Палаюча пустеля: що стоїть за протестами у південному Іраку?

Ілія Куса, Український інститут майбутнього, "Хвиля"

Південний Ірак нині охоплений масовими антиурядовими демонстраціями. Натовпи розлючених робітників нафтових підприємств, водії, лікарі, вчителі та просто безробітня молодь штурмують будівлі місцевих органів влади, перекривають траси та блокують роботу аеропортів, залізниць та нафтових родовищ, якими багатий цей регіон. Від старих мощених вузеньких вулиць Старої Басри до брудних пустельних нафтоносних поселень Майсана і Ді-Кара, люди виходять на вулиці, влаштовують страйки і демонстрації. Масштаби протестів стали настільки великими, що змусили центральну владу прямувати на південь регулярні війська та загони елітних Сил антитерористичних операцій, включаючи легендарну «Золоту дивізію», яка 4 роки воювала з терористами «Ісламської держави» на найгарячіших ділянках фронту на півночі країни.

Масштабні протести на півдні Іраку спалахнули у стародавньому місті Басра 15 липня. Тисячі людей вийшли на вулиці, протестуючи проти поганих умов праці, нестачі води, перебоїв з електроенергією і несправедливого, на їхню думку, розподілення прибутку від експорту нафти. «Чорне золото» є основним ресурсом, який видобувають у південних іракських провінціях. Це основне джерело, з якого живе місцеве населення, і саме на півдні розташовані найбільші іракські нафтові родовища.

Дуже швидко протести перекинулися на інші міста. 16 липня протестувальники спалили офіси кількох політичних партій у місті Наджаф і заблокували місцевий аеропорт. Подібні заворушення відбулися також у Кербелі, Ді-Карі, Багдаді, Амарі та інших великих містах у семи провінціях. Протестувальники також перекрили трасу біля кордону з Кувейтом і намагалися заблокувати річку Шатт Аль-Араб, якою пливуть нафтові танкери. Кілька сотень радикалів здійснили спробу призупинити роботу нафтових родовищ довкола Басри, але охорона та поліція не дозволила їм це зробити. Станом на 19 липня восьмеро протестувальників загинули у сутичках з урядовими силами на півдні Іраку.

Такий стрімкий розвиток подій у до цього доволі спокійних південних регіонах змусив прем`єр-міністра Іраку Хайдера Аль-Абаді перервати своє європейське турне і повернутися до Багдада. Вже 18 липня він зустрівся з представниками протестувальників і пообіцяв їм величезну фінансову допомогу в обмін на розблокування аеропортів, доріг і місцевих адміністрацій. Він також пішов на поступки у питаннях розгону демонстрацій: звільнив начальника поліції міста Наджаф і замінив загони федеральної поліції регулярними іракськими військами, що прибули з півночі, де воювали з підпільними відділеннями бойовиків «Ісламської держави».

Південний Ірак завжди отримував значно менше уваги міжнародних медіа, аніж північні та західні регіони. Упродовж кривавої війни з терористами «Ісламської держави» 2014-2017 років у прицілі ЗМІ перебували західні сунітські регіони, з яких розпочався тріумфальний марш бойовиків на Багдад, а також північ Іраку, де місто Мосул стало столицею нового самопроголошеного «Всесвітнього Халіфату» — держави, про яку мріяли терористи «ІД». Тим часом південний Ірак тихо і непомітно продовжував жити своїм життям і мало хто задавався питанням: а що там відбувається і чи взагалі торкнулася їх війна з терористами? До цього варто було б додати ще одне питання: А чому ці регіони війна оминула? У відповіді частково лежить і пояснення сьогоднішніх масових протестів, які поставили країну на межу соціально-економічного колапсу.

Соціально-економічне підґрунтя протестів

Щоб зрозуміти природу нинішніх протестів в Іраку, необхідно подивитися на те, чим живуть південні регіони країни. Саме економічна ситуація і соціально-комунальні проблеми стали тим гнітом, який зацікавлені сторони запалили сірниками. Але кожний регіон має свою специфіку. Якщо ви думаєте, що південний Ірак – це якийсь моноліт, який має спільну проблему і виступає тут єдиним фронтом, то ви жорстоко помиляєтеся. Єдине спільне, що мають південні провінції Іраку – це переважно шиїтське населення, яке складає тут більшість. Але в іншому регіони відрізняється один від одного кліматом, рівнем складності проблем, ставленням до центральної влади та родинно-клановими зв`язками, часто-густо зав`язанами на протистоянні місцевих еліт.

Наприклад, якщо у місті Кербела абсолютна більшість населення – глибоко-релігійні шиїти, що плекають повагу та лояльність Ірану, то у місті Басра релігійний фактор є менш вагомим за рахунок великої етно-релігійної різноманітності населення. Басра – місто, яке має міжнародне значення і «нафтова столиця» Іраку. Сюди роками з`їжджалися люди з усіх куточків Іраку та з сусідніх держав. Це переважно робітники, які йшли найматися на нафтові підприємства. Це призвело до розмивання місцевого населення, і сьогодні місто – це мікс різних культур, релігій, етносів. Бедуїни, араби, перси, філіппінці, пакистанці, афганці – усі працюють і живуть поряд один з одним. На місцевому політичному рівні це призвело до загострення протистояння між різними групами еліт, які представляють різні прошарки населення. Основна боротьба розгорнулася між трьома основними фракціями: про-іранською, про-саудівською та іракською націоналістичною. Така ситуація – унікальна для південних регіонів Іраку, оскільки в інших містах населення не таке різноманітне. Однак з іншого боку, саме з міста Басра й розпочалися масові антиурядові протести, які перекинулися на інші провінції.

Серед основних проблем південного Іраку, які насправді існують вже багато років, а поглибилися після вторгнення США 2003 року, наступні: безробіття, погані умови праці, зношення інфраструктури, нестача води, перебої з електроенергією, несправедливе розподілення коштів, корупція і місцеві політичні чвари, які підсилюють всі вищезгадані метастази хвороби. Для більш ясного розуміння ситуації слід поглянути детальніше на кожну з південних іракських провінцій.

Одне з центральних місць у цій історії, не лише з погляду географії, а й економіки, займає провінція Бабіль. У наш час ніхто вже не згадає цю невеличку територію. Але якщо ви колись у підручниках читали про стародавній Вавилон, царя Навуходоносора та закони Хамурапі, то ці історії якраз про провінцію Бабіль. Вона розташована на місці, де розташовувалося серце стародавнього Вавилонського царства і справедливо вважається «колискою цивілізації». У 20 км від міста Хілла, яке є адміністративним центром провінції, десь розташована легендарна гробниця одного з чотирьох християнських «великих пророків» — святого Єзекіїля. Правда, досі ніхто не знайшов її, але місцеві вірять, що вона десь там, захована у густому тумані поміж колишніх вавилонських пагорбів.

Переоцінити культурне та історичне значення провінції Бабіль для Іраку та усього Близького Сходу неможливо. Але крім цього, ця територія займає провідні для держави позиції в агропромисловості. Практично 50% населення регіону зайняте у цій галузі, за рахунок чого Бабіль має доволі низький рівень безробіття порівняно з іншими провінціями (на рівні 15-18%). Проте в цьому і головна проблема провінції. Останнім часом в Іраку поглибилася проблема нестачі прісної води у зв’язку з застарілістю іригаційної системи та корумпованістю місцевих еліт, які багато років поспіль після 2003 року не докладають особливих зусиль для розв`язання ресурсної кризи. Якщо у часи правління в Іраку Саддама Хусейна місцева влада принаймні намагалася вкладати кошти в розвиток іригаційної системи та альтернативні галузі (туризм, енергетика), то після 2003 року нові еліти трималися на плаву лише через політичний тиск і тісні зв`язки з американськими та європейськими фондами, які виділяють гроші на розвиток регіону, частина з яких, звісно ж, осідала в кишенях корумпованих чиновників. Для провінції Бабіль проблема води особливо актуальна, оскільки від цього залежить все сільське господарство, у якому зайнята половина місцевого населення. Саме з Бабіля більша частина іракців отримують бобові, які щодня використовують у своїх стравах.

Уся місцева економіка у провінції Бабіль залежить від клімату. Якщо регіон уразить посуха на кшталт тієї, яку спостерігали у 2008-2009 роках, то 52% місцевого населення залишиться без роботи, а у регіоні настане продовольча криза. І до сьогодні чимало роботи у провінції неоплачена, а Бабіль до війни займав рекордне місце за кількістю людей, які живуть за межею бідності – лише на $ 2,20 на день. По мірі погіршення ситуації з водопостачанням і у разі кліматичних змін, провінція може стати у перспективі епіцентром нового соціального вибуху. Але порівняно непогані показники дозволили регіону лишитися осторонь масових протестів на півдні. Невеликі демонстрації пройшли у кількох містах провінції, але швидко пішли на спад після того, як прем`єр-міністр пообіцяв виділити гроші на розвиток інфраструктури.

Така швидка стабілізація ситуації пояснюється і тим, що провінція перебуває під жорстким контролем іракського уряду та партії «Дава»,  до якої належить прем`єр. Влада шиїтів закріпилася тут після 2003 року, коли американці скинули уряд Саддама Хусейна і привели до влади шиїтський уряд. Ще у 1991 році провінція Бабіль була одним з епіцентрів шиїтського повстання проти Хусейна, яке спалахнуло після того, як його війська були розгромлені Міжнародною коаліцією на чолі зі США у ході війни у Затоці. Однак тоді повстання придушили, а США та їхні союзники не ризикнули йти далі дотискати Хусейна, сподіваючись, що його уряд і так впаде внаслідок антиурядових заворушень у Курдистані та шиїтських південних провінціях. Свою довгоочікувану «свободу» місцеві шиїти у Бабілі отримали після 2003 року, але з того часу сама шиїтська влада дискредитувала себе, а дехто з місцевих мешканців (особливо сунітська меншість провінції) почали ностальгувати за часами саддамівського Іраку. Відтак, коли соціально-економічна ситуація у регіоні підійшла до своєї критичної позначки, населення відреагувало.

Як і у провінції Бабіль, питання безробіття, перебоїв з електроенергією і нестачі води актуальне і для провінції Наджаф. Це один з найбільших регіонів південного Іраку, який межує на півдні з Саудівською Аравією. Утім, більшість населення провінції Наджаф – так само шиїти. Ця провінція, разом із сусідньою Кербелою, є духовною столицею іракських шиїтів. Місто Наджаф вважається третім найсвятішим містом для мусульман-шиїтів усього світу після Мекки та Медини. Тут розташована гробниця Алі ібн Абі Таліба – імама, якого шиїти вважають справжнім наступником пророка Мухаммеда. Відтак, Ірак з давніх часів конкурував з іншими землями за право називатися духовним центром мусульман.

Священні для шиїтів міста Кербела та Наджаф, а з ними й усі провінції, утворюють чималі перспективи для розвитку туристичного сектору. Обидва міста слугують одними з основних місць для паломництва з Індії, Пакистану, Афганістану, Ірану, Сирії. Щороку завдяки цьому місцевий бюджет отримує непогані кошти, які дозволяють утримувати ситуацію у доволі непоганому стані на відміну від інших провінцій. Як і у випадку з провінцією Бабіль, Наджаф і Кербела мають можливість жити не лише за рахунок сільського господарства, а й туризму через величезну кількість мечетей, гробниць, культурних й історичних місць та паломницьких маршрутів, які пролягають далі в Іран або Саудівську Аравію.

Однак провінція Кербела суттєво поступається Наджафу у своїх можливостях і розмірах території. У Кербелі, яка є однією з найменших провінцій Іраку, більшість населення (майже 70%) проживають в адміністративному центрі – місті Кербела. Лише 25% населення живуть у сільських районах. Навіть більшість біженців з інших регіонів, які прибули на південь після початку війни з терористами «Ісламської держави» у 2014 році, осіли саме у містах, що ще більше збільшило кількість городян і, відповідно, попит на електроенергію і воду. Лише східна частина провінції Кербела, що розташована ближче до річки Євфрат, має землі для зрошування. Західні райони – пустельні і межують з сунітською провінцією Анбар. Власне, саме ці пустельні території захистили Кербелу від нападу терористів «ІД» з Анбара.

Уся провінція живе за рахунок двох галузей – сільського господарства та релігійного туризму. Перша почала занепадати ще у 2006 році, коли приток біженців з півночі посилився, і кількість населення у регіоні почало збільшуватися. На цьому тлі збільшувалася і кількість людей, яким треба було пити, їсти, знайти роботу. Провінція не встигала обробляти таку кількість народу, а після 2013 року почалися проблеми з перебоями електроенергії і нестачею води. Все через війну, борги уряду за імпорт електроенергії і корумпованість еліт, які не дуже воліли вкладати гроші у розвиток інфраструктури. Останнім фатальним ударом, який привів до конфлікту між місцевим населенням і елітами стало падіння притоку туристів. По галузі вдарила війна та постійний конфлікт між центральною владою у Багдаді та місцевими воєнізованими формуваннями шиїтських лідерів. Тому, коли почалися протести на півдні Іраку, люди у Кербелі мали що сказати. Це також пояснює, чому протестувальники напали та спалили офіс шиїтської воєнізованої організації «Бадр», пов`язаної з Іраном.

Політично провінція Кербела завжди була центром спротиву місцевих еліт і духовенства спробам Багдада встановити над ними контроль. Для місцевого населення територія міста та провінції – священна і не має належати нікому, окрім громади. Саме у цьому регіоні у 680 році відбулася історична битва, в ході якої загинув імам Хусейн ібн Алі та його брат Аббас і син Алі Акбар. Хусейн був сином імама Алі, якого шиїти вважають істинним наступником пророка Мухаммеда. З того часу гробниці Хусейна ібн Алі, Алі Акбара і Аббаса, які розташовані у Кербелі, вважаються одними з найбільш священних місць для усіх мусульман-шиїтів, а Кербела стала духовним центром усіх іракських шиїтів, часто протиставляючи себе центральній владі. Саме тому після 1991 року саме Кербела, разом із сусідньою провінцією Наджаф, були центрами шиїтських повстань. А після повалення влади Саддама Хусейна і спалаху міжконфесійної ворожнечі в Іраку, Кербела стала об`єктом терористичних нападів з боку різноманітних сунітських екстремістських угруповань. Це викликало реакцію у відповідь, і у Кербелі місцеві шиїти сформували власні воєнізовані формування, які активні й впливові до сьогодні.

Кербела стала для пост-саддамівського Іраку справжньою політичною проблемою. Місцеві еліти, тепер уже маючи у кишенях власні міні-армії і зміцнілий внаслідок вторгнення американців Іран за спиною, не бажали підкорятися владі Багдада. Більше того, місцева система родинно-племінних релігійних громад стала для Іраку більш успішною моделлю, аніж більшість інших провінцій. Це була і лишається однією з найбезпечніших провінцій у країні, а рівні безробіття, освіти, прибутку на душу населення та розвитку інфраструктури лишаються найвищими в Іраку. Більше того, навіть рівень безробіття серед жінок – найнижчий у Кербелі: на рівні 10%, тоді я к у інших регіонах цей показник сягає 20-30%.

Аналогічна ситуація у провінції Наджаф, окрім малонаселених пустельних південних регіонів, які прилягають до кордонів з Саудівською Аравією. Після 2003 року Наджаф так само став окремим центром регіональної сили в Іраку. Провінція Наджаф найбільше постраждала під час вторгнення американських військ до Іраку через те, що на її території тривали криваві зіткнення між місцевими шиїтськими силами самооборони та урядовими силами, лояльними Саддаму Хусейну. Оскільки американці не дуже зважали на цей регіон і не підтримали його авіацією, тисячі місцевих шиїтів загинули у боях. Пізніше, цей епізод місцеві еліти згадають американцями, коли почнуть повстання вже проти присутності США. Після 2003 року Наджаф, як і Кербела, стали окремим центром тяжіння, а щойно сформовані за підтримки Ірану воєнізовані формування типу «Аль-Бадр» та «Армії Магді», зацементували вплив місцевих еліт у національному масштабі. Навіть хиткий мир, який підтримувався між американцями та місцевими шиїтами, тримається на посередницьких зусиллях верховного аятоли Іраку Алі Ас-Сістані та іранській підтримці. Іншими словами, Іран є гарантією стабільності південних шиїтських провінцій Іраку, особливо провінцій Наджаф і Кербела.

Відтак, коли у південних провінціях розпочалися протести 15 липня, провінції Наджаф і Кербела, разом з їхніми лідерами, підтримали їх, адже проблеми, які лежали в основі антиурядових виступів, були спільними для усіх. Однак політичні сили у Багдаді прагнуть використати протести на свою користь та направити їх проти місцевих шиїтських еліт, яких також звинувачують у корумпованості. Втім на сьогоднішній день їм вдалося утримати ситуацію під контролем. Зрештою, найбільша проблема у провінції Наджаф – доступ до питної води, адже 97% усіх домогосподарств підключені до централізованої системи водопостачання, яка не справляється з зростанням попиту на воду через брак ресурсів і зношеність інфраструктури. Місцеві еліти, включаючи верховного аятолу Алі Ас-Сістані та проповідника Муктаду Ас-Садра, усвідомлюючи серйозність проблеми, вирішили очолити протести, якщо не можуть їх контролювати, і тому підтримали їх і навіть закликали призупинити формування коаліції.

Провінція Аль-Мусанна стала найкривавішим епіцентром протистояння федеральної поліції Іраку та демонстрантів. За останні два тижні тут у сутичках з правоохоронцями та військами загинули 14 людей, понад 500 були затримані, хоча згодом випущені на волю. Аль-Мусанна, разом з двома іншими провінціями – Басра та Аль-Кадісійя – уособлюють у собі весь трагізм ситуації на півдні Іраку.

Ці регіони дають 70% всієї іракської нафти, яка експортується закордон, але водночас це одні з найбідніших регіонів. Це найбільші та найбільш густонаселені регіони південного Іраку, але водночас інфраструктура тут найгірша, а рівень безробіття найвищий. Побувати у Ас-Сумаві, Аль-Хідрі або Ар-Румайті – основних містах провінції Аль-Мусанна – це неначе побувати у пеклі. Клімат у цих районах сухий пустельний, а влітку температура сягає 50 градусів за Цельсієм. У таких умовах працювати на нафтових підприємствах надзвичайно складно, особливо коли зарплата – низька, а умови праці – жахливі. До того ж, віялові відключення електроенергії, які останнім часом стали для Іраку нормою, ще більше роздмухали вогонь невдоволення. Останнім ударом стало зношення систем водопостачання, загибель минулорічних врожаїв і нестача води, накладена на корумпованість місцевих еліт. Так і розпочалися масштабні протести на півдні Іраку у місті Басра.

Вся соціальна система цих трьох регіонів збудована лише на двох «китах»: племена і нафта. Нормальної системи соціальних ліфтів немає. Лише 67% населення провінцій є грамотними, а понад 30% живуть за межею бідності. Щоб зрозуміти природу і масштаби проблеми, які стоять за нинішніми негараздами південного Іраку, давайте проглянемо шлях середньо-статичного жителя Басри. Він завершує один з чотирьох університетів у місті (якщо йому пощастить поступити), і починає шукати роботу. Виявляється, що у Басрі не так багато робочих місць, як хотілося. Він намагається влаштуватися на одне з нафтових підприємств, яких тут багато. Але там працюють в основному іноземні робітники (в одній лише Басрі їх близько 50 тисяч), самих іракців неохоче беруть. Сектор державних службовців також не наймає нових людей – уряд заморозив його через  неможливість виплачувати зарплату і великий державний борг. Відтак, він або стає водієм бензовозів, або таксистом, або ж відкриває свій кіоск на кшталт українських МАФів. Якщо ж людина дійсно хоче заробити грошей і «вибитися у люди», то у неї є два шляхи: вступити в племінну банду, яка охороняє нафтові підприємства і родовища, або стати членом різноманітних воєнізованих формувань, які сидять на зарплатах або в Саудівській Аравії, або в Ірану. Ці угруповання у 2014 році зіграли ключову роль у війні з терористами «Ісламської держави». Саме шиїти південного Іраку підтримали деморалізовані та роз`єднані урядові війська та зупинили бойовиків «ІД» під Багдадом восени 2014 року.

Різні іракські племена вже 100 років займаються тим, що отримують кеш від нафтових компаній або іракського уряду для захисту нафтових підприємств і труб, які проходять через землі цих племен. За різними даними, минулого року нафтові компанії виплатили понад 100 млн. доларів племенам за «кришу». Часто різні племінні угруповання воюють між собою за контроль над територіями навколо нафтових родовищ. Що більше платить компанія, тим частіше навколо її підприємств виникає збройних сутичок. При цьому, враховуючи величезну кількість грошей, які циркулюють у нафтовому секторі, інші галузі місцевої економіки занепали, оскільки еліти просто не зважали на їхній розвиток. Наприклад, після того, як у 2005 році у провінції Аль-Мусанна відкрили нафтові родовища, місцева донедавна перспективна галузь виробництва цементу та будівельних матеріалів стала нікому не потрібною. А корупція остаточно підриває будь-які можливості для розвитку регіонів. Наприклад, починаючи з 2004 року центральна влада виділила південним регіонам Іраку близько 40 млрд. доларів на удосконалення систем водопостачання і електроенергії. Але чимало з цих коштів просто осіли у кишенях місцевих чиновників, а люди й до сьогодні купляють питну воду в каністрах, яку продають за завищеними цінами. Власне, саме суперечка між жителями одного селища північніше Басри та перевізником щодо ціни на воду стала приводом до початку нинішніх протестів.

Іншим прикладом розпаду соціальної системи є провінція Ді-Кар, яку вважають однією з найменш розвинутих у країні. Основою економіки провінції завжди були будівництво та сільське господарство. Перше занепало, коли міжнародна спільнота запровадила санкції проти Іраку після війни у Затоці 1991 року. Вони трималися аж до вторгнення США в Ірак 2003 року та вдарили по багатьом місцевим будівельним компаніям, відрізавши їх від ринків і інвестицій, тоді як центральний уряд сам страждав через нафтове ембарго та не мав можливості допомогти провінціям. Сільське господарство починає занепадати вже сьогодні на наших очах. Іригаційна система Іраку, яка існує понад 6 тисяч років, вже не витримує ані зростання попиту на воду, ані змін клімату, ані зношення інфраструктури, яка лишається незмінною з початку 1970-х років. Більшість насосних станцій, каналів першого, другого та молодшого порядків для зрошування земель, а також системи водостоку були збудовані у 1970-х роках і з того часу ними не займалися. Більше того, самі методи іригації викликають багато питань. Вони застарілі та завдають чимало шкоди якості питної води, скорочуючи її кількість в Іраку. 80% усіх проблем з якістю води в Іраку останнім часом створені через недостатньо розвинену іригацію.

Дещо в іншій ситуації перебувають провінції Вассіт і Майсан. Ці два регіоні розташовані біля кордонів з Іраном. Колись вони були основним полем битви у ході ірансько-іракської війни 1980-1988 років. Бойові дії завдали чимало шкоди місцевій інфраструктурі. Тим не менше, ці дві провінції лишаються бастіонами іранського впливу в Іраку, не рахуючи, звісно, провінції Кербела і Наджаф, які мають більше релігійну цінність, тоді як Вассіт і Майсан – це політичні центри про-іранських сил.

Наслідки соціально-економічної кризи на півдні Іраку не настільки відчутні у провінції Вассіт, оскільки вона живе за рахунок прикордонної торгівлі з Іраном. Однак деякі проблеми все-таки починають пробиватися. Річ у тім, що провінція є основником постачальником сільськогосподарського обладнання в інші провінції південного Іраку. Але по мірі того, як деградує сільське господарство, зменшується і попит на ці товари з провінції Вассіт, що у свою чергу робить багато людей безробітними, а компанії не можуть більше збувати товар, або ж просто не бачать у цьому сенс. Чимало шкоди також завдало відкриття у 2013 році нафтового родовища «Аль-Бадра». Неабиякі проблеми останнім часом створює зростання засоленості річки Тигр, що б`є по рибній промисловості та сільському господарству. Як наслідок, чверть населення провінції не мають постійного доступу до питної води.

Провінція Майсан, як і Вассіт – головні оплоти шиїтського націоналістичного руху проповідника Муктади Ас-Садра. Провінція Майсан – єдина на півдні Іраку, яка має своїм губернатором садриста. Ас-Садр і його прихильники розпочинали свої відомі антиамериканські повстання у 2004 році саме з цих двох регіонів. І саме завдяки домовленостям між Багдадом і Садром ці два регіони лишалися спокійними після 2008 року та дуже сильно допомогли у боротьбі проти сил «Ісламської держави» у 2014-2017 роках.

Якщо підсумувати все вищеописане і намалювати картину соціально-економічного підґрунтя протестів на півдні Іраку, то основні проблеми регіонів наступні:

  1. Високий рівень безробіття;
  2. Несправедливе розподілення прибутку від експорту нафти;
  3. Засилля іноземних компаній, які не наймають іракців на роботу;
  4. Нестача питної води;
  5. Перебої з постачанням електроенергії;
  6. Деградація інфраструктури;
  7. Міжплемінні чвари;
  8. Корумпованість місцевих еліт;
  9. Занепад соціальних ліфтів після 2003 року;
  10. Ірансько-іракська війна 1980-1988;
  11. Загибель значної кількості людей у боях з «ІД» у 2013-2017;
  12. Зміни клімату та погіршення екологічної ситуації (особливо річки Тигр і Євфрат).

 

Старі вороги, нові альянси

Нинішні протести на півдні Іраку ускладнюються політичною ситуацією у країні. Після парламентських виборів 12 травня, у Багдаді й досі не сформована коаліція. Лише тиждень тому завершився ручний перерахунок голосів, який призначив суд після кількох тижнів політичних баталій у парламенті та взаємних обвинувачень у фальсифікації виборів. Коаліційні переговори затягнулася на кілька місяців, а політичні партії сперечаються, як розподілити владу та міністерські портфелі. У країні, яку роздирають внутрішні соціально-політичні, етно-релігійні суперечки між курдами, сунітами, шиїтами, ассирійцями, єзидами, туркоманами, надзвичайно складно знайти компроміс, який би влаштував усіх. А найцікавіше те, що сьогодні Ірак вже стомився від компромісів. Перемога на виборах технократично-комуністичного альянсу «Саірун» на чолі з проповідником Муктадою Ас-Садром засвідчила, наскільки населення не хоче більше чути про релігійні, етнічні та політичні розбіжності, а їх усіх об`єднують одні й ті ж проблеми: корупція, нестача води, енергетична криза, слабкість державних інститутів, безробіття.

Нині в Іраку кілька основних фінансово-політичних груп, які борються між собою. Спробую їх усіх коротко описати, щоб дати накласти цю картинку на події у південному Іраку.

Шиїти в Іраку представлені великим різноманіттям політичних організацій, значна кількість з яких виросли з воєнізованих угруповань початку 2000-х років. Правляча партія «Дава», до якої належить прем`єр-міністр Хайдер Аль-Абаді, керує Іраком з 2005 року. Раніше партія вважалася про-іранською, однак нині вона розколота між двома фракціями. Одну контролює сам Аль-Абаді та його прихильники, які більше орієнтуються на США, аніж на Іран. А друга лояльна генеральному секретарю партії – колишньому прем`єр-міністру Нурі Аль-Малікі, який все ще служить Тегерану, але дискредитував себе своєю неадекватною і дискримінаційною політикою відносно сунітського населення після 2005 року.

Прем`єр-міністр Іраку Хайдер Аль-Абаді (праворуч) та його попередник Нурі Аль-Малікі

Фото: Dinar Guru Recap

Партія «Дава» контролює більшість південних іракських провінцій через своїх губернаторів. Але разом із цим, саме на цій партії і лежить основна відповідальність за провали в соціально-економічній політиці в країні, яка й призвела до протестів. Починаючи з 2015 року прем`єр-міністр Хайдер Аль-Абаді змінив усіх губернаторів південних провінцій, сподіваючись напередодні виборів зробити вигляд, що тепер все буде інакше. Утім ці призначення мало що дали, окрім спроби взяли ці регіони під контроль. Протести на півдні стали серйозним ударом по глави уряду та його позиціях. А його політичні опоненти – проповідник Муктада Ас-Садр і духовні лідери шиїтів – підтримали демонстрації, ставши на бік людей, щоб посилити свої позиції на коаліційних переговорах, збільшивши тиск на Аль-Абаді. Справа в тому, що прем`єр-міністр дуже хоче потрапити у нову правлячу коаліцію, хоча його блок «Ан-Наср» зайняв лише третє місце на виборах. Ас-Садр погодився прийняти його блок до коаліції, однак лише за умови, якщо Аль-Абаді вийде з партії «Дава» та розірве контакти з Нурі Аль-Малікі. Протести – чудовий варіант для посилення тиску на прем`єра.

Окрім партії «Дава», іншими шиїтськими політичними силами є рух «Аль-Хікма» та коаліція «Аль-Фатх». Перший контролює провінцію Вассіт, маючи там свого губернатора. Лідер руху – впливовий та відомий в Іраку проповідник Аммар Аль-Хакім – тісно пов`заний зі своїм колегою Муктадою Ас-Садром. Але на відміну від останнього, Аль-Хакім більше схиляється до Ірану як свого зовнішньополітичного патрона. Коаліція «Аль-Фатх» була заснована на базі шиїтсько-християнсько-сунітських загонів «Сили народної мобілізації», які зіграли ключову роль у війні з терористами «Ісламської держави». Вони брали участь практично у кожній битві проти бойовиків, включаючи битву за Фаллуджу, пустелю Анбар, Мосул, Тікрит, Багдад тощо. Тому невипадково коаліція посіла на виборах друге місце. «Аль-Фатх» — політичний проект Ірану, повністю підконтрольний йому в усіх питаннях. Серед керівництва коаліції – колишні командири, яких утримував Іран. І рух «Аль-Хікма», і коаліція «Аль-Фатх» підписали коаліційну угоду з блоком «Саірун» проповідника Муктади Ас-Садра, що свідчить про ще більше посилення іранського впливу в Іраку та націоналістичного характеру нової влади, яка буде занурена у власні внутрішні проблеми.

Лідер технократичного шиїтського руху «Аль-Хікма» Аммар Аль-Хакім

Чимало бійців Сил народної мобілізації були саме з південних регіонів Іраку. Коли у 2014 році терористи «Ісламської держави» безпосередньо загрожували взяттям Багдада, шиїти виявилися єдиними, хто зумів об`єднатися всупереч своїм розбіжностям у єдину потужну військову силу. Тепер уже легендарна відозва верховного аятоли Іраку Алі Ас-Сістані з провінції Кербела до усіх мусульман призвела до формування Сил народної мобілізації, які разом з урядовими військами відкинули бойовиків «ІД» від іракської столиці. Зараз, коли війна завершилася, осад від неї лишився, а населення почало задавати питання, які не ризикнули піднімати під час війни: чому шиїтські південні регіони мають платити за північні та західні сунітські та курдські землі? Або: терористи «Ісламської держави» сформувалися на базі сунітських антиурядових угруповань у провінціях Анбар і Салах-ед-Дін, а чимало населення їх підтримували, а наші хлопці за це помирали. То чому ж ми маємо зараз витягувати всю економіку на собі, а уряд навіть не хоче виділяти нам гроші? Власне, саме тому коаліція «Аль-Фатх» отримала найбільше голосів саме на півдні, як і решта шиїтських політичних сил – блок «Саірун» і рух «Аль-Хікма».

Лідер технократичного блоку «Саірун» Муктада Ас-Садр та голова про-іранської коаліції «Аль-Фатх» Хаді Аль-Амірі на прес-конференції у Багдаді

Фото: Financial Tribune

 Курди та суніти також представлені цілою купою політичних партій і рухів. На відміну від шиїтів, вони є найбільш розрізненими, що не дозволяє їм нормально конкурувати на виборах. Але оскільки вони не дуже сильно впливають на ситуацію з протестами на півдні, то на них зупинятися я не буду.

Парламентські вибори в Іраку стали однією з політичних причин протестів. Перемога на виборах позасистемних, технократичних сил, які виїхали на виборах за рахунок протиставлення самих себе традиційному іракському дискурсу «я – суніт, ти – шиїт», продемонструвала стомленість місцевих жителів від еліт, які керують країною вже 15 років поспіль. Зміна поколінь, погіршення гуманітарної ситуації, економічна криза, спустошлива війна з терористами «ІД» — все це зумовило низьку явку на виборах і вибір кандидатів не за їхньою етно-релігійною належністю. Це новий тренд, який мало хто помітив на Близькому Сході – поступова відмова від релігії і етнічності як домінуючого фактору електоральних настроїв. Для молоді вже не має різниці, ким є кандидат – курдом, арабом, туркоманом. Він має вирішити проблеми (або переконати виборців, що їх вирішить), які вони бачать щодня. Така зміна поставила у незручне становище чимало політиків старих еліт, які не хочуть опинитися на вулиці, а тим більше за гратами. Звідси й затягування процесу коаліційних переговорів. Старій гвардії абсолютно не подобається перемога коаліції «Саірун» проповідника Муктади Ас-Садра. Його лівацька, антикорупційна агресивна націоналістична риторика не влаштовує абсолютно усіх: США (занадто антиамериканський), партію «Дава» (особисто обіцяв кинути за грати Нурі Аль-Малікі), курдів (особиста неприязнь до лідерів курдських «старих еліт» Барзані та Талабані), сунітів (про-іранське минуле Ас-Садра і його війни з сунітами), Іран (занадто про-іракський), Саудівську Аравію (занадто про-іранський), Сирію (критикував Башара Асада), Росію (недостатньо проросійський) тощо.

Тому кожна з політичних сил намагається змінити ситуацію на свою користь, кожен по-своєму: перекупити переможців виборів, зірвати процес коаліційних переговорів, визнати вибори сфальсифікованими, розкачати ситуацію через протести, запровадити санкції, спровокувати економічну чи політичну кризу. А тепер накладемо все це на ситуацію у південному Іраку.

Саудівська Аравія, прекрасно усвідомлюючи, наскільки катастрофічним для неї буде коаліція у складі чотирьох переважно шиїтських політичних сил, серед яких будуть про-іранські «добробати», опирається на сунітську меншість на півдні Іраку. Особливо багато їх у місті Басра (близько 45% населення), звідки й почалися протести. Також саудити намагаються переконати сунітські політичні партії, які пройшли до парламенту, об`єднатися у єдину коаліцію, яка матиме понад 50 депутатів, і претендуватиме на те, щоб стати доволі великим гравцем у новому уряді. Але для цього потрібен час, і значить необхідно затягувати переговори. Тому не дивно, що більшість про-саудівських і про-турецьких політиків ініціювали перерахунок голосів і визнання результатів виборів недійсними (це рішення пізніше скасував Верховний суд Іраку).

Іран, побоюючись іракського націоналізму Муктади Ас-Садра, намагається оточити його своїми людьми та встановити з ним контакти через людей, знайомих з Ас-Садром з часів, коли він жив у Тегерані у вигнанні. Так у коаліції з Ас-Садром опинилися рух «Аль-Хікма» та блок «Аль-Фатх». А інші шиїтські лідери в унісон повторюють те, що каже Ас-Садр, і всі виступили єдиним фронтом на боці протестувальників на півдні, навіть на шкоду деяким чиновникам, які стоять на чолі місцевих адміністрацій. Тегеран просто «злив» їх в обмін на те, щоб втримати Ас-Садра біля себе та переконати його у тому, що він йому не ворог, а союзник. Для Ірану лояльна коаліція в Багдаді – тріумф їхньої регіональної стратегії побудови шиїтського півмісяця до Середземного моря та гарантія стримування саудівсько-еміратського та американського впливів.

Сполучені штати мало що можуть вдіяти, окрім як намагатися лишити при владі прем`єр-міністра Хайдера Аль-Абаді, який став їхнім надійним партнером. Але нинішні протести становлять пряму загрозу як для самого Абаді, так і для американських компаній у нафтовому секторі Іраку. Відтак, Вашингтон опинився перед дилемою: намагатися розкачати ці протести у шиїтському «хартленді» про-іранських сил проти Тегерану або ж допомогти їх заспокоїти, щоб не погіршувати ситуацію в країні ще більше.

Куди заведе новий конфлікт?

Протести на півдні Іраку викрили, наскільки критичною є соціально-економічна ситуація в країні. Ресурсна криза в Іраку не є унікальною. Глобальні екологічні проблеми створюють нові виклики для регіональних еліт по всьому Близькому Сходу. Але старі політики, які звикли мати справу з традиційними проблемами, немов би не помічають цього. Гостра ресурсна криза у Єгипті лише зараз – на другий термін правління президента Абдель-Фаттаха Ас-Сісі – змусила політиків задуматися над майбутнім країни. Але вони все одно більше надають уваги тому, від кого вони отримають більше грошей на армію і як убезпечити себе від кримінального переслідування. Аналогічна ситуація в Іраку. Протести на півдні показали, що проблеми загальнонаціонального характеру досягли критичної маси, і це лише перший дзвіночок. А вибори 2018 року продемонстрували стомленість населення від еліт і попит на радикальну зміну не просто політичного курсу, а самого смислового змісту іракського внутрішньополітичного та соціально-релігійного дискурсу.

Обіцянка прем`єра Хайдера Аль-Абаді виділити 3,5 млрд. доларів на розвиток південних регіонів, запровадження комендантської години та арешти відображають обмеженість сприйняття старими елітами ситуації в країні.  Вони знову і знову діють одними й тими самими методами. Між тим, вони відмовляються (або не спроможні) визнати одну істину: проблема південного Іраку не так політична, як соціальна та природна. Вона піде не спад восени разом зі спадом температури. Однак наступного літа знову повернеться, і так допоки державні інституції остаточно не впадуть, хоча насправді сьогодні Ірак мало нагадує стабільну повноцінну державу.

Чимало також залежатиме від подальших переговорів з формування коаліції та дій нової влади. А загальний регіональний геополітичний фон, який нині стрімко погіршується убік гарячої фази регіональної війни, може знову зробити з Іраку поле битви. Але цього разу, на мій погляд, країна не витримає, а система, яку породила давно забута епоха 100 років тому, остаточно зруйнується.

Фото: Протестувальники у центрі міста Басра, 15 липня, The National

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.


Загрузка...


Комментирование закрыто.