Битва за Південну Сирію: інтереси та цілі основних гравців

Ілія Куса, Український інститут майбутнього, "Хвиля"

voyna-v-yuzhnoy-sirii-25-iyunya-2018

Протягом останніх кількох місяців у Сирії повним ходом тривала підготовка урядових сил до наступу на Південну Сирію – один з останніх у країні великих анклавів антиурядових сил. Мова йде насамперед про дві сирійські провінції – Кунейтра на заході та південному заході, а також Дараа на півдні. Обидві частково перебувають під контролем різноманітних антиурядових угруповань, об`єднаних у коаліції. Битва за ці території давно планувалася сирійським урядом та їхніми союзниками у Тегерані та Москві. Однак до цього моменту необхідних ресурсів і часу на підготовку такої складної операції не було. До того ж, були більш нагальні проблеми – терористи «Ісламської держави» на сході, бойовики «Аль-Каїди» на півночі, про-турецькі фракції на північному сході та купа невеликих анклавів антиурядових сил довкола столиці Сирії Дамаска.

Ситуація змінилася після поразки бойовиків у битві за Східну Гуту під Дамаском, яка тривала з лютого по квітень 2018 року. Цей бій підвів риску під загальною Дамаською військовою кампанією урядових сил, яка тривала з 2011 року. Східна Гута була останнім з 13 анклавів антиурядових сил довкола столиці і найбільшим з них. Цей стратегічно важливий регіон зв’язував чимало сирійських військ і техніки та не давав можливості використовувати їх на інших напрямках. Остаточно ситуація навколо Дамаска стабілізувалася після розгрому терористів «Ісламської держави» у південних околицях столиці у квітні-травні цього року. Всі ці операції вивільнили значні військові та фінансові ресурси, які можна було використати для планування інших операцій і звернути увагу на тих регіонах, які до цього моменту лишалися законсервованими у межах локальних і регіональних домовленостей. Ці ж регіони були і найскладнішими, адже там перетиналися інтереси одразу кількох регіональних і глобальних гравців сирійської шахівниці. Власне, саме тому вони й були заморожені і на них воліли не звертати увагу «до сприятливого моменту». Вочевидь, цей момент для Південної Сирії настав.

Провінція Дараа багатьма вважається «колискою революції», якщо, звісно, те, що відбувається в Сирії, можна назвати «революцією». Саме тут у 2011 році спалахнув той самий локальний конфлікт між частиною місцевою громади та губернатором провінції, який використали як привід розгорнути масштабну проксі-війну у тій формі, в якій ми бачимо її зараз. Щойно тут розпочалися бої, південний сирійський кордон з Йорданією був захоплений, і він лишається відкритим до сьогоднішнього дня. Саме цей фактор став визначальним, коли регіон почали накачувати зброєю і ситуація остаточно вийшла з-під контролю. Дараа – дуже важливий регіон для Дамаска. Це місце, яке пов`язує сирійську столицю з Йорданією і дає їй доступ до траси на Амман. Крім того, саме Дараа є ключовою частиною так званого «йорданського маршруту» поставок зброї у Сирію. Він лишається одним з основних, по якому Саудівська Аравія, ОАЕ, Бахрейн, США та частина країн ЄС поставляли зброю антиурядовим угрупованням, починаючи з другої половини 2011 року.

Провінція Кунейтра на заході та південному заході Сирії – стратегічно важлива для Дамаска територія, яка прилягає до окупованих Ізраїлем Голанських висот.  У 2012 році терористи угруповання «Фронт Ан-Нусра» (сирійське відділення «Аль-Каїди») у союзі з іншими фракціями захопили базу миротворців ООН на Голанських висотах. З того часу вони використовують цю територію як платформу для завдавання ударів по позиціях урядових сил у провінції Кунейтра. З півдня провінції загрожують бойовики на південному заході провінції Дараа. Кунейтра – головний форпост сирійських військ на кордоні з Ізраїлем. Боротьба за Голанські висоти між Сирією та Ізраїлем триває з 1967 року. Хоча активних бойових дій обидві сторони не вели вже понад 30 років, це питання лишається однією з основних перешкод у сирійсько-ізраїльських стосунках. На численних мапах у Сирії Голанські висоти входять до складу провінції Кунейтра. У свою чергу, Ізраїль вважає їх своєю територією після окупації 1967 року та анексії у 1981 році. Для Ізраїлю Голанські висоти – це буферна зона, а для Сирії провінція Кунейтра – платформа для потенційного удару по східних кордонах Ізраїлю у спробі повернути Голани силою.

Битва за Південну Сирію – одна з останніх широкомасштабних наступальних операцій сирійських військ за останні півроку. Її особливість полягає у тому, що у цьому регіоні перетинаються інтереси багатьох держав. Через це підготовка урядових сил до наступу затягнулася аж на кілька місяців.

voennaya-situatsiya-v-sirii

Військова ситуація у Сирії станом на 21.05.2018 (Червоним – під контролем уряду; Зеленим – під контролем антиурядових сил; Жовтим – під контролем курдів; Фіолетовим – окуповані Туреччиною території; без кольору – під контролем терористів «Ісламської держави»)

Для Дамаска повернення під контроль південних регіонів – ключова умова для закриття південних та південно-західних кордонів. Це відповідає стратегії сирійського уряду, яка полягає у максимальному відновленні статусу-кво до 2011 року. А для цього необхідно ліквідувати всі антиурядові анклави, відновити контроль над кордонами та вивести всі іноземні війська, насамперед – американські та турецькі. Те, що сталося з північною Сирією – найгірший сценарій для Башара Асада та генералітету, який його оточує. Торгівля територіями у стилі Росії та окупація земель з подальшим створенням ворожої до центру адміністрації на довгу перспективу у стилі Туреччини є неприйнятними для сирійського уряду відносно південних регіонів. Єдиним вирішенням проблеми Дамаск бачив у силовому поверненні територій під свій контроль.

Для Росії, яка також втягнулася у битву за Південну Сирію, прикриваючи сирійські війська з повітря, ліквідація анклаву на півдні – це успішна політична та дипломатична гра. Протягом усієї війни у Сирії Москва намагалася (на відміну від Ірану) зберегти нормальні відносини з Ізраїлем та Йорданією. Єдиною перешкодою, яка заважала Росії зосередитися на військовій операції на півдні, лишався Іран. Росіянам, як  і ізраїльтянам, посилення іранського впливу у Південній Сирії абсолютно не вигідне. Ліквідація антиурядового анклаву бойовиків з подальшим закріплення про-іранських сил на кордонах з Ізраїлем і Йорданією може спровокувати новий конфлікт на заході та півдні Сирії, який абсолютно не потрібен Росії. Відтак, офіційна Москва обережно балансувала між інтересами Ізраїлю (без якого стабілізація цього регіону неможлива), Йорданії (нейтралітет якої полегшив би військову операцію), США (діє у зв’язці з Йорданією і постачає зброю і фінанси місцевим бойовикам), Ірану (від позиції якого залежала сама можливість здійснити операцію) та Сирії (умовити Башара Асада вдарити саме по цій частині Сирії, а не по півночі). Такі маневри зайняли багато часу, але зрештою, Росія добилася свого. Зараз від того, наскільки плавно та швидко проходитиме операція, залежатиме майбутня позиція РФ у Сирії.

Для Ізраїлю провінції Дараа та Кунейтра – це потенційні буферні зони, які можуть відділити стратегічно важливі для Тель-Авіва Голанські висоти та про-іранські сили, які ймовірно можуть розміститися уздовж кордону. Саме з цією метою Ізраїль з самого початку підтримував антиурядові угруповання з коаліцій «Тахрір Аш-Шям» та «Південний фронт». Основний інтерес Ізраїлю підтримувати місцевих бойовиків полягав у тому, щоб не допустити перетворення Західної та Південної Сирії на другий Південний Ліван з численними базами «Хезболли» та інших про-іранських проксі на своїх кордонах.

Йорданія у контексті військової операції у Південній Сирії – ключ до стабілізації регіону. Довгий сирійсько-йорданський кордон довгий час був відкритий, і через нього до Сирії потрапляли зброя, медикаменти, бронетехніка, армії найманців, боєприпаси, продовольство тощо. Офіційний Амман з 2011 року у своїй сирійській політиці йшов у фарватері Сполучених Штатів. Йорданія була і лишається одним з важливих союзників США у регіоні, через якого Вашингтон має можливість впливати на ситуацію у Сирії, підтримуючи місцеві антиурядові фракції зі складу колишньої Вільної Сирійської Армії (ВСА). Однак у 2016 році по мірі того, як у Йорданії погіршувалася соціально-економічна криза, а сирійські біженці дедалі більше ставали фінансовим тягарем для королівства, Амман вирішив самоусунутися від процесів у Сирії. Прихід до влади у США Дональда Трампа та згортання ним у 2017 році програм ЦРУ по фінансуванню і тренуванню місцевих бойовиків ще більше переконав Йорданію у тому, що ситуацію необхідно змінювати. Тому Амман закрив кордони та перестав надавати підтримку бойовикам коаліції «Південний фронт», хоча через Амман і надалі перекидали зброю до південних регіонів Сирії. Внутрішні соціально-економічні проблеми королівства та погіршення безпекової ситуації змусили йорданські еліти переосмислити свої інтереси у Сирії. Відтак, зараз відновлення сирійським урядом контролю над своїм кордоном – цілком прийнятний сценарій для Аммана. У ньому вони вбачають можливість повернути сирійських біженців назад додому і позбавитися цього небезпечного фінансового тягаря та джерела нестабільності та екстремізму. Єдиним ризиком для Йорданії лишається нова хвиля біженців внаслідок ескалації протистояння у Південній Сирії.

Інтереси Ірану на півдні та заході Сирії були частиною їхньої анти-ізраїльської регіональної політики. Для іранських сил ліквідація великого анклаву бойовиків у Південній Сирії стала б можливістю для посилення своєї військової присутності та розбудови інфраструктури на східних кордонах Ізраїлю біля Голанських висот. Подальше з`єднання цих територій з південним Ліваном для покладання прямих комунікаційних зв`язків з тамтешніми базами «Хезболли» завершилося б оточенням Ізраїлю з двох боків одночасно. Крім того, такий результат зменшив би вплив Росії як основного конкурента Ірану у боротьбі за контроль над Дамаском.

Підготовка до початку військової операції розпочалася ще у середині квітня. До початку травня Вище військове командування Збройних сил Сирії вже склало список підрозділів, які братимуть участь у наступальній операції на півдні країни. Однак дві проблеми змусили відкласти заплановану на травень операцію.

situatsiya-v-yuzhnoy-sirii-27-maya-2018

Ситуація у Південній Сирії станом на 27.05.2018 (Червоним – під контролем уряду; Зеленим – під контролем антиурядових сил; Синім – окуповані Ізраїлем Голанські висоти; Чорним – під контролем терористів «Ісламської держави)

Перша – недвозначний натяк на те, що США та Ізраїль не допустять посилення іранських сил на західних сирійських кордонах внаслідок наступу. Побоювання Росії і Сирії від того, що вони дійсно втрутяться на боці антиурядових сил, як це вже бувало не раз, були із самого початку. Але коли інформація про підготовку сирійських військ з`явилася у ЗМІ, Вашингтон і Тель-Авів застерегли сирійську владу не починати наступ, погрожуючи завдати ударів на випередження. Така позиція переконала Москву у необхідності дипломатично підійти до розв`язання кризи та уникнути великого конфлікту у Західній Сирії.

Друга проблемапостійні набіги терористів «Ісламської держави» на позиції сирійських військ на сході країни. Пустельний анклав бойовиків, який лишився після розгрому угруповання у 2017 році, досі заважав урядовим силам. З боку Сирійської пустелі терористи часто блокували траси, нападали на міста та селища на узбережжі річки Євфрат і загрожували перебоями у поставках продовольства, боєприпасів і підкріплення. Протягом останніх 2 місяців цей анклав почав «просочуватися» у провінцію Ас-Суейда на південному сході Сирії. А у травні відбулася перша реальна спроба терористів відбити назад стратегічне місто Аль-Букамаль на кордоні з Іраком. Це змусило сирійську армію відкласти наступ у Південній Сирії і зосередитися на знищенні останніх груп терористів у пустелі на сході.

25 травня сирійська армія з гелікоптерів розкидала над Південною Сирією листівки з закликом до бойовиків скласти зброю і здатися. Згодом розпочалися мирні переговори. Уряд намагався полегшити собі задачу та переконати бодай частину антиурядових фракцій у добровільній здачі територій без бою. В обмін за це пропонували амністію або евакуацію з усім спорядженням на північ Сирії.

Крім того, у такий спосіб уряд сподівався, що переговори посіють недовіру між самими бойовиками та призведуть до розколу в антиурядовому русі. Це було логічно й з огляду на те, що сирійським військам на півдні Сирії протистояла на якась монолітна сила, а кілька десятків різноманітних антиурядових угруповань, об`єднаних у коаліції. Дві найбільші – коаліція «Тахрір Аш-Шям» та коаліція «Південний фронт», хоча й воювали разом, але мали різне ставлення до Дамаска і взагалі до війни. Перші поєднували понад 80 ісламських екстремістських фракцій і очолювалися терористами «Аль-Каїди». Їх фінансували нафтові монархії Затоки. Другі були переважно вихідцями з колишньої Вільної Сирійської Армії і мали не такі радикальні позиції щодо переговорів з урядом. Допомогу вони отримували від Ізраїлю, США, Йорданії і країн ЄС. Ну і найважливіше – «Тахрір Аш-Шям», оскільки вважається терористичною організацією, не є стороною режиму припинення вогню у Сирії. А «Південний фронт» підписали угоду про перемир`я і навіть брали участь у мирних переговорах по Сирії в Астані, отримавши якусь частину зовнішньої легітимності.

Однак переговори дали лише часткові результати. Вони дійсно спровокували купу конфліктів усередині антиурядового руху на півдні, який намагався об`єднатися в єдину військову структуру для протистояння наступу урядових сил. Тим самим сирійська влада фактично «вбила» всі їхні зусилля з об`єднання, затягнувши частину бойовиків у переговори з собою. Але далі перемовини не пішли. 6 червня у провінції Дараа терористи коаліції «Тахрір Аш-Шям», невдоволені тим, що їхні побратими з інших фракцій ведуть активні переговори з Дамаском, вбили Закарію Аль-Амьяна – одного з членів делегації бойовиків «Південного фронту», яка вела переговори з урядом. Це та подальші кілька вбивств (у тому числі вбивство лікаря Муси Аль-Канбаса, який вів переговори від імені влади) зірвали перемовини вже у середині червня.

siriyskie-voennyie

Сирійські військові піднімають національний прапор у регіоні Аль-Ляджат у провінції Дараа

З іншого боку, провальними стали й спроби самих бойовиків об`єднатися у єдину структуру під одним командуванням для відбиття наступу сирійської армії. На початку червня коаліції «Південний фронт» і «Тахрір Аш-Шям» підписали угоду про об`єднання у єдину «Армію спасіння». Однак згодом між ними стався конфлікт (у тому числі через питання доцільності переговорів з Дамаском) і фактично ця структура лишилася існувати лише на папері.

Для успішного проведення наступальної операції на півдні необхідно було розв`язати лише одне питання, що було принциповим для усіх – іранська військова присутність. Це дуже добре усвідомлювали насамперед у Москві, де ще у травні розпочалися активні дипломатичні маневри з тим, щоб нейтралізувати цей фактор і вибити в інших гравців мовчазну згоду на початок військової операції. Зрештою, це розуміли (кожен по-своєму) й у Ізраїлі, Йорданії і США.

Після того, як сирійська армія завдала поразки антиурядовим угрупованнями у битві за Бейт-Джин на заході провінції Дамаск у березні цього року, плани Ізраїлю зі створення 30-кілометрових буферних зон у провінції Кунейтра остаточно накрилися. Без анклаву бойовиків у Бейт-Джині у них не було жодного шансу прорвати лінію оборону урядових сил у Кунейтрі та захопити більше території для створення такого буферу. Відтак, у Тель-Авіві усвідомлювали – щодалі триватиме конфлікт, тим дорожчим він буде для самих ізраїльтян. А спроби лобіювати в ООН визнання анексії Голанських висот, мотивуючи це нездатністю сирійського уряду їх утримувати, також не давали результатів. До того ж, хоча Ізраїль цілком влаштовувала присутність терористів «Аль-Каїди» на Голанах, звідки вони били по позиціях сирійських військ, це може стати проблемою у майбутньому. Зокрема, це стосується проникнення екстремістів до палестинських земель.

Багато чого також залежало від позиції Сполучених Штатів. Після того, як до влади у Вашингтоні прийшов Дональд Трамп, американський вплив у Сирії значно зменшився, а підтримка антиурядових сил різко скоротилася. Це призвело до ще більшого послаблення бойовиків і їхньої спроможності вести наступальні операції проти урядових сил. А Трамп недвозначно заявляв, що війна в Сирії для США – занадто дорога справа і він хоче вийти з неї. Питання лише – коли і на яких умовах? Така позиція ще більше переконувала Ізраїль у тому, що чекати активної підтримки від США у конфлікті в Сирії не варто. А самоусунення від підтримки антиурядового руху ще і Йорданії остаточно переклало весь тягар за це на Ізраїль.

У самому Дамаску також розуміли: якщо вони хочуть повернути Південну Сирію під свій контроль, необхідно прибрати головний подразник – Іран і його проксі-сили. Попри тісні (і кращі, аніж з Росією) відносини між Сирією і Іраном, для президента Башара Асада та його оточення надмірне посилення будь-кого зі своїх захисників і фінансистів – неприйнятне, адже це залишить країну у стані зовнішнього управління на довгий час, а це абсолютно не корелюється з бажаннями населення та еліт, просякнутих арабським націоналізмом. Крім того, відсутність іранців – це можливість для сирійців самим розібратися зі своїми «побратимами» на півдні, без участі зовнішніх гравців, які створюють додаткове роздратування у місцевого населення.

Для Росії такий розклад був ідеальним. Вони не лише отримали можливість домовитися з Ізраїлем, зберігши з ним нормальні стосунки, уникнути конфлікту зі США, а й стримали іранський вплив, відсунувши Тегеран від участі у боях на півдні та заході. Розбудова такого великого та складного «договорняка» під егідою РФ закріплює позиції Кремля у Сирії і гарантує, що саме Росія буде мати вирішальний вплив на південних і західних кордонах Сирії. А це так само й вихід на Йорданію – ринок, на який Москва давно намагається вийти, особливо у галузі ВПК.

Чому Іран прийняв ці умови – достеменно невідомо. Можливо, зміна політичної кон`юнктури та обставини змусили Тегеран, як і всіх інших, переглянути свою позицію щодо Сирії. Можливо, Іран пішов назустріч, усвідомлюючи, що іншого шансу не буде, а якщо вже й ліквідовувати анклав бойовиків, то нехай це робить лояльна і союзна йому сирійська армія. А можливо, внутрішні соціально-економічні проблеми в Ірані, пов’язані з виходом США з іранської ядерної угоди та відновленням санкцій, не дають змоги Тегерану виділити додаткові військові та фінансові ресурси для участі у наступальній операції. А якщо врахувати, що у випадку участі іранських сил у битву втягнуться Ізраїль і США, то битва б однозначно затягнулася і стала б занадто дорогою для усіх.

Зрештою, «човникова дипломатія» російських представників у регіоні дала свої плоди. Наприкінці травня Ізраїль та Іран провели таємні переговори щодо південних і західних регіонів Сирії. У той же день міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров заявив, що на південних кордонах Сирії будуть присутні лише сирійські регулярні війська. Аналогічну заяву зробив прем`єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху. А вже наступного дня сирійське командування почало перекидати війська на південь для початку операції. Поки тривала підготовка відбулися ще кілька раундів переговорів по лінії Росія-Йорданія-США та Росія-Ізраїль-Іран-Сирія. До середини червня сторони нарешті дійшли згоди. Хоча, звісно ж, жодних документів вони не підписували, але окреслити контури домовленостей цілком можна. Вони наступні:

  1. Іран зобов`язався не брати участі у битві за Південну Сирію. Його проксі у Сирії не підходитимуть до південних чи західних кордонів Сирії після завершення операції і лишатимуться у 30 та 45 км від них відповідно.
  2. В обмін на поступки Ірану, Ізраїль і США не втручатимуться у хід битви за Південну Сирію на боці антиурядових сил. Ізраїль може надавати гуманітарну допомогу територіями, підконтрольним бойовикам.
  3. Йорданія погодилася не реагувати на бої, закрити кордон і чекати на сирійську армію, щоб відновити роботу КПП і зв’язок з Дамаском. Після битви Йорданія і Сирія працюватимуть над поверненням сирійських біженців.
  4. Сирія зобов’язалася ліквідувати іррегулярні воєнізовані формування після завершення битви за Південну Сирію. Це стосується проурядового ополчення «Сили національної оборони», формування добровольців «Військовий Щит» і загони так званої «морської піхоти», сформовані з ветеранів і колишніх військових.
  5. Громадський порядок у Південній Сирії після завершення боїв охоронятимуть виключно регулярні війська і поліція.
  6. США пообіцяли розглянути можливість мирної передачі під контроль сирійського уряду прикордонного переходу «Ат-Танф» на сирійсько-йорданському кордоні на південному сході Сирії. Там зараз розташована американська військова база. Передача її під контроль уряду – вимога офіційного Дамаска в обмін на неучасть у битві Ірану.
  7. Сирія і Росія зобов`язалися зменшити вплив про-іранських сил у прикордонних землях і забрати у шиїтського руху «Хезболла» контроль над сирійсько-ліванським кордоном, щоб остаточно гарантувати, аби Іран не прив`язав провінцію Кунейтра до Південного Лівану.

Битва за Південну Сирію мала розпочатися 14 червня. За тиждень до цього Росія змусила «Хезболлу» передати контроль над сирійсько-ліванським кордоном регулярним військам. 8 червня Дамаск висунув ультиматум антиурядовим угрупованням на півдні: або вони здаються, або їх знищать. Час їм дали до 14 червня, коли командування планувало розпочати наступ. Однак проблеми з «Ісламською державою» на сході та несподівані спроби бойовиків на півночі прорватися до околиць міста Алеппо зірвали ці плани. Відтак, наступальну операцію посунули ще на тиждень.

situatsiya-v-yuzhnoy-sirii-25-iyunya-2018

Ситуація у Південній Сирії станом на 25.06.2018 після того, як сирійська армія взяла під контроль регіон Аль-Ляджат (Без кольору – під контролем уряду; Зеленим – під контролем антиурядових сил; Пунктиром – захоплені сирійською армією території; Чорним – під контролем терористів «Ісламської держави»)

18 червня президент Ірану Хасан Роухані запропонував вивести з Сирії військових радників і частину контингенту. Це було частиною домовленостей між РФ, США, Іраном та Ізраїлем щодо Південної і Західної Сирії. Це була перша заява від Тегерана, в якій вони допустили можливість виведення своїх сил (принаймні, їх частини) з території Сирії.

Офіційно битва за Південну Сирію розпочалася 22 червня. У ній взяли участь десятки тисяч сирійських військових і сотні одиниць бронетехніки. З повітря урядові сили прикривали російські літаки. Загалом, у битві беруть участь:

  • Елітні підрозділи «Тигрів» під командуванням легендарного генерал-майора Сугейля Аль-Хасана;
  • 39-а, 40-а та 42-а бригади 4-й механізованої дивізії під командуванням генерала Магера Асада – брата президента;
  • 15-а бригада 5-ї бронетанкової дивізії;
  • 15-а бригада спеціальних військ;
  • 105-а та 106-а бригади Республіканської гвардії;
  • Палестинська визвольна армія (палестинські загони в структурі ЗС Сирії);
  • Сили національної оборони (проурядове ополчення);
  • Воєнізовані загони племен з провінції Ракка;
  • Воєнізовані загони Сирійської Соціал-Націоналістичної Партії;
  • Бригади «Аль-Кудс» (арабсько-палестинські загони з міста Алеппо у структурі ЗС Сирії).

Перший бій розпочався з потужного удару сирійських військ по північно-східній частині провінції Дараа. Цей регіон відомий як Аль-Ляджат. Головним бастіоном антиурядових сил тут є місто Бусра Аль-Харір, яке дає доступ на південь до ще одного важливого населеного пункту – Аль-Хірак. Контроль над останнім – це ключ до сирійсько-йорданського кордону, до якого сирійська армія і планує прорватися.

За один тиждень урядові війська зачистили від бойовиків понад 400 кв. км території і зайняли весь регіон Аль-Ляджат. 23 червня бойовики через підконтрольні їм ЗМІ повідомили, що отримали листа від Вашингтона, у якому США заявили, що не допомагатимуть їм у боях. У подальші кілька днів Ізраїль та Росія ще раз повторили, що кордони Південної Сирії контролюватимуться виключно сирійськими військами. Так сторони конфлікту розміняли місцеві угруповання, захистивши свої інтереси в одному регіоні Сирії. Власне, це яскравий приклад того, як зміна глобальної обстановки змусила сторони переглянути свої пріоритети та домовитися між собою заради політичних бонусів або щоб уникнути великої війни, яка насправді нікому не потрібна.

Зараз сирійська армія продовжує наступ на півдні Сирії і вже відкрила два фронти – у місті Дараа та західніше від нього. Понад 50 населених пунктів повернуті під контроль уряду, включаючи стратегічні міста Бусра Аль-Харір, Аль-Хірак, Ібта, Даель і Тафас. Останні три розташовані уздовж траси Дамаск-Дараа, яка з`єднує столицю з південними регіонами. Уся північно-східна частина провінції Дараа – зачищена від антиурядових сил, уперше з 2011 року. Решта земель на півдні ближче до кордону з Йорданією – погодилися укласти мирну угоду про національне примирення з Дамаском.

situatsiya-v-yuzhnoy-sirii-30-iyunya

Ситуація у Південній Сирії станом на 30.06.2018 (Без кольору – під контролем уряду; Зеленим – під контролем антиурядових сил; Пунктиром – захоплені сирійською армією території; Чорним – під контролем терористів «Ісламської держави»)

На черзі – бій за провінцію Кунейтра, який буде ще важчим, адже проходитиме прямо біля Голанських висот – чутливої для Ізраїлю території. І будь-яка невелика проблема може спровокувати конфлікт, якщо Ізраїль або Іран відчуватимуть, що хтось не виконує своїх зобов`язань, не кажучи вже про окремі сили в обох державах, яким вигідна конфронтація. Тому зараз головним питанням буде, чи зможуть сирійські війська повернути під контроль Південну Сирію так, щоб витримати хиткий дипломатичний баланс, який так старанно розбудовувала Росія.

Якщо бій за провінцію Кунейтра буде так само успішний, як і за провінцію Дараа, тоді сирійська армія поверне цей регіон до статусу-кво до 2011 року, відновить транспортні торговельні зв’язки з сусідньою Йорданією, вивільнить достатньо ресурсів для підготовки до останньої великої битви – за провінцію Ідліб на півночі.

Для Росії це означатиме тріумф їхньої дипломатії. Битва закріпить російський вплив у Сирії і посилить вагу росіян у Дамаску, відсунувши на другий план іранців. До того ж, Росія збереже нормальні відносини з Ізраїлем, отримає доступ і точки дотику з Йорданією і уникне конфліктів зі США напередодні саміту Володимира Путіна і Дональда Трампа 15 липня.

Іран, хоча й втратить можливість реалізувати свою омріяну стратегію розбудови військової інфраструктури навколо Ізраїлю, ймовірніше, відкладе план на стратегічну перспективу, віддавши ініціативу до рук сирійського уряду. Для Тегерана у нинішніх геополітичних умовах псувати стосунки з Росією і втрачати Сирію невигідно, а тому вони підуть назустріч і виступати особливо не будуть.

Ізраїль отримає свої гарантії невтручання іранців у битву та не дозволить їм посилитися на кордонах. Крім того, стабілізація ситуації у Сирії – цілком прийнятний варіант для Ізраїлю з погляду безпеки кордонів, особливо якщо не буде порушуватися питання Голанських висот. Коли битва завершиться, Ізраїлю буде легше моніторити пересування іранських сил на заході Сирії і він матиме можливість вимагати виведення військ Ірану з Сирії під приводом «завершення війни».

Йорданія, в умовах економічної кризи, відновить зв’язки з Дамаском і отримає шанс позбавитися біженців. Також Амман стане гарантом стабільності у південних регіонах Сирії та у провінції Кунейтра. Крім того, ліквідація анклаву бойовиків руками сирійських військ позбавить Амман від необхідності постійно витрачати купу коштів на посилення кордону для запобігання проникнення в країну екстремістів з коаліції «Тахрір Аш-Шям», пов’язаних з «Аль-Каїдою».

Нарешті, Сполучені Штати отродля подальших переговорів і можливої успішною моделлю «Як домовлятися з росіянами?» напередодні саміту 15 липня. Одночасно з цим, США й надалі зменшуватимуть свій вплив у Сирії без формального визнання своєї поразки. Виведення своїх військ і втрату підконтрольних їм територій вони зможуть спокійно пояснити «наступом кровожерливого Асада».

Єдиними, хто найбільше програють, будуть нафтові монархії Затоки на чолі з Саудівською Аравією. Адже з кожним новим ліквідованим анклавом бойовиків їхній вплив на ситуацію на місцях стає дедалі меншим. З іншого боку, враховуючи останні політичні тенденції у районі Затоки, для цих країн сирійська історія фактично завершена. Навіть провінція Ідліб, яка формально лишається основним анклавом антиурядових сил, який фінансується саудитами та еміратцями, вже фактично все більше курується Туреччиною, а не Ер-Ріядом. Тому для нафтових монархій Південна Сирія – це остаточний кінець їхньої 7-річної саги у Сирії.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» вFacebook, страницу автора в Facebookв Telegram

[print-me]
Загрузка...


Комментирование закрыто.