Якщо виходити з того, що життя - це дорога або роздоріжжя, то Україна наразі в черговій точці розвилок. Можна робити припущення стосовно правильності вже зробленого вибору на тому чи іншому перехресті, втім це вже так чи інакше постфактум, адже крок зроблено і шлях обрано. Щоб розібратися у закономірностях вибору, вчені, мислителі, дослідники конструюють моделі. Іноді досить абстрактні, мисленеві. Іноді нівроку практичні. Серед аналітичних розробок у тих, хто прагне розібратися з питаннями сучасності і майбутнього, книги «Чому нації занепадають» і «Вузький коридор.

Держави, суспільства і доля свободи» Дарона Аджемоґлу і Джеймса Робінсона майже настільні. Або, навіть, наживні — бо ми тут в Україні повсякчас намагаємось вирватись як не з занепаду, так із кризи і потрапити у «вузький коридор» - концептуальна метафора Аджемоґлу і Робінсона, що символізує рух до демократії та свобод. Але тут додамо ще один настільний текст. Поряд з «коридорними» аргументами «височать вежі та простираються площі» Ніла Ферґюсона, книга «Площі та вежі. Соціальні зв’язки від масонів до фейсбуку», в якій автор розмірковує про суспільство мереж, яке протистоїть ієрархічним структурам і перемагає.

Тексти з сильними метафорами потужні тим, що досить ефективно (і ефектно!) та швидко доносять ідеї авторів до аудиторії. Метафора пробуджує образне мислення і нам простіше уявити та зрозуміти думку і закономірності явища, яке описується.

Щоб показати складний процес становлення сучасних демократій та функціонування свобод, Аджемоґлу і Робінсон використовують метафору «вузького коридору» — означаючи тим образ одночасно сильної держави і сильного (громадянського) суспільства, які в збалансованій потужності своїх сил врівноважуються і породжують свободи, яких формуватиметься дедалі більше, за умов паритетності дій держави (агента носія сили, контролю, захисту) та дій суспільства (агентів вільних практик та прийняття рішень).

Модель «коридору»

Що ж, поміркуємо про Україну. Нині спостерігається, що держава прагне посилитись шляхом використання (але, зрештою, послаблення) громадянського суспільства. Робить вона це, наприклад, шляхом поглинання волонтерських і ветеранських рухів. Можна визначити це як підготовку до нового політичного сезону і зниження ризиків для автократії, тож складається враження, що владні політтехнологи бачать в громадянському суспільстві Примару ПАПа, а не партнера. Натомість громадянське суспільство іноді досить гостро сприймає рішення влади, почасти абсолютно не обʼєктивізуючи — що стоїть за тим чи іншим рішенням. На це, можна передбачити, напряму впливає нестача вхідних даних (поінформованості) людей, неврахування ними глобального контексту, а буває просто зарядженість на конфліктну комунікацію (в тому числі пошуку сторонніх винних).

Які можливі сценарії руху в «коридорі»?

Сценарій «А» кидає нас в засилля держави як інституту, а отже в автократію, згортання демократії та обмеження свобод.

Сценарій «В» відправляє в анархічне протистояння вільних альфа-агентів, які здатні гуртувати довкола себе прихильників, в дикі розбірки сильних, які захищають своїх слабких.

Серед можливих сценаріїв згідно логіки Аджемоґлу і Робінсона найкращим рішенням для країни був би, звичайно, шлях «Б» – потрапляння у вузький коридор шляхом обопільного посилення і держави, і суспільства. Як таке можливо? Наприклад, якщо:

Видається нам, що модель Аджемоґлу і Робінсона надто спрощена і пласка в своїх двох координатах для розуміння ситуації, в який опинилася Україна. Наприклад, а якщо припустити, що в Україні так би мовити не одна держава, і не одне суспільство. Будучи в просторі метафори, зауважимо на двох таких державах: першу назвемо державою прогресистів, Мрій і Дії, а другу – глибинною корумпованою державою бюрократів і силовиків. І є два суспільства — суспільство інноваторів та активістів і патерналістське та патроналістське суспільство виживацтва. І при тому всьому, українське громадянське суспільство показало, що воно досить згуртоване, відповідальне та має високий темп громадянського дорослішання. В окремих моментах відбулися тимчасові компроміси між всіма чотирма іпостасями. Інституційно, це показово тим, що наприклад, влітку 2022 року 280 громадських організацій підписали напередодні форуму в Лугано Маніфест Громадянського суспільства «Луганська декларація». 96 бізнес-асоціацій і клубів об‘єдналися в Коаліцію бізнес-спільнот за модернізацію України і спільно висувають пропозиції щодо економічних політик. А 30 травня 2023 року відбувся великий форум Громадянського суспільства. Ймовірно, що проблема України навряд у незрілості суспільства. Навіть притаманний українцям патроналізм (так звана система «рішалова», у центрі якої можновладець, який з власної волі може як винагородити (за лояльність), так і покарати (за її відсутність)) вже не є перепоною для змін. Проблема України в слабких інституціях громадянського суспільства, які замість гнучкості прагнуть стабілізуватися. Причина тут досить проста: наслідком нестабільності є пошук міцності. Але, на жаль, міцність крихка, тоді як властивість, що сприяє виживанню у час нестабільності і невизначеності – це антикрихкість, тобто відкритість, варіативність, готовність до тимчасових, неочікуваних змін. Тому, саме будівництво не сильних, але адаптивних та інклюзивних інституцій могло б постати рішенням в ситуації звуження коридору. Серед позитивних прикладів, що вже реалізовано: Prozorro, НБУ, НАЗК.

Варіації коридору

Ми думаємо, що модель Аджемоґлу і Робінсона пласка. Зробимо її тривимірною. Додамо ще один «вектор» сили – «ціннісні переконання».

В тривимірній моделі «вузький тунель» матиме окрім посилення держави і суспільства ще й світоглядний напрям. Але це все було б просто за умов, якщо ціннісні основи співпадають у двох сторін. Це дуже ідеалістична модель. Вона дає підставу гіпотезі, що якщо узгодити ціннісні погляди та очікування, то це сформує підстави для врівноваження сил держави та суспільства. Непогано, але для трансформації цінностей потрібен час. Як мінімум в тривалості одного покоління (20 років), а реальніше двох, а ще ймовірніше – трьох. Чи є у нас цей час? З точки зору його універсальності, як явища плинності – звісно є. Але з точки зору якості і цінності людського життя – то є запит на пришвидшення. Держава може втрутитися і через соціальні технології активно просувати ціннісні варіації. Якщо суспільство виявиться іманентно готовим до приживлення нових конструктів, є шанс на рівновагу. Якщо уявити цінності стороннім конструктом, який сформується третіми сторонами, то далеко не факт, що вони приживуться і державою, і суспільством. Ціннісний вектор мусить бути спільно породженим обома агентами: і державою, і суспільством. В такому коридорі буде сильний протяг.

А якщо замінити третій вектор на «ресурси»? Ресурсами можуть бути люди, капітал, енергія, сировина, ідеї. Держава зацікавлена у власних, внутрішніх ресурсах, прагне їх як використовувати, так і капіталізувати. Суспільство цінує свої ресурси, очікує від держави на їхній захист в обмін на те, що воно ділиться з державою ними. Ресурси можуть бути сторонніми, зовнішніми. Жоден соціум не існує у вакуумі самодостатності. Якщо суспільство і держава домовляться про взаємовигідний доступ і використання не тільки своїх ресурсів, але й тих, що надходять від третіх сторін (мігранти, енергія, фінанси, ідеї та знання, сировина тощо), то варіативність свобод, виборів та рішень розшириться. Ширшим стане і коридор.

«Некоридорна» модель

Думаємо, що важливою є не тільки сила інституцій, а і напрям їхнього руху. Пропонуємо модель з двома діхотоміями: економічною і політичною. Політична — вибір між закритим і відкритим доступом, автократією і демократією, патроналізмом й контролем і свободами й довірою. Економічна — вибір між соціалізмом і капіталізмом, між збереженням традиційного укладу і інноваційним зростанням, між високою та низькою часткою держави в економіці.

Тоді інерційним сценарієм України буде автократія і збільшення ролі держави. Крім інерційного є ще три сценарії:

  • сценарій повільних реформ під тиском Європейських і Американських партнерів;

  • сценарій «інклюзивності», який передбачає, що економічна ліберальна частина влади отримає більшу силу (вектори внутрішньої боротьби у владі дають кращу суму» і перемагає силовиків, допускає громадянське суспільство до співдії, відповідно посилюючи його); та

  • сценарій «майдану», що передбачає суттєве посилення громадянського суспільства, яке призводить до зміни влади; тут навряд мова йтиме про фізичне протистояння, скоріш за все це буде результат політичного процесу.

Коридорні розборки

Що мається на увазі, коли ми обговорюємо силу і вектор спрямування сили держави? Перш за все: який саме суб'єкт authority і power? Як вище було висунуто думку, то ми маємо дві держави. Одна з них — не класичний в західному розумінні deep state, а радше dark state. Така собі афіляція частини чиновників, силовиків, політиків з олігархами, місцевими та індустріальними «баронами», контрабандистами і схемщиками створює глибинну корумповану державу.

Ця стара еліта використовує світлішу глибинну державу — її бюрократичну частину. Яка, до речі, сприяє нашій стійкості (виживанню) і запобігає модернізації й розвитку.

Є інша, ліберальна держава – держава реформ, прогресу, цифровізації, сервісів, децентралізації, прозорості. Вона захоплює нові сфери, але при цьому обидві глибинні держави слідом заходять на створену нову територію, бюрократизують її і будують нові схеми «поверх» свобод (реформа електронних державних закупівель, корпоративного управління, БЕБ тощо).

Ці обидві пост-Майданні політичні влади сформували віртуальний прояв держави, балансуючої між двома полюсами. Така гібридна держава публічно підтримує реформи, модернізацію, свободи, але й користується можливостями силового ресурсу і бюджетних потоків – зухвало сподіваючись, що все контрольовано, тоді як насправді є лише «шиною» між суспільством і глибинною державою.

Суспільство також має свої іпостасі. Одне є об‘єднанням власників схем та потоків, місцевих «точок сили» («баронів») і їхніх. Вони – база для корумпованої держави, яка забезпечує «правильні» місцеві вибори, бажану мажоритарку і є беніфіціарами темного боку децентралізації. У них відсутній соціальний запит на модернізацію. Саме ця частина суспільства тримає курс на підживлення патроналізму, прагнення сильної руки і ефективних господарників.

Друге суспільство – популістичне, такий собі гібрид лібертаріанства, мрійництва, іноді невігластва, і прагнення простих рішень.

А між ними штовхається аномічне суспільство, яке не визначилось, але відчуває дискомфорт приналежності. Воно знаходиться в пошуку балансу між прагненням докорінних змін і відповідальністю. В ньому чимало протиріч: це пошук балансу між «ясамийрозумний» і «візією успішної країни», між майбутнім (візіями) і сьогоденням (жити тут-і-зараз), між свободою і відповідальністю тощо. І саме цей пошук, ці коливання є його рушійною силою. Також важливо зазначити, що пошуки за відсутності виразного лідерства стають безкінечними. Єднання почасти відбуваються в форматі «проти» («Майдан»), а окремі спроби сформувати політичне представництво (Євпроптимісти, РЕМБУС, «Голос») виявляються неефективними іноді через політичні «розтяжки гуми», іноді («Голос») через втрату зв‘язку з суспільством. Вважаємо, що слабкою рисою інакшого суспільства є нестача досвіду, присутні навички гуртування, але при тому незнання логіки функціонування об‘єднань.

Бізнес в коридорі

Безперечно, що бізнес є проактивною частиною суспільства і відділяти його або протиставляти його як до держави, так і до суспільства неправильно. Ключовою проблемою для бізнесу є не тільки війна і непередбачуваність розвитку подій, але й непередбачуваність дій держави. Особливо, якщо їх дві за характером дій. Очікується, що держава мала б бути осередком впевненості для бізнесу і громадян, здатна показати чітку візію майбутнього, що долучатиме громади до творення державних політик (добре, що в багатьох сферах цей процес іде), що вона не порушуватиме зобов’язань, змінюватиме неефективних членів команди.

Головне зло для підприємців України це вже не колишні «класичні» олігархи. Зло зараз — це скоріше місцеві «барончики» (в регіонах, в контрабанді, в доступі до певних ресурсів); це силовики, які втручаються в бізнес – «доять» його; це тримачі корупційних потоків в енергетиці, УЗ, в розвитку інфраструктури, в тому числі в інтересах центральної і місцевих влад.

А що ж колишні олігархи? Тепер вони вже просто великий бізнес, що зацікавлений в модернізації України. Їм не вигідно бути олігархами, адже цей статус заважає розвивати міжнародні проєкти. І головне — їхні статки, капіталізація їхнього бізнесу, напряму залежить від розвитку України. Бо сидіти на потоках чи заробляти на приватизації — вже не має потенціалу. Нові «олігархи» навряд чи з‘являться на національному рівні – для цього немає передумов. В Україні буде Західний (і не тільки) капітал. Прийдуть сторонні ресурси. Буде висока конкуренція. Передбачимо, що звичайно з‘являться «бажаючі» урвати мільярди від глобальної західної допомоги, прихопити мільйони на місцевих проєктах і сотні мільйонів на різних темах — будівельні матеріали, видобуток газу та інших корисних копалин, природні та штучні монополії. Але основне рішення в деолігархізації мають бути не заборони (хоча дієвий АМКУ нам точно не завадить!) Олігархія долається:

  • економічними свободами,

  • верховенством права,

  • громадянською просвітою (тобто знищенням патроналізму).

Отже, створення привабливого бізнес-клімату (дерегуляція, приватизація, податкова та митна реформа); судова реформа і усунення силовиків від бізнесу; економічна просвіта — все це унеможливить появу нових олігархів. І дасть нам шанс на появу інклюзивних громадських інституцій в єдності з державою. Що, зрештою, не дасть нам занепасти у вузькому коридорі Євроінтеграції.

Коридори у вежах та на площах

Повертаючись до початку наших роздумів, зазначимо, що картина реальності України в метафорі «вузького коридору» Аджемоґлу і Робінсона нами розгортається в просторі ще однієї метафори – площ та веж Ферґюсона. Поєднання цих двох оптик дало нам об’ємне вираження обох метафор. Якщо суспільство формує мережу (суспільство інноваторів та активістів), а держава – вежу (глибинну корумповану державу бюрократів і силовиків), то коридор буде не вузьким, а настільки широким, що не втримуватиме стін. Але стіни і межі будуть, втім вони не фронтири. Вони з досить міцних схем і сировини, але постійно роз’їдаються корозією соціального мережива.

Якщо суспільство закривається у вежу (патерналістське та патроналістське суспільство виживацтва), а держава вкладається в пласку землю інституційної горизонталі (державу прогресистів, Мрій і Дії), то коридор просто закривається, перетворюючись на відокремлені каземати, допоки вежа не впаде через внутрішні протиріччя темних проходів.

Тому, важливим є співпадіння логік держави і суспільства: інноватори і прогресисти (мережа/площа) або бюрократи і патроналісти (вежі). Інакше, з’явиться аномічне суспільство – швидких простих рішень, як з боку суспільства, так і держави. Гармонія коридору, це якщо обидві сторони вибудовують вежі, і будівничим достатньо домовитись про цінності, про матеріали мурів і тоді коридор буде достатньо просторим/свободним для обох агентів. Вежа стоятиме на своїх цінностях і ресурсах. До певного часу. Якщо обидві сторони конструюють мережі, то сплетіння буде якісним за умов спільного продукування взаємодоповнюваних елементів (міцності або гнучкості, просвіти, взаємоповаги, верховенства права), і тоді коридор стане каналом вільного руху ресурсів (людей, ідей, фінансів, товарів, інформації) з вузловими ландшафтами.