «Бюро 121» вщерть заповнена хакерами усіх існуючих національностей. Зібрані під пильним контролем Кім Чен Іна найвміліші комп’ютерні спеціалісти займаються крадіжкою цінних даних і активів, на яких і була в свій час побудована «ядерна мрія» диктатора. Частково вони залучались з-за кордону, проте деяким північнокорейським перспективним програмістам чиновники оплачували навчання у найкращих інститутах інформатики Китаю. Звичайно, з забезпеченням подальшого працевлаштування. Закінчивши освіту, спеціалісти вливались в одне з трьох бандитських угрупувань: «Групу Лазарусів», «Блюнорофф» чи «Андаріель».

З 1990 року (моменту заснування напівлегальної організації «Бюро 121») її інтелектом було реалізовано безліч «наполеонівських» планів:

1) з 2014 року «Блюнорофф» викрав у світових фінансових установ понад 1 мільярд доларів за допомогою різних тактик, включаючи напади на систему обміну повідомленнями SWIFT. Для розуміння масштабу здійсненого наведу невеликий факт: на сьогоднішній день цією обмінною системою користуються понад  11 000 світових банків та компаній і мережа є основою глобальних грошових переказів;

2) з кінця 2016 року кібер-суб'єкти з боку КНДР використовували шахрайську схему зняття готівки з банкоматів, відому як «FASTCash», щоб викрасти десятки мільйонів доларів з банкоматів в Азії та Африці. В одному з інцидентів у 2017 році хакери отримали змогу одночасно зняти готівку з банкоматів, розташованих у понад 30 різних країнах. Подібна схема махінацій надалі використовувалась неодноразово;

3) насправді ефектно виглядала кібератака КНДР 2014 року на Sony Pictures Entertainment в помсту за випуск комедії «Інтерв'ю» (сатири, сюжет якої полягав в спробі завербованих американців здійснити збройний напад на Кім Чен Іна). Помста – це холодна страва: група «Охоронці миру» і «Лазарус» знищили 70 відсотків комп'ютерних систем Sony, що в свою чергу підірвало  комп'ютерні мережі британської служби охорони здоров'я у 2017 році. Також програма внесла збій у виробничі системи корпорацій Nissan та Renault,  зупинив роботу FedEx;

4) невдовзі після інциденту з Sony північнокорейські умільці знову здійснили пограбування, прорізавши захист системи Бангладешського банку та використовуючи мережу Товариства всесвітніх міжбанківських фінансових телекомунікацій (SWIFT) для надсилання шахрайських доручень на переказ до нью-йоркського відділення Центрального банку США. Проробивши таку операцію, вони змогли отримати 101 мільйонів доларів. Зауважу, така сума поступила лише внаслідок реалізації 5 розроблених хакерами шахрайських схем (всього таких було 35).

Наведених прикладів більш ніж достатньо для того, щоб зрозуміти основний принцип, на якому базується північнокорейська система: «Іти до кінця будь-якою ціною». Постраждалі від таких дій вважаються місцевими чиновниками «розхідним матеріалом», такими собі «неминучими жертвами революції». Судячи з успішних результатів реалізації такої цинічної стратегії, точка неповернення все ще не скоро.

Так чомусь склалось, що в нашому світі панування транснаціональних корпорацій, концентрацію точок фінансового впливу в колах обмеженого доступу прийнято заклеювати фасадом «демократичних цінностей» і «захистом прав людини». Якщо дане твердження звучить для вас занадто аморфно, то нехай факти говорять самі за себе:

1) наразі єгипетська корпорація Orascom Telecom Media and Technology володіє 75% власності поштової і телекомунікаційної північнокорейської компанії, а також часткою в банку Orabank. Причому дивіденди, які отримує корпорація в КНДР сягнули 39 млн. доларів лише за перших два місяці 2017 року. Відмовлятись від прибуткового бізнесу заради збереження «ціннісних ідеалів» власники, очевидно, не поспішають;

2) після того, як за вказівкою Трампа британська компанія British American Tobacco продала свою частку в північнокорейському підприємстві, її естафету перехопила сінгапурська Lucky Greenbird. Іронічно, що директором даної компанії зазначений колишній менеджер British American Tobacco Реймонд Сай Тан;

3) Тайська Charoong Thai Wire and Cable Public Company Ltd також  дотепер зберігає зв'язки з КНДР шляхом володіння часткою у 25% у спільному підприємстві з північнокорейською поштовою та телекомунікаційною компанією. Також Charoong утримує 20% в гонконгській компанії, що перебуває в партнерстві з фірмою КНДР Star Joint Venture. Обидва підприємства принесли Charoong за 2017 рік прибуток у розмірі $ 4 млн.

Висновок тут один: закони великого бізнесу циркулюють у сфері «гаманцевої дипломатії», оминаючи іграшкові бар'єри адміністративних кордонів і ідеологій. Фінансовий ринок розшаровує поняття «демократія» і «капіталізм», надаючи їм тисячі нових облич. Під якою новою клоунською маскою західні правозахисники подадуть «останню деспотію в світі» залишається лише здогадуватись. Не будемо напружуватись і віддамо цю справу на поталу їхньої фантазії.

А тим часом Кім Чен Ін задумливо сидить у своєму декоративному театрі, придумуючи сюжет для нової епічної вистави під назвою «Санкції і страждання мужнього корейського народу». І чи тепер викличуть обмануті глядачі актора на біс за талановиту гру, залежить лише від його переконливості.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook