Громадянська освіта, що поєднує безпеку та демократію: ізраїльські уроки для України

Повномасштабна війна актуалізувала питання про місце громадянської освіти в системі національної безпеки. Ще більш підсвітила архаїчність, совковість та беззмістовність довоєнної громадянської освіти в Україні.

Вона змінила екзистенцію української держави та створила новий системний виклик – необхідність формування громадянина для збереження та розвитку демократії в умовах довгострокових загроз.

Звернення до ізраїльського досвіду за таких умов є пріоритетним. Аналітичний центр «Обсерваторія демократії» дослідив, яких успіхів у впровадженнї громадянської освіти досягли ізраїльтяни та яких помилок припустилися, що корисно враховувати при виробленні моделі громадянської освіти в Україні.

Дилема становлення громадянської освіти в Ізраїлі

В Ізраїлі громадянська освіта передувала заснуванню держави, а школам відразу відводилася головна роль у її реалізації. Ізраїльські фахівці виділяють додержавний (до 1948 року) та державний періоди її становлення. В додержавний період була «освіта для сіоністського громадянства».

Головною метою сіонізму було прищепити молодому поколінню відданість ідеям національної відбудови. Виховання сильних національних емоцій вважалося важливішим за впровадження головних демократичних складових громадянської освіти. Адже тривалий нерозв’язаний конфлікт та постійне відчуття загрози, що посилювалося пам’яттю про Голокост та інші трагічні сторінки історії єврейського народу, природно стимулювали єврейський націоналізм.

Але, при цьому, науковці наголошували на небезпеках «привнесення в школи емоційної національної пропаганди» й намагалися «робити акцент на емоційній зрілості через освіту».

З самого початку сіоністська освіта була досить системною, пронизувала головні шкільні дисципліни. Її головною складовою було викладання в усіх школах Біблії.

При вивченні історії увага акцентувалась на висвітленні періодів єврейської незалежності та народного героїзму, подолання прірви між періодами державності та бездержавності. В курсі географії прививали любов до батьківщини та підкреслювали сутність сіонізму як реалізації права євреїв на повернення на «землю обітовану».

В математичних задачах пропонували обчислити вік сіоністських поселень чи суму пожертв, зроблених до Єврейського національного фонду. Характеризуючи цей період, ізраїльські фахівці пишуть, що «вся павутина шкільного життя стала парадом національних символів і обрядів ідентифікації».

Після проголошення незалежності у 1948 році масштаби домінування етно-національної складової не зменшилися.

Хоча Декларація незалежності утверджувала створення єврейсько-демократичної держави, яка буде одночасно просувати єврейський націоналізм та демократію, етнічна складова отримала формальний статус в системі освіти, а громадянська демократична фактично залишилась поза нею.

У 1953 році Закон про державну освіту визначив її головну мету – «встановити базову освіту на основі цінностей ізраїльської культури й наукових досягнень, любові до батьківщини та лояльності до держави й народу Ізраїлю». При цьому, ізраїльська культура асоціювалась тільки із єврейською.

Окремо варто звернути увагу й на соціально-політичні передумови початкового етапу впровадження громадянської освіти в Ізраїлі. Єврейське населення Ізраїлю того часу не мало демократичних традицій і не демонструвало запиту на демократичні цінності. Адже тодішні імміганти були вихідцями із арабських, східно-європейських чи північно-африканських країн із недемократичними режимами.

За своєю природою держава Ізраїль – «неліберальна демократія», а це означає, що впровадження базових демократичних цінностей не належало до її першочергових завдань. Така сукупність факторів, вочевидь, сприяла тому, що і в подальшому етнічна складова громадянської освіти залишалась домінуючою, а демократична звелась до розгляду «формальної зовнішності».

Тобто, в навчальні програми з громадянської освіти включили теми про проголошення незалежності, політичний устрій Ізраїлю, функціонування Кнессету (ізраїльський парламент) та уряду, процедуру виборів. Таким чином, курс громадянських знань був зосереджений на законодавчій процесуальній складовій, а дискусійні питання, як то природа ізраїльського громадянства, громадянські права і свободи, соціальні розриви в суспільстві були винесені за дужки.

Кількісний контент-аналіз підручників з громадянознавства для середньої школи 1980-х років, який провели ізраїльські експерти, показав, що більше третини тем були присвячені політичним структурам та процедурам. Теми, що стосуються прав особистості в державі Ізраїль, займали лише 0,6 % від загального обсягу навчального матеріалу.

Такі ж співвідношення відображав і багрут (національний екзамен на атестат зрілості) 1988 року, який також взяли для дослідження. Проаналізувавши зміст запитань, що були включені як обов’язковий елемент багрута, дослідники зробили висновок, що «екзамен обмежував випускника формальними і, здебільшого, технічними питаннями, що перебувають на периферії ізраїльського політичного дискурсу».

Загалом фахівці констатували, що зосередження викладання громадянознавства на «формальних рудиментах демократії» значно сприяли зусиллям держави переконати майбутніх громадян у тому, що Ізраїль є демократичною державою. Водночас, це приховувало низку проблем і протиріч становлення демократії, пригнічувало здатність критично мислити.

Наочним індикатором підпорядкування громадянської освіти національній орієнтації був і той факт, що підготовка вчителів для її викладання була частиною загальної академічної історії чи історії єврейського народу. Громадянознавство не вважалося окремою дисципліною, викладання якої потребує спеціальної підготовки і відповідних громадянських компетентностей самих вчителів.

Результати кількох опитувань вчителів, проведених на початку 1990-х років показали, що історики заявляли про готовність викладати громадянознавство, але, при цьому, самі не схильні були віддавати переваги загально-демократичним цінностям над національними.

Саме міністерство освіти не заохочувало включення до курсів громадянської освіти питань, що стосуються демократичного громадянства. Школи, керуючись особистісними перевагами директорів, також віддавали переваги викладанню процедурних аспектів, необхідних для складання багрута. Таким чином, громадянознавство фактично отримало маргинальний статус.

У 1980-х – 1990-х роках ізраїльські науковці провели низку досліджень для виявлення впливу громадянської освіти на політичну свідомість молоді. За їх результатами зробили однозначний висновок, що випускники ізраїльських шкіл мають дуже високі бали по показникам етноцентризму та авторитаризму, порівняно із однолітками за кордоном.

Вони схильні підтримувати обмеження свободи слова для політичних опонентів, заклики до сильного керівництва, яке може керувати країною на власний розсуд. При цьому, більше 60 % випускників-ізраїльтян висловлювали переконання, що в країні забезпечується рівність прав, в той час, як серед випускників-іммігрантів із західних країн таких було лише 22 %. Загалом цю ситуацію експерти оцінили як таку, що послаблює демократичні якості держави.

Водночас, варто відмітити, що ізраїльські вчені, ініціатори просування демократичної громадянської освіти, займали активну позицію. Вони постійно зверталися до міністерства освіти з вимогами провести широкомасштабну реформу громадянської освіти, збільшити кількість годин на викладання громадянознавства, направляли проекти нових програм з акцентами на ліберально-демократичних концепціях, правах і свободах людини.

В середині 1980-х років вже й на рівні Міністерства освіти Ізраїлю активізувалися заяви про необхідність зміни пріоритетів у громадянській освіті, переходу до демократичного виховання ізраїльського громадянина. У 1985 році при Міністерстві освіти з метою просування демократичної освіти й демократії був створений Відділ з питань демократії та співіснування.

Сам факт створення цього відділу й відповідну резолюцію фахівці оцінили не лише як офіційне визнання невиконання громадянською освітою своєї ролі з укріплення демократичних цінностей, а й як наміри виправити ситуацію. 1986 і 1987 роки були оголошені роками демократичної освіти.

Однак, відсутність політичного консенсусу щодо змісту громадянської освіти і подальше «перетягування каната» в бік національного чи демократичного, перемога правого блоку на парламентських виборах і призначення його представника на посаду міністра освіти загальмували демократичні зміни. Оскільки новий міністр вважав, що не може бути демократичної громадянської освіти без розширення національних цінностей, при міністерстві створили ще й Раду з виховання цінностей.

Дві структури із протилежними ініціативами стали конкурувати. У бюджетній пропозиції Міністерства освіти на 1999 рік зазначалося, що Рада з виховання цінностей може надати фінансову підтримку 90-та організаціям, що займаються національною освітою і 90-та, що займаються демократичною освітою, але в першу чергу перевага надаватиметься тим, хто поєднує обидві області. Проте, третіх не виявили. Невдовзі обидві структури ліквідували як неефективні.

В 1995 році міністр освіти призначив спеціальний комітет для просування демократичної реформи громадянської освіти. Головною метою його роботи була «розробка всеосяжної ініціативи з прищеплення молоді громадянськості як моральної та поведінкової основи, що поділяється усіма громадянами держави».

До роботи в комітеті залучили провідних фахівців у галузі політичних і правових наук, а також, представників різних етнічних, політичних і релігійних груп. Таким чином, забезпечили максимальне представництво з точки зору фахових компетенцій та інтересів.

Згодом комісія представила пропозиції для широкомасштабної реформи громадянської освіти, у яких домінували ліберальні погляди й чітко простежувалась спрямованість на виховання демократичного громадянства. Однак, міністерство вкотре «наступило на граблі» подвійного імперативу: необхідністю зміцнення демократичних основ державності через формування демократичної культури громадянства та прагненням зберегти домінування національної ідеї.

Початком доктринального повороту в бік виховання демократичного громадянства ізраїльські дослідники вважають 2001 рік, коли вийшла книга «Бути громадянином в Ізраїлі». Вона і стала підгрунтям нової навчальної програми з громадянської освіти, і була затверджена в якості головного підручника з основ громадянськості.

У книзі суттєва роль відводилася громадянським правам і верховенству закону в демократичній державі, огляду важливих проблем і дискусійних питань розвитку держави, як, наприклад, соціальні розколи, статуси національних меншин тощо. Тобто, на поверхні виглядало так, ніби відбувся цілковитий перехід до просування ліберальних принципів.

Однак, більш глибокий аналіз навчального контенту і методичних матеріалів, який здійснили ізраїльські фахівці, показав, що етнонаціональна складова виявилась «замаскованою» в ліберальні теми. Наприклад, у темі про сутність і принципи суспільного договору викладався матеріал по біблійному договору, укладеному між Ізраїлем та Богом.

Крім того, вчителі історії, які продовжували викладати громадянську освіту й мали можливість коригувати програму, залишали домінуючою формальну складову й виключали такі питання, як права і свободи в демократичному суспільстві, вибори та їх роль у демократії, чи є Ізраїль демократичною країною.

Однак, попри значні труднощі, пов’язані із досягненням політичного консенсусу щодо змісту громадянської освіти, саботажем міністерства, директорів шкіл і вчителів у питаннях просування демократичної ліберальної тематики, перше десятиліття 2000-х років стало періодом формування фундаменту громадянської освіти для демократичного громадянства.

Визначальну роль у цьому відіграли ізраїльські вчені-політологи як головні ідеологи й лобісти впровадження демократичної громадянської освіти. Вони постійно здійснювали моніторинг змісту навчального контенту, проводили дослідження впливу громадянської освіти на формування ціннісних установок молоді, розробляли проекти нових навчальних програм, вимагали від міністерства освіти збільшення часу на викладання громадянської освіти.

Науковці констатували, що пріоритетність національного сприяла укріпленню національної ідентичності, однак, ціна цього виявилась занадто високою. Головним чином це проявлялося в завищених оцінках молоддю ізраїльської демократії, слабкій ідентифікації з демократичними цінностями і принципами, при тому, що сама ізраїльська демократія ще далека від стійкості.

Крім того, науковці активно працювали із громадськістю, оскільки одним із головних факторів, що гальмували підвищення статусу демократичних принципів в системі освіти, був суспільний спротив. Адже єврейська громадськість була непохитною у прагненнях укріплювати державу на пріоритетності національних цінностей.

Впровадження громадянської освіти в Україні: відмінне та схоже

Якщо в Ізраїлі проблема впровадження громадянської освіти та розробки її моделі була актуальною ще до становлення державності, то в Україні про доцільність виховання громадянина стали замислюватись лише більш, ніж через два десятки років після здобуття незалежності.

У 2012 році Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України оприлюднило Проект «Концепції громадянської освіти та виховання в Україні». Метою громадянської освіти в ній визначено формування свідомого громадянина, патріота. До переліку завдань, окрім формування політичної та правової культури, критичного мислення, усвідомлення цінностей відкритого, демократичного суспільства, включені й завдання формування національної свідомості, виховання почуття патріотизму.

При чому, на відміну від Ізраїлю, в ній не ставилося завдання формування національної свідомості виключно на етнічній основі. Навпаки, йшлося про формування інтеркультурного менталітету, толерантного ставлення до інших культур і традицій; вироблення негативного ставлення до будь-яких форм насильства й активне попередження тенденцій до виявлення деструктивного націоналізму. Тобто, закладалося розуміння того, що національне виховання має реалізуватись в межах громадянського демократичного. Однак, далі обговорення проекту Концепції справа не зрушилася.

У жовтні 2015 року Указом Президента України була затверджена «Стратегія національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016 – 2020 роки». Ця Стратегія штучно відділила національно-патріотичне виховання від громадянської освіти. Навіть у заключному підпункті визначеної мети Стратегії, де йдеться про «сприяння консолідації українського суспільства навколо ідей спільного майбутнього, захисту територіальної цілісності України, реформ і державотворення», ці ідеї «спільного майбутнього», «реформ і державотворення» не пов’язуються зі становленням демократичної держави.

Хоча ст.1 Конституції України гласить, що Україна - демократична держава (на відміну від Ізраїлю, де Декларація незалежності закріплювала створення єврейсько-демократичної держави). Відповідно, й національно-патріотичне виховання мало б відбуватися в рамках демократичного. Крім того, такий підхід суперечить як історії української державності, де національно-визвольна боротьба завжди пов’язувалась з ідеями становлення демократичної держави, так і сенсу головних подій початку ХХІ століття.

Адже два українські Майдани починалися саме з відстоювання базових демократичних прав – виборчого та права на вибір власного шляху розвитку як цивілізованої демократичної держави, що є прямим проявом політичної та владної суб’єктності народу, гарантованих ст.5 Конституції України.

У 2017 році був прийнятий новий Закон України «Про освіту», який започаткував реформу системи освіти. У визначенні засад державної політики в сфері освіти чітко вказується, що «держава створює умови для здобуття громадянської освіти, спрямованої на формування компетентностей, пов’язаних з реалізацією особою своїх прав і обов’язків як члена суспільства, усвідомленням цінностей громадянського (вільного демократичного) суспільства, верховенства права, прав і свобод людини і громадянина».

Проте, низка суттєвих недоліків Закону не лише гальмує впровадження реальної громадянської освіти, але й не забезпечує розуміння взаємозв’язку двох її базових компонентів – демократичного й національного.

У 2018 році кабінет міністрів схвалив «Концепцію розвитку громадянської освіти в Україні». На відміну від Проекту 2012 року, в цьому документі національній складовій приділяється значно менше уваги. В якості мети визначається формування й розвиток громадянських компетентностей для утвердження й захисту державності та демократії.

Серед завдань – сприяння формуванню громадянської національної та культурної ідентичності. Формулювання мети і завдань вказує на підпорядкування національного демократичному. Проте, Концепція залишилась документом «на папері». Кілька разів Міністерство освіти і науки України анонсувало розробку й винесення на громадське обговорення проектів Стратегії розвитку громадянської освіти в Україні – у 2018, 2019 і 2020 роках. Єдиний Проект був представлений у 2020 році. Серед його недоліків ми відмічали невизначеність ціннісної основи для формування української політичної нації. Однак, до стадії доопрацювання цей Проект так і не дійшов.

У травні 2019 року була затверджена «Стратегія національно-патріотичного виховання на 2020-2025 роки». В ній зазначається, що національно-патріотичне виховання є важливим засобом громадянської освіти. Таке формулювання вказує на те, що національно-патріотичне виховання має відбуватись в рамках громадянської освіти.

Тобто, первинною є демократична громадянськість, яка включає, в тому числі, національну складову. Проте, зміст цього документа не вказує на пріоритетність демократичних цінностей як підгрунтя для формування громадянської самосвідомості.

Абсолютно доречно йдеться про виховання на прикладах героїчної боротьби українського народу за власну державність від княжої доби до сьогодення. Однак, без їх поєднання з ідеями демократизації та боротьбою за впровадження демократичних принципів національно-патріотичне виховання залишається відокремленим від громадянської освіти, не стає її засобом.

Отже, на відміну від Ізраїлю, в Україні на формальному нормативному рівні не простежується домінування національного над демократичним у громадянській освіті. Наявний розрив між національним й демократичним. Проте в реаліях ситуація виглядає дещо інакше. Освіта для демократичного громадянства сьогодні є цілковитою симуляцією і профанацією.

Шкільний курс громадянської освіти не забезпечує можливостей навіть для формування ключової компетентності для демократичного громадянства – електоральної. Курс історії не включає громадянознавчої складової.

Наприклад, давньогрецьку міфологію, в якій фактично закладені основи базових принципів демократії, учні вивчають як казку про минуле, бо не проводяться ніякі паралелі. Причинно-наслідкові зв’язки між буржуазно-демократичними революціями та становленням демократії і впровадженням її базових принципів ретельно замасковані.

Тож, національна складова присутня значно більшою мірою. Звісно, вона необхідна, але, за відсутності доповнення демократичною, відбувається штучне розділення двох головних компонентів громадянськості.

Як і в Ізраїлі, шкільні курси громадянської освіти та правознавства у нас викладають вчителі історії. В умовах відсутності фахової підготовки і, навіть, курсів підвищення кваліфікації, вони репродуктивно відтворюють недолугий зміст шкільних підручників з громадянської освіти, також підготовлених нефахівцями.

Як і ізраїльські вчителі, віддають перевагу формальним аспектам діяльності політичних інститутів. Тож, значна частина випускників наших шкіл, як і ізраїльських, сприймає демократію і демократичні цінності як певний штамп, демонструють завищені оцінки української демократії.

Наприклад, типова відповідь першокурсників на запитання, чи є Україна демократичною країною: «Так, є, тому що так записано в Конституції», не називаючи жодного з базових принципів демократії. Затверджена у 2018 році «Концепція розвитку педагогічної освіти» не передбачає ані фахової підготовки вчителів громадянської освіти, ані громадянської освіти для усіх майбутніх вчителів.

У порівнянні з ізраїльськими політологами, які займають активну позицію в питаннях впровадження і реформування громадянської освіти, українські науковці більш пасивні. Вони замало намагаються впливати на розробку нормативної бази громадянської освіти, комунікувати з урядом та органами управління освітою для впровадження змістовної громадянської освіти, не аналізують навчальний контент з цієї дисципліни.

У наукових політологічних виданнях та на конференціях проблеми громадянської освіти, як правило, не пропонуються як окремий напрям досліджень. Українське суспільство, як і ізраїльське, консервативне в питаннях впровадження громадянської освіти. Тільки природа консерватизму різна. В Ізраїлі етнічна, а в Україні – більше пострадянська підданська. Хоча повномасштабна війна з архаїчним агресором змінює свідомість українського суспільства, кардинально збільшуючи питому вагу національних цінностей.

Висновки та рекомендації

Сучасна громадянська освіта в Ізраїлі є системною і розгалуженою. Її становлення пройшло кілька етапів, кожен з яких характеризувався певними концептуальними змінами, що відображались на змісті освіти.

Проте, сьогодні самі ізраїльські фахівці вважають громадянську освіту далекою від досконалості, тому активно працюють над виробленням такої моделі, яка б відповідала, зокрема, принципам демократичного громадянства та органічно включала національну складову.

Півстолітній ізраїльський досвід впровадження громадянської освіти в умовах екзистенційного виклику дає нам цінні уроки, який варто засвоїти, аби уникнути фатальних помилок.

Головна стратегічна помилка, яку ми маємо уникнути – це фактичне заміщення освіти для демократичного громадянства національним вихованням. В Ізраїлі об’єктивною передумовою цього була сама історія боротьби за державність і її висока ціна, екзистенційна війна й постійна загроза з боку сусідів. В Україні такі передумови формуються зараз.

Геноцидна війна з боку росії та національно-визвольна – з боку України об’єктивно сприяють зростанню важливості національної складової громадянства. В сукупності із наявною невизначеністю співвідношення національної й демократичної складових у громадянській освіті, недосконалістю української демократії й авторитарними тенденціями в системі влади це створює загрозу підміни громадянської освіти вузьким національно-патріотичним вихованням.

Щоб цього не сталося, саме зараз на часі виробити таку модель громадянства для України, яка б гармонійно поєднувала національну та демократичну складові з пріоритетністю другої. Це засіб формування української політичної нації й виховання демократичного громадянства.

В Ізраїлі усвідомлювали таку необхідність протягом кількох десятиліть, у нас цього часу немає. Провідну роль у розробці цієї моделі, відповідної стратегії розвитку громадянської освіти, в їх адвокації й комунікації з владою та суспільством має взяти на себе політологічна спільнота.

В Ізраїлі зрозуміли, що впровадження громадянської освіти має бути окремим важливим напрямом державної політики в галузі освіти. Цей досвід необхідно адаптувати, одночасно, уникаючи тих помилок, яких припустилися ізраїльтяни.

В Міністерстві освіти і науки України варто створити структурний підрозділ, який займатиметься впровадженням громадянської освіти на усіх освітніх рівнях. Звісно, до роботи мають бути залучені представники політологічної і педагогічної спільнот, неурядових організацій, які досліджують і безпосередньо займаються питаннями впровадження громадянської освіти.

При цьому важливо «не наступати на ізраїльські граблі» «перетягування каната» громадянської освіти на бік етнічного чи демократичного громадянства. Тому першим завданням цього підрозділу має стати розробка базової моделі громадянства та стратегії розвитку громадянської освіти, яка забезпечуватиме формування цієї моделі. Звісно, із залученням більш широкого кола представників політологічної спільноти та неурядових організацій.

Ця модель та стратегія мають стати підгрунтям нормативної бази громадянської освіти, яка б не розділяла, а узгоджувала й поєднувала національну та демократичну складові громадянства, включала національно-патріотичне виховання як складову освіти для демократичного громадянства.

Потрібно відійти від практик аматорського викладання громадянської освіти. В Ізраїлі це зрозуміли. Нам також варто переходити до фахового викладання. «Громадянська освіта» має з’явитися як самостійна спеціальність (освітня програма) в українських університетах, що забезпечить комплексну фахову підготовку її майбутніх викладачів.