Після лютневих подій на Євромайдані з’явилися сотні тисяч нових патріотів, які, незалежно від мови спілкування та регіону, стали відчувати біль у серці чуючи сакральне вітання “Слава Україні! – Героям Слава”. Українська історія здобула нових національних Героїв, які відчайдушно зупиняли собою диктатуру рятуючи Україну… Проте боротьба з криміналом при владі, розпочата українцями в листопаді, набуває масштабів, загрозливих для державності. Розбудова Української держави, якої не існувало де-факто до лютневих подій у Києві, обходиться нам дуже дорого – мартиролог тих, хто загинув за побудову нової держави, яка буде комфортною для кожного українця, де справедливість буде основою нового державного устрою, щодня поповнюється новими іменами.
Небайдужі українці, які допомагали Майдану в доленосні для держави дні і ночі і допомагають сьогодні армії останніми коштами, розуміють, що будь-які спроби використати владу не для України – це зрада хлопців, загиблих на Інститутській, зрада держави, яка намагається піднятися з колін, зрада наших військових на Сході. Чи відчують серцем нові вимоги ті політики, які стояли на сцені Майдану, чи зрозуміють, що влада – не ліквідний фінансовий інструмент, а Голгофа, чи зможуть керуватись не інтересами космополітичного капіталу, а інтересами державності?
На жаль, уже протягом трьох місяців у постамайданній політиці простежуються негативні тенденції: у парламенті і в уряді, як і раніше, інтереси ПФГ превалюють над стратегічними та національними інтересами держави. Саме домінування корпоративно-приватних інтересів спричинилося до формування циклу замкнених бізнес еліт та політико-фінансових кланів із центрами прийняття рішень у ПФГ, що і призвело до кривавих подій на Майдані в лютому. Звичайно, не персональна жага крові спонукала Януковича віддати наказ снайперам стріляти у протестувальників, адже його світогляд обмежувався патологічною пожадливістю та зоною комфорту в Межигір’ї, і кров активістів Майдану не додала б комфорту в його життя. Саме політичний устрій та соціально-економічна неоліберальна модель і призвели до протестних подій у листопаді 2004 року та в грудні 2013-го, саме вибудована капіталом державна система, а не персоніфіковані виразники інтересів капіталу. І сьогодні багато людей починають це розуміти!
За 10 років, що минули від “помаранчевої революції”, соціально-економічної трансформації не відбулось, і наслідок прогнозований — події в лютому 2014 року, які шокували своєю жорстокістю та цинізмом змінили нас.
Пересічні українці як на Заході, так і на Сході країни виразно відчули свою державну та національну належність, проте аж ніяк не змінилось світосприйняття власників ПФГ та членів політико-фінансових кланів! І зважаючи на той факт, що багато з тих, хто причетний до кривавих подій на Майдані почував себе невимушено на прийомі в Мистецькому Арсеналі з нагоди вступу на пост “його Високоповажності Президента України П. Порошенка”, є всі підстави говорити про те що ті, хто вибудував цю безперспективну для українців ліберальну соціально-економічну модель, залишаться серед пайовиків-концесіонерів на ВВП країни! В Україні досі нічого кардинально не змінилось, адже найліквіднішим інструментом і надалі залишається влада, яку всі можновладці успішно конвертують в блага вже як чверть століття. І сьогодні, як і в 2005-2006 роках, представники політичних та фінансових груп впливу укладають залаштункові угоди, які аж ніяк не лежать у площині вимог суспільства і є наслідком компромісу власників великого капіталу. І яка вартість індульгенцій тим депутатам, олігархам та чиновникам, які є частиною корпоративної системи з розкрадання ВВП держави, але вчасно не допомогли повалити трон, який хитався під Януковичем, українці незабаром дізнаються. Так само як дізнались ми у 2006-2010 роках про вартість індульгенцій северодонецьким сепаратистам і вартість Універсалу, підписаного Ющенко з Януковичем.
Тому українцям ще доведеться “вбити дракона”, адже революція сьогодні не закінчена, є всі політичні та економічні передумови для продовження “революції гідності”, і події на Сході України загострять протистояння суспільства і тих, хто паразитує на ВВП країни. У країні, де “революція гідності” здобуде перемогу, місця Ахметову на святкуванні з нагоди інавгурації не знайдеться, як і всім членам фракції ПР, котрі 16 січня проголосували за введення диктатури в Україні. Революцію “укатали” тим бульдозером, який 1 грудня 2013 року був зупинений на Банковій, і зупинка того бульдозера перетворила революцію на відчайдушний бунт, який вимушено, чи ні все ж підіграв деяким олігархам. І Захід посприяв тому, щоб той бульдозер не перетворився на символ справжньої революції, та символу корінних змін світосприйняття та нового соціально-економічного устрою країни.
Саме тому зі сцени Майдану від грудня лунали загальні гасла, які абсолютно не мають суттєвої підтримки і розуміння у всіх верств населення. Ніхто з лідерів опозиції не говорив про необхідність зміни економічної моделі, про те, що саме реформи неоліберального характеру з 1992 року призвели до таких катастрофічних наслідків і до розстрілів на Майдані! Знову, як і у 2004 році, все зводилось до персони Януковича, знову маніпулювали настроями та підмінювали економічні гасла емоційними – адже за них не потрібно нести відповідальність.
Майдан мав вивести на політичну арену нових лідерів, з тих, хто створював Раду Майдану, хто міг взяти відповідальність за державу! Проте узурпація від грудня Майдану опозицією, відсутність командного ядра з громадських лідерів та партії з чіткою програмою побудови нової країни, та той факт, що Рада Майдану допустила висунення олігарха та інших заплямованих політиків на посаду Президента України, спричинилися до олігархічного реваншу. І чи стане цей реванш та президентство нового “революціонера” термідором «революції гідності», ми до осені зможемо зрозуміти.
Але найстрашніше для українського суспільства зробили олігархи руками опозиційних політиків після втечі Януковича – вони перешкодили інституалізації Майдану, замінивши прообраз нової форми впливу громадськості на політиків бутафорськими зібраннями. Наявній соціально-економічній моделі не потрібні були нові політичні сегменти Майдану, які в майбутньому могли б протистояти кримінально-корпоративній моделі. Дострокові президентські вибори 25 травня продемонстрували, що політико-фінансові групи, як і раніше, володіють усіма важелями впливу на виборця і що сформоване інформаційне поле за відсутності контролюючого інституалізованого Майдану і надалі сприятиме використанню нових технологій виборів, коли переможці будуть нав’язуватися виборцям цими ж групами. Невисокі рейтинги під час президентської компанії інших учасників Майдану абсолютно не відображали справжні рейтинги довіри до Гриценка, чи до Богомолець. Можна говорити про ситуативність високого рейтингу нового президента, адже він не мав широкої підтримки на Майдані (особливо після подій на Банковій 1-го грудня). Високий рейтинг нового президента не є рейтингом довіри: ключову роль відіграла технологія із гаслом “в один тур”. Ці дострокові президентські вибори не стали вибором ідей та нових моделей державного устрою, не стали вибором нових облич, вони навіть не стали вибором кращого розумнішого і т.п. через публічні дебати лідерів довіри, адже їх попросту не відбулося. Ці вибори – чергова перемога капіталу над українцями. І вже сьогодні новий президент, як і його попередник, стверджує, що з його високим рейтингом майданів не може бути, що будь який майдан проти нього – це технологія, а як упоратись з технологіями, він знає. Але чим далі в ліс тим більше дров, деякі колишні “соціалісти-революціонери” вже ведуть перемовини з власниками ФПГ щодо формування нової пропрезидентської фракції у ВРУ. Цей театр абсурду закінчиться катастрофою для його режисерів.
Тому можна зрозуміти настрої населення на Сході (ідеться, звичайно, не про російських диверсантів та “підігрітих” місцевими олігархами сепаратистів). Людей праці та інтелігенцію не влаштовує здирницька соціально-економічна модель. Хто може їм пояснити, чим персони, що отримали контроль над основними фінансовими потоками держави нинішніх олігархів при владі, — краще від персоналій “младореформаторів” Олександра Януковича і т.п.!? Не розуміючи та не відчуваючи устремління людей на Майдані, Схід побачив результат – зміну правлячих олігархічних груп. Усі власники ПФГ, які допомогли усунути Януковича, та парламентські групи яких увійшли в нову коаліцію, блискавично конвертували свою лояльність в нові активи (або економічні схеми), які належали младореформаторам Януковича. В цьому контексті доброчинну заправку військових “приватним” паливом доволі швидко олігархи конвертували в прибутки своєї паливної групи на іншому. Схеми Курченка підбирає один з очільників нової фракції «Суверенна європейська Україна» у Верховній Раді, тепер уже провладний мільярдер разом з депутатами із команди “любих друзів” Ющенка. Користуючись військовою агресією Росії, олігархи ведуть війни за державні ресурси, зокрема за так звану технічну нафту, яка зберігається в системі державних нафтопроводів «Укртранснафта» вартістю більше 1 млрд. дол.
Отже, ми і надалі спостерігаємо метаморфози державного устрою, який нічим іншим, окрім як “неофеодальним гламуром”, назвати важко. Феодали замість прямої допомоги армії та АТО (в реальних розмірах, а не на відкуп телекамер) формують власні бойові загони ландскнехтів та кондотьєрів, які проходять бойові навчання паралельно з силами АТО. На додаток до побудованої за 20 років власної моделі національної корпоратократії сьогодні створюються приватні армії задля майбутньої комерційної війни та задля посилення регіональної позиції феодалів-олігархів з урахуванням перспективи делегування владних повноважень у регіони. Можна уявити, за чий рахунок такі феодальні князівства існуватимуть, і можна прогнозувати, з огляду на результати дострокових виборів Президента України, як відбуватимуться вибори регіональних уповноважених від громади. І тому, напевне, саме боротьба третього Майдану проти олігархічних кланів і об’єднає всіх українців, відбудеться позитивний синтез ідей симпатиків правого вектору економічного розвитку із західних областей та ідей лівого Сходу. Питання лише в одному – абсолютно нова справедлива та соціальна економічна модель державного устрою, модель яка виключатиме змагання ресурсів та боротьбу за внутрішні ресурси.
Саме тому Захід боявся Майдану не менше Росії. Усвідомлення європейськими політиками небезпеки подій на Майдані для своєї корпоратократії визначило поведінку ЄС щодо подій в Україні як у грудні-лютому, так і сьогодні, під час російської окупації та диверсій проти української державності. Нинішні ЄС та США – це влада корпорацій, і побудовані корпораціями управлінські моделі в цих країнах не передбачають участі населення в прийнятті економічних рішень та у формуванні економічної політики. В країнах розвиненого капіталізму теж величезна соціальна поляризація, вони не можуть самі дати відповідь на запитання: славнозвісний середній європейський клас на сьогодні середній відносно чого? Держава “загального суспільного добробуту” перетворилась на корпоратократію з домінуванням інтересів ТНК. Економічні проблеми західного неолібералізму стали складовою самої системи, вони почали викликати хвильові кризи, і долаються ці кризи не за рахунок власників капіталу. Такі симптоми є призвісткою революційних змін. І для Європи вкрай важливо не допустити політичних потрясінь, знайти еволюційні шляхи реставрації старого капіталізму в нових формах.
Виплати добігають кінця: що відбувається з фінансуванням пенсій, субсидій та лікарняних
Le Monde розкрила секретні переговори щодо європейської військової місії в Україні
Від 33 гривень: АЗС опублікували нові ціни на бензин, дизель та автогаз
"Гра проти своїх": у Раді різко відреагували на ідею розформування ТЦК
І ось у центрі Європи заявляє про себе нова країна, де гасло першої французської революції- братерство, рівність та справедливість можуть стати підвалинами нової соціально-економічної моделі з позбавленим влади олігархічним класом (вважай корпорацій) та впливом на економічні рішення громадянського суспільства через інституалізовану майданну пряму демократію. І Захід зробив все, щоб повернути Україну до моделі капіталістичної електоральної демократії, за якої влада народу не може належати апріорі, включно зі ставкою на нового президента як представника інтересів капіталу.
У країнах ЄС, зокрема в Італії, Іспанії, Греції, Франції починаючи у “нульових” відбулися численні мільйонні мітинги трудящих, проте це не привело до усунення корпорацій від управлінської влади. Неоліберальна західна модель не зазнала змін і після фінансово-економічної кризи 2008-2010 років, коли фінансові корпорації рятували за рахунок працюючого населення та багатотрильйонної державної допомоги. Але вже сьогодні зрозуміло, що в Європі радикальні протестні рухи мають широку перспективу. Наявна світова неоліберальна модель є приреченою, і це питання лише часу.
Тому за буремними зимовими подіями в Україні стоїть дещо більше, аніж усунення диктатури в нашій країні. Лютневі кулі снайперів влучили не тільки в серця найвіданіших наших Героїв, вони влучили в економічне серце Заходу, а саме в неоліберальну економічну модель, яка ж сама і породила тих снайперів на Інститутській та олігархічну диктатуру в нашій країні. Як у 1919 році Франція та Німеччина відстоюючи, в першу чергу, свої власні інтереси встромили ніж в спину Симону Петлюрі, з його прагненнями побудувати нову справедливу УНР, яка б спиралася на вікові прагнення українського народу, так і сьогодні ці країни задають зрадливий тон щодо підтримки ідеалів Майдану та державності України. Країни ЄС маніпулюють романтичними образами наших героїв з Небесної Сотні, зводячи події в Україні лише до боротьби з диктатурою, залишаючи за кадром те, що диктатуру цю породила нав’язана Заходом неоліберальна модель. Європейський неолібералізм всіляко протидіяв поширенню ідей економічної революції, і саме тому було зроблено все, щоб замінити економічні вимоги української революції політичним популізмом. І саме тому сьогодні, за так званої нової влади, населення отримує комунальні платіжки, в яких газ подорожчав на 50%, а електроенергія на 40%. І надалі за сприянням Заходу втілюється модель – чим менші доходи, тим більші податки (витрати на оплату діяльності корпорацій).
Тому наївно ставити питання: як могла “демократична” Європа пригріти криваві капітали наших олігархів та впливових бізнесменів в Австрії та Швейцарії, незважаючи на їхні нелюдяні методи боротьби з опозицією (досить згадати операцію “Ялинка” в листопаді 2013 року та молотки, обрушені на голови мітингувальників поруч з ЦВК у 2004 році). Чому Лондон пригрів олігархів та бізнесменів з їхніми сумнівним минулим та кримінальним сьогоденням, з надісланими ними автобусами з кримінальних елементів на антимайдан в Маріїнський парк та з їхнім фінансуванням сепаратизму на Сході? Я впевнений, що посли європейських країни в Україні тримали руку на пульсі і знали біографію власників капіталів та про кримінальне походження тих капіталів. Гуманізм та сентименти не мають грошового виразу! Фінансова стабільність старої Європи вимагає підживлення, і не має значення чиїми грошима: донецьких мафіозі чи арабських нафтових магнатів, які фінансують тероризм.
Посткризова неоліберальна модель вимагає фінансової крові, і байдуже, що на тих інвестиціях реальна кров наших громадян. І байдуже Франції, що з побудованих нею Містралей будуть вбивати наших військових та мирних громадян, вони виконають контракт щодо поставки десантних кораблів до РФ – країни, яка зруйнувала всі механізми міжнародних гарантій та міжнародного права повоєнного світу. Провідні корпорації Німеччини наполягли на тому, щоб Меркель не підтримувала американську ініціативу щодо посилення санкцій відносно РФ. Ось обличчя сучасної Європи, і воно нічим не відрізняється від того обличчя Європи, яке бачив Симон Петлюра на початку ХХ століття. Дивуватись такому прагматизму немає чому, адже ще Юліан Семенов в романі “Бомба для председателя” словами німецького мільярдера Дорнброка влучно описав ділову доктрину німців: можна продавати ядерні технології та знищувати іншу державу заробляючи мільйони, якщо це відповідає інтересам Німеччини, все що не відповідає інтересам не розглядається, які б величезні дивіденди угода не передбачала. Ось обличчя сучасної Європи…
І йому протистоїть обличчя нашого Майдану – це прообраз нового світу, як зазначив Сергій Дацюк. Але цей прообраз має реалізуватись в новій моделі державного устрою та в новій соціально-економічній моделі. Саме тому третьому майданові, який уже бродить в крові українців та вимагає справедливості, доведеться сформувати нове командне ядро, зобов’язане дати відповіді на ключеві економічні питання. Тільки тоді революція стане новим якісним переходом у суспільних відносинах, а не бунтом одних олігархів проти інших чи чимось накшталт демократичного перевороту у Фівах.
Статки українських олігархів створені за рахунок перерозподілу власності та фондів так званого «неефективного власника» – держави, того «неефективного власника», який соціалізував доходи підприємств, утримував на балансі потужних підприємств соціальну сферу міст та селищ, а не виводив прибутки в офшори, повинні бути повернуті державі. Я не знаю, чи усвідомлював Пинзеник всі негативні наслідки впроваджуваних реформ (на хибності цього шляху наголошував міністр економіки в 1992 році В. Лановий), але саме за сприянням ринкового ідеолога В.Пинзеника була побудована здирницька економічна модель. Сама приватизація стала фарсом, що розігрувався задля фактичних власників великих підприємств.
За даними статистики під час першого масового приватизаційного етапу 1992-1995 років (який фактично масовим не був), не зважаючи на значну кількість – понад 30 000 приватизованих підприємств, «реформатори» не досягли обіцяної макроекономічної стабілізації в державі. Перехід від державної форми власності до приватної, за задумом прихильників роздержавлення, мав надати приватизованому сектору більшої динамічності та покращити макроекономічні показники, але ефект був протилежний. А в розрізі випуску промислових товарів, можна стверджувати, що ефект від приватизації майже нульовий. Якщо підрахувати кількість приватизованих підприємств за накопичувальним підсумком, то питома вага приватизованих підприємств в загальному обсязі виробництва промислової продукції мала би збільшуватись, а не залишатись сталою. Вона ж залишалась незмінною, а з 2000 року взагалі почала зменшуватись, хоча приватизовано вже більше 80%! державних підприємств.
Виходить, не настільки були підприємства неліквідними та неефективними, якщо всі зусилля та методи спрямували на досягнення контролю над ними, а не на розширення та модернізацію. Її на 90% українських підприємств не дочекались до сьогоднішнього дня, а офшорні рахунки власників стратегічних українських підприємств поповнились сукупно не на одну сотню мільярдів доларів, що дало змогу українським олігархам, завдяки колишнім державним «неефективним» підприємствам, побудованих за часів соціалізму, очолити список найбагатших людей Європи. І зробити це швидко. Підозріло швидко – навіть і для ринкової економіки!
Отже, “Україна — не бідна держава, а пограбована” (слова журналіста Романа Скрипіна), і саме грабіжницька приватизація є причиною формування неймовірних доходів та розшарування населення! Всі ПФГ та їхні власники мають заплатити справжню ціну за пограбування українців, і не може бути жодного статус-кво в цьому питанні. Щоб закласти принципи економічної справедливості, третій Майдан має поставити чітку вимогу – аналіз балансу всіх приватизованих об’єктів, адже ПФГ більше вкрали, аніж зробили інвестицій, різниця має повернутися в бюджет під загрозою кримінального переслідування та судового арешту активів та їх власників. Є ряд альтернативних моделей репатріації вивезених олігархами коштів, зокрема цікавим є законопроект Олександра Бондаря щодо повернення майна і коштів з офшорів та ліквідації приватних монополій, створених за роки незалежності.
Другою вимогою третього майдану має стати вимога ліквідації всієї банківської системи в тому вигляді, в якому вона існує в Україні. Необхідно провести націоналізацію паразитуючого приватного банківського сектору, який не є донором економіки, перестав бути зацікавленим у виробництві, підтримуючи свою ліквідність за рахунок спекулятивних операцій. Окрім того, що сучасний фінансовий сектор не створює робочі місця, він знецінює заробітну плату та доходи населення, розкручує інфляцію та рівень безробіття. Це квазіекономічний двигун неоліберальної економіки, робота якого спрямована не на економічний розвиток, а на віджимання і без того несправедливо розподіленої доданої вартості. Економічна альтернатива – створення державних спеціалізованих галузевих банків для фінансової підтримки нових динамічних галузей! Буде в рази зменшений обіг корупційної готівки в економічній системі. Всі іпотечні кредити та ряд споживчих кредитів мають бути списані як непряма фінансова допомога населенню. Для функціонування приватного інвестиційного капіталу необхідно створити умови партнерства з державою у фінансовому секторі економіки, сформувати офшорні зони, наприклад, економічно доцільно створити банківську офшорну зону в м. Чорнобиль, що вирішило б декілька ключових проблем, пов’язаних з видатковими статтями бюджету на утримання зони відчуження, що сягнули за роки незалежності понад 20 млрд. грн.
Третя вимога – усунення економічних джерел суспільної нерівності через механізми контролю за нерозподіленими доходами корпорацій та власників капіталів, подолання нерівності перерозподілу доходів та рент (у тому числі від використання природних ресурсів). Економіка має стати соціалізованою та створити умови для реалізації підприємницьких здібностей наших громадян, умови, за яких підприємці не перетворюються на павуків і не реалізовують свої підприємницькі амбіції за рахунок добробуту інших громадян! Держава має стати державою для всіх, а не для обраних, і не перетворитись на нову корпорацію з її корпоративними інтересами, які превалюватимуть над суспільними, як це було в СРСР.
У систему державного управління має інтегруватися інституалізований Майдан з його прямою демократією – саме така форма управління є українцям генетично близькою. Наявні концепції електронної демократії мають допомогти залучати кожного українця до системи народного управління. При створенні нової форми державного управління варто скористатися напрацювання Ісландії та її досвідом конституційного реформування держави.
Нові протестні рухи в Україні мають відкрити нову економічну альтернативу, яка спиратиметься на внутрішній фінансовий та технологічний потенціал. Євроінтеграційний політичний вектор не забезпечить Україну факторами для економічного розвитку в сучасному глобалізованому світі. Сьогодні ЄС – це розрізнені політичні інтереси, які ж і підірвуть своїми протиріччями ЄС, і де залишиться лише зона вільної торгівлі та розвинений правовий інфорсмент, але до яких нам все ж таки необхідно долучитись. Наші постсоціалістичні сусіди не отримали очікуваних економічних вигод від співпраці зі старими членами ЄС, натрапивши лише на непропорційне зростання технологічного імпорту відносно нетехнологічного експорту. Глобалізація загострила конкуренцію. Немає партнерів – є технологічна конкуренція! І новий конкурент на технологічному ринку нікому не потрібний. Ось чому ми маємо створити замкнений цикл виробництва ядерного пального, відновити ядерний потенціал, пройти технологічне переозброєння армії та промисловості. І в цьому у нас партнерів немає, але є внутрішній політичний та економічний ворог.
Саме тому наступний народний протест, як майданний так і виборчий, має трансформуватись в нові рішення, які покладуть край неофеодальній капіталістичній моделі в Україні та завадять реставрації олігократії. Протестний рух має базуватись на економічних напрацюваннях в контексті побудови нової соціалізованої економічної моделі, аналогів якої в світових економіках немає, проте є ряд теоретичних синтезованих напрацювань. Елементи таких напрацювань у вигляді неокласичного синтезу використовуються скандинавськими країнами. За відсутності таких рішень і відсутності ефективної системи стратегування політико-економічних завдань на перспективу, і наступні майдани будуть приречені закінчуватись бунтами. А країна і далі економічно “еволюціонуватиме” в рамках глобалізованої неоліберальної моделі, зі збереженням усіх непривабливих рис національного олігократичного устрою, що перманентно провокуватиме соціально-політичні потрясіння. І смерті романтиків будуть лише сходинкою в політичних кар’єрах, для не самих порядних, та не самих чесних нових-старих партійних пристосуванців, все тих же прихованих, чи відкритих лобістів інтересів української олігократії.