Туреччина – сусід України. Велика країна із населенням ~88 млн. чоловік. Це приблизно 1% населення світу. У 1990р. населення Туреччини було дуже близьким (54,3 млн.) до населення України (~52 млн.) на той час. За рівнем добробуту, якщо його оцінювати за ВВП на душу населення, Туреччина та Україна 1990-го теж були зовсім поряд.

Сьогодні ~77% турків живе у містах. У 1960р. 68,5% турків мешкали у сільській місцевості. Медіанний вік – ~31 рік (в Україні ~40,5 років). ~ 27% населення Туреччини молодше 15 років, старше 65 років – лише 6,3%. Тривалість життя при народженні становить 78,5 років (в Україні – 72,5 років).

За підсумками 2022р. ВВП Туреччини становить $905,5 млрд. (0,9% світового ВВП) або $10618 per capita. Середньорічні темпи зростання період 1960 – 2022гг. становили ~4,8% ВВП. У 2000р. частка турецької економіки була 0,86%, а ВВП душу населення - $4238. Це приблизно стільки, скільки сьогодні в Україні. Українська економіка у 2022р. становила 0,16% світового ВВП, в 2000р. вона формувала 0,1%.

Давайте проаналізуємо, в рамках якої теоретичної моделі, яку економічну політику проводила турецька влада до 1990 року та останні 30+ років. Встановимо баланс країнових вигод та витрат і на підставі фактів та результатів сформулює рекомендації для України.

Багато хто в нашій країні наполегливо рекомендує владі йти турецьким шляхом. Ось, мовляв, під боком приклад чи не економічного дива, успішний кейс індустріалізації та забезпечення довгострокового сталого економічного зростання. «Роби, як Туреччина», - звучить від багатьох експертів, бізнесменів, а також від тих, хто не звик глибоко копати, бачити за набором цифр і даних суть процесів, що відбуваються.

Настав час розшифрувати турецький феномен. У ньому справді багато цінного досвіду для України. Є тут і позитив, і негатив. Легко проглядаються контури внутрішньоукраїнського дискурсу економічної політики. Незважаючи на всю різницю в етносі, релігії, мові та культурних кодах, Туреччина та Україна мають у сфері економічної політики, щодо держави мають багато спільного.

Турки десятиліттями наступали на ті самі граблі, набили собі шишки, спровокували і військові перевороти, і економічні кризи. Безглуздо було б ігнорувати цей досвід та знання. Є й очевидний позитив. Як тільки Чиновник надає Підприємцю свободу, не заважає йому виробляти товари/послуги, а займається зняттям бар'єрів усередині країни та за її межами, країна одразу пускається у швидке зростання.

Туреччина до 1990-х

З 1920-х до 1950-го однопартійна система визначала економічну політику Туреччини. До 1932 року полісімейкери симпатизували ідеям вільного ринку та приватного підприємництва. Проте американська Велика депресія різко змінила ставлення. Уряд повернулося до протекціонізму та державного інтервенціонізму. Полісімейкери обіцяли лише тимчасове одержавлення, аби лише подолати циклічні наслідки Великої депресії.

На початку 1930-х прихильники такої політики стверджували, що «роль держави – створювати інститути, які стимулюватимуть приватне підприємство» . Це точна копія того, що через 90 років заявляють українські прихильники Держави загального інтервенціонізму. Під прикриттям поняття «інститут» йде підпорядкування всій економіці волі, бажанням та поглядам VIP-розпорядників та споживачів чужого.

Політика створення державою інститутів озвалася в культурному коді турецьких політичних, культурних та економічних еліт. Як писав турецький економіст Rüşdü Saraçoğlu, «ці заходи протекціоністської політики виявилися ближчими до загальної філософії турецької державної традиції. Тимчасові заходи стали постійними» . Ось якими вони були:

1) ставка на індустріалізацію (Сталін та Радянський Союз, безумовно, стали прикладами),

2) централізоване планування інвестицій через уряд (турецький Держплан),

Популярні новини зараз

"Велика угода": Трамп зустрінеться з Путіним, у США розкрили цілі

Абоненти "Київстар" та Vodafone масово біжать до lifecell: у чому причина

Банки України посилять контроль: клієнтам доведеться розкрити джерела доходів

"Київстар" змінює тарифи для пенсіонерів: що потрібно знати в грудні

Показати ще

3) домінуюча роль державних підприємств у банківському секторі та великих промислових проектах,

4) дискримінація іноземного бізнесу в країні на рівні володіння, менеджменту та інвестицій,

5) імпортозаміщення для скорочення залежності від зовнішньої торгівлі.

Минуло 90 років, а сьогодні більшість української політичної, економічної та культурної еліти розмірковує приблизно так, як турецькі у 1930-ті. Тоді технології були набагато простішими, а теорія розвитку ще не мала широкого та довгого шлейфу країнових провалів. Сьогодні ми маємо сотні такого роду країнових експериментів. Усі вони неминуче закінчувалися провалами. Туреччина на собі це відчула.

1950 рік став знаковим для політики та економіки Туреччини. Демократична партія підтримувала ліберальний порядок денний і поставила під сумнів роль держави в економіці. Її лідери на чолі з прем'єр-міністром Аднаном Мендересом заявляли, що роль держави в економіці має зводитися лише до роботи у сфері енергетики, водопостачання, телекомунікації та транспорту.

Такий порядок денний підтримала інтелігенція, нові бізнес еліти, аграрні виробники та міські працівники. Нова влада обіцяла зробити ставку на вільне підприємництво. Обов'язок індустріалізації покладалася на приватний сектор.

Нова команда обіцяла більше уваги приділити сільському господарству та будівництву доріг. Одна справа обіцяти, інша – робити. Замість вільного ринку вийшла суміш популізму та інтервенціонізму. Навіть такий варіант забезпечив на першому етапі темпи зростання понад 10% ВВП.

Проте, бюджетні інвестиції в інфраструктуру, підтримка с/г виробників (податкові пільги, дотації) призвели до напруги в бюджеті. У 1950-х 77% населення та 40% ВНП були у зоні податкових пільг. У цьому стані фінансувати великі інфраструктурні проекти без дефіциту бюджету неможливо. У хід пішов грошовий друкарський верстат із передбачуваними наслідками у вигляді інфляції та напруги на валютному ринку. Уряд вдався до регулювання цін, але це передбачувано не допомогло.

Про приватизацію та розвиток приватного сектору також забули. Більше того, уряд розширив державний комерційний сектор. Держпідприємства отримували пільгове фінансування від центрального банку. Користуючись пільгами і таким режимом, вони зростали швидше за приватний сектор. Держава трохи змінила структуру своїх інвестицій від промисловості на інфраструктуру, але частка державних та приватних інвестицій залишалася незмінною.

У 1950р. 63% доданої вартості Туреччини вироблялося приватними компаніями, 37% – державними підприємствами. У 1960р. приватний сектор створював 52% доданої вартості у промисловості, а приватний сектор – 48%.

Клубок проблем – інфляція, девальвація, дефіцит платіжного балансу та бюджету, зростання внутрішніх та зовнішніх боргів – призвів до скочування уряду в режим посилення заходів державного інтервенціонізму. У 1958р. Демократична партія оголосила про програму із МВФ.

Вона передбачала девальвацію турецької ліри з 2,8 до 9 за $1, запровадження контролю над державними видатками та лібералізацію імпорту. Однак це не врятував уряд. У травні 1960 року стався військовий переворот. А. Мендерес та його команда дискредитували ліберальний порядок денний, тому що під його вивіскою відбулася видозміна політики державного інтервенціонізму.

Наприкінці 1950-х активізувалися атаки на політичні права громадян. В результаті у 1960-ті повернувся попит на централізоване планування та тотальне одержавлення. Військові та їхні політичні партнери, що прийшли до влади, заявили про те, що лібералізм не підходить для Туреччини, що його спробували, але він завів країну в прірву багаторівневої кризи. На жаль, об'єктивного аналізу причин сповзання країни у стан failed state зроблено не було.

Щось дуже схоже заявляв український марксист Д. Гетьманцев та його колеги, коли наприкінці 2010-х заявляли, що ліберальна економічна політика Україні не підходить.

Військовий режим та наступний уряд заснували Організацію державного планування (State Planning Organisation). Турецький Держплан можна умовно поділити на два періоди. Головним у 1960-1979рр. було проведення політики імпортозаміщення, 1980-1990гг. пріоритетом стала підтримка експорту. Військові підтримували Держплан, але проти інфляційної політики. У 1961р. економічне планування стало конституційним обов'язком уряду.

У 1963р. розпочалася перша турецька п'ятирічка. Друга була у період 1968-1972гг. Для довідки 1971г. трапився черговий військовий переворот. У планах першої та другої п'ятирічок було прийнято цільовий показник щорічного економічного зростання на 7% ВНП, насамперед, за рахунок реалізації державних програм імпортозаміщення. Вони мали змінити структуру економіки країни.

Третя п'ятирічка (1973-1977) також була цього орієнтована. Четверта п'ятирічка (1979-1983) передбачала вдосконалення координації ринкових сил та державних пріоритетів. По суті, Туреччина того періоду була м'якою версією радянського Держплану.

Нафтовий шок 1970-х посилив проблеми турецького держплану. Виклики у сфері безпеки (війна з Кіпром 1974 р.) сприяли зростанню держвитрат на оборону до 5% ВНП чи 15 – 16% щорічного держбюджету. До кінця 1970-х Туреччина опинилася в черговій політичній, соціальній та економічній кризі. З одного боку, в країні не було сильного, вольового уряду, який міг би визнати помилки та запропонувати новий порядок денний, з іншого боку, турецький держплан добив економіку.

На початку 1980р. партія Справедливості (прем'єр-міністр Сулейман Демірель), партія Вітчизни (глава Turgut Özal) ухвалили нову економічну програму. Вона була орієнтована на модну на той час економіку пропозиції (supply side economics). Настав час чергової спроби змінити структуру економіки.

Уряд зобов'язався лібералізувати торговельний та платіжний режими, звільнити ціни, ліквідувати квоти, обмежити державний інтервенціонізм, збільшити розмір приватного сектору, залучити іноземні інвестиції, не допускати накопичення держборгу, подолати високу інфляцію та бюджетний дефіцит. Знову на політичних прапорах з'явилися принципи вільного ринку. Турецька влада визнала провал більш ніж 30-річної держпрограми імпортозаміщення. Турецький Левіафан вкотре був осоромлений.

Політичних реформаторів підтримали військові. Черговий військовий переворот відбувся восени 1980р. Генерали призначили уряд, який запропонував низку економічних реформ. Різко обмежені можливості войовничих профспілок, які були жорсткими прихильниками соціалістичних практик. Після перемоги на виборах партії Вітчизни Тургут Озала (Turgut Özal) можна було поглиблювати реформи, але в другій половині 1980-х політична доцільність (оберуть чи ні?) призвела до чергової хвилі бюджетної експансії. Ставки прибуткового податку було знижено, а держвитрати збільшено.

За грошової експансії центрального банку та різкого зростання держборгу країні загрожувала чергова криза. Уряд знову вдався до ручного регулювання цін, обмеження кредитування держпідприємств із внутрішніх джерел. Активізувалися позабюджетні структури держави. У такому середовищі банки-лідери виявилися одними з головних бенефіціарів.

Робота в умовах високої інфляції, всеосяжного державного інтервенціонізму для них - золота жила. Так, у період 1987-1996гг. середньорічний валовий прибуток банків Туреччини склав 4,7%. Для порівняння у Німеччині цей показник становив 1,1%, Британії – 1,6%, Ю. Кореї – 1,3%.

Замість скорочення розміру та функціоналу держави Туреччина отримала його реорганізацію та перезавантаження, ще більшу централізацію економічної влади. Держсектор не зменшився, а мотивація пошуку ренти (rent seeking behavior) набула нових форм. Наприклад, для стимулювання промислового експорту уряд застосовував такі інструменти, як пільгові відсоткові ставки за кредитами, ресурсна підтримка через позабюджетні фонди, податкові/митні пільги. Державний інтервенціонізм не скоротився, а збільшився. Декларований перехід від кейнсіансько-марксистського інтервенціонізму до ліберальної політики не відбувся.

Турецький Держплан перетворився на турецьку державу загального інтервенціонізму. Полісімейкери у популістському потоці збільшували держвитрати на інфраструктуру, транспорт та зв'язок, особливо перед виборами.

Проте підвищення рівня економічної свободи, розширення можливостей в окремих секторах дозволили Туреччині стати привабливим місцем для цілого ряду глобальних ланцюжків цінності, а в контексті відносин із Євросоюзом створити умови для вибірковій, ручної індустріалізації, але вже без держпланівського фанатизму. На початку 1990-х років прийшла мода на відкритість, міжнародну кооперацію (Китаю, Східна Європа, Індія). Туреччина не залишилася осторонь.

Показовим є використання в Туреччині промислових зон. Перша була заснована в 1962 році, але, як показує практика, до другої половини 1990-х вони були малопривабливими. «Червоні директори» державних підприємств не були зацікавлені в розвитку, а лише в освоєнні бюджетних та кредитних ресурсів. До 2008 року в Туреччині було вже 216 промислових зон із понад 22 тисячами промислових підприємств. З 1965 до кінця 1990-х у Туреччині було створено близько 300 малих промислових зон.

Вони спеціалізуються на забезпеченні запасними частинами та комплектуючими різних галузей обробної промисловості. У них на кінець періоду працювало понад 70 тисяч підприємств та майже 450 тисяч осіб. Таке регуляторне, податкове середовище тотожне тому, яке функціонувало у ВЕЗах Китаю, у Гонконгу та Сінгапурі. Не державний інтервенціонізм, а ореоли економічної свободи стали потужними драйверами зростання та індустріалізації турецької економіки.

Туреччина в 1990-і-2020-ті

У 1960-1980гг. приватні підприємці з'являлися здебільшого під державним патронажем. Держава була головною під час алокації ресурсів. У 1980-х державна підтримка у різних формах, у тому числі субсидій, спрямовувалась великим сімейним холдингам. В економіці відкрилися нові можливості розвитку малого приватного бізнесу. Однак у другій половині 1980-х політичний популізм повернув державний інтервенціонізм. Як гриби після дощу почали рости позабюджетні фонди. У 1980р. їх було 33, 1983р. – 57, а 1990г. - 105 одиниць.

Ресурси до цих фондів надходили від оподаткування окремих товарів (імпортного алкоголю, тютюну, товарів розкоші). У цьому списку є Фонд масового будівництва житла, Фонд громадської участі, Фонд підтримки цінової стабільності, Фонд підтримки оборонних секторів промисловості. Інші фонди були націлені на підтримку виробників цементу, тютюнових виробів, університетів, будівництва мечетей та ін.

Вони перетворилися на річ у собі, займалися запозиченням, а Мінфін втратив контроль над фіскальною політикою. У 1988-1991рр. на ці фонди припадало 25% держвитрат. Фіскальний дефіцит профінансували через центральний банк, та інфляція у 1988р. досягла 74%. Девальвація також не забарилася.

З початку 1990-х драйвером економічного зростання Туреччини стали структурні зміни економіки. Інвестиції у промисловість йшли у рамках партнерства з ЄС. Запрацювала так звана машина зближення (convergence machine). Збільшення зайнятості у промисловості та сфері послуг збільшило продуктивність праці. Досягти такого ефекту без лібералізації торгівлі та внутрішнього ринку було б неможливо. Ці процеси почалися ще 1980-х і закінчилися Митним союзом з Євросоюзом 1995р. Туреччина скористалася історичним шансом.

Промисловість увійшла в країну не в рамках турецького держплану, а через підприємливість національного бізнесу та його готовність/бажання інтегруватися в європейські виробничі проекти. У 1950р. частка сільського виробництва у ВВП становила 41,7%, промисловості – 14,6%, сектори послуг – 43,7%. У 1983 р. питома вага промисловості у ВВП Туреччини досягла 22,4%, і вперше перевершила частку сільського господарства, що склала 21,6%. У 2011р. на сільське господарство припадало 9,2% ВВП, промисловість – 33%, послуги – 57,8%. На початку 2020-х частка сільського господарства пробила нижній поріг 7% ВВП.

У 1980-ті Туреччина стимулювала експорт рахунок експортних пільгових кредитів. У період субсидії становили ~22% вартості експорту. Окремі сектори отримували субсидії понад 100% обсягу експорту. Одночасно податки на імпорт сировини та проміжних товарів для застосування у турецькому експорті було зведено до нуля. Експортерам створили надзвичайно сприятливі умови рахунок інших секторів економіки.

Передбачувано така політика призвела до спотворень структури економіки. Наприкінці 1980-х турецька влада відмовилася від такого режиму. Було проведено лібералізацію системи видачі ліцензій на імпорт, змінено мито. Встановлено режим повної конвертації ліри. Одночасно відбулася лібералізація поточного та фінансового рахунків платіжного балансу, а також лібералізація фінансового сектора.

Кульмінацією торгової реформи стало укладання Митного союзу з Євросоюзом 31 грудня 1995р. Було досягнуто домовленості про значне зниження тарифних та нетарифних бар'єрів на багато промислових товарів. З 1996 до 2011р. експорт Туреччини до ЄС зріс майже вчетверо, а турецький імпорт із ЄС збільшився майже втричі. Змінилася структура експорту Туреччини до ЄС.

На початку 2000-х частка текстильних товарів становила 40% всього товарного експорту. Потім вона різко скоротилася. Натомість зросла частка автомобільного сектора, машинобудування та металів. Турецькі підприємці змогли створити порівняльні переваги у виробництві дорожньої техніки, барвників. Все більша частка експортних товарів виробляється на так званих технологіях середнього рівня.

У період 1990 - 2009рр. зайнятість у сільському господарстві Туреччини скоротилася на 24 відсоткові пункти, а зайнятість у промисловості зросла на 5 в.п. З 1995 до 2011р. продуктивність праці одного працівника зростала щорічними темпами 3,6%. У цей період у ЄС темпи зростання становили 3,9%, у країнах BRICS 3,0%.

У 1990р. товарний експорт Туреччини становить трохи менше $13 млрд. Це було 0,4% світового товарного експорту. Для порівняння товарний експорт Ю. Кореї 1990г. перевищував $65 млрд., Сінгапуру – $52,8 млрд., Тайваню – $67,1 млрд. У 2021р. товарний експорт Туреччини становив $225,2 млрд., або 1% світового товарного експорту. Для порівняння у Ю. Кореї він становив $644,4 млрд., Сінгапуру - $457,4 млрд., Тайваню - $447,7 млрд.

Бізнес клімат не був ідеальним, але уряд спростив, здешевив умови відкриття бізнесу, зміцнив інститути правового захисту інвесторів та полегшив зовнішню торгівлю. В індексі Doing Business 2006 Туреччина зайняла далеке 93 місце. Україна того року була на 124-му місці. У Doing Business 2020, останній доповіді цієї серії публікацій, Туреччина вже піднялася на 33 місце, а Україна піднялася на 64 місце.

В індексі економічної свободи в 2000р. Туреччина була на 96-му місці з показником 5,81 бала з 10 можливих, у 2012р. – на 73 місці (7,03 бала). Україна у 2000р. була на 119 місці (4,56 балів), а в 2012р. - На 118-му (6,31 балів). З того часу Туреччина перебуває у зоні стагнації економічної свободи. У 2020р. вона опинилася на 112-му місці (6,48 балів), зовсім поряд з Україною (126 місце, 6,11 балів).

На початку 2000-х у сфері макроекономічної дисципліни було вжито наступних заходів: ліквідовано позабюджетні фонди, прийнято законодавство щодо протидії накопиченню токсичних активів у держбанках (від аграрних с/г підприємств), забезпечено незалежність Центрального банку, проведено реструктуризацію державних банків, прийнято закон про управління державними фінансами та боргом, закон про прибутковий податок на юридичних та фізичних осіб.

Було проведено реформу міжбюджетних трансфертів, ухвалено закон про соціальний захист та універсальне медичне страхування. У пакеті реформ був закон про управління та контроль за державними фінансами, раціоналізацію державних інвестиційних програм, закон про держзакупівлі та аудит.

Усі ці заходи з погляду встановлення фіскальної дисципліни спрацювали. У 2002р. обсяг держборгу Туреччини становив 74% ВВП. Відсоткові платежі становили 11,3% ВВП. У 2012р. держборг скоротився до 36,1% ВВП, а відсоткові платежі становили лише 0,1% ВВП. Безперечний успіх. На жаль, турецькій владі не вдалося довго утриматись у режимі фіскальної дисципліни. Частка держборгу в іноземній валюті зросла з 39% у 2017р. до понад 60% у 2021р. На додаток 22% внутрішнього боргу пов'язані з рівнем інфляції. 75% держборгу має банківський сектор. Наприкінці 2022р. обсяг боргу з терміном погашення до 12 місяців, становив $186 млрд. (~20% ВВП).

Сьогодні Туреччина має одне з найлегших податкових навантажень серед країн ОЕСР – 24% ВВП. Ставки ПДВ, прибуткового податку на фізичні особи та соціальних податків близькі до середніх в ОЕСР. Проте податкова база та кількість платників податків невеликі. Менш ніж 30% населення сплачує прибутковий податок.

Для порівняння у країнах ОЕСР середній показник 60%. Податкові пільги та дисконти становлять ~24% загального обсягу податкових надходжень. Міжнародні організації наполягають на ліквідації особливих податкових режимів, але уряд не поспішає їх скасувати, тому що підвищення реальних ефективних ставок податків із нинішніх 8 – 12% більш ніж удвічі «вб'ють» тисячі промислових та сервісних підприємств.

Ахіллесова п'ята турецької економіки

Монетарна політика – ахіллесова п'ята Туреччини. Інфляція стала однією з найнебезпечніших хронічних захворювань турецької економіки. Важко пояснити очевидну зневагу турецької економічної влади та інтелектуалів теорією грошей та кредиту. Турецьким полісімейкерам явно ніхто не порадив почитати Л. фон Мізеса та Ф. фон Хайєка. Напевно тому, перебуваючи в полоні кейнсіанської єресі та марксистських догм, турецька влада за повною програмою навантажувала грошовий друкарський верстат.

Так, у період 1951-1970гг. середньорічні темпи зростання активної грошової маси (М1) були ~19%, під час 1971 – 1990гг. - ~38%, 1991 – 2000гг. - М1 накачували зі швидкістю 77,3% у середньому на рік. Сьогоднішня монетарна біда (у 2022 р. інфляція перевищила 72%), сягає корінням у божевілля монетарної політики. Якщо прийняти 2015р. за 100, станом на кінець 2022р. Широка грошова маса (М3) зросла на 68,3%.

У 2022р. інфляція становила 72,3%, пробивши рекорд 1998р. (84,7%). З 2021р. ліра втратила більше половини своєї вартості. У жовтні 2018р. було прийнято «Комплексний план проти інфляції». Він передбачав заморожування цін, а також добровільне зниження цін приватним сектором.

Турецька влада з завзятістю, гідною іншого застосування, зробила чергову спробу підім'яти закони економіки під свої хотіння. За такої високої інфляції, наявності багатьох заборон і бар'єрів є підстави поставити під сумнів показник реального зростання ВВП, курсу ліри та доларового еквівалента ВВП.

Нова турецька економічна модель була представлена ​​у 2021р. Її мета – збільшити експортну конкурентоспроможність, приватні інвестиції за одночасного скорочення дефіциту поточного рахунку платіжного балансу. Інструмент традиційний - пільгові кредити для виробників та експортерів та контроль над інфляцією.

У грудні 2021р. було заявлено Стратегію ліралізації – новий ключовий елемент зниження зовнішнього тиску на ціни та збільшення ефективності монетарної політики. У рамках цієї політики експортери зобов'язані продавати 40% валютної виручки та отримувати ліри. Знову старий токсичний фінансовий інтервенціонізм.

У травні 2022р. були ухвалені зміни до житлової політики. Для тих, хто переказує валютні депозити в ліри, хто передає своє золото центральному банку, ставка за іпотечними кредитами знижується до 0,89% на місяць. Незважаючи на всі вжиті заходи, золотовалютні резерви скоротилися, тому що центральний банк підтримував курс ліри.

У грудні 2022р. вони становили $128,8 млрд., еквівалент приблизно чотирьох місяців імпорту. Чисті резерви (валютні активи мінус зобов'язання) впали до мінімального рівня за 20 років. По позиках, вартість яких у 1,4 і 1,8 разів більше ставки центрального банку, банки повинні формувати додаткову заставу 20% і 90% відповідно вартості нового кредиту.

Ціновий популізм влади проявляється у тарифній політиці на послуги інфраструктурних компаній. У 2022р. турецький уряд оплачує 50% вартості електроенергії та 75% вартості газу. Найуразливіші домашні господарства отримують додаткові дотації.

Тарифи на електроенергію при споживанні до 240kWh найменші (~6 $-центів за кВт·год. При перевищенні цього ліміту ціна зростає до 9,9 центів за кВт·год. ПДВ на електроенергію для домашніх господарств та с/г іригації знизили з 18 % до 8%.

Наприкінці 1990-х Туреччина обпеклася на фінансовій кризі, хоча працювала з МВФ. Рекомендації Фонду не зупинили одну з найбільш руйнівних криз в історії країни. Марні спроби зберегти курс ліри призвели до того, що Центральний банк витратив $5 млрд. резервів, але все одно мусив відпустити ліру у вільне плавання. За перші 10 днів вона девальвувалась на 40%.

З урахуванням значних валютних втрат від девальвації (~$15 млрд.), величезної потреби у фінансуванні держбанків (~$22 млрд. або 100% грошової бази) втрати були дуже болючими. Історична пам'ять про цю дуже болісну подію, схоже, зникла з пам'яті полісімейкерів Туреччини 2020-их. Стан платіжного балансу, боргова позиція, якість монетарної політики та всеосяжний популізм влади – все це гарантують Туреччині глибоку економічну кризу найближчими роками.

Вільноринкове просвітлення 2000-х

Драйвером економічного розвитку у ХХІ столітті став динамічний приватний сектор, який скористався новими можливостями на зовнішніх ринках. Сектор послуг став значно більшим для робочої сили. Промислові підприємства активно впроваджувалися у глобальні ланцюжки цінності. Турецька влада здобула уроки і провела важливі інституційні зміни, щоб відокремити державу від приватного бізнесу.

Вони були підтримані Партією справедливості та розвитку (AK Party) у 2002 році, яка взяла курс на прискорення процесу переговорів щодо вступу до ЄС. Після подолання жорсткої фінансової кризи кінця 1990-х банківський сектор Туреччини підключився до розвитку економіки, фінансування проектів у сфері промисловості та послуг. Державні та приватні інвестиції в інфраструктуру, особливо у транспорт та логістику, підключили до розвитку регіонів країни.

Швидко йшла урбанізація. Збільшувався середній клас. За 1990-і його розмір подвоївся і в 2000-х перевищив половину населення. Вперше за багато років у країні сформувався консенсус на підтримку ринкових інституцій. У країні з'явилося нове покоління підприємців із провінцій. Їх часто називають анатолійськими тиграми за працьовитість, заповзятливість та драйв. Така якість людського капіталу, безумовно, стала сильним чинником забезпечення високих темпів економічного зростання.

Політична турбулентність залишалася дуже високою. У 1980-ті в Туреччині було три прем'єр-міністри і два уряди. 1990-х було шість прем'єр-міністрів і шість різних коаліційних урядів. Знову повернувся фаворитизм, прямі кредити для обраних бізнесів через державні банки. Корупція роз'їдала систему держуправління і разом із макроекономічними дисбалансами призвела до політичного колапсу 2001 року. Йому передувала економічна криза, яка почалася наприкінці 2000р.

У рамках програми з МВФ Туреччина 1999р. розпочала цілу серію структурних реформ. Одним із заходів було прийняття режиму ковзної прив'язки ліри (crawling peg exchange rate regime). Це призвело до зміни порядку фінансування держбанків, підвищення процентних ставок. В результаті почався відтік капіталу з банківської системи та банкрутство банків. Ресурсів не вистачило ні уряду, ні МВФ. У лютому 2021р. довіра фінансовому сектору впала, змусив уряд відмовитися від прив'язки ліри.

Макроекономічна та банківська криза кінця 2000-го, початку 2001 року змусила уряд перейти на нову модель державного управління економічною політикою. У березні 2001р. з'являється економічна команда Кемаля Дервіша (Kemal Derviş). Було призначено нових керівників Центрального банку та Агентства з регулювання та нагляду за банками. Був наведен лад у банківській системі (рекапіталізація державних банків, проведення стрес тестів приватним, передача банків з недостатнім капіталом до державного фонду страховки депозитів).

У фіскальній політиці посилився контроль над держбанками, узяли курс на приватизацію та оптимізацію зайнятості. Центральному банку було заборонено фінансувати видатки державного бюджету (поправки до закону квітня 2001 р.), а новий закон про управління боргом (2002) встановлював правила жорсткої фіскальної дисципліни. Монетарна політика була спрямована на зниження інфляції. Було введено режим таргетування інфляції. Поступово держборг знижувався, з 69,2% ВВП 2002р. до 39,8% у 2012р.

У структурній політиці було взято курс на скорочення державного втручання в економіку, надання самостійності регуляторним органам для стимулювання приватних інвестицій та покращення ділового клімату в цілому та в енергетиці, телекомі, фінансах та сільському господарстві. Держава змінила свою роль з власника та шлагбауму на роль регулятора та фасилітатора приватних інвестицій.

У 2004-2006рр. були частково приватизовані Turkish Airlines та Halk Bank. У 2007-2012рр. були видані концесії на управління аеропортами та морськими портами. Проведено реформу енергосистеми. З'явилися приватні генератори електроенергії та дистриб'ютори.

Держава від їхньої приватизації отримала $12,7 млрд. У 2003р. закінчилася монополія Turk Telekom на телекомунікаційному ринку. У 2013р. було проведено реформу залізниці. В окрему компанію була виділена компанія-оператор залізничних колій, транспортна компанія, з якою конкурували приватні комерційні та пасажирські залізничні компанії.

Всі ці реформи призвели до різкого зростання притоку прямих іноземних інвестицій (ПІІ). Якщо 1990-х вони становили ~$1 млрд. на рік, то період 2007-2012гг. вони зросли до $15 млрд. на рік. Закон про прямі іноземні інвестиції 2003р. покращував умови входу на ринок та посилював захист прав власності інвесторів. Однак варто зазначити, що Туреччина лише частково скористалася потенціалом ПІІ. Накопичені ПІІ у Туреччині душу населення за підсумками 2021г. становили $1390. Для порівняння середньосвітовий показник $5753 per capita, в ЄС – $25756.

Макроекономічні реформи розширили бюджетні повноваження уряду. У 2003р. було розпочато програму реформи охорони здоров'я (Health Transformation Program). Слідом пішла реформи системи освіти та соціального страхування. Люди на собі відчули результати реформ. Якщо 2002г. частка населення за межею бідності ($5 за паритетом купівельної спроможності на день) була 42%, то на початку 2010-х вона скоротилася на половину.

Туреччина зуміла заявити себе на світовому рівні брендами своїх компаній. Виробник джинсів Mavi (компанію було створено 1991г.). Текстильний сектор Туреччини заявив себе на весь світ. Туреччина увійшла на світові ринки такими брендами, як Beko (товари для дому), Hidromek (будівельна техніка) та Çilek (меблі).

Завдяки участі у глобальних ланцюжках цінності турецькі виробники суттєво покращили рівень технологічного оснащення. У 2000-х експорт Туреччини щорічно зростав на 15%, що було на 6 п.п. більше середньосвітового показника і більш ніж удвічі більше, ніж у країнах ОЕСР.

Девальвація ліри, висока інфляція, низьке податкове навантаження, сприятливий регуляторний режим у промислових зонах – це добре для великих експортерів та банків, для тих глобальних ланцюжків, які мають можливість оптимізувати свої витрати у міжнародному поділі праці. Він розорливий для населення та малого бізнесу. Турецька економічна модель 2020-х налаштована на комерційні інтереси VIP-розпорядників та споживачів чужого, на місцевий олігархат та пов'язані з ними політичні та управлінські еліти.

Уроки та рекомендації Україні

В останні 80+ років Туреччина проводила різну економічну політику. Вона вагалася разом із mainstream-ом світу, експериментувала з радянським Держпланом. Вона захоплювалася шаблонами економіки розвитку (development economics). Вона приймала близько до серця штампи інституціоналістів, матриці МВФ/СБ та блакитні мрії міжнародних консалтингових організацій. Вона вперто шукала третій шлях разом із соціалістичним інтернаціоналом ООН.

У кожному з цих сюжетів Туреччину чекало розчарування та криза, військовий переворот чи політична турбулентність. Незмінними бенефіціарами ставки на Велику державу передбачувано стали VIP-розпорядники та споживачі чужого, а також їхні комерційні партнери. За десятиліття близькості до Держави вони сформували потужні клани/ФПГ, які нагинають економічну політику в потрібну собі сторони під гаслами, якими зараз найкраще обдурювати населення.

Туреччину з бідної, аграрної, неписьменної країни до групи країн із середнім доходом, розвиненою промисловістю, динамічним підприємницьким класом вивели періодичні вливання, вкраплення економічної свободи та інститутів капіталізму (верховенство права, приватна власність, свобода торгівлі, відкрита конкуренція). Ось основні уроки для України з економічної історії Туреччини 1950-2023р.

1) Держплан на основі марксизму, держвласності та протекціонізму – це країновий безвихідь та Мекка для VIP-розпорядників та споживачів чужого.

2) Модель Держави загального інтервенціонізму може вивести країну з бідності в зону середніх доходів, але на це буде витрачено набагато більше часу та ресурсів, ніж в умовах вільного ринку. За цей час країна потрапить у мережі Олігархату та галузевих синдикатів.

3) Імпортозаміщення як стратегія розвитку – це глухий кут для країни і благо для 1-3% VIP-розпорядників чужого. Будь-які спроби в ручному режимі визначити структуру економіки приречені на провал, особливо в умовах IV промислової революції.

4) Інфляція – це країнове зло, особливо людей із низьким і середнім доходом. Вона благо для VIP-розпорядників та споживачів чужого, які за допомогою великих банків та фінансових організацій стають бенефіціарами інфляції та девальвації.

5) Будь-яка форма ручного регулювання цін, курсу валюти, тарифів, дискримінація з допомогою – зло для економіки.

6) Монетарна політика – найслабша ланка практично для всіх що розвиваються/перехідних економік. Стабільна, вільно конвертована національна валюта для них – дуже велика рідкість. Тому найкращий монетарний режим для швидкого, довгострокового зростання та розвитку – це або перехід на іноземну тверду валюту, або режим мультивалютності, тобто імпорт інституту «гроші».

7) Залучити до країни великий міжнародний бізнес за допомогою пільг, преференцій, субсидій, сприятливого доступу до інфраструктури можна, але лише на виробництво товарів/послуг із низькою часткою доданої вартості. Такий режим дискримінує національного виробника та створює спотворення у структурі економіки.

8) Економічне зростання країни, враженої інфляцією, борговим/податковим навантаженням, регуляторними пастками відбувається у тих зонах, де цього немає чи воно на зовсім іншому рівні витрат для виробників.

9) МВФ/Всесвітній банк/ЄБРР, інші міжнародні консалтингові організації не здатні виробити довгострокову стратегію розвитку та зростання. Вони можуть надати технічну допомогу, дати гроші в режимі «перехопити», залучити інвесторів під держгарантії. Вони – розпорядники та споживачі чужого, а країні для швидкого зростання та переходу до групи країн з високим рівнем доходів потрібен потужний клас приватних власників, інвесторів та підприємців.

10) Нейтралізація рецидивів/comeback-а авторитаризму, дирижизму, державного інтервенціонізму в країні можлива тільки при свідомому впровадженні в систему освіти, від середньої до вищої школи, основ справжньої економічної науки.

Economics, менеджмент, маркетинг, брендинг, HR – це не економічна наука, а форматування мозку токсичними, утопічними схемами і моделями. Маніпуляція ними дозволяє VIP-розпорядникам і споживачам чужого підтримувати високий рівень економічного невігластва у суспільстві.

Туреччина: динаміка основних макроекономічних показників, 1980 – 2022рр.