Ракетний обстріл Сирії: демонстративно драматичний спектакль і пастка прецедентів

Ілія Куса, Український інститут майбутнього, "Хвиля"

raketnyie-udaryi-po-sirii

У ніч з 13 на 14 квітня Сполучені штати та їхні союзники таки виконали свою обіцянку, на яку світ очікував цілий тиждень – здійснили масований ракетний обстріл території Сирії у відповідь на інцидент із ймовірним застосуванням отруйних речовин проти цивільного населення у Східній Гуті 7 квітня. Цілий тиждень США нагнітали ситуацію навколо Сирії, а словесна перепалка між Вашингтоном і Москвою стала рекордною за рівнем агресивності та радикальності. Через це чимало ЗМІ повідомляли ледь не про початок Третьої світової війни. Деякі журналісти проводили паралелі навіть з Карибською ядерною кризою 1962 року навколо Куби.

Але попри весь натужний пафос і «саспенс», який штучно нагнітали навколо ситуації, нічний обстріл розставив все на свої місця і продемонстрував дві магістральні речі: цинічний прагматизм світових лідерів і кризу, в якій перебувають провідні держави та їхні політичні системи. Власне, через цю призму я й хочу розглянути ситуацію навколо Сирії. Але перед цим, я спробую дати відповідь на певні питання, які допоможуть зрозуміти контекст, а також детально окреслю різні мізансцени, які передували ракетному обстрілу. Вашій увазі – кілька частин спектаклю під назвою «Дональд Трамп і пастка прецедентів».

Дія 1. Хімічний джин

Почнімо з самого початку і водночас з найбільш суперечливого і складного аспекту історії – інциденту з імовірним застосуванням хімічної зброї проти цивільних, який і було покладено в основу спектаклю і який пронизував увесь подальший хід подій. Аналізуючи процес висвітлення цієї події у ЗМІ, її поява у медіапросторі та особливості виведення на міжнародний рівень попри тотожність до безлічі інших подібних інформаційних повідомлень, можна констатувати, що дану інформацію використали як основу для масованої інформаційно-психологічної кампанії, спрямованої на формування суспільного резонансу, мобілізацію і консолідацію громадської думки та підготовки до посилення міжнародного тиску на Росію і Сирію. Про це, зокрема, свідчать першоджерело інформації, канали комунікації, характер поширення інформації, швидкість поширення даних і безапеляційність і односторонність повідомлення. Зараз поясню цей момент.

Першоджерело інформації – її основа. Знання першоджерела допомагає нам зрозуміти автора повідомлення і, часто, його мотивацію. Яке ж першоджерело було у випадку з сирійським хімічним інцидентом? Відповідь: представники антиурядової ісламістської коаліції «Армія Ісламу». Вони вперше заявили про ймовірну хімічну атаку з боку урядових військ у місті Дума в коментарі саудівській газеті «Al-Hadath» 7 квітня 2018 року. Іншими словами, першоджерелом інформації про хімічний інцидент були антиурядові угруповання, яке є безпосередньою стороною конфлікту.

Згодом цю інформацію підхопили три неурядові структури, які стали каналами комунікації для цієї новини з зовнішнім світом. Це антиурядовий Сирійський центр з моніторингу прав людини, базований у Лондоні, Сирійсько-американська медична спільнота з Нью-Йорка та антиурядова гуманітарна організація «Білі шоломи» зі штаб-квартирою у сирійському місті Ідліб. Через ці канали інформація потрапила до світових ЗМІ, що зумовило різке зростання до неї інтересу з боку журналістів та розростання суспільного резонансу протягом наступного дня 8 квітня. Усі організації є опозиційними до сирійської влади та отримують фінансування з країн Заходу. А так звані «Білі шоломи» взагалі базуються у місті, яке контролюється бойовиками коаліції «Тахрір Аш-Шям», яке є відділенням «Аль-Каїди» в Сирії. Це щонайменше викликає певні питання до рівня нейтральності цієї організації відносно конфлікту та його перебігу. Отже, всі канали комунікації даної інформації про хімічний інцидент пов’язані з безпосередніми учасниками конфлікту та зацікавленими сторонами, що зумовило монопольні права західних медіа на поширення і трактування цієї інформації.

У той же день Сполучені штати та їхні союзники вхопилися за цю інформацію і розпочали її розкручувати, додавши до неї пряме звинувачення на адресу своїх ворогів – Росії і Сирії. Вони поклали провину за загибель цивільних у місті Дума внаслідок ймовірного застосування хімічної зброї саме на сирійський уряд і російську владу, яка його підтримує. Ці повідомлення та заяви були опубліковані практично в один день і одразу після того, як інформація про інцидент з`явилася у провідних світових ЗМІ. Швидкість публікації таких безапеляційних повідомлень, які мали лише одну спрямованість і розглядали лише одну версію може свідчити про те, що інтерес Заходу посилити тиск на Кремль в умовах глобального геополітичного протистояння був вищий, аніж інтерес у ретельному розслідуванні інциденту та верифікації джерел інформації.

Варто одразу зауважити, що вищенаведені тези жодним чином не виправдовують сторони конфлікту в Сирії і не спростовують ймовірності причетності сирійської влади та Росії до скоєння злочинів на території Сирії, так само як і не відкидають саму ймовірність застосування бойових отруйних речовин у місті Дума 7 квітня. Але моя позиція полягає у тому, що відповідями на ці питання мають займатися міжнародні спеціалізовані організації під егідою ООН, а до того моменту – вся ця справа є політичною і була використана не для пошуку істини чи покарання винних, а в угоду політичним інтересам окремих держав, передусім – США, Саудівської Аравії, Великої Британії і Франції. Як я вже написав вище, інформацію про ймовірне застосування хімічних речовин у місті Дума використали для запуску потужної інформаційної кампанії проти РФ і Сирії з метою подальшого підвищення ставок. Основними мотивами США та їхніх союзників зробити це були, на мій погляд, наступні:

  1. Посилення тиску на Москву і Дамаск в межах загального геополітичного протистояння між Заходом і Росією;
  2. Демонізація і дискредитація російської та сирійської влади;
  3. Пошук нового приводу для посилення і збереження санкцій проти РФ в умовах кризи політичних систем і старих еліт у Європі та невизначеної політики президента Дональда Трампа щодо Кремля;
  4. Спроба дестабілізувати обстановку в Сирії і взяти реванш у війні. Цей інтерес особливо характерний для Саудівської Аравії та їхнього лобі у Франції, Британії та США;
  5. Відволікання уваги від внутрішніх проблем у США, Франції та Британії;
  6. Демонстрація сили та рішучості Заходу, сигнал партнерам і ворогам;
  7. Формування нових «червоних ліній» для Сирії, Ірану та Росії, щоб спробувати втримати ці держави у цих межах, обмежуючи їхні оперативні можливості в Сирії через демонстрацію «дамоклевого меча» у вигляді загрози ракетних ударів у випадку нових порушень цих самих «червоних ліній».
  8. Змусити Росію піти на політичні поступки країнам Заходу.

Після початку інформаційної кампанії, боротьба між Заходом і Росією перейшла у дипломатичну площину і продовжилася вже на полях позачергового засідання Ради Безпеки ООН. Але перед тим, як ми потрапимо в історичні та просторі зали на вулицях Тертл-Бей у Манхеттені, ненадовго повернімося назад і подивимося на військово-політичний контекст, в якому з`явилася інформація про хімічну атаку в Думі.

Інтерлюдія. Битва за Думу під Дамаском

Більшість ЗМІ звернули увагу на Сирію лише 8 квітня, коли, власне, і розпочалася міжнародна реакція на ймовірне застосування хімічних речовин у Східній Гуті. Але що є відбувалося там до цього і чи відслідковував хтось ці події у Східній Гуті до 7-8 квітня? Цей контекст є дуже важливим для повноцінного аналізу ситуації.

Битва за Східну Гуту під Дамаском сумарно триває 7 років поспіль. Вона розпочалася у 2011 році з міста Дума, яке стало оплотом антиурядових сил у регіоні. Дуже детально про цю битву я писав в іншому матеріалі, який і пропоную переглянути, щоб не витрачати на це час. Нас же цікавить, що там відбувалося у останні дні перед тим, як у Думі нібито застосували хімічну зброю проти цивільних.

На початку квітня Дума лишалася останнім бастіоном антиурядових сил в усій Східній Гуті. Протягом березня сирійська армія повернула під контроль понад 90% території анклаву і якраз завершила евакуацію бойовиків з кварталу Джобар на сході Дамаска. На той момент місто Дума перебувало у стані перемир’я з сирійськими військами. Бої на цьому напрямку були призупинені ще наприкінці березня, коли урядові війська зайняли половину міста Ар-Рейхан на східному фланзі Думи та взяли місто в кільце. Бойовики антиурядової ісламістської коаліції під назвою «Армія Ісламу», яка контролювала місто, розпочали мирні переговори з сирійським урядом про здачу Думи без бою і евакуацію бойовиків і членів їхніх родин на північ.

Згодом сирійська влада та бойовики за посередництва Росії і Туреччини узгодили основні пункти домовленостей про капітуляцію бойовиків і їхню евакуацію. Основні пункти угоди включали в себе наступні положення:

  1. Бойовики коаліції «Армія Ісламу» припиняють обстріли позицій сирійських військ і не здійснюють жодних спроб повернути втрачені на момент переговорів території навколо Думи;
  2. Бойовики коаліції «Армія Ісламу» передають сирійським військам важке озброєння і бронетехніку, легку стрілецьку зброю можуть лишити собі;
  3. Бойовики коаліції «Армія Ісламу» звільняють заручників – сирійських військовослужбовців і цивільних, яких вони утримували у в’язницях майже 3 роки, а це понад 1,5 тисячі людей;
  4. До міста Дума заїжджають гуманітарні конвої під егідою місії «Червоного Хреста»;
  5. Бойовиків коаліції «Армія Ісламу» на автобусах вивозять у підконтрольні антиурядовим силам регіони. Ті, хто мають бажання, можуть лишитися у місті та отримати амністію на базі закону про національне примирення. Частина може за бажанням приєднатися до складу місцевих сил самооборони, які б охороняли громадський порядок під час перехідного періоду до нормалізації роботи комунальних служб і місцевих органів влади.

Вже 2 квітня до міста Дума заїхали перші автобуси для евакуації бойовиків. Разом із ним заїхав перший за багато місяців гуманітарний конвой «Червоного Хреста». Ісламісти узгодили з сирійською владою одним з найскладніших пунктів угоди – куди евакуюватися з Думи? Сирійська армія наполягала на тому, щоб вивезти «Армію Ісламу» до провінції Ідліб, яка контролюється коаліцією «Тахрір Аш-Шям». Але між бойовиками «Армії Ісламу» та «Тахрір Аш-Шям» — серйозний конфлікт, тому перші відмовилися туди їхати. Мотив сирійських військ був зрозумілим – вивезення «Армії Ісламу» до провінції Ідліб ще більше поглибить міжусобні конфлікти в середовищі антиурядових угруповань, які зараз активно знищують один одного.

Іншим варіантом була евакуація бойовиків на північ на підконтрольні Туреччині регіони у провінції Алеппо. Але проти цього виступала сама Анкара. Для турків, які активно воюють з сирійськими курдами, приймати до себе ісламістів з угруповання, яке не зацікавлене у війні з курдами і які можуть потенційно вступити в конфлікт з про-турецькими фракціями та місцевими туркменськими елітами – це стратегічна проблема. Тому Туреччина особливого бажання приймати «Армію Ісламу» у себе не виявила.

Самі бойовики пропонували евакуювати їх на південь провінції Дараа або на схід гірського масиву Калямун у провінції Дамаск. Обидва регіони контролюються антиурядовими угрупованнями, дружніми до коаліції «Армія Ісламу». Для сирійської влади цей варіант був неприйнятним, адже наступною ціллю сирійських військ мали стати якраз ці регіони. А тому посилювати ці анклави шляхом перевезення туди сотень бойовиків з Думи перед самим наступом – доволі необачно.

Але сторонам все-таки вдалося досягти компромісу. Бойовиків розділили на три групи. Перша погодилася поїхати на південь провінції Дараа, де приєднається до про-йорданської антиурядової коаліції «Південний фронт». Друга мала евакуюватися на північ провінції Алеппо в окупований турецькою армією Джараблус. Туреччина погодилася прийняти частину бойовиків, але за умови, що у них заберуть всю зброю, навіть стрілецьку. Третя група ісламістів мала евакуюватися на північний захід провінції Ідліб.

3 квітня перша група бойовиків покинула Думу – загалом 1 129 осіб. Понад 40 автобусів покинули Східну Гуту через гуманітарний коридор «Аль-Вафідін». Наступного дня евакуація продовжилася. Ісламісти випустили заручників. Друга група бойовиків виїхала з Думи 4 квітня і попрямувала на північ Сирії. Весь цей час бої навколо міста були призупинені, а за процесом евакуації спостерігали російська військова поліція та співробітники «Червоного Хреста». Однак вже 5 квітня ситуація вийшла з-під контролю. У Думі спалахнули міжусобні бої всередині коаліції «Армія Ісламу» між тими фракціями, які підтримували евакуацію і здачу міста без бою, і радикалами, які виступали проти цього. Серед останніх був і верховний лідер коаліції Ессам Аль-Бувайдані.

Через бойові дії евакуація була призупинена, а невдовзі бойовики відновили обстріли позицій сирійських військ. Останні відповідали обстрілами у відповідь і, після кількох ультиматумів, оголосили про відновлення штурму Думи. 6 квітня елітні підрозділи Республіканської гвардії взяли під контроль західні передмістя Думи, а також дотиснули бойовиків у місті Ар-Рейхан. Того ж дня, після доби боїв, ісламісти знову закликали до мирних переговорів. Вони відновилися у другій половині дня 6 квітня. Тоді ж бойовики коаліції «Армія Ісламу» погодилася продовжити евакуацію.

7 квітня останні бої на східному фланзі Думи були припинені, і евакуація продовжилася. Однак вже за кілька годин з`явилася перша інформація про застосування хімічної зброї. А 8 квітня ці дані почали з`являтися закордоном. Того ж дня розпочалася остання фаза евакуації бойовиків з міста Дума. Родичі заручників, яких все ще тримали бойовики у Думі, зібралися на стадіоні біля гуманітарного коридору «Аль-Вафідін», щоб зустріти своїх рідних. Лише після звільнення всіх заручників, 12 квітня евакуація остаточно завершилася, і бойовиків, разом з їхніми лідерами (включаючи Ессама Бувайдані) вивезли на північ провінції Ідліб.

Дія 2. Дипломатичний умисний провал

Після запуску масштабної інформаційної кампанії розпочалася «дипломатична частина» цього спектаклю. Ключові дійові особи зібралися на сцені Ради Безпеки ООН у Нью-Йорку, щоб вчергове висловити занепокоєння, засудити один одного і позмагатися у тому, хто на кого радикальніше «наїжджатиме». Після цього Ніккі Хейлі та Василь Небензя дуже мило поцьомкалися, потиснули один одному руки і вже на наступному засіданні успішно «завалили» всі три проекти резолюцій по Сирії.

Перший проект резолюції був створений Росією. Він передбачав створення Комісії ООН з розслідування обставин хімічного інциденту в Думі 7 квітня, яка мала б працювати протягом року. Рекомендації комісія мала розробляти на основі висновків польової місії ОЗХЗ у Сирії. Представляти рекомендації щодо подальших дій Раді Безпеки ООН мали б автори доповіді з ОЗХЗ та ООН. Однак проти цього проекту виступили США та Велика Британія. Вони вимагали включити до резолюції пункт про засудження сирійської влади за хімічний інцидент і віддати функції розробки рекомендацій Раді Безпеки особисто і лише генеральному секретарю ООН Антоніу Гутьєррешу. У відповідь, Москва зауважила, що одна людина є легкою мішенню для впливу і тиску, а отже виступила проти обох пропозицій США. Відтак, проект резолюції був ветований Британією, США та Францією.

Другий проект резолюції був розроблений Сполученими штатами. Він також передбачав створення Комісії ООН, однак рекомендації про подальші дії щодо Сирії мав розробляти лише генсек, і разом зі створенням комісії Радбез мав автоматично засудити Башара Асада за причетність до хімічного інциденту. Звісно, це не сподобалося Росії, яка ветувала цей проект під час голосування. Росіяни наполягали на тому, що не можна одночасно створювати Комісію ООН для розслідування злочину і засуджувати конкретну сторону без попереднього розслідування.

Третій проект резолюції був розроблений Росією за запитом шведського представника. Стокгольм виступив із тим, щоб сторони проголосували хоча б за якусь компромісну резолюцію, що називається «ні о чьом». Новий проект взагалі не містив ані положення про Комісію ООН, ані про розслідування, а лише про засудження самого явища застосування хімічної зброї. Але незабаром Радбез ООН оголосив перерву, під час якої делегати про щось домовилися, і коли засідання продовжилося – вони просто утрималися від голосування. Проект резолюції не був заветований, його просто не підтримали делегати, іншими словами – «завалили».

Після того, як усі три проекти резолюції не пройшли голосування у Радбезі, всі дипломатичні мости з мирного врегулювання інциденту були спалені, і єдиним варіантом, який лишався, стала силова акція проти Сирії. Її почали активно педалювати США та їхні союзники.

Дія 3. «Твіттер-дипломатія» Трампа і душевні метання Мей

Паралельно із дипломатичною частиною кризи навколо Сирії, почався виступ головної дійової особи – президента США Дональда Трампа. 8 квітня, одразу після того, як міжнародні медіа почали розкручувати історію з хімічним інцидентом у місті Дума у Східній Гуті, президент Трамп написав у своєму «Twitter» гнівний пост, у якому засудив хімічні атаки та звинуватив в усьому Башара Асада, назвавши його «твариною». Цей твіт став популярним у ЗМІ, оскільки Трамп вперше грубо висловився на адресу Асада і продемонстрував незвичайний для нього антагонізм стосовно сирійського уряду, про який раніше він настільки жорстко не писав. А це автоматично означало, що Дональд Трамп зайняв суворішу позицію і відносно самої Росії як союзника Асада.

Однак незабаром з`явився й інший твіт, який взагалі «порвав» усі ЗМІ. Дональд Трамп, знову-таки у звичному для нього стилі, написав у соціальних мережах його найпопулярніший в усьому спектаклі допис. Він анонсував ракетні удари по території Сирії і прямо пригрозив Росії. Для багатьох це стало ледь не «одкровенням» і «поворотом» у політиці Трампа щодо Москви та Сирії. Адже ще нещодавно президент США заявляв, що готовий вивести американські війська з території Сирії. А тепер він прямо погрожує росіянам і сирійцям і анонсує масштабні ракетні обстріли, більші, аніж минулого року після аналогічного інциденту з використанням хімічної зброї у місті Хан-Шейхун на півдні провінції Ідліб. Одночасно з цим, у Європі теж піднімалася хвиля войовничих і пафосних заяв. Прем`єр-міністр Великої Британії Тереза Мей, услід за Трампом, висловила готовність долучитися до військової операції проти Сирії і направила частину свого флоту до Середземного моря. Таку ж заяву зробив і президент Франції Еммануель Макрон.

Однак вже у наступні дні ситуація змінилася. Зіштовхнувшись з опозицією вдома, обидва європейські лідери почали «давати задню» у питаннях військової операції у Сирії. Президент Франції 10 квітня пом’якшив риторику щодо масштабності військової акції проти Башара Асада і поспішив зауважити, що Париж не має наміру повалити сирійський уряд у Дамаску, а лише покарати його за хімічний інцидент. Разом із цим, Макрон заявив, що у нього наявні конкретні докази причетності сирійської влади до інциденту в місті Дума 7 квітня. Пізніше це твердження частково вдарить по самому Макрону, адже до преси потрапить звіт французької розвідки про хімічний інцидент у Східній Гуті, і в ньому не буде тих доказів, про які впевнено говорив Макрон.

Гіршою була ситуація у Великій Британії. Прем`єр-міністр Тереза Мей вже 10 квітня пом’якшила свою риторику відносно Сирії. Вона почала вимагати більше доказів про причетність сирійського уряду до хімічного інциденту 7 квітня. Утім вже 11 квітня вона знову повернулася до першочергового меседжу і висловила готовність вдарити по Сирії спільно зі США. Більше того, вона заявила, що зробить це навіть без попередніх консультацій з парламентом. Це викликало шквал критики на її адресу з боку парламентарів і, особливо, опозиції у вигляді Лейбористської партії. Свого часу прем’єр-міністр Британії Девід Кемерон теж збирався вдарити по Сирії разом зі США у 2013 році, але тоді він не отримав підтримки в парламенті і відмовився йти на цей крок. Вочевидь, Мей вирішила не питати дозволу в депутатів. Проте вже того ж дня вона ще раз змінила свою позицію. Усвідомлюючи, що вона по-суті погодилася взяти на себе особисту відповідальність за можливі наслідки від військового удару по Дамаску, Мей вирішила все-таки скликати позачергове засідання уряду та заручитися підтримкою Кабміну, щоб розділити відповідальність з міністрами. Це затягнуло час, і позиція Лондона зависла у повітрі.

На відміну від Британії та Франції, рішучу підтримку США висловили дві держави – Ізраїль та Саудівська Аравія. Останні навіть хвалилися, що можуть відправити в Сирію війська для наземної інтервенції. Ізраїль обіцяв знищити всю систему сирійських ППО і ПРО. Така риторика не випадкова. Обидві країни зацікавлені у якомога більшому хаосі в Сирії, хоча й контрольованому. Крім того, і Ізраїль, і Саудівська Аравія мріють про те, щоб взяти реванш у війні в Сирії шляхом дестабілізації ситуації і послаблення сирійського уряду та його союзника – Ірану. Власне, саме через посилення впливу Тегерана на Дамаск ізраїльсько-саудівський тандем і висловлював публічну готовність вдатися до найрадикальніших дій. Цікаво, що ця риторика абсолютно не стосувалася Росії. У обох країн з Москвою не такі же й погані стосунки, а саудити нещодавно почали активні переговори з РФ щодо укладення нафтової угоди на 20 років уперед в межах ОПЕК. Що ж до ізраїльсько-російських стосунків у контексті війни в Сирії, я це дуже детально описував в одній зі своїх статей про роль Ізраїлю на сирійській шахівниці. 11 квітня президент РФ Володимир Путін терміново подзвонив прем’єр-міністру Ізраїлю Біньяміну Нетаньяху та намагався вмовити його не вдаватися до радикальних військових дій проти Сирії.

Ключовою також була позиція Туреччини. Президент Реджеп Таїп Ердоган не упустив можливості використати хімічний інцидент у Думі 7 квітня, щоб вкотре розкритикувати уряд Башара Асада, якого й досі ненавидить. Утім Туреччина жодного разу не згадала Росію, а у конфлікті між США та РФ зайняла нейтральну позицію і фактично самоусунулася від потенційних ударів Заходу по Сирії. Основна причина полягала в тому, що турки не були зацікавлені у зміні балансу сил у регіоні. Туреччина, разом з РФ та Іраном, сьогодні є однією з ключових держав, які формують повоєнний політичний порядок денний у Сирії. Анкара досягла значних успіхів у придушенні курдського руху, не без допомоги з боку Кремля. А відтак, порушувати ці ретельно налагоджені комунікації турки не хотіли. Крім того, Вашингтон нічого не пропонував Анкарі взамін. Єдине, на що Ердоган міг погодитися в обмін на підтримку силових акцій американців – це «злиття» сирійських курдів на північному сході Сирії. Але Пентагон, так само як і частина «яструбів» у команді Трампа, виступали проти цього. Тому позиція Туреччини була заздалегідь визначена.

Після того, як усі країни більш-менш окреслили свої позиції щодо можливості силових акцій у Сирії, ситуація остаточно загострилася у Східному Середземномор`ї. США та їхні союзники були серйозно налаштовані вдарити по Сирії. Питання лишалося у тому – як саме це зробити і наскільки масштабною буде операція? І тут починається найцікавіше.

Дія 4. Рандеву у Вашингтоні: Меттіс перемагає Болтона

Після серії войовничих і конфронтаційних заяв усіх сторін 8 та 9 квітня, усі очікували, що найближчими днями Східне Середземномор`я перетвориться на поле битви між США та Росією. Біля берегів Сирії наростало напруження. Американський флот, британські субмарини і французький крейсер стояли біля Кіпру та цілили по Сирії. Росіяни вивели з порту Тартус свої військові кораблі та підігнали їх ближче до Кіпру. Російська авіація почала патрулювання берегової лінії, а сирійські системі ПРО привели в бойову готовність. Здавалося, що от-от спалахне війна.

11 квітня у Білому Домі пройшла зустріч президента та його основних радників. Міністр оборони США Джеймс Меттіс поклав на стіл Трампу рекомендації Пентагону щодо можливих силових акцій проти Сирії. Вони розглядали три основні варіанти:

  1. Модель 2013 року. Посилення санкцій, збільшення поставок озброєння та фінансування антиурядовим угрупованням і сирійським курдам.
  2. Модель 2017 року. Обмежені точкові ракетні удари по кільком військовим і цивільним об`єктам, не зачіпаючи військову інфраструктуру Ірану та Росії.
  3. Модель масштабної війни. Інтенсивне бомбардування Сирії, знищення її військової інфраструктури та мобільних військових об`єктів Ірану, завдання ударів по російських базах з подальшим наступом антиурядових сил на землі на південному сході провінції Дамаск і на півночі провінції Хама, а також напад курдів на позиції сирійських військ у Східній Сирії.

За перший варіант не виступив ніхто. Воно й зрозуміло – Трамп не Обама, а отже не може повторити дії, за які сам щоразу критикує свого попередника. Другий варіант був прийнятний для багатьох сторін конфлікту, адже дозволяв формально продемонструвати свою рішучість і при цьому вийти з ситуації, зберігши обличчя. Третій варіант був занадто радикальним, але його підтримали двоє «яструбів» у команді Дональда Трампа – новий радник з питань нацбезпеки Джон Болтон і новий держсекретар США Майкл Помпео. Хоча обидва ще офіційно не вступили на свої посади, але вже взялися тиснути на президента, просуваючи третій варіант. Це породило конфлікт між ними та двома іншими гравцями в адміністрації Білого Дому – главою апарату Джоном Келлі та міністром оборони Джеймсом Меттісом. Останній виступав за другий варіант, адже вважав, що повна дестабілізація Сирії внаслідок масштабних ударів по їхній інфраструктурі може спровокувати конфлікт з Росією і утворить вакуум влади, який Сполученим штатам нічим буде заповнити. А це у свою чергу призведе до «Лівії №2».

Внутрішні розбіжності в команді Трампа та невизначеність позиції самого президента, який тепер уже не хотів вдаватися до радикальних дій у Сирії, враховуючи його м`яку риторику щодо Кремля і передвиборчу обіцянку не влазити у нові близькосхідні конфлікти, привели переговори у глухий кут. Цей раунд завершився нічиєю і це затягнуло процес ухвалення рішення. Крім того, у Вашингтоні спалахнула боротьба між Джоном Болтоном і Джоном Келлі. Болтон завдав двох відчутних ударів по Келлі, добившись звільнення з посад його помічниці Наді Шедлоу, яка відповідала за стратегічне планування, та заступника Томаса Босуорта, який координував питання кібербезпеки у Міністерстві внутрішньої безпеки США. Це ще більше ускладнило політичні переговори всередині адміністрації.

12 квітня пройшла ще одна зустріч Дональда Трампа та його радників. Цього разу до неї долучили голову Центрального командування США генерала Джозефа Воутела та постійного представника США в ООН Ніккі Хейлі, яка має достатньо великий вплив на ухвалення рішень у Державному Департаменті. Воутел і Хейлі підтримали позицію Джеймса Меттіса щодо обмежених ракетних ударів. Проти цього знову виступив Джон Болтон і частина радників, зав`язаних на ізраїльському та саудівському лобі. Палкі дебати тривали аж до вечора і знову ні до чого не призвели. У Вашингтоні оголосили, що рішення президент не ухвалив. Цей день був критичним в усій історії. Саме тоді весь ефект від ударів по Сирії був втрачений, а росіяни перехопили ініціативу та почали працювати на деескалацію, навмисно затягуючи час, обіцяючи нові проекти резолюцій і надання доступу міжнародних місій до місця, де відбувся хімічний інцидент у Східній Гуті. Вже 13 квітня стало відомо про те, що Росія та США перебувають на контакті щодо ситуації у Східному Середземномор`ї. І тоді ж почала з`являтися реакція тих держав світу, які вичікували і ретельно слідкували за Трампом та його діями. Коли стало відомо, що позиція Вашингтона хитка, ці країни публічно виступили проти участі у військовій операції у Сирії. У такий спосіб вони перебили войовничий інформаційний дискурс у світових медіа і посіяли невизначеність та сум`яття серед партнерів Білого Дому. Зокрема, 12-13 квітня проти участі у військовій акції США виступили Канада, Німеччина, Італія, Греція, Кіпр, Нідерланди, Бельгія, Йорданія, Єгипет, Ліван, Ірак. На цьому тлі Організація із заборони хімічної зброї (ОЗХЗ) поспішила заявити, що сирійська влада надала їм дозвіл прибути на місце, щоб розслідувати обставини хімічного інциденту 7 квітня. Всі ці заяви різко зменшили градус напруги та зробили войовничу риторику Вашингтона нікчемною і неактуальною.

Останнім ударом, який остаточно поховав меседж про масштабні військові акції проти Сирії, стала заява міністра оборони Джеймса Меттіса того ж критичного дня 12 квітня на слуханнях у Комітеті з питань озброєння у Сенаті США. На питання про те, на базі яких доказів Пентагон готує військову відповідь сирійському уряду, Меттіс спокійно заявив: «Ну, ви знаєте, що у нас там немає військ прямо на місцях. Тому я не можу вам сказати, що у нас були докази. Звісно, є матеріали у соціальних мережах та ЗМІ, які можуть свідчити про те, що там був застосований хлорин або зарин. Але зараз ми працюємо над тим, щоб знайти конкретні докази». Така сенсаційна заява від міністра оборони США остаточно перекреслила будь-яку можливість масштабної військової інтервенції у Сирію і зробила б її вкрай непопулярною, адже зник основний привід до таких дій – причетність сирійського уряду до хімічного інциденту. Чи зробив Меттіс цю заяву навмисно, щоб публічно підстрахуватися і «вбити» варіант, за який топили Болтон і Помпео – невідомо, але я схиляюся до думки, що так все і було.

13 квітня Кабмін підтримав Терезу Мей і дав їй «зелене світло» на участь у ракетних обстрілах по Сирії. Іран виступив з різкою заявою, погрожуючи «знищити Ізраїль» у разі масштабних військових дій проти Сирії. А у США й досі не було остаточного рішення.

Дія 5. Тиша перед бурею

13 квітня – день перед ракетним обстрілом – остаточно засвідчило, що Захід не буде вдаватися до серйозних дій проти РФ, Ірану або Сирії. Після ключового 12 квітня, наступний день лише зацементував спектакль, який уже всім був відомий. Президент Франції поговорив по телефону з президентом РФ Володимиром Путіним, після чого Макрон ще раз підтвердив свій візит до Санкт-Петербурга у травні. Затягування часу також вдарило по Терезі Мей, адже весь день 13 квітня її знищували у ЗМІ опозиційні політики на чолі з Джеремі Корбіном, а вона не могла нічим відповісти. Росіяни, які вже остаточно зрозуміли, що все завершиться демонстрацією сили, як у минулому році, почали активно налагоджувати з усіма контакти. Відбулася телефонна розмова між Путіним, Трампом і Ердоганом, в ході якої, я припускаю, сторони домовилися, що удар США буде обмеженим і не зачіпатиме інтересів Туреччини та Росії. Інформаційний дискурс у світових медіа був остаточно перебитий відчуттям невизначеності, новими подробицями скандалу навколо зв’язків Трампа з порнозіркою Стормі Деніелс і судоми процесом над журналістами «Reuters» у М`янмі, який забрав частину уваги європейських медіа.

Для самої Сирії день «тиші перед бурею» пройшов у атмосфері перемоги, патріотизму та націоналізму. Численні демонстрації були організовані у Алеппо, Хомсі, Хамі, Дамаску. Президент Сирії Башар Асад активно використав цю «тишу» для культивування антиамериканської риторики та консолідації населення.

Дія 6. Вогонь і лють

 О 4 ранку 14 квітня США та їхні союзники нарешті здійснили те, що обіцяли тиждень тому. Сполучені штати, Велика Британія і Франція обстріляли ракетами територію Сирії. Вразили п`ять цілей:

  • Військово-повітряну базу «Аль-Шіраї» на кордоні з Ліваном;
  • Ракетну базу біля міста Хомс;
  • Аеропорт «Меззе» під Дамаском;
  • Військову базу 105-ї бригади Республіканської гвардії під Дамаском;
  • Науково-дослідницький інститут у кварталі Аль-Барза на сході Дамаска.

Внаслідок ударів були поранені троє цивільних. Втрат немає. Найбільше руйнувань зазнав науково-дослідницький інститут в кварталі Аль-Барза, який імовірно був пов’язаний з розробкою хімічної програми Сирії у 1970-х роках. Інші об`єкти лишилися функціонувати у нормальному стані. Сирійські системи ПРО збили частину ракет, про кількість яких і досі сперечаються Росія та США. На мій погляд, збили не більше 20 ракет з понад 100, які випустили західні союзники.

Дія 7. Хто виграв, хто програв?

Ракетний обстріл став кульмінацією спектаклю. Від нього виграли усі без винятку. Сполучені штати продемонстрували свою рішучість, виконали обіцянку з «Twitter» та формально знищили те, що на їхню думку було джерелом проблеми – кілька об`єктів, які нібито мали стосунок до хімічного інциденту в Думі 7 квітня. Також вони добилися того, щоб Росія та Сирія видали формальний дозвіл ОЗХЗ та ООН провести розслідування інциденту. Також Дональд Трамп зумів на деякий час відволікти увагу громадськості від скандалів з обшуками у його адвоката та публікацією скандальної книги колишнього директора ФБР Джеймса Коумі про його конфлікт з президентом.

Велика Британія та Франція продемонстрували, що готові до силових акцій проти Сирії, перебили негативний для владних еліт інформаційний дискурс, пов’язаний з провалом переговорів навколо «брекситу» та масовими страйками у Франції, а також вийшли з кризи з мінімальною для себе шкодою. Президент Франції Еммануель Макрон вчергове зробив крок як новий лідер Європи та сильний французький президент на кшталт Шарля де Голля.

Росія жодним чином не постраждала від ударів, а через кризу в Східному Середземномор`ї зросли ціни на нафту. Також Москва отримала можливість попіаритися на темі збиття ракет «старими радянськими системами ПРО» у Сирії, спрямованої на внутрішнє споживання. Інтереси Путіна у Сирії та його політичний вплив на Дамаск не похитнулися. Аналогічно можна сказати і про Іран.

 Президент Сирії Башар Асад отримав неабиякий «буст» націоналізм та можливість консолідувати населення проти спільного зовнішнього ворога – Америку та її союзників. Разом із тим, його позиції у Сирії жодним чином не постраждали, і вже через два дні після обстрілів він розпочав нову наступальну операцію на сході провінції Хама проти антиурядових сил в анклаві з центром у місті Растан.

Що показала нам ця ситуація?

Ракетні обстріли по Сирії продемонструвало нам кілька базових речей, завдяки яким можна зрозуміти, в якому руслі рухається світ.

  1. Росія та США ніколи не будуть воювати за Сирію. Для обох держав пряме військове протистояння – невигідна справа, тим більше якщо це стосується Сирії, у якій у Вашингтона немає особливого національного інтересу. Враховуючи намір Білого Дому вийти з Сирії найближчим часом, ескалація ситуації на цьому напрямку вкрай сумнівна.
  2. Глобальні гравці підвищують ставки. І США, і Росія поступово підвищують ставки у геополітичному протистоянні, яке з кожним днем загострюється в умовах колапсу старого порядку та переформатування регіональних систем безпеки. Криза внутрішніх еліт, самого явища демократії і політичних систем цих країн, зумовлені глобальними трансформаціями, підштовхують їх до пошуку нової моделі взаємодії, яка б відійшла від традиційного «біполярного» сприйняття світу. Оскільки глобальні гравці хочуть переформатувати систему під свої інтереси, вони активно борються один з одним, підвищуючи ставки, щоб отримати поступки та домовитися.
  3. Система може вийти з-під контролю. Криза у Східному Середземномор`ї, хоча й не була передвісником «Третьої світової війни», але стала тривожним дзвіночком для світу, адже показала, наскільки далеко можуть зайти глобальні гравці у переслідуванні своїх амбіцій та пошуку домінуючих позицій у новій системі світового порядку. З кожною такою кризою існує ризик виходу ситуації з-під контролю. Питання лише в тому, що стане тригером?
  4. Міжнародні інституції втрачають довіру. Спектакль з ракетним обстрілом Сирії проявив глибинну кризу, в якій перебуває міжнародна система, а разом з нею і інституції, на яких вона тримається, передусім – ООН. Якщо торгова війна між США та КНР стала смертельним ударом по СОТ, то криза навколо Сирії ледь не призвела до клінічної смерті систему ООН, яка на цьому тлі виявляється найбільшим «лузером», адже довіра до неї різко впала через неефективність та бездіяльність.
  5. Глобальні гравці й далі рухаються убік «пастки прецедентів». Ракетний обстріл суверенної країни без мандату ООН та попереднього розслідування на базі сумнівних даних незаконних збройних формувань є дуже поганим міжнародно-правовим прецедентом. У такий спосіб Сполучені штати додали ще одну ланку у загальний список прецедентів, які щоразу торпедували світовий порядок і систему міжнародної безпеки, починаючи з Косова через Ірак і завершуючи анексією Криму та Сирією. Це загрожує подальшим руйнуванням системи, хоча й неідеальною, закладеної наприкінці Другої світової війни. Крім того, це розв’язує руки іншим гравцям – Росії, Ірану, Китаю, Саудівській Аравії тощо, які можуть діяти за такою ж схемою у своєму «близькому зарубіжжі» заради перемоги у власних регіональних війнах.
  6. Сполучені штати знову опинилися у замкнутому колі червоних ліній. Після ракетних обстрілів, Вашингтон знову зробив заяву про те, що подальші дії США залежатимуть від поведінки Башара Асада. Таким чином, Вашингтон вкотре прив’язав себе до подій у Сирії. Враховуючи те, що проблема розповсюдження хімічних отруйних речовин у Сирії так і не була вирішена, тепер будь-яка інша хімічна провокація теж зобов’язуватиме Штати діяти відповідно до їхніх «червоних ліній». Це створює нескінченне замкнуте коло, коли Вашингтон вимушений реагувати щоразу, коли чує про «хімічні атаки» у Сирії. А це загрожує підвищенням ставок і зростанням ризику конфронтації.

Фото: AP Photo

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Илии Кусы в Facebook. Страница Украинского института будущего в Facebook, в Telegram, на Youtube

[print-me]
Загрузка...


Комментирование закрыто.