Війна за Незалежність

Якщо ваші друзі просять вас домовитись зі своїм ворогом, то зрадники вже домовились за вашою спиною.

(Аль Капоне)

В березні 2022 року, коли найбільш відомі та компетентні експерти передбачали впевнену перемогу України протягом кількох тижнів, а найбільші скептики гарантували вихід на кордони 1991 року «до літа», я написав, що ця війна на двадцять років.

Я був неправий – війна за незалежність України буде тривати рівно стільки, скільки в українців буде рішучості захищати свою свободу...

Громадянин відрізняється від раба правами вільної людини. Однак давно відомо, що права не дають, права беруть. Якщо потрібно – силою і зброєю. Гетьман І. Мазепа, портрети якого зараз прикрашають українські банкноти, а ім’я – вулиці, написав вірш, що починається словами «Всі покою щиро прагнуть...», завершив сентенцією:

А за волю xоч умріте

і вольностей бороніте,

Неxай вічна буде слава

Же през шаблю маєм права!

А інакше й не буває.

З чого можна зробити лише один висновок: до громадянських прав та обов’язків в якості невід’ємного входить і обов’язок при потребі захищати свою країну всіма можливими засобами...

Українців в цьому відношенні можна схарактеризувати двома оригінальними рисами: твердою вірою в те, що їхня держава, за визначенням, «злочинна», а також іраціональною, однак всепереможною переконаністю, що от саме вони, саме їхнє актуальне покоління нарешті вступило в золотий вік вічного миру, отже армії можна розпустити, розійтися по домівках, в кого є – закордонних, і насолоджуватися «правильним» життям аполітичного обивателя.

Ці дві риси, як правило, відсутні в кожного українця на індивідуальному рівні, однак відразу ж матеріалізуються, як тільки справа виходить на рівень загальнонаціональний.

Очевидно, саме в цьому, а не в «поганих сусідах» полягає причина українського перманентного прагнення до волі, тоді як інші народи з цією волею просто живуть...

Фінал будь-якої війни, і актуальної в тому числі, може бути в одному з трьох основних варіантів: поразка, перемога та компромісне перемир’я.

Поразка України, й тут не варто тішити себе ілюзіями, означатиме для українців не абстрактну відмову від НАТО, ЄС і американських допомог, не лише грунтовне територіальне обрізання, але й цілковиту втрату суверенітету в усіх сферах, консервацію «скрєпів» та фундаментальне приниження. По суті – рабство. Щось на кшталт лукашенківської Білорусі, але набагато гірше...

Перемога, тут усе зрозуміло, це вихід українців на кордони 1991 року, усамостійнення внутрішньої та зовнішньої політики та визнання України як повноправного суб’єкта міжнародних стосунків. Джентльменський набір, доступний в сучасному світі навіть країнам типу Гаїті і Буркіна-Фасо.

Проблема, однак, в тому, що такі само собою зрозумілі й загальноприйнятні права наразі, якщо щось у цьому світі фундаментально не зміниться, виглядають для України найменш імовірним варіантом.

Хочеться, звичайно, думати, що «Перемога буде за нами!», «Ворога буде знищено!» та «Все буде Україна!», й провідні українські експерти докладають чимало зусиль, щоб такі думки не вивітрювались з національної свідомості, однак найкоротший шлях до реалізації будь-яких планів пролягає через тверезий аналіз можливостей і викликів актуальної ситуації...

Слово «перемир’я», як би солодко воно не звучало для українського вуха, в реальній українській ситуації означатиме зовсім не рожеву перспективу.

Перемир’я відрізняється від миру тим, що сторони залишаються незадоволеними результатами, відповідно, кожна з них розцінює його як тимчасовий перепочинок перед «остаточним вирішенням».

Перемир’я, як правило, полягає у визнанні статус-кво та припиненні бойових дій. Оскільки більшість українців переконана, що для того, «чтоб прекратить войну – надо просто перестать стрелять», то можна констатувати наразі зростаючу популярність цієї ідеї.

Є правда, побоювання, що головнокомандуючий, який підпише подібний документ, отримає від народу, за інерцією, добрячого пенделя, однак ці побоювання малообгрунтовані.

Інерцію всезагального прагнення до перемоги можна спочатку загальмувати озвученням сумними телеведучими новин з фронту про «зростаючі втрати нашої армії», про «страждання людей і тварин від варварських бомбардувань», «зрадницьку політику західних партнерів» і т.п., розмусолити фундаментальне: «чи вартує земля людських життів?», щедро приправити все це «виступами експертів» (потрібної тональності балакуни завжди знайдуться), а потім оголосити про «непросте, вистраждане, але єдино виправдане» рішення.

З парламентом ще простіше: у вирішальний момент на трибуну винесеться розлючена до рівня розумової неповносправності істота, з відомих облич, й зацитує луценківське: «Не хочеш миру – марш на передову!»

А кому з депутатів хочеться на передову? Розподіляти бюджетні кошти в межах електоральної вотчини – воно якось і легше, і безпечніше, і тихіше. І 73% таке рішення схвалять...

В цьому випадку, однак, поступово, але все виразніше стане зрозуміло, що перемир’я для України в цій ситуації – все одно, що поразка.

Насамперед, це буде фактичною легалізацією анексії Росією українських територій. Росія докладає всіх зусиль, щоб на ТОТ й духу українського не залишилося, відповідно, з кожним роком, кожним днем там зростатиме частка населення, для якого повернення під українську юрисдикцію буде, м’яко кажучи, небажаним.

Одночасно, світ звикатиметься з «миром», і можливий варіант збройного повернення територій сприйматиметься на міжнародній арені все менш виправданим. А очікувати, що Росія віддасть коли-небудь щось «по-доброму», очевидно, безглуздо...

Перемир’я означатиме різке, якщо не цілковите, скорочення іноземного фінансування (навіть якщо його активно обіцятимуть в обмін на мир до того, як), постачань озброєнь й т.п. Адже подібні «статус-кво», як показує досвід, практично не мають вирішення й зберігаються десятиліттями. Зрозуміло, що ніхто ні в Європі, ні в США не буде утримувати українців протягом всього цього часу, чи навіть більш-менш тривалий час після того, як замовкнуть гармати – Україна просто перестане бути актуальною з усіма відповідними наслідками, а ображених і паразитів у світі не люблять.

Для держави Україна, з її практичною відсутністю промисловості, фінансів, ефективного керівництва, самодостатньої стратегії та достатньої кількості робочих рук, це фактично означатиме колапс, цілковитий розвал і розруху. В таку країну не те, що інвестиції не підуть – з неї кинеться навтьоки все, що лише зможе, й забере з собою все, що зможе забрати.

Перефразовуючи відомого діяча, в конкретній ситуації України: той, хто віддасть перевагу ганьбі перед бідуваннями – отримає і ганьбу, і біду. Гарантовано й надовго...

Владі це особливо не загрожуватиме з причини відсутності в Україні критичної маси організованих пасіонаріїв.

Адже пасіонарність – це не лише іраціональне прагнення щось змінити, це, насамперед, якась велика й благородна надідея, і ця надідея має бути всеоб’єднуючою, однією на всіх. Очевидно, що така ідея мусить, як вже писалося, виходити з найглибшого нутра людини, відображати її найприродніші прагнення й пробуджувати найпрекрасніші почуття.

Ні легалізація марихуани, порнографії, проституції, гей-шлюбів і т.п. й усього пов’язаного з цим букету «прав і свобод», ні нав’язування Newspeak з «членицями» і «послицями», ані навіть істеричний порятунок бродячих псів до найприродніших прагнень людини не входять.

В українській мові все це називається розпустою, тобто – ліберальним ставленням до навколишнього світу. Розпуста – можливість вільно й без наслідків задовольняти свої найприземленіші забаганки, без уваги на який-небудь обов’язок чи відповідальність, це те, чого «всі щиро прагнуть».

Однак фундаментальний конфлікт інтересів полягає в тому, що будь-яка спільнота, й національна держава – особливо, є можливою лише за умови ретельного виконання кожним свого громадянського обов’язку. Національна держава кардинально розширює можливості кожного й гарантує кожному його права та свободи, отже – надає максимум можливостей і для всякого задоволення, й для всякої розпусти. Однак ця держава перестає бути життєздатною без свідомого служіння кожного...

Того, хто осягає фундаменти соціально-економічних процесів, чекає епічне розчарування: зрозумівши, як все працює, неминуче приходиш до висновку, що нічого, або практично нічого змінити неможливо.

Кожна людина діє не так, як потрібно, а так, як вона розуміє, і кожна людина має свої когнітивні обмеження, люди при владі – не виняток. Відповідно, рівень оптимальності політичних рішень на рівні суспільства напряму визначається інтелектуальним рівнем тих, хто ці рішення приймає.

В сучасному світі домінуючою формою правління є т.зв. «демократична». Чому т.зв. і в лапках – бо з класичною демократією Древньої Греції чи навіть США ХІХ ст. вона нічого спільного не має. В класичній демократії править кваліфікована меншість, як правило, це були білі повнолітні мужчини з певними заслугами перед суспільством. В цьому, по-перше, була фундаментальна логіка – приймати політичні рішення слід лише тим, хто в них щось тямить. По-друге, обмеження числа повноправних громадян відповідністю певним стандартам інтелекту та меритократії гарантувало високий рівень оптимальності цих рішень.

Відповідно, сучасна «демократія» – це, насправді, охлократія в розумінні класиків. Коли повноправним громадянином є кожен, хто досяг певного віку, незалежно від поглядів, уподобань, освіти, порядності, інтелектуального рівня чи навіть розумової повносправності – тоді все вирішують маси. А маси мислять «серцем», тобто – іраціонально. Тому масами керують не мудреці, а демагоги.

Маси обирають того, хто до них близький і зрозумілий. А ці обранці вже мислять і діють в межах своїх когнітивних потенцій, переживаючи більше за рейтинги, ніж за далеке майбутнє нації.

Відповідно, в типовому суспільстві сучасного світу все йде своєю чергою й за своїми законами, під настрій мас, спонтанно й хаотично, наче в джунглях, а намагання розумних людей ввести що-небудь в русло продуманої далекоглядної стратегії, як правило, мають вельми малопомітний ефект, в більшості випадків – для цих розумних людей небажаний.

В силу чого більшість мислителів, як завжди в такі часи, поринають в мрії про ідеальні спільноти, де все продумане й раціональне, державні мужі чесні й розумні, народ свідомий й самовідданий, жінки цнотливі й плодючі, й можна добитися максимального ефекту мінімальними зусиллями...

Що можна зробити вже зараз з того, що потрібно було зробити позавчора, щоб варіант перемоги України став би якщо не гарантованим, то хоча б додав відсотків в ймовірності?

Якщо спробувати виокремити якусь ланку, за яку можна було б витягнути сучасну Україну з її актуального стану, знайти якесь ключове слово, яке б дало відповіді на всі питання, то цим словом буде – ГРОМАДЯНІЗАЦІЯ.

Або, класичним терміном – цивілізація.

Civil в Древньому Римі означав, власне, громадянина, права та обов’язки якого були формалізовані у відповідних документах. Отже, цивілізація – це переведення суспільного життя від племінних традицій до законного порядку. Перетворення іраціональної маси самозакоханих обивателів на суспільство свідомих та відповідальних громадян.

Фундаментальні зрушення в свідомості мас неможливо нав’язати телемарафонами. Це потрібно пережити на фізичному рівні.

Для цього мусить бути створене середовище, що не лише пропагує цивілізовані алгоритми поведінки, але й унеможливлює всякі інші. Громадянська свідомість мусить бути донесена до мозку кісток.

Найкраще до цього надається військова служба. Мало того: найактуальнішою проблемою сучасної України є саме недостатня мілітаризація свідомості та суспільного життя.

Саме військова сфера – це те, чим сучасні українці кардинально відрізняються від народів, які з честю виходили з подібних викликів: починаючи від древніх греків до швейцарців, ізраїльтян чи тих же фінів. Щоб зрозуміти цю прірву – достатньо співставити відносну до населення чисельність війська, яке ці народи виставляли проти супостата в критичні моменти своєї історії.

Si vis pacem, para bellum. Добро мусить бути з кулаками. Сила правди – в мужності її захисників.

Сьогодні немає часу на роздуми, є лише альтернатива: вийти з тридцятирічної благодушної апатії – чи отримати біду та ганьбу. Якщо цього не зможе вирішити чинна влада, то його доведеться надолужувати нащадкам в значно гірших умовах з незрівнянно більшими втратами...

Перший крок до громадянізації – це загальний і безумовний призов на військову службу. Виходячи зі сказаного вище – правильніше було б назвати його громадянським обов’язком.

В умовах сучасної України призов до виконання громадянського обов’язку слід було б визначити як загальнообов’язковий без розподілу на статі, інтелектульні чи фізичні рівні. Тобто: кожен громадянин України, досягнувши віку 18 років, проходить, скажімо, річну морально-психологічну, теоретично-ідеологічну та військову підготовку в окремо відведеному для цього місці.

Вчиться розуміти своє місце в цивілізованому суспільстві, важливість порядності й честі, потреби країни, в якій живе.

Набуває навиків, що дозволять йому бути максимально корисним для своєї країни в критичний момент.

А головне – вижити в найгіршій ситуації.

Ідеологія громадянського обов’язку, протягом хоча б одного року з життя громадянина, повинна доноситися з позицій першочерговості інтересів суспільства: «Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку, лети повинность ісправлять».

Фундаментальний момент: у виконанні громадянського обов’язку не може бути винятків. Якщо не витримуєш фізичних навантажень – сідай за пульт дрона чи за клавіатуру хакерського комп’ютера. Якщо ще й дурень – чисть туалети в казармі. Якщо жінка, і вважаєш, що це надає тобі якісь особливі права – можеш опановувати медичні навики, догляд за пораненими, тилові професії. І т.д., варіантів бути корисним країні безліч.

Віддаючи себе суспільству, колишній обиватель піднімається до рівня суспільного чинника. Головне – не боягуз, падлюка чи мажор вирішують, де їм служити, і чи взагалі, а країна, суспільство в цілому приймають ці рішення. Через що боягуз, падлюка чи мажор враз перетворюються на свідомих громадян...

Виконання громадянського обов’язку слід прив’язати до наступної суспільної кар’єри. В тих же США мужчини, що не стоять на військовому обліку, не допускаються до державної служби. В Ізраїлі ухилянти практично невідомі, ні серед мужчин, ні серед жінок, якби такі й з’явилися – їхня доля була б жалюгідною і без спеціальних законів...

Тому слід було б запровадити систему, коли без виконання громадянського обов’язку неможливо було б ні оформити майно в Україні чи зареєструвати підприємство, ані отримати державні подачки, не кажучи вже про державну посаду. Серед українців не повинно бути людей, що змогли успішно ухилитися від громадянського обов’язку.

Очевидно, що виконання громадянського обов’язку – це не відправка на передову в якості гарматного м’яса. Адже воювати слід лише найбільш підготовленим та мотивованим. Але це, в усякому випадку, – підготовка до цивільного життя з усіма його викликами. А також: безперечна справедливість для всіх, хто живе в цій країні...

Наступний крок до цивілізації – налагодження власної самодостатньої економіки, передовсім – виробництва зброї.

Той, чия доля залежить від чужих подачок – це раб, і він залишиться рабом, яких би прав і гарантій йому не надавали. Країна, що не виробляє власну зброю та покладається на милість чужих урядів – це племена аборигенів, що воюють доти, доки комусь це буде вигідно...

Попередні намагання налагодити економіку, й узагалі – якісь більш-менш цивілізовані форми життя, в Україні терпіли фіаско, головним чином – з причини домінуючої трайбалістської ментальності, з тенет якої більшість українців самостійно вийти так і не спромоглися.

Людям, що пройшли тренування колективних навичків, дисципліни, морально-ідеологічну підготовку, буде незрівнянно легше усвідомити сакральну важливість праці на перемогу. Ці люди, як слід очікувати, також будуть виявляти радикально менше толерантності до корупції та нехлюйства в усіх їхніх проявах.

В такому середовищі нездоланні для всіх українських урядів проблеми налагодження виробництва, скажімо, власних патронів будуть вирішуватися в рутинному порядку...

Третій крок – формування філософії збройних сил не як засобу утилізації тих, хто не втік чи невгодний владі, а як однієї з найважливіших сфер життєдіяльності країни, основна мета якої – виживання нації та держави.

Армія країни – це захист і збереження життя. Хто краще опановує військову науку й більше інвестує в обороноздатність – той краще живе й спокійно спить.

Той краще себе почуває і в бою, і в цивільному житті.

Таким чином принцип громадянської загальнообов’язковості відкриває шлях до волі та процвітання. Без співставлення громадянських прав з громадянським обов’язком неможливо добитися ні того, ні іншого, хоч ти й воюй двадцять років...

Рекомендуємо відео: