Питання перемоги опозиційного кандидата на президентських виборах 2015 року (у той факт, що вибори відбудуться у 2014 році, незважаючи на всі правові нюанси і дискусії навколо них – будьмо реалістами – не дуже віриться) дійсно виглядає архіважливим у світлі останніх єврореволюційних подій. Гіпотетична перемога в цій кампанії Януковича (а на сьогодні, незважаючи на всі соцопитування вона виглядає найбільш вірогідною) різко підвищує перспективи України скотитися до когорти братніх пострадянських народів, де бурхливо розвивається «керована демократія» по-путінськи. Зважаючи на те, що більшості критично мислячих українців така перспектива нічого доброго не віщує – логічним є прагнення пошуку альтернативних сценаріїв державного розвитку, які в практичній площині в першу чергу пов’язані зі зміною глави держави.

Мені здається, що А. Окара досить ґрунтовно озвучив всі точки зору, які присутні у медійному просторі щодо плюсів та мінусів висування єдиного кандидата. Я в свою чергу хочу просто пояснити власну логіку щодо можливої стратегії виборчої кампанії «єдиного опозиційного кандидата», і того, що я під цим поняттям розумію.

На мою думку, перша і головна проблема критиків концепції «єдиного кандидата» в буквальному розумінні цього поняття. Справа в тому, що незважаючи на всі плюси і мінуси української парламентської опозиції і її лідерів, важливо розуміти – що це інституціалізована політична сила, яка володіє електоральним ресурсом і формальними важелями впливу на політичний процес в країні. Тому концепт «єдиного кандидата» – це тільки фасад, який має втілювати весь опозиційний потенціал, а ім’я претендента в даному випадку – є не настільки важливим, як суть цього поняття. Можна довго міркувати з того приводу, кому варто довірити нести знамено перемоги. У кожного з опозиційний лідерів знайдуться плюси і мінуси. Важливо тільки те, щоб цей кандидат був дійсно «єдиним» і мав реальну підтримку двох інших лідерів – бо інакше гра не вартує і виїденого яйця.

Тепер до стратегії створення «єдиного кандидата». Досить банально, на мою думку, пояснювати, що в сучасних політико-правових умовах пост глави держави сам по собі є цілю будь-якого політика в сучасній Україні. Говорити про перспективи уступити цей приз конкурентові (нагадаю я тут міркую в категоріях політичного реалізму, де кожен політик – сам за себе) навіть з опозиційного, «братнього табору», зважаючи на фінансові, електоральні і іміджеві втрати – не зовсім раціонально. Тому завдання номер один для створення плацдарму опозиційної перемоги – знизити ціну цього призу. Тобто зменшити повноваження нового президента. Звичайно, це набагато важче зробити, аніж пообіцяти, але, на мою думку, це більш, ніж реально в сучасних політичних умовах. Зараз поясню чому.

Успіх опозиційного тріо можливий лише в тому випадку, якщо їм вдасться переформатувати всю вісь влади. Тобто посада президента в таких умовах – тільки початок масштабних політичних змін. Логічно, що наступним етапом мають бути позачергові парламентські вибори, які дозволять переформатувати парламентську більшість і змінити баланс сил на користь опозиції. Перемога на парламентських виборах не тільки і не стільки дозволить це зробити (бо більшість можна пере форматувати і без виборів), як виступатиме своєрідним фактором подвійної легітимізації (+ деморалізації політичних опонентів) для двох опозиційних лідерів, які поступаються посадою президента на користь третього, але залишають за собою пости спікера і прем’єра в майбутньому. При цьому позапарламентські опозиційні сили отримують гарантії чесного електорального змагання в замін на підтримку єдиного кандидата на виборах президента.

Переформатувати політичний ландшафт в Україні можна лише одним способом – змінити конституцію. Тому конституційна реформа – це головна і єдина можливість опозиції перемогти Януковича. «Єдиний опозиційний кандидат» повинен іти на президентські вибори з простою і зрозумілою програмою:

  • Після обрання президентом розпочати процес перетворення України з президентської у парламентську республіку (+ проект майбутньої конституції, узгоджений трьома опозиційними партіями);
  • Оголосити позачергові парламентські вибори (де програмним документом опозиційних партій має стати, в першу чергу, нова конституція);
  • За результатами виборів переформатувати владну вертикаль і завершити процес конституційної реформи.

Проект конституції має стати ключем перемоги, оскільки він в першу чергу буде спрямований на децентралізацію влади, що в кінцевому рахунку вигідно як населенню, так і парламентській, і позапарламентській опозиції.

В даному випадку слабкість української опозиції, а саме її розділеність, перетворюється на силу, оскільки відіграватиме роль своєрідного запобіжника можливого недотримання міжелітарних домовленостей в опозиційному таборі. Претендент на пост президента дійсно на початкових етапах отримає колосальні повноваження, але водночас він нестиме колосальну відповідальність, яка підштовхуватиме його до дотримання цих домовленостей. В іншому випадку, опозиційні соратники розділять електорат його партії, і його чекатиме доля Ющенка. А це погодьтесь – не найкраща перспектива для жодного з опозиціонерів, які так довго йшли до мети.

Крім того, важливо зазначити, що політичні опоненти – представники нинішньої партії влади – не будуть сидіти склавши руки. Історія становлення ПР – це довгий шлях перемог і поразок, тому опозиції потрібно усвідомлювати, що суперник має достатні можливості для опору – і єдність – єдиний шлях до перемоги.

Замість висновку наведу ще один аргумент на користь «єдиного кандидата». Сьогодні Україною править олігархат. Це ні для кого не секрет. Завдання опозиції не втратити євромайданівський потенціал і перетворити Януковича на «кривеньку качечку». Він і сам зробив багато для того, щоб втратити підтримку ПЕГ, не в останню чергу через всепоглинаючі апетити Сім’ї. Однак політична теорія каже, що олігархи не підуть від Януковича доти, доки не побачать реальну альтернативу. І лише «єдиний кандидат» може стати нею. Всі інші варіанти – на користь нинішнього Гаранта.