Полтавський геополітичний порядок

В наших етерах на каналі Юрія Романенка з Петром Кульпою та з професором Єжи Мачковим ми часто торкаємося теми двох конкуруючих систем безпеки в Європі. В одній з них - Петро Кульпа називає її “континентальною опцією” - домінує Росія з природним зближенням з нею Франції та Німеччини, у такій опцій останнім часом природньо зацікавлений Китай; в ній нема місця для справжньої незалежності народів між Одрою та Доном. У другій - коли народам Центральної та Східної Європи вдається налагодити свою систему безпеки, як правило - в євроатлантичній рамці безпеки, за підтримки Великої Британії та США - наші народи здобувають значно краще становище на геополітичній арені континенту. Історію і систему першого варіанту описав професор Мачков у своїй “Війні щодо України і миру в Європі”, з яким ми також нещодавно спілкувалися про геополітичні розклади сьогодення:

На початку 18 століття вже не слабіюча Річпосполита, а тимчасово Швеція стала головним суперником царської імперії під проводом Петра І, столиця якої була побудована на на сході Фінської затоки на р. Нева і названа на його честь. «Всеросійська імперія» (рос. Всероссийская империя), офіційно відома з 1721 року, називалася не «Москoвією», а все частіше «Росією», а її мешканців усе рідше називали москалями (московитами), натомість росіянами. У 1709 році місто Полтава дало назву битві, в якій Петро переміг шведського короля Карла XII, на боці якого воював колишній наближений Петра І гетьман Іван Мазепа, який зробив останню спробу відірвати запорізьких козаків від російського панування. Ця битва мала епохальне значення не лише для України, а і для архітектури європейської безпеки, оскільки знаменувала кінець «порядку Ворскли» [домінації Річпосполити Литви та Польщі – прим перекладача], який панував три століття.

Імперський спадкоємець Москви вже не просто панував над російськими землями на європейському Північному Сході та Лівобережною Україною, а став гегемоном в усій Східній Європі. Цей європейський порядок, у якому Росія домінує у Східній Європі, можна назвати «Полтавським». Хоча Москва вже інколи вступала в союз із Габсбурґами чи шведами проти Польщі та Литви, тільки Полтавський порядок привів царську імперію до концерту європейських держав, у якому вона разом із Віднем, Парижем і Лондоном вершила архітектуру безпеки Старого Континенту. Крім того, це відкрило для петербурзької імперії нові можливості для експансії на Заході і - особливо - на Південному Сході Європи. У внутрішньому плані Росія у 18 столітті поступово обмежувала автономію козаків і здійснювала адміністративну реорганізацію своїх українських територій. Цариця Катерина Велика Південну Україну назвала «Новоросією». Через кілька десятиліть після Полтавської битви вона остаточно ліквідувала Гетьманщину в 1764 році. Через менш як два десятиліття вона прирівняла більшість козаків до підневільних хліборобів. Цариця конфіденційно зізнавалася у своєму геноцидному намірі знищити козацтво як народ, що прагне до незалежності: «Якщо в Малоросії не буде гетьмана, то треба докласти зусиль, щоб поняття гетьманства зникло на віки».

Тепер Росія приступила до знищення Польсько-Литовської держави, для чого вона знайшла жадібного союзника у Пруссії. Габсбурзька монархія також брала участь у європейському геополітичному «грабунку тисячоліття», хоча кажуть, що імператриця Марія Терезія плакала, коли в 1772 році вона анексувала більшу частину адміністративної одиниці Польщі – воєводства – яке називалося «руським» (Województwo ruskie). Хоча ж польський король Ян Собеський у 1683 році врятував Відень від турків! Подеякують, що Фрідріх Великий сказав: «Вона плакала, але взяла». Габсбурґи створили штучний регіон із територій Руського воєводства, польського Кракова та етнічно польських територій на схід від цього колишнього польського королівського міста, яке назвали «Галичина» (нім. «Galizien»). Коротко кажучи: за винятком Галичини та частина Польщі, що включала Правобережну Україну, відійшла до Росії.

Прийняттям Конституції 3 травня 1791 р. Сейм подвійної держави скасував незалежність Литви. Після третього поділу 1795 року Польща, яка разом з Литвою століттями боролася з Москвою за панування у Східній Європі, зникла з політичної карти Європи. Царська імперія більше не домінувала у Східній Європі: Росія володіла Східною Європою. Таким чином Полтавський порядок досяг свого повного втілення. Не варто робити поспішних висновків про петербурзьку імперію щодо прогресивної експансії Росії в Європі, яка тепер була спрямована на Константинополь. Хоча у військовому відношенні вона була могутнішою за свого підкореного західного сусіда, вона все ж була відсталою.

Оскільки в умовах деспотії не могло розвиватися міцне суспільство, навіть ті царі, які отримали титул «Великий/-а», робили ставку на залучення іноземців, щоби дати імпульс розвитку освітнім установам, армії та економіці. Однак цього було недостатньо для модернізації величезної імперії. Хоча історики сумніваються в існуванні фасадів дерев’яних будинків і сільських брам, які коханець Катерини Великої князь Григорій Потьомкін нібито спорудив уздовж пониззя Дніпра перед інспекційною поїздкою цариці до Криму в 1787 році, вираз «потьомкінські села» відображає механізм російського окозамилювання щодо реальності надзвичайно влучно: підлеглі зі страху чи кар'єрних прагнень постійно вводять вище керівництво в оману прикрашеними зображеннями плачевних умов. Цей процес пережив царську імперію. У Полтавському порядку відстала, але сильна у військовому відношенні Росія ніколи не виключалася з концерту великих європейських держав.

Показово, що Наполеон, який переміг у всіх битвах свого російського походу 1812 року, запропонував цареві переговори після взяття Москви. У завойованому місті він чекав на Олександра I, з яким хотів поговорити про союз проти Англії. Проте ще більш показовим є той факт, що Бонапарт не збирався вирішувати унікальне й гостре питання на континенті про те, що історична нація була позбавлена ​​своєї держави, шляхом відновлення Польщі. Поляки, які представляли найбільшу нефранцузську групу в його армії, лише отримали невелике Варшавське князівство від імператора Франції в 1807 році, за допомогою якого він хотів забезпечити їхню лояльність і чинити тиск на Росію. У Москві Наполеон надто пізно зрозумів, що цар не має наміру приїжджати до Москви з Петербурга. Через кілька тижнів після початку давно назрілого виходу з Росії Велика армія (фр. la Grande Armée), яка прямувала до Литви, зазнала суворої зими, яка перемогла її з нищівним рахунком, про який царські війська навіть не могли мріяти. З точки зору Маккіндера: Наполеон повинен був засвоїти, що Росія, яка лежить у самому центрі, не може бути переможена, якщо нападаючий не опанує усю Східну Європу, а не лише Кремль.

Як відомо, кінець наполеонівським війнам поклав Віденський конгрес 1815 р. І участь Петербурга в розробці загальноєвропейської мирної архітектури, і Полтавський порядок тепер вважалися там природними, тим більше, що Росія, Пруссія, Велика Британія та Австрія були союзницями проти Франції і зайняли Париж. Полтавський порядок не ставився під сумнів навіть після Кримської війни (1853–1856), яку Росія програла Англії та Франції, які були на боці Туреччини. З російським пануванням над Східною Європою цей порядок залишався надійним. Царська імперія за мовчазної згоди чи відкритої підтримки європейських держав змогла придушити польський опір проти Росії, який посилився під час наполеонівських війн і листопадового повстання 1830/31 рр. У 1831 р. міністр закордонних справ Франції прокоментував розправу російськими військами над населенням Варшави словами: «У Варшаві панує порядок». Востаннє повстання проти Росії за відновлення польської держави в кордонах 1772 р. спалахнуло у січні 1863 р. у Польщі, згодом – у Литві та Україні, при цьому в Україні воно видалося найслабше. Тисячі повстанців загинули, сотні були страчені, близько 40 тис. вислано до Сибіру, ​​а їхнє майно конфісковано. У Росії ці репресії вітали навіть у слабких ліберальних колах.

Придушення повстання прискорило формування білоруської і української націй, які тепер прагнули самостійності. Під час Січневого повстання Пруссія виступила на боці Росії. Після заснування Німецької імперії в 1871 році німецько-російський союз забезпечив те, що Східна Європа не перебувала під політичним домінуванням народів, які її населяли.

Лише Перша світова війна докорінно змінила цю ситуацію. Німецька імперія та Австро-Угорщина зазнали нищівної поразки у війні, тоді як Франція була континентальною переможницею. Велика Британія все ще змогла зберегти свої позиції світової держави, хоча нова глобальна морська держава – Сполучені Штати Америки – вперше заявила про себе в Європі. Російська континентальна імперія була ослаблена війною та громадянською війною: царському правлінню було покладено край Лютневою революцією 1917 р. Остаточно його було поховано більшовицьким переворотом у жовтні того ж року та розправою над царською родиною в липні 1918 р. Коли після Першої світової війни у ​​Версалі 1919 року розроблялася нова архітектура європейської безпеки, не було не лише недовговічної Німецької імперії, яка разом із дунайською монархією та царською імперією знищила Полтавський порядок. Не була представлена ​​й більшовицька Росія, яка виникла з петербурзької імперії під час громадянської війни.

Посилання на першоджерело та власника авторських прав: https://www.bpb.de/shop/buecher/schriftenreihe/543797/der-krieg-um-die-ukraine-und-der-frieden-in-europa (с. 34-38)

Єжи Мачков, професор політології Університету Реґенсбурґу, переклав Дмитро Кадубін, https://www.youtube.com/@civilisatio