Інформаційний нудизм або коли чекати на інформаційну безпеку?

Державу без інформаційної безпеки можна прирівняти до індіанців епохи Кортеса. Намагатись протистояти інформаційно-розвинутим державам без елементарного інформаційного суверенітету теж саме, що в набедренній пов’язці протистояти латам. Відсутність інформаційної безпеки породжує внутрішню нестабільність, залежність від зовнішніх впливів і, як наслідок, курсування в фарватері іноземних інтересів. Інформаційно незахищені держави не спроможні доводити своїм громадянам необхідні позиції, не можуть сформувати достатній рівень підтримки своїх дій, і часто служать периферією для чужих інформаційних війн.

На жаль, саме до таких невдах можна віднести Україну, де протягом всього періоду незалежності влада так і не спромоглася прийняти базові нормативні акти щодо інформаційної безпеки. І на цьому тлі українські можновладці не перестають дивуватись низькому рівню підтримки вступу до НАТО, високій підтримці дій Росії в Грузії, перебування ЧФ в Криму тощо. Власне в чому ж суть інформаційної безпеки і чому у нас так складно її приймають?

Основи інформаційної безпеки

По-своїй суті інформаційна безпека – це захищеність інформаційного простору від несанкціонованого втручання. Тобто будь-яка інформаційна діяльність на території держави здійснюється виключно з її дозволу. В інформаційній безпеці можна виділити три складові: технічну, економічну та змістовну. Перша полягає в захисті основних технологій передачі та зберігання інформації, зокрема, каналів, передавачів, мереж, серверів тощо. Економічна складова полягає в захисті національних виробників інформаційних продуктів, створення їм передумов для конкурентно-спроможності. І змістовна виражається в захисті суспільства від поширення недостовірної або маніпулятивної інформації.

Якщо з першими двома все більш менш зрозуміло, то змістовна складова створює слизький ґрунт. Безпека та демократія складно співвідносяться, і де першість віддається одній, там поступається інша. В даному контексті, посилення ролі держави в боротьбі з недостовірною або маніпулятивною інформацією межує зі свободою слова. З одного боку, чи в праві державні органи визначати якість інформації? А з іншого, що робити, коли системно поширюється інформація на підрив легітимності влади та цілісності країни?

Розвинуті країни по різному вирішують проблему балансу свободи слова та безпеки. США та ЄС, наприклад, включають в інформаційну безпеку тільки технічну складову. В них створені спеціальні агенції, які надають рекомендації та сертифікують системи безпеки. Щодо змістовної складової, то якість інформації визначають не державні органи, а розвинуте громадянське суспільство. Незалежний моніторинг медіа-простору та оперативна реакція на можливі загрози здійснюється самим суспільством та його інститутами. Інший досвід представляє Росія. Тут основи інформаційної безпеки виписані в доктрині. Це комплексний документ, який визначає основні інтереси та загрози , а також напрями діяльності по їх забезпеченню. В російській доктрині змістовна складова досить завуальована за інтересами «духовного відновлення Росії». Власне, російський досвід є тим прикладом, де баланс між свободою та безпекою був втрачений на користь держави. Влада, яка контролює інформаційний простір, забезпечує собі не бачений для демократій рівень підтримки суспільства, але, водночас, вона проявляє нетерпимість до критики, що значно зменшує свободу слова.

Кожний досвід хороший для своїх умов. Стабільні західні суспільства не потребують додаткового втручання в інформаційну сферу, оскільки громадянські цінності забезпечують об’єктивність інформації. Натомість, для перехідних суспільств ситуація є значно складнішою, оскільки існує брак незалежних інструментів визначення об’єктивності та достовірності інформації. Це стосується й України, де інформаційні маніпуляції легко забезпечують підтримку тій чи іншій позиції. Власне, який досвід боротьби з інформаційними загрозами представляє наша держава?

Як не приймалась інформаційна безпека в Україні

Незважаючи на те, що жодних концептуальних документів по інформаційній безпеці досі не прийнято, це словосполучення не є новим для українських політиків. Про неї багато говорили на круглих столах, конференціях, форумах, однак, говорити і робити – це два різні процеси. І якщо до першого в нас багато охочих, то до реальних справ – ні рук, ні знань, ні бажань. Одною з не багатьох спроб законодавчо оформити інформаційну безпеку був законопроект «Про інформаційний суверенітет та безпеку» поданий в 1998 році і не розглянутий по сьогодні.

Великі сподівання на зміни в інформаційному захисті були після обрання Віктора Ющенка. Власне, першочергові завдання з відновлення цілісності українського суспільства вимагали від нього рішучих кроків саме в цій сфері. Однак, президент та новообрана команда більшою мірою зосередились на економічних питаннях. Все як в піраміді Маслоу – спочатку «їсти», а потім «безпека». Тому тільки в березні 2008 року в Секретаріаті та РНБО вирішили активно взятись за зміцнення інформаційної суверенності. Раїса Богатирьова доповіла Президенту про стан справ у інформаційній безпеці, і з доповіді виглядало, що він достатньо критичний. Так, на долю українських інформаційних продуктів припадає тільки 34 % від загальної кількості. Це означає, що за інші 66% українське суспільство збагачує іноземні держави. Зрештою, навіть з тих продуктів, які виготовляються в Україні, тільки 30% відсотків здійснено на українській мові. Не менш прикро виглядає ситуація з мовленням, де на Півдні та Сході повна перевага іноземних передавачів. Стурбований такою ситуацією гарант відразу видав указ «Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України», за яким на цілий ряд державних установ покладалися обов’язки виконання конкретних заходів. Серед них розробка концепції інформаційної політики і самої доктрини інформаційної безпеки, на які було відведено до 6 місяців.

Втім, ці строки вийшли ще на початку осені, а ні доктрини, ні концепції ми так і не побачили. Як запевняють в РНБО – доктрину розробили вчасно і подали в Секретаріат на розгляд. Тим не менше, ознайомитись з текстом документу наразі не можна — причин не пояснюють. Проте твердо пообіцяли, що обговорення громадськості буде мати місце. Важко в це повірити. І не тому, що влада намагається щось приховати, а тому, що судячи зі всього на інформаційну безпеку знову забили. Тільки проблем від цього зовсім не зменшиться, а навпаки.

Можливі дострокові вибори до ВР та обов’язкові президентські в чергове розгорнуть інформаційні баталії на території України. Без сумніву, більшість ресурсів кандидатів буде кинуто на захоплення інформаційного простору, і не виключно, що значна частина цих ресурсів буде залучатися зовні. Сьогодні навіть важко уявити, які провокації та ідеї будуть розділяти українське суспільство в підтримці тої чи іншої кандидатури, і масштаби загального конфлікту на тлі загострення економічної кризи. Однак, в одному можна бути впевненим: без елементарних основоположних документів про інформаційну безпеку, ми будемо беззахисні, відкриті, «голі» перед найсучаснішими засобами ведення інформаційних війн.

Автор: Віктор Андрусів