Російська агресія проти України та міжнародне право: 25 ключових тез

Олексій Роговик , голова Free Voice Information Analysis Center; Ольга Лозова , аналітик Free Voice Information Analysis Center, для "Хвилі"

Украина Россия 4

Уже протягом 2 років Україна є однією з центральних тем міжнародної політики. Безпрецедентна по своїй природі революція 2013 року запустила не менш безпрецедентні агресивні дії Російської Федерації в Криму та на сході України. Ці події позначили нову реальність міжнародної політики та права.

Вступні ремарки

1) Осмислення наслідків агресії триває. Навіть зараз говорити про те, що наслідки російської агресії вже визначені, було б завчасно. Ці наслідки будуть визначатися поєднанням багатьох факторів, у першу чергу – здатністю чи нездатністю провідних гравців зробити висновки і вивчити «українські уроки».

2) Російська агресія має історичну логіку. Кризу навколо України не можна представляти як несподіваний збій світової політики, як щось нелогічне. Протягом 1999-2013 рр. світ зіштовхнувся з цілою низкою подій-руйнаторів принципів міжнародного права та ролі Ради Безпеки ООН у врегулюванні конфліктів (Югославія 1999 р., Афганістані 2001 р., Ірак 2003 р., Косово 2008 р., російсько-грузинська війна 2008 р., Лівія 2011 р. та розпалювання конфлікту в Сирії). Окремо варто відзначити, що після того, як Росія напала на Грузію у 2008 р., вона не тільки не отримала гострої реакції і міжнародної ізоляції, а ще й отримала «перезавантаження відносин зі США». Агресор був пробачений.

3) Російська агресія проти України мала 3 «хвилі». Першою «хвилею» російської агресії варто вважати воєнну окупацію АР Крим шляхом акту агресії. Другою «хвилею» варто вважати перші акти агресії на сході України, а саме процес створення «ЛНР» та «ДНР», що поєднаний із засиланням іррегулярних банд, груп та найманців. Третьою «хвилею» варто вважати прямі вторгнення регулярних збройних сил Росії на сході України з серпня 2014 р.

4) РФ спробувала виправдати агресію Революцією Гідності. Росія наполягала на: 1) легітимності Януковича, 2) відсутності ефективної влади в постреволюційній Україні внаслідок ніби-то «державного перевороту», 3) наявності стійкої загрози для російськомовних громадян України/співвітчизників.
Очевидно, що аргументи російської сторони не витримали жодної критики наших конституціоналістів. Янукович від самого початку був «нелегітимним запрошувальним агентом» (згідно з п. 23 ст. 85 Конституції України), а отже, не мав права запрошувати російські війська на територію України. Щодо загрози для російськомовних громадян України, то жодна авторитетна міжнародна установа не заявила про порушення прав людини в Криму чи в Україні. У цих умовах посилання на захист громадян/гуманітарну інтервенцію були безпідставними.

5) РФ обрала непослідовну стратегію з приводу нової реальності в Україні. У своїх заявах Росія зазначила, що не пов’язана низкою міжнародних зобов’язань, до прикладу, Будапештським меморандумом про гарантії безпеки Україні. Аргументація Росії була нікчемною, адже, за рішенням Міжнародного Суду ООН у справі Габчиково-Надьмарош 1997 р. було чітко позначено, що революція чи зміна політичного режиму не є підставою зміни міжнародних зобов’язань. До того ж, Росія не розірвала дипломатичні відносини з Україною і не відкликала свого міжнародно-правового визнання України.
Воєнна окупація Автономної Республіки Крим

6) «Кримський референдум» є незаконним із точки зору національного права. «Референдум» відбувся з порушенням Конституції України, Закону України «Про всеукраїнський референдум» та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Це також підтверджено рішенням Конституційного суду України 2014 р. щодо невідповідності референдуму Конституції України.

7) «Кримський референдум» є незаконним із точки зору міжнародного права. «Референдум» був проведений в умовах агресії Російської Федерації проти України згідно з визначенням п. a, b, d, та g Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Про визначення агресії 1974 р., тобто шляхом засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснювали акти застосування збройної сили (силове захоплення органів влади Криму). Відсутність факту спротиву не скасовує акту агресії (випливає зі ст. 2 Женевських конвенцій 1949 р.). Факт участі російських військових у спеціальній операції з повернення Криму було визнано Володимиром Путіним. 27 березня 2014 року Генеральна Асамблея ООН 100 голосами ухвалила резолюцію 68/262 «Територіальна цілісність України», що визнала «безпідставність референдуму».

«Референдум» відбувся з порушенням міжнародних стандартів щодо міжнародних спостерігачів, тривалості підготовки (менше 20 днів), прозорості та свободи агітації. Питання «референдуму» на українській та російській і кримськотатарській мові відрізнялися, бо в першому випадку містили термін «возз’єднання», а в другому – «приєднання». «Референдум» не міг бути формою реалізації принципу самовизначення націй, бо суб’єктом такого самовизначення є кримські татари, що вже мали автономію. Позиція України щодо АР Криму була у різних формах підтримана G7, ЄС, Радою Європи, НАТО, РБ ООН, ОБСЄ, Міжнародною організацією з цивільної авіації (ІКАО), окремими державами.

8) Російська Федерація здійснила воєнну окупацію АР Крим. Факт воєнної окупації підтверджується нормами міжнародного гуманітарного права та висновком у справі Міжнародного суду ООН щодо правомірності спорудження стіни на окупованій палестинській території: «Територія вважається окупованою, коли вона опинилася під контролем армії супротивника». Контроль має місце.

9) З моменту початку воєнної окупації АР Крим Україна та РФ перебувають у стані міжнародного збройного конфлікту. Міжнародний збройний конфлікт існує внаслідок вчинення акту агресії проти АР Крим.

10) РФ несе повну відповідальність за злочини, що вчинені нею в умовах воєнної окупації. Жахлива ситуація з правами людини в Криму в умовах військової окупації підтверджена у доповідях ООН, Amnesty International, Human Rights Watch, Freedom House. Те, що відповідальність за права людини на окупованій території лягає на РФ, підтверджується справами Європейського суду з прав людини, зокрема, Ілашку та інші проти Молдови та Росії, де для РФ була визнана «відповідальність за дотримання прав людини у Придністров’ї».
Міжнародний збройний конфлікт на сході України

11) Російська Федерація вчинила акт агресії на сході України, зокрема, згідно п. a, b, c, d, e та g Резолюції ГА ООН «Про визначення агресії» 1974 р. У світі дії Росії визнані військовою агресією/актами агресії та втручанням у внутрішні справи України (Рада ЄС, НАТО, ПАРЄ, ООН та ін.).

12) Справа «Нікарагуа проти США» є юридичною основою для міжнародно-правової оцінки дій РФ на території України. У контексті справи «Нікарагуа» можна вивести, що: 1) «втручанням у внутрішні справи» варто вважати «навчання, озброєння, постачання, фінансування, провіант, іншу допомогу», 2) незаконні польоти є порушенням суверенітету держави, 3) необхідність компенсації збитків. На основі цієї справи також можна стверджувати, що сам факт засилання збройних груп та надання матеріальної допомоги є збройним нападом на Україну, що підтверджує факт агресії.

13) Основним інструментом російської агресії стали створені «ЛНР» і «ДНР», що є сепаратистськими утвореннями і терористичними організаціями. «ДНР» і «ЛНР» незаконні в рамках українського законодавства про місцеве самоврядування та підпадають під ст. 110 Кримінального кодексу України «Посягання на суверенітет на територіальну цілісність». «ДНР» і «ЛНР» — терористичні організації (згідно зі ст. 258 Кримінального кодексу України) в результаті вчинення ними воєнних злочинів та злочинів проти людяності. Одним із фактів російської агресії є саме створення «ЛНР» і «ДНР», проведення незаконних «референдумів», на яких голосували солдати збройних сил РФ. Для цих дій на територію України були заслані розвідувально-диверсійні групи, очолювані кадровими офіцерами Генштабу Збройних сил РФ.

14) «ЛНР» і «ДНР» є органами влади РФ і виступають як офіційні представники влади РФ. Між «ЛНР», «ДНР» і Росією є реальний зв’язок у формі контролю, керівництва та планування. Є безліч свідчень надання «ЛНР» і «ДНР» військової, матеріально-технічної, економічної та фінансової підтримки РФ, зокрема – шляхом направлення незаконних «гуманітарних конвоїв». На основі справи Боснії і Герцеговини проти Сербії 2007 р. можна довести наявність ефективного контролю РФ над «ЛНР» та «ДНР» («ефективний контроль над діяльністю, тобто прямо дають їм інструкції та вказівки щодо планування та проведення операцій»). На основі справи Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії в справі Душко Тадіча можна довести наявність загального контролю РФ над «ЛНР» та «ДНР» («загальний контроль над діяльністю, наприклад, фінансують, озброюють, навчають»). Ефективний чи загальний контроль свідчить, що «ЛНР» і «ДНР» є офіційними органами влади РФ. Дії «ЛНР» і «ДНР» варто вважати діями регулярної армії Росії.

15) З моменту початку агресії на сході України наша держава та Російська Федерація перебувають у стані міжнародного збройного конфлікту. На основі рішення Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії у справі Душко Тадіча та у справі Боскоскі («рисами збройного конфлікту є організованість збройних сил, тривалість збройних сутичок, територія сутичок та їх інтенсивність») можна стверджувати, що міжнародний збройний конфлікт на сході України є. Те, що «ДНР» і «ЛНР» виступають органами влади РФ лише підтверджує такий висновок.

16) Мінські домовленості наразі є правовою основою для врегулювання конфлікту на сході України. Ці домовленості початково мали статус modus vivendi (неформальна домовленість між сторонами певного протистояння), тобто були політичною декларацією. Держава продовжувала вважати міжнародний збройним конфлікт антитерористичною операцією та вести переговори з державою-агресором. Україна визнала Росію державою-агресором, але не ввела воєнний стан. «Гібридна війна» спричинила «гібридні» Мінські домовленості і «гібридний» Мінський дипломатичний процес. Мінськ-2 був рамковим і сумнівним із точки зору міжнародного права документом. Поруч з цим усе змінюється після затвердження тексту Мінськ-2 Резолюцією Ради Безпеки ООН 2202. З часу ухвалення цієї Резолюції текст набуває обов’язкової юридичної сили.

17) Дії РФ проти України є підставою для притягнення російської держави та вищих посадових осіб РФ до міжнародно-правової відповідальності. Застосування механізмів у рамках РБ ООН (визнання Росії агресором, застосування проти неї примусових чи військових заходів) видаються безперспективними з огляду на «криваве» право вето Росії. Більш реальним є застосування механізму Резолюції Ради Безпеки ООН «Єднання заради миру» (усунення агресора від засідання голосуванням у 3/4, тобто 129 голосів, Генеральної Асамблеї ООН). Окремо варто відзначити, що Генеральна Асамблея ООН може прийняти політичне рішення про визнання Росії агресором.

18) Україна має широке коло можливостей для звернення з позовами проти Росії до міжнародних судів. До Міжнародного суду ООН Україна може звернутися на основі: а) Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму 2001 р., б) Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р., в) Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р. (щодо кримських татар), г) Міжнародної конвенції про боротьбу з бомбовим тероризмом 1997 р., д) Конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 р. у контексті збиття малазійського Боїнга рейсу МН17. Перспективним є також застосування механізму Консультативних висновків Міжнародного суду ООН (щодо питань агресієї Росії на сході України чи незаконної окупації АР Крим).

Україна може ініціювати справи в Міжнародному кримінальному суді, Європейському суді з прав людини, Міжнародному трибуналі з морського права, Постійному арбітражному/третейському суді в Гаазі, у Високому Суді Лондона (як «борговий спір») та в рамках спеціальних процедур Ради Європи, ОБСЄ та ін.
Глобальні висновки з «українським присмаком»

19) «Український прецедент» гібридної агресії Росії спричинив появу «українських уроків». Ці «уроки» лягли в основу руйнівної часткової кризи міжнародного права. Ця криза означає, що не право, а сила здебільшого регулює сьогодні ключові «геополітичні» відносини між державами.

20) Світ продовжує бути поділеним між тими державами і лідерами, що поважають міжнародне право, і тими, хто його зневажає. Росія продовжує заявляти, що поважає і навіть рятує міжнародне право, у той час як її лідер своїми злочинами напрацював на вирок міжнародного трибуналу. Росія порушила близько 300 міжнародних угод і практично залишається безкарною.

21) Криза міжнародного права означає неофіційний перегляд міжнародних зобов’язань державами один щодо одного, у тому числі й щодо Росії. Світ вступає у фазу посилення хаотичності міжнародних відносин на фоні зменшення їхньої безпечності, що загрожує загальною «війною всіх проти всіх».

22) Світ сьогодні зіштовхується з оскарженням міжнародної правової дійсності. Путін кидає виклик принциповим основам зовнішньої політики Заходу. Кремль вимагає для себе статусу рівноправного учасника міжнародної політики. Проявом цього визнання, на думку Москви, повинен стати застарілий принцип часів «холодної війни», а саме розподілу сфер впливу. У цьому розподілі Україні, на думку Кремля, відводиться роль залежного від РФ сателіта.

23) Штучна криза системи міжнародного права на території України означає поступове «розправлення» та фактичний демонтаж системи міжнародних відносин, що склалася після Другої світової війни. Те, що відбувається в Україні, є питанням базових принципів, які регулюють відносини між державами в 21 столітті. Українсько-російське протистояння не є черговим локальним конфліктом, воно знаменує початок зміни «міжнародних правил гри».

24) На сучасному етапі Україна змушена відігравати роль суб’єкта світової політики зі значною залежністю від інших міжнародних гравців. Україна не використала свій блискучий геополітичний та геостратегічний потенціал. У зв’язку з цим у 2013-2016 рр. наша держава не має повноцінної можливості реалізовувати свій геополітичний проект. Україна опинилася у так званій міжсистемній периферії, або зоні геополітичної турбуленції. Поруч з цим Росія не змогла сповна досягти своїх цілей. Росії не вдалося здійснити знищення української незалежної держави та української перспективи.

25) Найефективніша стратегія проти агресії Путіна – це стратегія з «усунення» Путіна. Таке усунення, з одного боку, включає міжнародні економічні, інформаційні, політичні, безпекові та правові заходи, а з іншого — побудову успішної, реформованої та економічно процвітаючої України.




Комментирование закрыто.