Стратегія крокодила – шанс України на перемогу Росії.

Кожна тварина, кожен організм в цьому світі мають свою оригінальну стратегію виживання. Така стратегія є лише тоді ефективною, коли вона відображає оптимальні алгоритми застосування унікальних ресурсів індивіда.

Принцип оптимальності життєвої стратегії є актуальним і для країн, і для окремих народів...

Фундаментальним для розуміння способу життя будь-якого суспільства є вікова структура його населення, що зображається у вигляді демографічної діаграми.

Г. Гайнзон у своїй фундаментальній праці «Навала молоді» (визнаній в сучзахцивкраїнах неполіткоректною) зауважив, що найбільше прагнуть змін та, відповідно, всілякої творчої активності молоді мужчини 15-25 років, а найменше до такої активності здатні люди після 50 років.

Демографічна діаграма сучасної України нагадує дерево, де в проміжку 15-30 років – стрункий стовбур (з популяційної точки зору – прірва, з демографічної – катастрофа, вимирання), а після 50 років – пишна крона.

В силу цього середній вік населення в Україні – 47 років, найвищий у світі.

Це довоєнні дані, сучасна демографічна діаграма, через відомі причини, вже більше схожа на смереку, ніж на розлогий дуб.

Суспільство, в якому відносна чисельність старших поколінь є катастрофічно високою, не може бути динамічним за визначенням. Мало того: в такому суспільстві неминуче занепадатимуть всі галузі, що потребують молодих здорових мізків та рук. В першу чергу це стосується науки, високотехнологічних галузей промисловості та всякого роду бізнесової діяльності. Натомість, основна активність населення зосереджуватиметься в базарній та соціальній сферах.

До війни більше половини працюючого населення України було зайнято в торгівлі (враховуючи «тінь» – і того більше), тоді як промисловість і сільське господарство затруднювали менше 10%. Сама сфера торгівлі характеризувалася переважанням дрібного сегменту, МАФів, перепродажу секонд-хенду й т.п., через що продуктивність в ній на порядок відставала від аналогічної галузі в більш-менш розвинутих країнах.

Загалом, і за обсягом ВВП на душу населення, і за соціально-економічною структурою суспільства сучасна Україна є ближчою до пересічного автохтонного етносу, ніж до якого-небудь представника цивілізованого світу. Як вже сказано, в цьому немає нічого дивного, навіть більше – це єдино можливий варіант подій. В людей після 50 «час рікою тече», всі процеси прямують до усталення й завершення, а головною життєвою проблемою стають не перспективні ідеї та грандіозні проекти, а пошуки субсидій, пільг і дешевих ліків.

Маючи можливість безпосередньо впливати на соціально-економічні процеси, такі люди сповна реалізовують і свої політичні права, голосуючи, як можна зрозуміти, за тих, хто обіцяє їм збільшення подачок та зменшення всякого стресу, в тому числі – через нівелювання всяких хоч трохи відчутних реформ. Таким чином сучасна Україна не лише міцно закріпилася в статусі відсталої території, затхлої провінції, де нічого суттєвого в сенсі перспективи вже відбутися не може, але й активно просувається в цьому напрямі.

Й жодні звитяги на фронті цієї тенденції переламати не можуть, швидше навпаки, як життєві катаклізми – процесів дряхління старого організму...

В сенсі життєвої активності: старіння – це, передовсім, зниження метаболізму, а відтак – сповільнення та згасання всіх життєвих процесів.

В живій природі організми з низьким рівнем метаболізму вважаються примітивними. Такі організми не можуть собі дозволити багатьох вищих функцій, як інтенсивна мозкова активність чи складні фізичні зусилля. З іншого боку, низький метаболізм – це загальна повільність, отже, збільшена тривалість всіх життєвих процесів. Для примітивних організмів життя вимірюється не в миттєвостях, а в роках.

Відповідно, їхньою основною життєвою стратегією буде вичікування слушного моменту та скористання цим моментом з найменшими витратами життєвої енергії...

Типовим сценарієм започаткування власного перспективного бізнесу в Україні, відображеним, серед іншого, в гумористичних передачах та художніх стрічках, був наступний.

Молодий енергійний ділок з якоїсь цивілізованої країни, сповнений райдужних фантазій, приваблений необмеженими можливостями просторів колишнього СРСР, намагається вкласти свої гроші в справу, яка, з його точки зору і з досвіду інших країн, теоретично виглядає цілком перспективною й приреченою на успіх. Однак, в практичній реалізації, все чомусь гальмується й ламається, первісні плани тріщать і руйнуються, зате звідусіль, ніби нізвідки, з’являються якісь темні сили, ненаситні хижаки, що розносять та з’їдають весь сподіваний прибуток.

Виявляється, в тихому з виду болоті, де нічого особливого ніби й не відбувається, насправді існує дуже суворий порядок з чіткими правилами гри; а в темній воді, подалі від денного світла, кипить бурхливе життя, суть якого, проте, цивілізованій людині ніколи не збагнути...

В фіналі збанкрутілий ділок за безцінь розпродає цим силам все, що в нього ще залишилося, й тікає назад до цивілізації...

Типовим прикладом організму в живій природі з відносно низьким рівнем метаболізму є крокодил.

Крокодил – це рептилія, ящер, він виразно поступається тим же ссавцям в розумі та енергії. Тому він живе там, де ссавцям некомфортно – на гнилих болотах і темних річках. Співставний з крокодилом за масою тіла й харчовою нішею леопард, скажімо, на цих болотах довго не протягне – в леопарда досить швидко з’являться болячки й інфекції, отруйні міазми зруйнують його мозок, відповідно, життя його в такому середовищі буде жалюгідним й нетривалим.

Крокодила міазми не лякають – в нього мозок маленький і малоактивний, тому всяка грязюка йому не шкодить. Хвороботворних бактерій та комарів крокодил теж не боїться – в нього товста міцна шкіра.

Леопард – досконалий хижак. Він швидко бігає, далеко стрибає, гнучко маневрує й застосовує досконалі тактичні прийоми полювання, яким навіть елітні спецназівці можуть позаздрити. Для такого типу життєдіяльності леопард витрачає шалену кількість енергії, тому мусить ненастанно полювати.

Крокодил лежить собі колодою в грязюці й чекає, коли стрімка газель прийде на водопій. Газель теж витрачає на свою красу шалені обсяги енергії, тому мусить регулярно їсти та пити.

Крокодил практично не п’є, бо не потіє, а не потіє тому, що не рухається. Для відновлення запасів енергії крокодилу достатньо однієї газелі на пів року, тому в нього немає необхідності за нею ганятися по савані.

Відповідно, життєва стратегія крокодила й полягає в прикиданні колодою, доки вимучена спрагою трепетна істота не підійде до нього на відстань стрибка...

В поєдинку сам-на-сам в крокодила перед леопардом практично немає шансів. Леопард, як вже сказано, і стрімкіший, і сильніший, а головне – розумніший, і застосовує досконаліші тактичні прийоми.

Леопард полює на крокодилів, стрімко вивертаючись, хапає крокодила за потилицю й перекушує спинний хребет, після чого тягне здобич в затишне місце.

Однак, якщо леопард раптом схибить, і таке іноді трапляється, хоча й дуже рідко, й крокодилу вдасться вчепитися в будь-яку частину його тіла, то картина кардинально змінюється: крокодил тут же намертво зціплює щелепи й бухається колодою у воду, повисаючи на леопарді тягарем й затягуючи останнього туди, де вся стрімкість, гнучкість і навіть інтелект враз втрачають свою цінність.

Леопард, обмежений в можливостях маневру, не може ні вивернутися, ні позбутися тягаря, ані, тим більше, дозволити собі борюкання під водою. Останнє стає вирішальним фактором: для леопарда з його потужним метаболізмом максимальна тривалість перебування під водою обмежується ліченими хвилинами, тоді як в крокодила цей параметр на порядок триваліший. Відповідно, у схопленого крокодилом леопарда залишається лише одне прагнення – якомога довше тримати голову над водою.

Леопард відчайдушно рветься, видирається й звивається, а крокодил собі висить колодою і чекає. Єдина проблема крокодила – не розціпити зуби. Все решта вирішиться саме собою...

Фундаментальна вада крокодила, ознака його примітивності, головний обмежувач його рівня життя стає в даній ситуації вирішальною перевагою...

Максимальна тривалість життя леопарда – років 20, крокодила – за сотню.

Леопарди як вид існують два мільйони років. Ці сильні, елегантні тварини, супердосконалі хижаки, що колись населяли чи не всю Африку та Євразію, зараз знаходяться на межі вимирання.

Крокодили існують вже двісті мільйонів років, пережили динозаврів, мастодонтів і мамонтів. Переживуть і людину, якщо та їх спеціально не знищуватиме...

Сучасний український етнос постав на залишках народів, що населяли цю територію з часів льодовикового періоду. В цьому сенсі він став частиною біоценозу, елементом географічного ландшафту.

Основна проблема таких етносів – неконкурентоздатність з молодими, перспективними народами. Перейти в новий цикл історії вони можуть лише після грунтовного генетичного оновлення. Таке оновлення відбувається внаслідок вимирання носіїв примітивного генотипу та приходу на територію автохтону нових динамічних народів. Ці нові народи приносять нові, досконаліші гени, змішуються з автохтонами, асимілюються, й таким чином постає новий етнос, з новими можливостями й перспективами.

Динамічні народи приносять життєву активність, автохтони передають їм пристосованість до даного конкретного ландшафту. Особливо важливими в цьому сенсі є стереотипи пристосування, культурні традиції, відшліфовані тисячоліттями.

Отже, головна мета автохтонів, якщо вони не мають бажання вимерти зовсім – це зберегти свої культи та ареал і дочекатися приходу новітніх «варягів».

Основна перевага автохтонів – це їхня пристосованість до свого ареалу. Вони, як трава – скільки її не топчи і не викошуй – вона все одно підніметься знову й буйно заросте за найпершої нагоди. Тому всякий новий агресор має лише певне часове «вікно» можливостей, впродовж якого він може виявляти свої претензії на цю землю, тоді як автохтони житимуть тут вічно.

В цьому сенсі час завжди працює на автохтонів.

В будь-якому поєдинку з небажаними «цивілізаторами» оптимальною статегією для автохтонів буде вчепитися мертвою хваткою, повиснути колодою й чекати, доки агресор не стече кров’ю, виб’ється з сил, втратить сенс боротьби й перетвориться на здобич.

Вчепившись в леопарда, крокодил мінімально витрачає свої обмежені енергетичні ресурси. М’язи його щелеп, скоротившись, практично не працюють і не втомлюються, на відміну від м’язів щелеп того ж леопарда. Повиснувши колодою на трепетному тілі леопарда, крокодил тягне його не зусиллями своїх лап, а власною вагою. Об’єктивна сила тяжіння виконує за нього всю необхідну роботу...

В сучасному російсько-українському протистоянні неспівмірність сил очевидна. В росіян і танків, і людей, і промислових потужностей, і технологічних можливостей незрівнянно більше, ніж в українців. Однак росіяни в Україні змушені діяти не в чистому полі, а в умовах конкретного, вельми ворожого для себе середовища. Влаштовувати геноцид українцям вони можуть вельми умовно, основні їхні мілітарні потужності – міжконтинентальні ракети та ядерні боєголовки – тут незастосовні в принципі.

В цьому сенсі вони подібні до леопарда в гнилому болоті, якого крокодил спіймав за причинне місце.

Путіна часто порівнюють з Гітлером, однак таке порівняння можна трактувати як великий комплімент для першого.

За всієї своєї неадекватності, Гітлер мав чітку й раціональну стратегію. Кожен гектар землі, відвойований ним у ворога, ослаблював останнього й посилював його самого. Гітлер потребував ресурсів, німцям було достатньо захопити територію, щоб отримати з неї якийсь зиск.

Путінські агресії не мають за собою нічого ні раціонального, ні навіть чітко осмисленого.

З економічної точки зору анексія Криму й створення лугандонських «республік» було цілковитою катастрофою. Ці території не лише ніколи не окуплять себе в межах путінської «імперії», не лише завжди будуть «чорними дірами» для російського бюджету, але й, головне, будь-яка їхня окупація чи анексія – суто тимчасове явище: рано чи пізно навіть найбіль палкому «скрєпнику» стане зрозуміло, що вижити з таким багажем Росія не зможе.

Кордони будь-якої імперії перестають розширюватися там, де подальша експансія стає збитковою. Анексовані українські землі могли б бути чимось корисними для Росії лише в парадигмі СРСР, та й то – чисто теоретично.

Очевидно, актуальний лідер Росії живе в світі своєї молодості (з людьми його віку таке трапляється) й уявляє собі свій народ молодим, загартованим, ідейно міцним та сповненим творчих сил. А українців на окупованих територіях – свіжою та лояльною робочою силою для будівництва нових російських «скрєп».

Насправді ж сучасні росіяни старіють і вимирають не гірше будь-якого європейського народу, великі ідеї їм, за великим рахунком, «до лампочки», а для вирішення актуальних життєвих проблем набагато кориснішим було б проводити фундаментальні внутрішні реформи, а не намагатися оживити засихаючу вербу, склеюючи побиті горщики. Що ж стосується українців з окупованих територій, то в них ті самі проблеми, що й в українського етносу загалом, лише натхнення й бажання щось робити набагато менше.

Лояльні до окупанта громадяни – це завжди нето-паразити, свою прихильність вони продають за якісь вигоди, які їм повинен забезпечити окупант. З цієї точки зору анексія українських територій – це постріл Путіна собі в ногу.

В такій ситуації оптимальною стратегією українців було б грати в нескінченну довгу: невтомно й ненастанно тримати ворога в зубах, не залишаючи йому жодної надії на прийнятну перспективу. При цьому кусаючи й шматуючи його за найпершої можливості, але лише тоді, коли це не вимагає особливих витрат людських ресурсів.

Будь-яка втрата території для українців наразі не критична: забезпечити український рівень свободи Путін не може в принципі, а матеріальні витрати на те, щоб населення окупованих територій цією свободою поступилося, підривають російський бюджет не гірше за західні санкції.

Самі західні санкції, а також військова та матеріальна допомога – це аналог природніх сил, які крокодил використовує в боротьбі проти леопарда.

Головна проблема Росії, що тягнеться за нею з глибини віків, з самого початку її виникнення – новітні технології. Основним постачальником цих технологій, основним джерелом прогресу в Росії завжди були цивілізовані країни.

В сучасному світі динаміка розвитку наук і технологій настільки висока, що навіть кількарічна затримка може бути фатальною для національного розвитку. Якщо взяти конкретно Росію, то основними її конкурентами є країни НАТО і Китай, і жодні завоювання в Україні не здатні їй компенсувати втрату позицій на світовій арені. На відміну від попередніх імперій, відставання в технологіях є також критично важливим для сучасної Росії: в неї вже немає ні людських, ні природніх ресурсів, якими вона могла б завалити противника.

Тому, зі стратегічної точки зору, західні санкції – це криваві рани на тілі російського леопарда, що на перший погляд ніби й не особливо помітні, й у запалі боротьби не особливо відчутні, але невпинно й незворотньо змінюють загальний баланс. Росія все більше відстає, все більше втрачає зв’язки, все більше перетворююється на країну-ізгоя з обмеженими можливостями...

Таке саме використання зовнішніх об’єктивних сил на свою користь – військова й матеріальна допомога цивілізованих країн.

Інвестуючи в Україну, західні країни не лише ефективно обламують претензії маразматичного конкурента, не лише усувають загрозу для самих себе, але й активно модернізують та розвивають власні воєнні потенціали. А головне – забезпечують у світі той порядок, який вони вже схильні були вважати саме собою зрозумілим. Війна в Україні – холодний витверезуючий душ для них.

Таким чином, допомога Україні не послаблює, а посилює НАТО. Отже, допомагати Україні – їхній об’єктивний інтерес.

Основний конфлікт для Росії, який вона не може виграти в принципі – нездатність вписатися в актуальні світові правила гри. Чим більше вона підвищує ставки в цій грі – тим більш безнадійною для неї стає сама гра. В цьому сенсі кожен новий день війни для неї в Україні– ще один крок до історичного занепаду.

Висновки з усього сказаного вище очевидні: готуватися до максимально тривалого протистояння, максимально економити власні сили, максимально використовувати сили об’єктивні та виходити з того, що боротьба за національну незалежність буде тривати рівно стільки, скільки триватиме сама незалежність.

Здавалося б – банальщина. Але процитую свій пост у Фейсбуці від 1 квітня 2023 року: «Единственная мысль, меня посетившая: не следует украинцам пытаться закончить войну к концу этого года в Ростове, лучше беречь людей и бить мелкими, но хорошо организованными и неожиданными ударами, пока у русских не начнется ощутимое отставание в технологиях и понимание неизбежности поражения.»

І ще, за 12 червня цього ж року: «Великі стратегічні наступи ЗСУ (якщо противник не збирається робити "жести доброї волі") - це гра на руку ворогу.»

Що ж до «стратегії крокодила» як єдиного способу для українців перемогти в цій війні, то я написав про неї ще 03.03.2023.

За добрих три місяці до того, як українці втратили перші «Леопарди»...