Війна як можливість для розвитку. Азбука військової економіки

Оскільки відповідно до позиції провідних військових експертів нинішня ескалація визначається як «друга холодна війна», яка характеризуватиметься безліччю локальних конфліктів протягом тривалого часу, в якій Україна є найгарячішою точкою, але не останньою і не єдиною, а також, що холодна війна характеризується ризиками сповзання у війну гарячу, тобто світову, то оцінку завдань військової економіки України слід описувати, виходячи з наявних і потенційних геополітичних і військових позицій союзників.

Вивчення війни з погляду історії бізнесу свідчить, що підприємства завжди були залучені у військові справи, наступальні чи оборонні: як виробники зброї, транспортних засобів чи джерела створення запасів і військового фінансування. Наукові та технологічні досягнення викликали революцію в озброєнні - революцію, яка зруйнувала різницю між цивільним і військовим світом, а також приватними та суспільними економічними функціями.

Як свого часу зауважив під час світової війни прем'єр-міністр Франції, війна надто серйозна справа, щоб повністю залишати її на відкуп генералам, але вона також надто серйозна, щоб залишати її військовим історикам. Значна частина історичних досліджень бізнесу у воєнний час була зосереджена на компаніях як винахідниках чи виробниках зброї, що змінювали правила гри.

Як відзначив Поль Койстінен (1967), відомий дослідник економічної історії воєн, промислове виробництво було так само важливе чи навіть важливіше для військового успіху, як тактика чи стратегія.

Наприклад, розвиток авіаційної промисловості значною мірою був зумовлений попитом, викликаним військовими закупівлями під час Першої світової війни. У Німеччині та Франції і меншою мірою у Великій Британії та Італії військові закупівлі ставали дедалі масштабнішими напередодні Першої світової війни, а швидке зростання Сполучених Штатів, по суті, не відбулось доти, доки вони не вступили у війну у квітні 1917 року.

На той час «літаючий човен» Кертіса був єдиним продуктом американської авіаційної промисловості, який європейські уряди визнавали придатним для військової служби. Кертіс почав виробляти для військово-морських сил в 1912 році і вже експортував свої човни в європейські країни. І от Сполучені Штати вступили у війну, після чого союзні держави закликали їх різко збільшити виробництво літаків.

Було створено Раду з виробництва літаків, яку Кертіс очолив і на яку було покладено відповідальність за організацію виробництва та розподіл контрактів. Рада купувала землю і будувала заводи для своїх підрядників, наймала робітників, встановлювала правила субпідряду і контролювала виробництво.

І хоча європейські союзники порадили Сполученим Штатам виготовляти перевірені європейські типи літаків, а не розробляти неперевірені американські конструкції, у випадку з авіаційними двигунами було прийнято рішення використати розроблений на той момент двигун Liberty 12-A для найбільших літаків. Незважаючи на технічні труднощі та звинувачення в корупції, авіаційна промисловість США, що складалася на той час із приблизно трьохсот фірм, з квітня 1917 по листопад 1918 року виробила 12 894 літаків і 41 983 двигуни.

Компанії також можуть підготуватися до війни, обравши певні локації (ті, які з меншою ймовірністю будуть захоплені противником або вражені повітряними ударами) або інвестуючи у зміцнений захист, наприклад, підземні заводи чи складські приміщення. Такі інвестиції можуть бути дорогими, адже підземні фабрики дорожче будувати, ніж звичайні наземні, і, крім того, може бути складніше наймати робітників для роботи під землею.

Не можна очікувати, що приватні компанії будуватимуть такі об'єкти без стимулів чи вказівок уряду. У Швеції, де ця практика була частиною доктрини «тотальної оборони» під час холодної війни, компанії могли отримати часткову компенсацію за додаткові витрати на фортифікацію. В інших випадках наявність таких заводів могла бути явною або неявною передумовою отримання державних замовлень.

Укріплені заводи в підземних шахтах були побудовані, зокрема, галузями стратегічного значення NOHAB (авіаційні двигуни), Saab (літаки), SKF (кулькопідшипники) та Bofors (різне озброєння). Особлива сфера досліджень історії війни та бізнесу стосується безпосередньої участі комерційних структур у бойових діях, або коли самі фірми ведуть війни (як різні компанії, подібні до Ост-Індської), а також у наш час - у формі приватних військових компаній.

Під час холодної війни компанії намагалися також впливати на уряд та громадськість. Випадок із Фінляндією особливо цікавий через важливість експорту до Радянського Союзу для фінської промисловості, який становив близько однієї п'ятої всього експорту цієї європейської країни.

Ті самі фірми та організації, які витратили значні ресурси, щоб запобігти соціалістичному перевороту у Фінляндії, одночасно намагалися не зашкодити відносинам із Радянським Союзом, ворогом Фінляндії у двох недавніх війнах.

Військове господарство — специфічна галузь економіки, підпорядкована цілям економічного забезпечення підготовки та ведення війни, інтересам задоволення військово-економічних потреб держави, її збройних сил. Зазвичай військове господарство формується ще до початку війни і розширюється, вдосконалюється із урахуванням умов воєнного часу.

Становлення та розвиток військового господарства прийнято розмежовувати та розглядати відповідно до окремих етапів війни. У досвіді світових воєн виділяють: перший(початковий) етап - період безпосереднього пристосування до умов воєнного часу; другий етап – етап економічної мобілізації, інтенсивного розгортання військового виробництва; третій етап - період подальшого розширення економічних зусиль, виняткового напруження, загострення диспропорцій та протиріч; і, зрештою, четвертий етап - період конверсії військового виробництва.

В економічному забезпеченні Збройних Сил бере участь вся країна з її матеріальними та людськими ресурсами, промисловістю та сільським господарством, транспортом та зв'язком, наукою та культурою. Проте військова економіка є безпосередньою матеріальною основою військової могутності держави.

У найзагальнішому вигляді військова економіка включає матеріальні, людські, науково-технічні та фінансові ресурси, що використовуються державною владою в мирний час для створення економічних основ ведення війни і для економічного забезпечення ведення війни. Відтак національна економіка стає матеріальною базою війни, а військова економіка як складова частина національної економіки характеризуються фундаментальними властивостями, притаманними всьому національному господарству.

Оскільки військова економіка є специфічною складовою національної економіки, вона має дуже складну структуру —функціональну, відтворювальну, галузеву та територіальну.

Військова економіка включає наступні три елементи військового виробництва. Першим елементом є власне військове виробництво (ВВ). У сфері ВВ виробляються всі види військового озброєння, які безпосередньо надходять до збройних сил і вирішальним чином визначають їхнє технічне оснащення та боєздатність.

Власне ВВ визначає кінцеві результати виробничої діяльності військового господарства: номенклатуру, обсяг та якість продукції військового призначення, її бойову ефективність. Продукція, вироблена в рамках власне військового виробництва, є кінцевою продукцією військового призначення і має низку особливостей та можливостей у порівнянні з цивільними товарами.

Кінцева продукція військового призначення дуже різноманітна за асортиментом та номенклатурою. До слова, номенклатура товарів військового призначення США за призначенням налічує кілька мільйонів (!) різних найменувань. Другим елементом функціональної структури воєнної економіки є виробництво товарів споживання цивільного призначення.

Його функціональне призначення у тому, щоб предмети споживання відтворювали трудові ресурси для військового господарства. Функціонування військової економіки безпосередньо пов'язане з сільськогосподарським виробництвом, харчовою та легкою промисловістю. Комплекс цих виробництв служить базою для товарів споживання, без яких неможливо утримувати працівників, які працюють на армію.

Третім елементом функціональної структури військової економіки є виробництво засобів виробництва (ВЗВ) для відтворення засобів виробництва, задіяних у військовому виробництві. ВЗВ військового виробництва є основою виробничої діяльності військового господарства.

Військова економіка є великим споживачем засобів виробництва. Підприємства власне військової промисловості використовують здебільшого дуже складну номенклатуру машинного парку, обладнання, пристроїв вимірювання та автоматизації (за своїм технологічним призначенням унікальних, часто їх можна використовувати лише у військовому виробництві).

Військова економіка пред'являє підвищений попит на предмети праці – конструкційні матеріали, різні види сировини, пальне та допоміжні матеріали. Предмети праці, використовувані під час виробництва кінцевої військової продукції, вирішальною мірою визначають її якість, надійність, боєздатність.

Відтворювальна структура військової економіки знаходить своє конкретне вираження у виробництві, розподілі, обміні та споживанні товарів та послуг, що призводить до виникнення всередині специфічних виробничих відносин та пропорцій. Функціональна та відтворювальна структури військової економіки тісно пов'язані між собою, і вони характеризують сукупність стійких зв'язків військової економіки з національною економікою в цілому, що дозволяє диференціювати заходи щодо розвитку військової економіки.

Галузева структура військової економіки характеризує процес залучення галузей національної економіки у сферу господарського забезпечення підготовки та ведення війни, а також процеси спеціалізації та кооперації у військовому виробництві. Успішний розвиток військової економіки залежить від рівня розвитку основних галузей національної економіки (паливно-енергетичної, машинобудівної, аграрної).

Повнота галузевої структури військового господарства вирішальною мірою визначає його поточні та мобілізаційні можливості за обсягом та номенклатурою готової військової продукції. За своїм розмахом, охопленням виробництва сучасних озброєнь структура військової економіки може бути повною або обмеженою. Повна галузева структура військового виробництва характеризується тим, що дозволяє у певних обсягах випускати певні види сучасної продукції військового призначення.

Це особливо важливо для технічного оснащення (переоснащення) всіх видів збройних сил, підтримки високого ступеня їхньої бойової готовності. Повноцінну галузеву структуру військового виробництва можуть мати держави, які мають значний економічний та військово-економічний потенціал, високий рівень розвитку науки, техніки, висококваліфіковані наукові кадри та трудові ресурси.

На відміну від повної, обмежена структура військового виробництва не дозволяє розробляти та випускати весь спектр сучасної кінцевої продукції. Виробничі можливості відтак обмежуються виготовленням окремих видів продукції військового призначення, що, природно, ускладнює технічне оснащення збройних сил, обмежує їхню структуру та бойові можливості. Проте слід пам'ятати, що обмеження є відносними.

Оцінка спроможності національної економіки до виробництва кінцевої військової продукції повинна враховувати можливості військово-економічної інтеграції. В умовах деглобалізації та решорингу і френдшорингу визначення частки воюючої країни у загальному поділі праці по випуску кінцевої військової продукції визначається головним геополітичним партнером і ним же фінансується.

Однак люфт власних стратегій випуску у молодшого партнера існує і він полягає у вищеописаному комплексі дій воюючої країни по створенню умов для виробництва та пріоритетів, а також здатності сприяти більшій стійкості національної економіки при викривленні виробництва на користь військової продукції по відношенню до цивільної.

Це враховуючи, що створення фінансової основи за рахунок військової економіки є завданням вкрай складним через недоотримання бюджетних коштів і відсутність мультиплікатора відтворення при виробництві військової продукції, яка в умовах захисних військових операцій не має шансів на оплату, на відміну від ведення бойових дій агресора, які мають на меті присвоєння ресурсів переможеної сторони.

Важливим є врахування співвідношення «ефективність-стійкість-справедливість» у разі переважаючого випуску військової продукції. Як правило, країна, що готується до війни чи вступила в неї в результаті агресії, витрачає на виробництво військової продукції понад 20% ВВП із часткою понад 25% від загального випуску.

Це співвідношення не є ефективним з ринкової точки зору і не може тривати довго, адже створюється перекіс на користь військової стійкості країни. Іншим показником стійкості є створення надмірних запасів як сировини і матеріалів, так і готової продукції, що не є економічно ефективним.

Розуміння неефективності вимагає від воюючої країни не лише поточного, але і середньострокового планування фінансових можливостей ведення війни і пошуку такого партнерства, яке б забезпечувало повернення до ефективності після закінчення військових дій. Конверсія військової промисловості може бути лише частковим вирішенням питання у випадку затяжної війни.

Експорт озброєнь є також вагомим фактором для забезпечення балансу в діаді «ефективність–стійкість», оскільки надходження від продажу озброєнь (і відповідне планування надлишкового виробництва з самого початку) вирівнюють перекіс на користь ефективності.

Третій кут трикутника – справедливість — теж має на початку військове обґрунтування і сприймається населенням, однак у випадку затяжного конфлікту недоплачені зарплати і загальне зниження добробуту може призвести до соціальної турбулентності, яка може стати негативним фактором у питанні перемоги над ворогом. Зменшення несправедливості, таким чином, є спільним завданням як військової, так і в цілому національної економіки, повинні передбачатися компенсаційні механізми.

Територіальна структура військової економіки характеризується відносною стійкістю і стабільністю, оскільки багато в чому визначається об'єктивними+ умовами, характером розміщення продуктивних сил, наявністю сировинних і енергетичних ресурсів. Одним з об'єктивних процесів є виробництво додаткового продукту для військових потреб, що передбачає поділ створюваного у суспільстві додаткового продукту на дві частини.

Один із них використовується у мирних, цивільних цілях, інший призначений для задоволення військових потреб суспільства. Та частина додаткового продукту, яка призначається для задоволення військових потреб, у своїй натурально-речовій формі в переважній масі повинна істотно відрізнятися від додаткового продукту, що використовується в мирних цілях.

Додатковий продукт для військових потреб має відповідати реальним потребам військового виробництва, характеру збройної боротьби. Таким чином, формується функціональна структура військової економіки, яка охоплює всю сукупність військово-виробничих відносин і відносин з економікою країни в цілому, в тому числі й управлінські відносини.

Власне військове виробництво переважно реалізує основну вимогу цього закону: саме тут створюються споживчі цінності, які у своїй природно-речовій формі відповідають реальним потребам збройної боротьби. На цій основі встановлюються пропорції між військовим та цивільним виробництвом, формується галузева структура військової промисловості, відбувається розподіл та перерозподіл трудових, матеріальних та фінансових ресурсів держави.

Масштаби виробництва додаткового продукту на військові потреби визначаються політикою держави, характером військових дій та економікою. Максимального значення вони досягають за умов війни, коли задоволення військових потреб є першочерговим завданням суспільного виробництва.

Дія закону пропорції між військовим і цивільним виробництвом є найбільш вагомою ознакою, на підставі якої можна виокремити військову економіку у структурі національної економіки країни, виявити її відмінність від звичайної, мирної економіки. Процес функціонування військової економіки пов'язаний також з дією закону первинного виробництва вирішальних засобів для ведення війни.

Основний зміст закону полягає в тому, щоб розвивати насамперед ті галузі військового виробництва, які забезпечують збройні сили новітньою військовою продукцією, що відповідає характеру та потребам війни, що має вирішальне значення для ходу та результатів збройної боротьби. Із дією цього закону пов'язано формування військово-технічної політики держави.

Військово-технічна політика є системою офіційних поглядів та цілеспрямованої практичної діяльності органів державної влади та управління з оснащення Збройних Сил озброєнням та військовою технікою з необхідною інфраструктурою, а також за розпорядженням засобами, знятими з бойового чергування. Розробка та реалізація військово-технічної політики є найважливішою сферою діяльності держави.

Військово-технічна політика як система формується військовою політикою держави через військову доктрину та військову стратегію. Військово-технічна політика покликана: - визначити потреби військово-технічного розвитку країни, що воює; - економічно забезпечити технічні потреби військової організації; - забезпечувати ефективну експлуатацію та бойове застосування озброєння та військової техніки; - керувати технічним та тиловим забезпеченням організації військових дій.

Відтак військова економіка в Україні мала б визначати принципи військово-господарської діяльності, зокрема: відповідність виробничих потужностей військовим потребам; оптимальний розвиток військового та цивільного виробництва; відповідність організаційних форм військово-господарського управління рівню та умовам розвитку військового господарства, характеру, обсягу та структурі військових потреб; поєднання завчасного створення запасів одночасно із розгортанням масового військового виробництва з початком війни.