Лицемірна «міжнародна підтримка» України та потенційна суб’єктність українського народу

Україну вже б давно мала втомити лицемірна ситуація, що називається сьогодні «міжнародна підтримка України». Одразу хочу зазначити, що наявність лицемірності у «міжнародній підтримці» України не означає, що вона лицемірна на 100%. Не можна не відзначити щиру та стабільну міжнародну підтримку Польщі, Румунії чи держав Балтії, особливо Литви, інших держав Європи та світу. Але коли нам доводиться аналізувати підтримку ключових «партнерів» України, то доводиться сильно сумніватись у її щирості. І ситуація в Україні у цьому випадку не є для такої нещирості виправданням.

Історія розчаровує. Спочатку наші партнери змусили нас відмовитись від ядерної зброї і дали пусті гарантії безпеки. Потім вони манили нас європерспективами та розмінювали ці перспективи на вигоди у відносинах з Росією. Розтягували Україну на шпагат геополітичних відносин ЄС-Росія.

Потім усі вони вдало використали Революцію Гідності, щоб поставити нову Україну у політично-фінансову залежність та використати нас як приманку, як «підвішену курку» для російського агресора. Вони нам сильно «рекомендували» не захищати Крим, не захищати Донбас. Вони не дали реалізувати стратегію з повернення Криму, заставили підписати ганебні Мінські угоди. І летальну зброю не дали. І перспектив з НАТО не дали. І все ніби зараз нас.

Вони бавляться з історією про санкції. То нижня палата парламенту Франції, то Німеччина, то Австрія, то Угорщина чи Греція. І це при окупованих в результаті російської агресії Кримі та Донбасі, геноцидові кримських татар, десятках українських заручників в російських тюрмах. Нас заставляють ґвалтувати свою Конституцію через «особливий статус Донбасу» і «вибори на Донбасі» без контролю над державним кордоном, без безпеки, з російською армією та технікою. Набридли ці гидкі заяви то США, то Франції, то Німеччини, де вони розраховують на «конституційне самозґвалтування» України та на відновлення ділових, економічних чи політичних відносин з російським агресором. Далі і далі ґвалтувати чомусь продовжують «партнера» Україну, а не агресора Росію.

В Заходу є більш ніж необхідно інструментів, щоб змусити Росію вести себе у межах норм міжнародного права. Але вони їх не застосовують. Вони хочуть балансу. Хочуть, щоб Росія була достатньо слабкою, але не настільки, щоб відстати від України. Україна потрібна як «курка» під Росію, а Росія як «курка» під Китай. А ще щоб «курки» несли яйця, які Захід може прагматично споживати.

Що ще? Вони відтягували через Росію вступ в силу Угоди про Асоціацію, яку потім не врятували від гільйотини референдуму у Нідерландах. Вони сказали, що протягом 25 років ми не будемо членами ЄС. І НАТО так само напевно. Наш партнер Німеччина проти спільних з нами НАТівських навчань «Анаконда-2016». Вони відтягують саміти з нами (через референдум Британії, що теж приниження), відтягують надання безвізового режиму з ЄС, своїми умовами заставляють українських політиків підвищувати тарифи на газ для населення та укріплювати брудний режим Порошенка (спочатку протекція Яценюка, а потім схвалення конституційного перевороту Порошенка-Яценюка-Гройсмана). Україна поступово стала «напівколонією» МВФ з офісами у Вашингтоні та Брюсселі.

Все це замість того, щоб заставити Порошенка впровадити реальні реформи, щоб запровадити реальні міжнародні механізми контролю та впровадження реформ, зокрема, прокуратури, судової системи, політичної системи, антикорупції, дерегуляції, деконцентрації, деолігархізації. Замість реформ їм більше до вподоби лояльність. На додачу до лояльності вічна можливість принижувати Україну. Можливість вічно тримати Україну слабкою, залежною і безвільною.

Отже, реальність цієї «міжнародної підтримки» проста:

1) Нас підтримують, бо це є екзистенційна необхідність Заходу. Наш крах не відповідає інтересам США, Європи, бо це означає перемогу Росії над Заходом.

2) Підтримка Заходу для України так само є екзистенційною необхідністю. Без підтримки Заходу нам не витримати військового та політичного тиску Росії.

3) З огляду на те, що для обох сторін співпраця є екзистенційною необхідністю, то Заходу треба припинити риторику ніби «міжнародна підтримка» України то якась жертва Заходу, якийсь надзвичайний крок, якесь надзусилля. Захід несе історичну відповідальність за ситуацію в Україні і від цієї ситуації напряму залежать інтереси Заходу. Тому для Заходу підтримка – це обов’язок, а не право. Захід зобов’язаний згідно з Будапештським меморандумом забезпечувати нам безпеку. А сьогодні безпека – це питання армії, економіки і так далі.

4) Ми для Заходу лише інструмент, а не партнер. З нами намагаються себе поводити не як з сильною незалежною державою, а як з іграшковою маріонеткою без волі. Ми об’єкт тиску, примусу, диктату, управління. На жаль, не суб’єкт. Вони нас підтримують. Політично і грошима. Але наш суверенітет і незалежність не мають ціни. Їх не можна купити, бо вони не продаються. Україна не товар.

5) Враховуючи що нас розглядають як інструмент, то наші інтереси, наші суверенітет і незалежність сприймаються як щось неважливе на фоні глобальних інтересів США, Європи і т.д.. Тобто усім, що важливе для нас, ці всі глобальні лідери не побояться без проблем пожертвувати чи розміняти. Такий розмін буде не тільки поразкою України, але й поразкою Заходу. Якщо Захід піде на такі розміни, то ілюзією є цінності, на яких Захід ніби-то побудований. Ілюзією буде Захід.

6) Вихід з цієї історії один. Якщо державі Україна не дозволяють стати суб’єктом з вирішення своєї долі, то цим суб’єктом доведеться стати українському народу. Наш суверенітет нам потрібен зовсім не для того, щоб гарантувати «еліті» право обкрадати нас і не для того, щоб дозволяти цій еліті здавати національні інтереси держави у своїх інтересах, або під міжнародним тиском. Носієм влади і суверенітету, з якої вона випливає, є народ, а не політичні еліти. Народ має унікальне право самому визначати, що є переходом «червоної лінії» суверенітету. Саме цим і керувався Євромайдан, коли на свій розсуд визначив, які аспекти суверенітету в руках Януковича втратили свою народну легітимність.

Нехай влада і західні партнери займаються одне один, нехай домовляються. Але потім саме народ на референдумах вирішить чи йому подобається те, що пропонується. А якщо нам не сподобається, то нехай вирішують як запропонувати щось таке, що український народ готовий буде сприймати. Санкції не можуть бути зняті поки хоча б один російський солдат чи найманець будуть на території Донбасу. Санкції не можуть бути зняті аж до деокупації Криму. Крапка.

Україна може провести вибори на Донбасі. Якщо забереться російська армія і найманці. Якщо буде відновлений контроль України нам державним кордоном, якщо буде забезпечена повна безпека. На Донбасі українського суверенітету, української влади, українських ЗМІ, українських законів вибори можуть бути проведені. В іншому випадку це неприпустима легалізація окупантів і неприпустиме створення умов для «особливого статусу Донбасу». Крапка.

І є ще один «референдум», який в Україні рано чи пізно доведеться провести. Після призначення нового уряду багато хто поспішив заявити, що політична криза в Україні вирішена. Та враховуючи той факт як саме був призначений новий уряд та те, що фактично коаліції Порошенко-Яценюк в Україні нема, вже можна впевнено стверджувати, що всі ці події заклали бомбу для ще більшого посилення політичної кризи. Всі провідні політичні гравці це усвідомлюють, а тому сприймають ці домовленості як паузу для підготовки до позачергових парламентських виборів. На сьогодні національний безпеці загрожують не ці вибори, а подальші дії представників «політичної еліти», що можуть кінцево знищити надію на побудову сильної реформованої української держави.

Чим пізніше ми проведемо вибори, тим більшими будуть негативні наслідки від них. Аналіз соціологічних опитувань на предмет можливого реваншу «регіоналів» на позачергових виборах свідчить про безпідставність побоювання про реальність такого реваншу в умовах як пропорційної, так і змішаної виборчої систем. Висунення аргументів проти дострокових парламентських виборів мають за собою не побоювання реваншу, а є застосуванням політичної технології тими, хто хоче залишити сучасну владну систему Порошенка-Яценюка незмінною, оскільки, самі ці політичні групи втрачають від виборів найбільше. Та питання не в тому чи втрачають окремі політичні групи. Питання в тому чи втрачає щось через вибори Україна. Українські політики на сьогодні в повній мірі заслужити на «всеукраїнський референдум» у формі дострокових парламентських виборів. В умовах лицемірної та двостандартної «міжнародної підтримки» України важко розраховувати, що імпульс радикального реформування прийде ззовні. Тому створення шансів для такого імпульсу реформування має прийти зсередини.