Сенат, народ та громадяни України

Про фатальні втрати в транскрипції понять та намагання їх поновити за допомогою закона про «Резервну Армію» Юрій Радченко у своєму новому матеріалі на «Хвилі».

В середині квітня нардепами Андрієм Левусом та Бориславом Березою зареєстровано громадський законопроект «Про Резервну Армію» (номер 2634).

На тлі приблизно десятка інших ініціатив «про резервістів», від неприховано лобістських чи прописаних під якусь конкретну особу чи структуру до таких, що просто консервують сучасний стан — цей законопроект виявився подією знаковою. Розроблений реальною робочою групою активістів територіальних частин, більшість складу якої на даний час воює на Сході, щойно демобілізувалися, чи чи активно «волонтерить», він витримав 11 (!) громадських редакцій. Та головне — не це.

Це — перший в історії сучасної України законопроект, що базується на принципах:

— громадянського та освітнього цензу;

— права на зброю (у разі виконання громадянського та освітнього цензу!);

— участі територіальних громад у створенні та фінансуванні власних сил оборони;

— перетворення соціальної бази територіальних громад формуванням (через підрозділи Резервної Армії) відповідальних громадян, що свідомі не лише прав, але й обов’язків. Що, власне кажучи, підводить єдино-можливу базу під улюблену урядову ідею «децентралізації» (не плутати з «регіоналізацією»!).

Оскільки ці принципи є вочевидь новими для української громади — варто пояснити їх на практичних прикладах.

* * *

У війні, що точиться прямо зараз, популярним є використання історичних «реконструкторів». І це не просто співпадіння, бо що простішим є алгоритм, то більшою є вірогідність, що він є робочим.

В комп’ютерній грі «Rome», популярній в середині 90-х, якщо ваш легіон перемагав, ви мали кілька можливостей.

Перша – не встановлювати в країні поборів, дати населенню швидко заспокоїтись і поновити господарство. Цей шлях залишав вас без грошей на поновлення армії у поточний рік – але дозволяв швидко перетворити провінцію на заможну, і через кілька років отримати подвійний зиск та новий легіон.

Друга – встановити стандартні податки. Це, давало фінансовий зиск вже з наступного року – проте зиск був помірним, нарощувався повільно, і не було гарантій від росту невдоволення населення.

І третій – цинічно пограбувати нову провінцію. Це давало цілий скарб негайно, але замість виробничо-потужної провінції ви надовго отримували нестабільну, занедбану зону, повну озлоблених жебраків, що потопала в крові повстань та заколотів.

То була доволі проста за алгоритмом гра – в яку, однак, непогано було б пограти всім представникам нашого олігархату, аби хоча б «на пальцях» дізнатись про найбільш базові закони соціального розвитку.

Вочевидь, чимало хто не зробив навіть цієї дрібниці. Внаслідок цього і в нашій сумній державі, як і в деяких сусідніх, почався процес випадіння.

По-перше – випадіння засобів, якими можна було захистити як особисту незалежність, так і загальні цінності.

По-друге – випадіння змістів, які тримали суспільство докупи.

По-третє – випадіння термінів, які позначали важливі для суспільства сутності.

І вже як результат, по-четверте – загальне «випадіння у стан осадку», якщо буквально перекласти з російської відоме прислів’я.

І от про випадіння – детальніше…

I. Випадіння перше

Зброя історично була предметом, який займав поважне місце в обійсті кожного повноправного громадянина, і тим більше – в Україні. Від такого загальнодоступного «струменту», як вила або грубі шаблі «голоти», до унормованої роздачі нагородних шашок із та пістолетів для офіцерського (читай – повноправно-громадянського у певний час!) складу – завше питання зброї для громадян було питанням нормальним, до якого влада (якщо ця влада хоч якось відповідала інтересам суспільства!) ставились спокійно, з розумінням (та й дотепер ставиться так у багатьох країнах, де термін «громадянство» – не пустий звук).

І це було правилом – аж до радянських часів.

Чому радянська влада зламала цю традицію з 20-х років – свідчить приклад простого села під Києвом, де дотепер стовбичить пам’ятник «Ста загиблим червоним комісарам».

Коли почали набирати обертів «продрозверстки», і у селян залишився лише посівний фонд (а його здача означала голодну смерть для всіх родин) – сільська рада відмовила Києву у подальшій видачі зерна. До села направили загін робітників заводу «Арсенал», та всі дорослі чоловіки села виявились ветеранами Першої Світової, і у кожного в хаті знайшлась «трьохлінійка» (а в окремих хатах – і дещо більш ефективне). Тож «арсенальці» спіймали облизня, і лише надіслали «жалібну» телеграму до Москви.

Не минуло й місяця, як з Москви, взірцево відбирати посівне зерно, прибув загін – сотня відбірних червоних активістів. Односельці впустили колону «експропріянтів» центральною вулицею аж до храму – і там розстріляли з-за парканів, з кулеметів та гвинтівок. Рештки загону, відстрілюючись, зачинилась у церкві, та селяни викликали з рибалки дядю Васю, який чотири роки у піхотному полку провоював снайпером – і той за дві години акуратно докінчив справу. З церкви здаватися вийшов лише один комісар. Радше «комісарша», бо то була жінка. Та її насадили на вила жінки села… Саме тому дядько Ніколюк пізніше і сказав – чи то собі на біду, а чи й на щастя, що-м комісарів було не сто, а дев’яносто дев’ять…

Після цього село атакував вже регулярний полк Червоної Армії, посилений загоном кінноти. Село зустріло нападників збудованими за всіма правилами фортифікації точками оборони… Бої точились більше дня; маже всіх дорослих чоловіків села було перебито, підлітки повтікали в ліси, і звідти – до більш потужних загонів Гуляй-Поля… «На все життя перед очима картина залишилась, як мати допомагають пораненому батькові сховатись у вузенький нижній льох – розповідав дядько Ніколюк. – Лягає він на спину, руки навхрест, а в кожній руці – по зарядженому «парабелуму»…

…Тож «червоні» за зброєю пильнували ревно, і цю ревність їхню нова українська влада перейняла, навіть в посиленому варіанті. Ніхто нині не має права офіційно мати бойову зброю: газові та «гумові» «пукалки» – і ті видаються через складну процедуру лише народним депутатам, чиновникам, та журналістам. Тобто тим, проти кого народ, як правило, має захищатися… Закони про право мати зброю особам із певним громадянським (освітнім, наприклад) цензом – неодмінно «завалюються» у Верховній Раді. «Та хто ж їм (громадянам) дасть зброю – жахався мені в кулуарах один «народний обранець» – щоб вони нас всіх одразу постріляли!?..»

Отак, донині, на відміну від прибалтів, швейцарців та ізраїльтян, першого чинника захисту громадянських прав ми полишені: легіон беззбройних – є натовп, а не легіон. А як із сестерціями?

II. Випадіння друге

З сестерціями, або ж із грошима, що, як не крути, не менше за зброю є запорукою самостійності і незалежності будь-якого громадянина – тут так само не склалося. Радянська влада до останнього періоду не лише всіляко обмежувала можливість офіційного заробітку та накопичення (і особливо – для селян), але і кілька разів поспіль помножувала на нуль зароблене важкою працею через «експропріації», «розкуркулення», «переселення», та й просто голодомори… Та наші нинішні «зверхники» божаться, що незалежна Україна – це країна нова… Добре, і яким же чином змінився цей суто-загарбницький підхід до основного ресурсу власної країни – громадян?

Відповідь, на жаль, негативна: ніяк.

За часів Риму ценз Вершника дорівнював 400 000 сестерціїв, які за купівельною спроможністю приблизно дорівнювали долару (до останньої девальвації). Що ж пропонувала сучасна «громадянська країна» Україна, тільки-но відірвавшись від Імперії, своїм громадянам, для того, щоб вони дійсно відчули себе Вільними?

400 тисяч золотими монетами, звичайно, ніхто не пропонував – але з огляду на реальний стан хоча й застарілої, але потужної на час набуття незалежності української економіки, початкова ідея була не менш блискучою. Розділена на число громадян вартість державного майна, складала 1 050 000 карбованців, які (карбованці) на той час (наказ по приватизаційні папери вийшов в березні 1992 року) за вартістю дорівнювали сумі приблизно в 50 000 «доінфляційних» доларів США.

Якби ми мали справу з керівниками, які пройнялися б історичною важливістю моменту, на сьогодні Україна цілком могла б бути однією з найзаможніших країн світу. Нажаль, це були не Громадяни – а колишні партійні номенклатурники та їхні дрібні висуванці з односельців, розкладені до стану «охлосу» першими роками «дикого» капіталізму часів пізнього СРСР: тож єдине, про що вони дійсно могли думати – це власна кишеня. Тож перше, що вони зробили – це довели до банкрутства центральний банк (і всі вклади радянських часів разом з ним), друге – ввели країни СНД в інфляцію, що сягнула кількох математичних порядків (внаслідок чого вартість майового сертифіката впала до жалюгідних 28 гривень на нинішні гроші). А після того – «зайнялися» банками локальними, на кшталт нещасного банку «Україна».

Результат перевершив очікування – але не для нації, а лише для «верхніх кількох тисяч». І понині, після усіх революцій, включно із «Революцією Гідності», лише кілька сімей утримують майно майже всієї країни, і лише кілька сотень тисяч з усього населення – працюють їх відносно привілейованою «обслугою».

Та не це головне. А те – що таким чином другий чинник для побудови громадянського прошарку, на якому тримається будь-яка незалежна країна – був успішно «прогавлений». І наслідки цього лише починають даватися взнаки сьогодні, коли офіційна статистика констатує нестачу не те що висококваліфікованих та наукових кадрів – а і звичайних, здавалося б, робітників та солдат: українські руки і «українські мізки» вибудовують наразі економіку зовсім інших країн.

Практично, наша «еліта» у грі з Україною – вибрала не варіант спокою, і навіть не варіант звичайного податку, а варіант цинічного пограбування. Й отримала те, що обіцяла навіть нескладна комп’ютерна програма: злиденну, збезчещену країну. Глибоку провінцію, яка виступає лише вторинним ринком для потужніших країн – зокрема і тих, які отримали незалежність майже в один з Україною час.

III. Випадіння третє

Я зустрічав два переклади класичної формули «SPQR», яка для всіх романських (читай – «європейських») націй і для всієї неороманської (читай – «європейської») культури була завше базовою формулою громадянського суспільства, які б подальші «флуктуації» не зазнавав державний устрій.

Перший, більш давній – з джерел дореволюційних (йдеться про 1917-го року, а не останню революцію!) – як «Senatus, Populi y Quiritum Romanum», або ж «Сенат, Народ, і Громадяни Риму». Термин «Quiritum», або, в інших джерелах, «Quiritium», що буквально означає «згідно Закону», «згідно Римського Права» – означав, при зверненні полководця, сукупність тих, хто мав право голосу і право носити зброю. Тобто – власне громадян. Вільних громадян. Озброєних громадян. Громадян, які добровільно визнавали над собою владу лише спільно прийнятого Закону, і яких оратор спеціально виділяв з усієї маси значно більш пасивного «народу». Таке трактування, наприклад, можна зустріти у Тіта Лівія, в його «Історії Риму».

В джерелах пізніших – що радянських, що західних – ця формула зазнала дивної зміни. Тепер «SPQR» перекладається як «Senātus Populusque Rōmānus», або ж просто як «Сенат та народ римський». Озброєні, незалежні, проникнуті спільним духом і спільним Правом Громадяни – щезли з сучасних підручників, наче їх і не було ніколи…

Певно, ця трансформація трактування самих підвалин загальної європейської історії, і особливо у нас – не є випадковою. Народу не можна тепер знати, що частина його (і не просто частина, а частина безумовно краща!) може бути з великої літери Громадянами. Народу не можна знати про те, що він має право виділити із себе прошарок об’єднаних розумінням вищих цілей Громадян, і що він сам, власне, існує для того, щоб цей прошарок Громадянства мав шанс на існування. Народу не можна знати про те, що Громадянин має право (природне право!) на зброю, за збройний захист своїх законних прав – і не лише проти зовнішнього ворога, а й проти ворога внутрішнього, наприклад — проти зажерливих та зарозумілих «нових» (українців, росіян, американців, далі підставляйте будь-яку націю!), що їх римляни зневажливо називали «Novi Homines»…

Принаймні, нові зверхники ні на цих невід’ємних, «природних» правах, ні на самому стані громадянства – воліють не акцентувати…

IV.

Що ми маємо в результаті?

Маємо слово «громадянин», девальвоване до поняття «представник народу».

Маємо «народ» у розумінні «народонаселення», у розумінні «біомаси», що займає певну територію, але не має власної, виокремленої свідомості, не має спільних цілей і спільного розуміння того, що користь державна і користь особиста є нерозривними.

Маємо «народ» – але не маємо Громадян, Квірітів

І тому титанічні зусилля небагатьох справжніх Квірітів на Сході — поки що пропадають без інституалізації, без жодного результату в середині країни.

Залишається надія, що хоч зараз Квірітів в Парламенті набереться стільки, щоб поновити базові засади громадянства. І почати це — саме через той закон «Про Резервну Армію», що відновлює ценз, зброю, громадянський статут і якість.