Сергій Дацюк: Глибинна причина вибіркового правосуддя та як її подолати

Коли в уяві громади справедливість після революції не досягається, революція повторюється знову і знову. Сьогодні українське правосуддя продовжує бути вибірковим, корумпованим і неефективним у соціальному плані.

Претензії української громади до правосуддя

Головні претензії української громади до українського правосуддя:

1) Злочинці Майдану, які вбивали чи віддавали наказ на вбивство мирних протестувальників, не покарані.

2) Злочинці ближнього кола Кривавого Президента – крадії з бюджету, організатори рейдерських захватів, бенефіціари пільгового використання інфраструктур, корумпуючі монополісти, розкрадачі корисних копалин – не тільки не покарані і здебільшого продовжуються свою незаконну діяльність, а ще й окрім того залишаються політиками, створюють нові політичні партії і мають всі шанси на інтеграцію в післяреволюційне суспільство так, ніби про них забули.

3) Корупціонери всіх рівнів виконавчої центральної та муніципальної влад залишились на своїх місцях і з посмішкою спостерігають за довгим створенням антикорупційних структур.

4) Високопоставленим злочинцям, з якими Президент домовився, система правосуддя заздалегідь повідомляє про підозру, влаштовує процедурну тяганину і зрештою дозволяє втекти з країни, а тих високопоставлених злочинців, з якими Президент не домовився, з порушенням закону і процедурних норм арештовують.

5) Система правосуддя залишається корумпованою для всіх простих громадян, які з нею стикаються, і не здатна до самоочищення.

Але найбільшого резонансу в контексті вибіркового правосуддя набула така обставина: олігарх, який прямо спонсорував війну на Донбасі, домовився з Президентом і залишається недоторканим, а олігарх, який захищав територіальну цілісність країни, опинився під ударом правосуддя з санкції Президента. Більш того, арешт одного з активних учасників АТО у розпал виборчої кампанії показує систему правосуддя як цинічно нехтуючу навіть елементарними уявленнями про справедливість.

Бажаючи нівелювати негативний суспільний резонанс після арешту активного учасника АТО і висунення звинувачень проти його політичної сили, яка бере участь у місцевих виборах, Генеральна прокуратура намагалася показати, що колишні регіонали теж нібито переслідуються в правовому полі. При цьому вона не знайшла нічого кращого, як всього лишень викликати на допит колишніх регіоналів у якості свідків. Але у суспільній свідомості це не рівноважні речі: реальний арешт і піар-акції ГПУ за участю злочинців попереднього владного режиму.

Але проблема тут не тільки у зростанні громадського протесту на фоні вибіркового правосуддя, проблема в Україні має загрозу суверенітету – українська еліта перестала цінити не тільки державу як апарат, але і територіальну цілісність як умову безпеки для свого бізнесу та політики, вона знайшла спосіб зберегтися у окремих територіальних анклавах, навіть якщо вони хаотизуються чи окуповуються. Отже вибіркове правосуддя свідчить про якісь більш глибинні проблеми, які призводять до загрози самому існуванню України як цілісного суспільства та території (ареалу його життя).

Що це за більш глибинні проблеми? Їх неможливо зрозуміти на рівні простих констатацій фактів чи навіть їх аналізів.

На поверхні лежить проста відповідь – в Україні неможливо встановити справедливе правосуддя, бо Президент-олігарх, уклав олігархічний консенсус про недоторканість з більшістю олігархів, а в Парламенті досі немає критичної кількості депутатів для проведення деолігархізації. Наслідок такого розуміння – необхідність перевиборів Президента і перевиборів Парламенту. Ці кроки безумовно потрібні, але проблема ще глибша.

Вибіркове правосуддя існує в Україні через те, що українська громада фактом Майдану прийняла рішення про заснування в країні інклюзивних інститутів, а українська еліта бажає зберегти екстрактивні інститути. Що це означає?

Концепція багатства та бідності 2012 року

В 2012 році в США була опублікована книга професора економіки Массачусетського технологічного інституту Дарона Аджемоглу (Daron Acemoğlu) та гарвардського політолога професора Джеймса Робінсона (James A. Robinson) «Why Nations Fail: The Origins of Power, Prosperity, and Poverty» (Crown Business, New York, 2012), що в перекладі означає «Чому нації помиляються: джерела влади, власності та бідності».

Концепція цієї книги за останні три роки настільки вплинула на світову суспільну думку, що її базове поняття «інклюзивність» потрапило в політичний дискурс не тільки США, але і в політичний дискурс ООН.

Концепція цієї книги побудована на критиці відомих теорій бідності: 1) країни бідні через географію, клімат, землю, природні копалини (це зовсім не про Україну, виграшну щодо майже всіх географічних умов та багатющу щодо майже всіх природніх ресурсів); 2) релігійно-культурні установки, що не сприяють економічному життю, наприклад, православна етика сильно програє протестантській етиці (в Україні є різні релігійні етики, але вона вже давно орієнтується на світські етичні норми); 3) некомпетентність лідерів (можливо більшою мірою стосується України, але не пояснює, чому лідери лишаються некомпетентними впродовж тривалого часу).

Автори пропонують теоретичний підхід, згідно з яким політичні еліти бідних країн вибирають поганий політичний курс тому, що реалізують, як їм здається, власні життєво важливі інтереси. Держави, що розвивають інклюзивні інститути повільно виграють в довгостроковій перспективі. Держави, що розвиваються екстрактивні інститути, можуть досягати швидкого зростання економіки, але не можуть його втримувати довго.

Автори пропонують концепцію розрізнення економічних та політичних інститутів двох типів – інклюзивних та екстрактивних.

Інклюзивні економічні інститути сприяють процвітанню, коли вони спираються на інклюзивні політичні інститути, які безпосередньо підтримують інклюзивну економіку. Тільки за умови такого багаторівневого зв’язку країни з такими інститутами бувають багаті. Екстрактивні економічні інститути можуть дати швидке зростання економіки, дуже часто локальне, але будучи поєднаними з екстрактивними політичними інститутами призводять до краху цих інститутів, а відтак і до краху економіки.

Інклюзивні політичні інститути обмежують монополізацію політичної влади і розподіляють її в спрямуванні на широке охоплення і плюралізм. Вони забезпечують рівновагу між централізацією та децентралізацією влади. Вони забезпечують спеціальні механізми для непримусової наступності влади. Екстрактивні політичні інститути концентрують владу серед небагатьох, вони спрямовані на певні ідею, релігію чи настанову. Вони здебільшого централізовані і не забезпечують механізмів непримусової передачі влади.

Відтак ці інститути мають принципову різницю щодо загальних характеристик.

Інклюзивні інститути: 1) добровільно залучаючі всіх; 2) самопідтримувані; 3) поступово еволюціонізуючі; 3) поступово розширювані на все суспільство по мірі того, як воно їх добровільно обирає. Інклюзивні економічні інститути, будучи пов’язаними з інклюзивними політичними інститутами, забезпечують повільний, але доволі стабільний (самопідтримуваний) розвиток за відсутності в суспільстві серйозних потрясінь.

Екстрактивні інститути: 1) де обрані визискують необраних; 2) підтримувані силовим чином; 3) де періоди мобілізації змінюються періодами стагнації; 4) які то встановлюють тотальний контроль над усім суспільством, то втрачають його. Екстрактивні економічні інститути забезпечують стрімкий розвиток і потім призводять до стагнації з двох причин: 1) періодична зміна технологій призводить до фундаментальних змін виробництва і втрати влади екстрактивною елітою, яка зазвичай не може пристосуватися до нових технологій; 2) постійна політична нестабільність створює загрози для економічного розвитку.

Отже ключовим у розрізненні цих інститутів є доступ громади країни до генерування національного багатства. Це включає доступ до різного типу ресурсів, вочевидь, перш за все, публічних ресурсів (природніх – корисних копалин, землі, водних ресурсів, атмосфери, космосу та штучних – інфраструктур, природніх монополій, технологій, знань і т.д.)

Інклюзивні інститути спрямовані на поступове залучення соціальної енергії всіх до генерування національного багатства. Екстрактивні інститути створюються елітою, яка вичавлює соціальну енергію решти громадян нібито для всієї держави, а насправді значним чином для себе.

В даному разі я доволі творчо транслюю концепцію цієї книги. Тому так само творчо розглядатиму цю концепцію щодо України.

Відтак вибіркове правосуддя є ознакою екстрактивних інститутів. В інклюзивних інститутах діє всеохопне правосуддя. Вибіркове правосуддя завжди сприймається суспільством як несправедливе і призводить до незадоволення, протестів і революцій.

Вибіркове правосуддя в Україні після революції здійснюється саме тому, що українська еліта все ще не прийняла рішення щодо створення інклюзивних інститутів. Принаймні терміну «інклюзивність» немає в українському політичному дискурсі, хоча мода на це слово у українських експертів уже з’явилася. Українська еліта сподівається зберегти екстрактивні інститути. Причому це її бажання настільки сильне і цинічне, що вона йде на все – на явну державну зраду, на олігархічні консенсуси, на угоди зі злочинцями та на уникнення їх покарання, на територіальні втрати країни, на зовнішнє управління і т.д.

Страшно робити неприємне узагальнення, але його потрібно зробити. Це бажання зберегти екстрактивні інститути дісталося нам у спадок від часів України в складі Росії та СРСР. Українці в своїй історії дуже гостро відчували приниження – хоч не могли його рефлексувати у філософії, але доволі вдало робили це в літературі.

В основі збереження екстрактивних інститутів лежить психічна схема ментальності – бажання бути паном через приниження холопів. Якщо в Україні пан не принижує холопів, то сама по собі влада, багатство та слава має невеликий сенс.

Інклюзивні інституті побудовані на уяві про рівність людей, про їх однакову здатність до творення національного багатства, про їх однакове право на владу, багатство та славу. Екстрактивні інститути побудовані на уяві про нерівність людей – є пани і холопи, пани мають змушувати холопів до праці, і головним засобом примусу до праці є бідність та приниження холопів. Тобто бідність та приниження є основним стимулом холопів стати панами. Ідея рівності з’являється всередині екстрактивних інститутів дуже рідко і важко, тому що вона має подолати психологічні бар’єри відношення «соціальний садизм» – «соціальний мазохізм».

Як створити інклюзивні інститути в Україні?

Як би не склалася ситуація з примусом до перетворення еліти, нам потрібні три речі: 1) Ясна і довгострокова установка громади на створення інклюзивних економічних та політичних інститутів в країні; 2) Жорстке блокування, відсторонення від влади, від багатства та від пошани тих представників еліти, які виступають за збереження екстрактивних інститутів, тобто створення екзистенційних викликів для садистичної еліти та через екзистенційне спонукання для мазохістичного суспільства задля зміни їх психічних схем ментальності; 3) Самостійність у творенні власних інклюзивних інститутів, повна незалежність у цьому процесі від західних структур і від спротиву Росії, яка обов’язково буде опиратися цьому процесу в Україні.

Аджемоглу і Робінсон показують, що країни «золотого мільярду» в минулому керувалися інститутами екстрактивного типу, але вони змогли перейти до інститутів інклюзивного типу. Вони змогли створити зародки інклюзивних інститутів і забезпечити їх розвиток. Трансформаційні процеси переходу інститутів одного типу в інший тип запускаються в кожній країні в особливих умовах, коли порушується інституційна рівновага. Такі умови автори називають критичними стиками. Перехід від інститутів одного типу до іншого автори називають інституційним дрейфом.

Одним з таких критичних стиків є ситуація з правовою системою і особливо з Генеральною Прокуратурою в Україні. Саме ця правова структура, тобто така, що безпосередньо діє на економічні та на політичні інститути, здатна або створити критичну масу еліти, яка створює та підтримує інклюзивні інститути, або здатна залишити ту критичну масу еліти, яка обстоює екстрактивні інститути.

Більше того в Україні не відбулося принципове рішення еліти – про необхідність інституційного дрейфу. Всі реформи не просто саботуються. Всі реформи, які навіть відбуваються, здійснюються таким чином, щоб не заторкнути головну якість економічних та політичних інститутів – їх тотально екстрактивний характер.

Податкову реформу, судову реформу та реформу правоохоронної системи, земельну реформу, оновлення влади та антикорупційну реформу, які заплановані в Україні, можна здійснити, зберігаючи екстрактивні інститути чи створюючи інклюзивні інститути. Ці установки не пропишеш в законах чи указах Президента. Ці установки мають бути в мізках тих, хто робить реформи. А мізки це люди, які або були піддані люстрації, або не були піддані люстрації.

Відтак виходить, що процес люстрації має бути більш масштабним, ніж це може здійснити Генеральна прокуратура. Люстрація це не помста колишнім владоможцям. Люстрація це не сприяння уникнення ними відповідальності за розкрадання бюджетів та корупцію. Люстрація має на меті привести до влади людей, які обстоюють саме інклюзивні інститути.

Давайте подивимося на децентралізацію в Україні. Ми маємо з точки зору співвідношення «центр-регіони» типову ситуацію екстрактивності центральної влади. Щоб змінити цю ситуацію потрібен процес, який називається децентралізація. Але неприйняття політичною елітою рішення про «інституційний дрейф» від екстрактивної форми влади «центр-регіони» до інклюзивної призвело до спроби фейкової децентралізації у вигляді голосування в першому читанні за нову редакцію Конституції.

Україні потрібна децентралізація для створення інклюзивного самоврядування, а це означає, що ручне управління центру структурою бюджету має бути знищено, основні пропорції часток державного та місцевих бюджетів зафіксовані законодавчо, принцип розподілу повноважень на користь місцевого самоврядування зафіксовані законодавчо, а всілякі форми тотального контролю центру за місцевою владою типу префектів знищені. Українська політична еліта навряд чи розуміла, що вона продовжує відтворювати екстрактивні інститути, не даючи змоги постати інклюзивним, але інтуїтивно вона продовжували здійснювати все те саме, що і до революції.

Давайте також подивимось на деолігархізацію в Україні. Сама по собі олігархія як олігополія є гранично екстрактивним інститутом. Деолігархізація це насправді декілька процесів: 1) послідовне скасування монополій зусиллями Антимонопольного Комітету; 2) послідовне відстоювання інтересів держави на підприємствах з тією чи іншою часткою державної власності; 3) повернення грошів з оффшорів – маєш власність в Україні, плати податки в Україні; 4) розслідування структури кожного тарифу і встановлення тарифів, які виключають монополізм та бюджетне розкрадання; 5) скасування пільгового безвідновного використання олігархами інфраструктур, перехід до бюджетування інфраструктур; 6) і лише в останню чергу – блокування політичного впливу олігарха, тобто поступова зміна структури його активів до такого стану, щоб він не міг суттєво впливати на політику (заборона на одночасне володіння промисловими активами та: ЗМІ, експертними інститутами, фондами і т.д., які дозволяють прямо чи убічно впливати на політику).

Деолігархізація не завжди означає задіяння Генеральної прокуратури чи навіть Парламенту для нових законів. Але коли олігархи починають торгувати суверенітетом чи територіальною цілісністю України, коли вони створюють свої армії, починають запускати процеси хаотизації регіонів чи фейкові протести у центрі, тоді звичайно Генеральна прокуратура має втручатися.

Створення та розвиток інклюзивних економічних інститутів (структур) та інклюзивних політичних інститутів (структур) є магістральним завданням української еліти. Останнім часом українська громада спостерігає масштабний процес окозамилювання української еліти: реформи мають фіктивний характер, деолігархізація не відбувається, децентралізація запланована фейкова.

Отже результат аналізу діяльності політичної еліти впродовж року реформ призводить до невтішних висновків. Україні знову потрібно міняти склад центральної влади. Потрібна політична еліта, яка хоча б читає сучасні книжки з політичної теорії (щоб нікому не доводилось виконувати функцію перебенді), яка сприймає нові політичні концепти, яка здатна втілювати ці концепти у життя.

Інклюзивні інститути в економіці та політиці це не просто якась теорія – це питання виживання України як цілісної країни. Якщо еліта не буде цього робити, то вона буде знищена у полум’ї громадянської війни разом з самою Україною.

Панування над холопами в Україні більше не буде. Якщо Україна не зможе створити інклюзивні інститути самостійно, то вона буде творити їх на різних шматках території у складі різних держав.

Джерело: Українська правда