Виборча кампанія «2019» засвідчила поразку офіцерського корпусу в боротьбі за владу і право служіння Україні. За посаду президента змагались генерали Микола Маломуж та Ігор Смешко, полковники Анатолій Гриценко та Валентин Наливайченко. Вони представляли політичні партії: «Народні Збори України», «Сила і Честь», «Громадянська  позиція» і «Справедливість». Президентські змагання лідери партій програли.

1. Наслідки кампанії «2019»

За місце в парламенті боролись штаби І.Смешко і А.Гриценко. Обидві партії втратили позиції в порівнянні з президентськими результатами. Усвідомлюючи неминучу поразку, В.Наливайченко по-тихому здав партійців і виборців, що сподівались на якусь його справедливість. Щоб не втратити політичне обличчя, він подався до «Батьківщини» Юлії Тимошенко. М. Маломуж із своїм штабом покинув поле бою ще задовго до початку виборчих баталій.

Особливістю кампанії «2019» було те, що вона велась в умовах військових дій Росії проти України. Обстріли супроводжувались ідеологічним, інформаційним, релігійним, економічним і дипломатичним протистоянням. Офіцерський корпус в 2014-2019 роках мав бути в центрі електоральних симпатій виборців. Адже логічно, якщо під час війни громадяни підтримують військових. Не підтримали. Тому моральне фіаско відомих політиків виглядає дивним і потребує пояснення.  

Агресія Росії в Криму і на Донбасі згуртувала українців в боротьбі за свою державу. В цій ситуації хтось мав очолити загальнонародний рух опору. Партії могли організувати роботу по формуванню добровольчих батальонів та інших команд. Країні потрібна була допомога з питань військово-патріотичного гартування молоді і морально-психологічної підготовки бійців. Також необхідна координація дій військових і громадських штабів, населення і волонтерських структур. Актуальною є підготовка об’єктів територіальної і цивільної оборони в нових умовах. Є безліч проблем, які потребують участі військових ветеранських структур. Наші офіцери надавали Генеральному штабу і Міністерству оборони індивідуальну консультативну допомогу. Але виборці не побачили системної організаційної роботи партій у воюючій армії і країні. І то була перша причина недовіри.

Всі четверо екс-кандидатів в президенти відомі особистості. Кожний має досвід політичної і керівної роботи, а тому міг стати лідером держави, чи військово-політичної парламентської партії. Залишалось лише об’єднатись в єдиний блок ветеранських партій. Не об’єднались. Завадила булава. І то була друга причина.  

Офіцери володіють словом: особливо гострою є критика корупційної системи державного управління. Але цим вже нікого не здивуєш. Крім констатації фактів і цифр в умовах роз’єднаної країни, потрібна об’єднавча національна ідея і програма порятунку держави. Нічого із цього наші лідери не створили. Доречі, нічого не створили й штаби інших партій. І то була третя причина недовіри.

Готуючись до загарбання України, імперська московська еліта на чолі з В.Путіним розробила ідею і концепцію «русского міра». До теми долучені: адміністрація Президента РФ, Державна Дума, Рада Федерації, Міністерство оборони, Генеральний штаб, Міністерство закордонних справ, козацтво, силові структури та вищі учбові заклади. Особлива роль у засобів масової інформації: нагнітання великодержавного шовінізму, звеличення Росії та приниження української нації і держави. До цього задіяні тисячі політтехнологів, депутатів, філософів, журналістів, письменників, ветеранів, режисерів, артистів, істориків, психологів та ієрархів православної церкви. Цілеспрямована ідеологічна і психологічна робота ведеться з населенням Криму і Донбасу. Антиукраїнська істерія охопила всю Російську Федерацію, вселилась в душі десятків мільйонів росіян і багатьох українців. І це велика небезпека.

Поки войовничі мантри Кремля укоріняються в середовищі московитів та промосковських громадян України, мир неможливий. Тільки ідейна та морально-психологічна перемога над агресором здатна зруйнувати духовні скрепи імперії. Їх руйнація відбудеться лише за умови формування в свідомості росіян більш прагматичної ідеї, ніж національна гординя. В умовах фінансово-енергетичної кризи, зубожіння населення і зневіри до влади, такою ідеєю може стати трансформація олігархічної економічної моделі в модель народного капіталізму. Невід’ємною складовою цієї реформи стає соціалізація економічних відносин та відносин власності щодо національних багатств країни. Враховуючи той факт, що в Росії і в Україні тотожні економічні моделі, то таку ідею спочатку маємо розробити і впровадити в своїй країні. Вона може стати основою відродження держави та порозуміння між суспільством і владою. Тому потрібна колективна думка і відповідна організація. В звя’зку з тим, що в чиновницькій країні урядові реформи традиційно служать олігархам і владі, то народу і державі потрібне інше джерело ідей та законопроектів. Таким джерелом може стати Форум народних реформ.

За шість років російської агресії не всі українці і не всі партії усвідомили той факт, що на війні є два вороги і два фронти: зовнішній та внутрішній. Якщо перший ворог чутний і видимий (на лінії розмежування військ ), то другий тихий і невидимий (на лінії розподілу національних багатств ). При цьому вороги і фронти тісно пов’язані між собою і будуть існувати до того самого дня, поки український і російський народи їх не ліквідують.

Якщо безпартійні та далекі від влади громадяни усвідомлюють таку реальність,

то що заважало лідерам партій стати провідниками таких знань?

Дискусії по темі активно ведуться в інтернеті. Це відео-блоги Юрія Романенка, Олексія Арестовича, Дмитра Гордона, Айдера Муждабаєва, Віталія Портникова, Людмили Немиря, Олега Сенцова, Ахтема Сеітаблаєва, Сергія Дацюка, Юрія Бутусова, Олега Соскіна, Віктора Небоженка, Георгія Кіпіані, Остапа Дроздова, Сергія Лойко, Геннадія Балашова, Андрія Баумейстера та інших. Актуальними і гострими є аналітичні матеріали в «Донбас.Реалії», «Крим.Реалії», «Захід», «Інформаційний спротив», «АТR.UA». Але все це робота не партійних штабів, а громадського активу: істориків, економістів, політологів, філософів, педагогів, журналістів, ветеранів війни, юристів та інших. Цікаво, що з 2014-го року жодна ветеранська партія не осилила подібну справу. Електорат не побачив організації лідерського типу. І це є четверта причина недовіри виборців.

Популярные статьи сейчас

В ГБР сообщили новые факты об изнасиловании в Кагарлыке

В США предупредили Украину об угрозе нападения России

Театрально-политический роман. Особенности в Украине и России

Катар объявил газовую войну Путину

Показать еще

Зазначені причини були суттєвими, але другорядними. Люди очікували від офіцерських організацій нестандартних ідей щодо теми війни і миру на Донбасі та економічного стану країни. Ці проблеми для партій виявились непосильними. Непосильними вони стали і для кандидата в президенти П.Порошенко та коаліції разом з опозицією. Виникає думка: якщо державні діячі і політики не знаходять виходу із ситуації, то масштаб їх мислення по даній проблемі не відповідає масштабу самої проблеми.

Феномен українських реалій 2014-2020 років в тому, що у владних структурах і в виборчих штабах ще не сформувались погляди щодо абсолютної залежності бунтівної ментальності населення окупованих регіонів від соціально-економічної моделі країни. За всі роки війни українці не почули від політиків про причинно-наслідкові зв’язки процесів приватизації, монополізації, олігархизації, корупції, рейдерства, безробіття, бідності, регіональних протестів, злочинності, революції, контрреволюції і війни. Партії і кандидати не запропонували ідею еволюційної зміни відносин власності із феодально-кріпацької системи протистояння до системи партнерства людини, бізнесу і держави.

Також офіцери «не помітили» масової державної зради військово-політичного керівництва країни і не пояснили людям, що таке явище є плодом олігархизації суспільних відносин і свідомості людини. Поза їх увагою залишилась тема сертифікатної приватизації державного майна, за якої 50 млн. громадян обдурені і обкрадені заради панування провладних персон та кримінальних авторитетів.  Про цю болючу тему партії «забули» згадати в своїх програмах.

Чого люди чекали від поважних кандидатів з військовими званнями? Перш за все правди і справедливості в питаннях щодо конституційних прав власності на національні багатства: землю, природні ресурси і державне майно. Замість цього партії запропонували виборцям чесність і нові робочі місця. В чесність політиків люди давно не вірять, а нові робочі місця - то марний стимул для виборців.

Попри всі можливості для перемоги на президентських і на парламентських виборах, попри військовий фах і життєвий досвід, панове офіцери не тільки програли виборчу кампанію «2019», але і пересваритись між собою. Таке явище відштовхує людей. Команда Володимира Зеленського і Дмитра Разумкова   перемогла в конкурентній боротьбі по причині відсутності конкурентів.

                     2. Наслідки кампанії для електорату та переможців.

2019-й рік електорат України зустрічав в стані психологічного напруження від війни, фінансової кризи та зневіри до президентів, партій, депутатів і урядовців. Така ментальність логічна, якщо в бідній країні обрані особи багатіють, а їх виборці бідніють. Самозбагачення у владних колах стало системним фактором, незалежно від того, хто стає переможцем. Людям зрозуміло, що в чиновницькій державі правди немає, а народної держави не існує.   

Люди повірили Володимиру Зеленському навіть попри той факт, що у нього не було досвіду державотворчої роботи і фахової команди. Такі настрої множились після публікації передвиборної програми. Щоби зрозуміти мотиви виборців, читаємо документ:

«Мій перший законопроект: «Про народовладдя». В ньому ми разом закріпимо механізм, за яким тільки Народ України буде формувати основні завдання для влади через референдуми та інші форми прямої демократії. В сучасній Україні це повинно відбуватись із максимальним використанням новітніх технологій».

Гарна фраза з глибинним змістом. Якщо би вся програма складалась лише з однієї цієї фрази, то можна підтримати такого кандидата. Люди підтримали і то був тріумф ЗЕ-команди. А тепер предметно по темі.

За рік президентства пан Зеленський не надав народу можливість прийняти участь у розробці законопроекту «Про народовладдя». Не відбулось обговорення теми з громадськими організаціями, з трудовими колективами підприємств та з профспілками. Не аналізувались проблеми села із селянами та фермерами. Не опрацьовані проблемні питання об’єднаних територіальних громад. Не оновлені правила відбору претендентів на державні посади та не визначені критерії оцінки їх роботи. Не врахований запит людей щодо виборів суддів та їх звітності перед громадою. Проігноровані пропозиції щодо гласності роботи МВС і прокуратури. Не узаконений випробувальний термін роботи для чиновників і депутатів всіх рівнів. Не впорядкована система оплати праці керівного складу державних підприємств, депутатів та членів наглядових рад. Взагалі дивно, що розміри фінансування чиновників і депутатів визначають самі чиновники і депутати. Логічно, якщо би ця справа розглядалась таким органом, як комітет платників податків, або комітет народного контролю. Але таких структур у нас немає.

За вісім місяців роботи нового складу Верховної Ради прийнято 180 законів, серед яких закону «Про народовладдя» не існує. Відповідно ми не знаємо, що таке «механізм, за яким…для влади». Ніякого механізму не виявлено в офісі Президента, в Верховній Раді і в Кабінеті Міністрів. Також не виявлено національної ідеї та відповідної економічної програми Президента і уряду.

Немає стратегії військово-політичного врегулювання проблем окупованих територій. Немає єдності в урядовій команді. Немає правового порядку в селах і в містах: кругом злодійство, пограбування банків, квартир, житлових будинків та всього іншого. Немає кінця і краю розкраданню природних ресурсів. Немає конкурсної комісії з питань кадрового відбору фахівців на державні посади. Немає системи стимулюючого кредитування малого і середнього бізнесу. Немає розвитку підприємництва і умов для створення нових робочих місць. Немає стабільності в роботі державних установ.

Зате є «договорняки» Президента з «акулами» бізнесу. Є призначення на високі державні посади осіб, які ще ніяк не проявили себе на ниві служіння Україні. Є система пограбування бюджету через митні і податкові схеми. Є багато іншого, чого не повинно бути. Тому маємо наслідки:

-«олігархизація» ринку землі.

-«коломойщина» Приват-банку.

«єрмаковщина» мінського процесу.

-«леросанація» «єрмаковщини».

-«портновщина» правосуддя.

-«партизанщина» депутатів.

-«лихоманка» державного апарату.

-«стопроцентовка» прокурорська.

-«хаос» правоохоронних органів.

Якщо додати протистояння між ветеранським корпусом і В.Зеленським на лінії розмежування військ і на Банковій, то відчуваємо свіжий подих Майдану. А це небезпечно в умовах війни, фінансової кризи та пандемії.

                       3.Урядова приватизація, як спосіб знищення держави.

Вже не секрет, що чиновницько-олігархічна система управління економікою і державою є результатом програми приватизації майна. Ця система виявилась самим великим шахрайством влади в історії країни.

По-перше, вона дозволила партійно-радянській еліті 90-х років приватизувати за безцінь найбільш прибуткові галузі промисловості.

По-друге, дала можливість прийняти участь в розкраданні державних об’єктів російському капіталу.

По-третє, створила умови для залучення в процеси приватизації кримінальних бригад і кримінального капіталу.

І головне: позбавила громадян можливості реалізувати своє право на отримання дольової частки власності і прибутків від цієї власності. Тож маємо:

-Масове безробіття і бідність населення.

-Невдоволення результатами приватизації військовими, селянами, вчителями, лікарями, пенсіонерами, робітниками, технічною і творчою інтелігенцією.

-Криміналізацію свідомості співробітників правоохоронних структур: СБУ, прокуратури, поліції і судів, а також службовців, працівників прикордонної, митної служби і податкової інспекції.

-Стрімкий ріст показників організованої злочинності.

-Зміну ментальності людей і сепаратизм в південно-східних регіонах.

-Фактичну втрату Криму та частини територій Донецької і Луганської областей.

-Значну втрату людського, фінансового і економічного потенціалу країни.

- Розкрадання фінансових ресурсів і зростання державного боргу.

Громадянське суспільство і політична еліта станом на 2019-2020-ті роки ще не усвідомили всіх негативних наслідків прийнятого в 1992–му році політичного курсу на формування економічної моделі фінансової диктатури олігархічного і тіньового капіталу. Серед цих наслідків найважливішими є:

-Конкурентна боротьба між фінансово-промисловими кланами і їх партіями в Верховній Раді за бюджетні потоки, урядові посади, об’єкти державного майна та природні ресурси. Це призводить до ворожнечі між партіями, а далі - до протистояння і політичної корупції в прийнятті решень щодо війни, розвитку економіки та іншого.

-Зловмисне доведення до стану банкрутства державних підприємств з метою їх знецінення і подальшої приватизації. Такі протиправні дії підтримуються на урядовому рівні, що веде до значних економічних та іміджевих втрат держави.

-Монополізація ринку товарів і послуг, що є причиною системного росту цін та інфляційних процесів.

-Офшоризація капіталів.

-Впровадження схем банкрутства банків, розкрадання депозитних вкладів і формування банківської мафії.

-Створення єдиної корупційної системи кругової поруки в структурах МВС, Генпрокуратури і судоустрою.

-Втрата державою монополії на насильство. Формування конкуруючих між собою воєнізованих структур здійснюється за кошти олігархічних кланів і веде до фактичної феодалізації країни.

-Масова зневіра громадян до владних інституцій. Це найбільша репутаційна втрата держави в умовах військової агресії.

Олігархизація економіки і фінансів обезсилили владу, державу і суспільство до стану хаосу і розбрату. Цей процес абсолютно відповідає стратегічному курсу метрополії на розчленування і колонізацію України. Регіональний сепаратизм вже закріплений окупацією Криму і частини Донбасу. Далі Кремлю потрібно:

1.Домовитись з українськими чиновниками і олігархами про сфери інтересів та розподіл доходів від експлуатації трудових і природних ресурсів.

2.Організувати протестний рух в регіонах проти центральної влади. При цьому особа президента та інших «слуг» в Києві особливого значення не мають.  

                               4. Чи можна відновити мир і суверенітет України?

20 лютого 2018 року вступив в силу Закон "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях". А в червні 2018 року МВС України презентувало суспільству стратегію відновленння цілісності України і деокупації Донбасу. Закон і стратегія орієнтують особовий склад ЗСУ і МВС на той час, коли почнеться процес звільнення українських земель від окупаційної влади і російських найманців. В документах викладений алгоритм дій по забезпеченню законності і громадського правопорядку на цих територіях, а також реінтеграції місцевих органів влади в законодавче поле України. Автори стратегії виходять з того, що деокупація відбудеться за умови введення на окуповані Росією території України військового контингенту ООН. Інших можливостей відновлення територіальної цілісності України в документі не розглядається. Такий варіант припинення збройного конфлікту вважається безальтернативним. Про це наголошували екс-президент П.Порошенко і більшість депутатів Верховної Ради VIII cкликання. Така ідея у лідера країни Володимира Зеленського, нового складу парламенту, європейської спільноти і ООН. Вона може здійснитись: десь, колись, якось. А може блокуватись Кремлем до стадії повного виснаження і підкорення України.

В зв’язку з цим виникає кілька питань. Перше: чи може Україна перемогти  Росію та її найманців на фронті у відкритому двобої?

-Сьогодні не може.

Друге: чи допоможуть нам США, Канада і країни євроспільноти?

-Мабуть, що так. Але то затягнеться на десятиліття.

Тож ні перша, ні друга відповідь не гарантують країні миру. Маємо шукати інші можливості для досягнення перемоги. Зазначимо, що термін «перемога» не означає фізичне знищення, чи ураження росіян. Мова йде про нейтралізацію духовної зброї Кремля. Якщо військовий та економічний потенціал України десятикратно поступається РФ, то в резерві є ідейний і моральний потенціал, який владою не оцінений і не задіяний для розброєння ворога.

На шостому році гарячої та гібридної війни громадянське суспільство так і не побачило урядових структур на передовій ідеологічного фронту. Більш того, складається враження, що в країні взагалі не існує державного центру ідейного опору російській агресії. ЗЕ- команді було би добре усвідомити, що оборонна тактика ідеологічного і духовного протистояння переносить проблеми війни майбутнім поколінням: дітям, внукам та правнукам. Якщо влада впроваджує інформаційні технології в процеси урядового сервісу і управління, то що заважає з їх допомогою відкрити ідеологічний фронт в тилу противника?  

Для перемоги та повернення людей і земель країні потрібна ідея, яка здатна українізувати свідомість громадян на окупованих територіях, нейтралізувати войовничий психоз бойовиків і зруйнувати духовні скрепи «русского міра».

Ідея має бути прийнятною для суспільства і громадян, в тому числі і в Криму. Такі приклади, коли ідеї ставали провідною силою прогресу, відомі. Згадаймо, як фінансово-економічна концепція президента США Т. Рузвельта вивела країну із стану депресії 30-х років ХХ сторіччя, помогла вистояти у війні з імперською Японією, гітлерівською Німеччиною і фашистською Італією. Завдяки цьому США і сьогодні є лідером світової економіки. Так само ідеї маршала Чан Кай Ші перетворили патріархальний острів Тайвань в розвинуту капіталістичну країну. В той час, як розпадався Радянський Союз, в голодному маоістському Китаї Ден Сяо Пін вже формулював ідею відродження економіки і могутності своєї країни.

Ідея покаяння, ринкової економіки та соціалізації законодавства дозволила уряду ФРН і Західного Берліну успішно провести курс денацифікації свідомості німців. За тридцять післявоєнних років зміна мислення людей і ментальності правлячої еліти дозволила об’єднати в одну державу три суб’єкти міжнародного права, в тому числі і Німецьку Демократичну Республіку. Нові економічні реалії та ідеї підняли з руїн Другої світової війни Великобританію, Німеччину, Чехію, Італію, Францію, Фінляндію, Південну Корею, Японію, Австрію, Угорщину і Польщу.

Особливість військово-політичного протистояння між Москвою та Києвом, між імперською ідеєю «русского міра» та українською ідеєю незалежності від Росії полягає в тому, що здобути перемогу ми можемо лише в співпраці із світовим товариством і громадянським суспільством Російської Федерації. Для цього на тлі військової агресії, інформаційної, дипломатичної, економічної, психологічної і релігійної війни маємо розробити споріднений по суті цивілізаційний проект співіснування двох народів і двох сусідніх держав в нових історичних умовах. Коли ідея економічної і духовної свободи заволодіє свідомістю мас України та Росії, то вона може стати тією матеріальною силою, яка приведе до спільної перемоги українців і росіян над диктатурою олігархату та державного апарату. Тільки тоді ми перейдемо від теми перемир’я на Донбасі до злагоди між людьми і спільнотами. Тільки тоді стан ворожнечі з Кремлем переродиться до стану надійного миру з російською державою. Ментально суспільство готове до такої справи. До неї ще не готова українська влада і політична еліта.  

                                                        4. Висновок

В 2019 році виборці сподівались, що тему суспільно-політичних та економічних новацій презентують кандидати в президенти. Наприклад, скажуть, що робити з державними підприємствами, в яких панує корупція і злодійство. Та як бути з власниками приватизованих підприємств, які є монополістами, роботодавцями, експлуататорами і заодно бенефіціарами країни. Не сказали нам лідери і про те, як поєднати фінансові інтереси багатих чиновників і збіднілого народу. Замість пошуку відповіді на питання часу штаби заблукали в компроматах та в піарі. Не минуло й року після виборів, як більшість таких партій зникла з політичної мапи країни. Проблеми України за цей час тільки примножились.

2020-й рік показав, що в державотворчому мисленні молодих політиків суттєвих змін не відбулось. «Слуги народу» стають прислугою багатіїв. Тож очевидно, що така влада не здатна до системного аналізу викликів часу. Тому перспективні ідеї може сформувати лише колективна думка суспільства, яка грунтуються на критичному осмисленні минулого і сучасного. Україні потрібне конкурентне середовище реформаторів та ідей, яке здатне розробити механізм трансформації заскорузлої економічної моделі і політичної системи в щось більш людяне. Поки-що у нас його немає. Тому немає платформи для єднання народу і влади, а також перспектив миру і відродження держави.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook