Україна має стати «Другим Ізраїлем»: що це означає

З початку повномасштабної збройної агресії рф в Україні із вуст президента, аналітиків, військових і політичних експертів все частіше лунають твердження про те, що наша країна фактично має стати «Другим Ізраїлем».

Очевидно, що в підгрунті таких паралелей, перш за все, - ефективна система захисту єврейської держави в умовах екзистенційної перманентної загрози й війни, подібну до якої потрібно вибудувати в Україні. Аналітичний центр «Обсерваторія демократії» проаналізував стратегічні напрями і ключові принципи захисту національної безпеки Ізраїлю та можливості адаптації ізраїльського досвіду для розробки стратегії державної безпеки України.

Ідейний фундамент національної безпеки Їзраїлю

Ще до створення Ізраїлю лідери сіоністського руху обґрунтовували різні бачення майбутньої єврейської батьківщини. На початку ХХ століття популярною була ідея держави, що ґрунтується на добровільній угоді та тісній співпраці євреїв і арабів задля спільного блага. Проте низка жорстоких нападів на єврейських поселенців з погромами та вбивствами у 1921-1929 роках продемонстрували марність сподівань на добровільні угоди.

Це підштовхнуло до розуміння того, що виживання і розвиток єврейської держави може ґрунтуватись лише на реалізації жорсткої стратегії безпеки, яка спирається, передусім, на власні можливості. Засновники майбутньої єврейської держави взяли в якості основи майбутньої оборонної стратегії ідеї «залізної стіни» Зеєва (Володимира Євгеновича) Жаботинського, які він виклав у статтях «Щодо залізної стіни» та «Етика залізної стіни».

Загалом, зміст цих ідей зводився до того, що неможливо досягнути дипломатичними методами визнання арабами єврейської держави. Щоб змусити їх примиритися з фактом існування єврейської державності й визнати її, необхідно покладатися на жорстку силу. Сила має вирішальне значення для існування держави Ізраїль. Адже доки араби мають хоча б найменшу надію позбавитися Ізраїлю будь-якими засобами, вони не відмовляться від неї «в обмін ані на добрі слова, ані на хліб з маслом». Тільки тоді, коли арабське лідерство перейде до поміркованих груп, які звернуться до Ізраїлю з пропозиціями про взаємні поступки, Ізраїль буде готовий обговорювати їх і давати гарантії, щоб народи могли жити в мирі, як добрі сусіди.

Отже, ще на початковому етапі формування майбутньої системи захисту національної безпеки ізраїльські лідери чітко усвідомили її головні вихідні умови: екзистенційний характер зовнішніх загроз, який не залишає простору для пошуку компромісів і надій на домовленості; необхідність створення ефективної системи захисту безпеки, що спирається на власні сили держави. Це усвідомлення проявилось у визначенні сутності «залізної стіни», яка в цей час асоціювалась із створенням таких могутніх воєнізованих формувань, які могли б захистити державу і змусити визнати її.

Перший прем’єр-міністр Ізраїлю Давид Бен-Гуріон, який також був одним із лідерів сіоністського руху і творців держави, у 1948 році заявив, що сила має вирішальне значення, тому принцип «залізної стіни» має бути основою стратегії національної безпеки. Від ідеї пошуку мирного договору поки варто відмовитись, оскільки йдеться про існування ізраїльської держави, а араби не визнають самого права на її існування. «Залізна стіна» має бути настільки міцною, щоб її не можна було ані зруйнувати, ані проломити. Саме вона є гарантом того, що добровільна мирна угода, яка неможлива зараз, може стати реальною у майбутньому. Це єдиний спосіб постійно підштовхувати супротивника до визнання держави Ізраїль, до мирної угоди.

У жовтні 1953 року Бен-Гуріон представив кабінету міністрів доповідь, яка включала всебічний аналіз усіх питань національної безпеки – від військових до соціальних і моральних. Цю доповідь прийнято вважати першою концепцією/доктриною/стратегією національної безпеки Ізраїлю. Ізраїльські фахівці характеризують концепцію національної безпеки Бен-Гуріона як громадянську з військовими рисами. Сам Бен-Гуріон стверджував, що ототожнення безпеки лише зі збройними силами є помилковим.

Для побудови «залізної стіни» недостатньо лише сильної армії. Національна безпека досягається діями військового та невійськового характеру, тож потребує відповідного соціального будівництва за участі політичних, економічних, військових, культурних, освітніх суб’єктів та інститутів. У вирішенні проблем безпеки потрібно спиратися на всю націю. Тож, перше, що необхідно для оборони країни – «стати нацією». У розумінні Бен-Гуріона це означало становлення ізраїльської політичної нації, яку об’єднує, передусім, визнання цінності власної державності, готовність і здатність до її захисту.

На відміну від багатьох інших країн, у яких кожна нова влада після виборів розробляє стратегію національної безпеки на визначений період, в Ізраїлі досі немає жодного офіційного документа з назвою «Доктрина національної безпеки» чи «Стратегія національної безпеки». Декілька спроб сформулювати і затвердити повноцінну концепцію/доктрину/стратегію національної безпеки не були успішними.

Проекти документів не підтримував кабінет міністрів. Впродовж кількох десятиліть питання безпеки ізраїльські уряди вирішують, спираючись на доповідь Бен-Гуріона, яка досі має статус неписаної, але прийнятої до реалізації доктрини національної безпеки. Проте це не готовий «рецепт» відповідей на конкретні загрози певного періоду часу, а формулювання загальних принципів, згідно з якими влада здійснює планування захисту безпеки, визначає сучасні пріоритети безпеки та розподіляє ресурси.

Ізраїльська система національної безпеки включає військову та невійськову складові. Воєнні інститути – Армія оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ), Служба зовнішньої розвідки (Моссад), Управління військової розвідки (Аман), Служба загальної безпеки (ШАБАК), ізраїльська поліція та служби швидкого реагування безпосередньо реалізують захисні функції. Комісія з атомної енергії та Національна кіберагенція, хоча й не є військовими інститутами, також доповнюють військову складову. Це пов’язано із зростанням загроз, в тому числі, від ядерних програм Ірану та від кібератак.

Невійськову складову представляють політичні, економічні, освітні інститути. Діяльність міністерств – закордонних справ, економіки, освіти чітко підпорядковується керівним принципам національної безпеки. Політична система формує необхідну нормативну базу для того, щоб усі підсистеми суспільства були включені у вирішення завдань оборони країни, щоб консолідувати владу і суспільство для протистояння зовнішній агресії. Також до її головних завдань належить формування і підтримання внутрішньої і зовнішньої легітимності влади. Адже рішення, що приймаються під час бойових дій і болючих ударів в тил, в першу чергу, має підтримувати суспільство, яке несе тягар війни.

Міжнародна легітимність серед країн-партнерів, передусім, у США як головного партнера, є запорукою зовнішньої підтримки. Тому становлення Ізраїлю як демократичної держави із відкритим суспільством було визначено Бен-Гуріоном як одна із ключових передумов безпеки й ефективного захисту.

Економіка забезпечує нарощування військового потенціалу та належне функціонування військових інститутів, забезпечує гідний рівень життя громадян, тим самим підвищує їхню готовність до захисту країни. Система освіти відповідальна за підготовку інтелектуального потенціалу для армії та економіки, за формування «духу нації», на який, як зазначав Бен-Гуріон, потрібно спиратися у справі захисту країни.

Дієвість головних принципів, запропонованих Бен-Гуріоном, пройшла випробування десятиліттями. Вони адаптувались в умовах різноманітних викликів і коригувались відповідно до конкретних проблем безпеки, які потребували вирішення.

Стратегії національної /державної безпеки Ізраїлю та України: разючі відмінності

У 2019 році була опублікована доповідь «Рекомендації для стратегії національної безпеки Ізраїлю» («Guidelines for Israel’s National Security Strategy»). Ці рекомендації розробили Ґаді Айзенкот (начальник Генерального штабу Армії оборони Ізраїлю 2015-2019 рр.) та Ґабі Сібіоні (старший науковий співробітник інституту досліджень національної безпеки) разом із групою дослідників Вашингтонського інституту близькосхідної політики (The Washington Institute for Near East Policy).

Як зазначають самі автори, їх рекомендації спираються на головні принципи, які сформулював Бен-Гуріон, на його настанови про необхідність тісних взаємозв’язків між суспільством, економікою, освітою, наукою й технікою, зовнішньою та внутрішньою політикою і військовою силою.

Ґаді Айзенкот і Ґабі Сібіоні дуже детально визначають сутність зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці. Прямо називають джерела і суб’єктів цих загроз, ймовірні засоби реалізації, цілі. Наприклад, однією із головних небезпек називають прагнення Ірану до регіональної гегемонії, його ядерні програми. Російську федерацію також називають суб’єктом потенційних загроз через її тісні військово-політичні контакти з Іраном й тому, що Близький Схід стає полем глобальної боротьби великих держав.

На підгрунті детального аналізу усіх видів і джерел загроз пропонують рекомендації щодо розробки стратегії національної безпеки. Вона має максимально включати політичні, військові, економічні, соціальні, когнітивні та інші підстратегії, відображати головні компоненти безпекової діяльності держави, формулювати цілі у конкретних конфліктних ситуаціях, адаптувати керівні принципи, випробувані часом, для нейтралізації сучасних загроз.

16 лютого 2022 року Указом Президента України № 56/2022 введено в дію Рішення Ради національної безпеки і оборони України від 30 грудня 2021 року «Про Стратегію забезпечення державної безпеки» на період до 2025 року. Як зазначено в документі, проект Стратегії поданий Службою безпеки України.

На відміну від рекомендацій Ґаді Айзенкота й Ґабі Сібіоні, це офіційний державний документ. Його схвалила РНБО і затвердив Президент України, а СБУ та Кабмін мають щороку до 1 березня надавати РНБО інформацію про стан реалізації Стратегії. Варто звернути увагу на те, що ця Стратегія була затверджена за 7 днів до початку повномасштабної російської агресії, про яку українська влада знала заздалегідь.

У Стратегії, яку схвалила РНБО і затвердив Президент України, пункти 7 – 21 також визначають загрози державній безпеці. З огляду на дату прийняття і наявну інформацію, Стратегія, вочевидь, мала б визначати вірогідність повномасштабного вторгнення як головну загрозу для державної безпеки, а також передбачати конкретні напрями і засоби захисту безпеки держави і громадян. Однак, головна загроза напередодні повномасштабного військового вторгнення у Стратегії визначається так: «Російська Федерація для реалізації власних стратегічних цілей в Україні, у тому числі компрометації її державності, продовжує гібридну війну, системно застосовує політичні, економічні, інформаційно-психологічні та інші засоби, кібератаки» (п.7).

Тобто, через 8 років з початку війни СБУ, РНБО і президент бачать лише загрози компроментації державності, а воєнних засобів російська федерація у гібридній війні, на їх думку, не застосовує, або ж вони належать до «інших». Суть наступної загрози (п. 8) полягає в тому, що на тимчасово окупованих територіях рф створила самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій та порушують принципи і норми міжнародного права, права й свободи людини. Це констатація факту, а не визначення загрози. Доповнення, що «їх діяльність загрожує державній безпеці України» не дає розуміння того, в чому саме вбачається суть загрози. А без розуміння суті і конкретних індикаторів загрози неможливо ефективно визначити засоби нейтралізації.

Крім того, усі ці пункти, які мали б визначати регіональні, глобальні і внутрішні загрози не лише недолуго сформульовані, але й викладені «в порядку безпорядку». На відміну від ізраїльської неписаної доктрини національної безпеки, згідно з якою безпосередні функції з захисту безпеки реалізує низка силових інститутів, а політичні, економічні та освітні забезпечують нормативний, легітимізаційний, ресурсний, соціальний, ціннісний базис, українська Стратегія єдиним органом, який забезпечує державну безпеку, визначає Службу безпеки України.

У рекомендаціях щодо розробки стратегії національної безпеки Ізраїлю першочергова роль відводиться національним цінностям, які формують ідентичність нації, сенс її існування, бачення свого місця у світі. Оскільки екзистенційний характер загроз країні залишається незмінним, найперша цінність – справедливість існування єврейської держави, що заснована на тисячолітньому зв’язку між єврейським народом і землею Ізраїлю. Тут очевидними є чіткі паралелі із кремлівським політичним міфом про Київську Русь як «колыбель братских народов», очевидною пропагандистською приватизацією української історії саме з часів Київської Русі. Ці та інші пропагандистські наративи слугують обґрунтуванням заперечення самого права на існування української державності, є індикаторами екзистенційного характеру конфлікту.

Тож, вихідним пунктом стратегії державної безпеки України має бути закріплення непорушного права на існування України на своїй території в межах міжнародно визнаних кордонів. Крім того, базовими національними цінностями визначені розвиток Ізраїлю як демократичної держави, яка прагне підтримувати рівність для усіх своїх громадян та встановити модель суспільства взаємної відповідальності.

Очевидно, що й українська стратегія мала б не лише декларувати становлення демократичної державності і відповідальної влади з подальшим визначенням конкретних засобів реалізації відповідних завдань. Адже саме суспільний запит знизу на становлення демократичної державності й гідне місце у співдружності цивілізованих держав проявився у двох українських Майданах. Для придушення цього запиту росія розпочала першу фазу збройної агресії у 2014 році і повномасштабну у 2022-му. Крім того, реалізація цих цінностей створює внутрішню опору безпеки держави.

Національні цінності визначають життєво важливі національні інтереси. Їх можна умовно об’єднати у кілька груп. Ключовий національний інтерес – захист і розвиток Ізраїлю як національного дому єврейського народу. Це передбачає заохочення імміграції та запобігання еміграції, оптимальну інтеграцію й асиміляцію новоприбулих у ізраїльському суспільстві, зміцнення зв’язків із єврейськими діаспорами.

Друга група – ті, що стосуються зміцнення якісних переваг Ізраїлю в економічній, технологічній, науковій, освітній та інших галузях. Це передбачає становлення економічної незалежності для розширення військової могутності; розвиток людського капіталу як фактора формування якісних переваг нації; розробку і реалізацію освітньої політики в дусі національних цінностей. До третьої можна віднести соціально-політичні інтереси – досягнення соціальної згуртованості та національної стійкості, мінімізацію соціальних розривів між єврейською більшістю та неєврейськими меншинами; встановлення регіональних союзів із поміркованими націями і партіями та зміцнення позицій Ізраїлю серед націй світу, розвиток відносин за США, європейськими та азійськими країнами.

Реалізація національних інтересів потребує визначення ключових інтересів безпеки. Їх також можна умовно об’єднати у три групи. Перша – безпека територій та інфраструктури, що включає створення обороноздатних кордонів і територіальних бар’єрів для ефективної оборони та недопущення контрабанди зброї; розширення критичної інфраструктури, об’єкти якої можуть безперервно працювати незалежно від характеру загроз; розвиток і підтримка захищеної комунікаційної інфраструктури для забезпечення роботи критичних систем.

Друга – безпека населення, яка включає планування розміщення населення для його максимального захисту від усіх видів загроз; розвиток та підтримку національної безпекової інфраструктури для швидкого переміщення сил і населення в межах країни і забезпечення контактів із зовнішнім світом.

Третя – соціально-політичні інтереси, які, в тому числі, забезпечують умови для реалізації інтересів перших двох груп. Це - підтримка легітимності всередині країни та на міжнародному рівні для забезпечення свободи дій керівництва під час військових дій і терактів; зменшення залежності від зовнішніх факторів, збереження принципу самозабезпеченості стосовно всіх критичних можливостей, необхідних для захисту національних інтересів; ефективне стримування загроз, передусім, через укладання мирних договорів. Загалом реалізація усіх цих інтересів має забезпечувати досягнення ключової мети – здатності швидко досягати перемоги в будь-якому військовому протистоянні.

В українській «Стратегії» аналогічна частина відсутня, внаслідок чого вона виглядає позбавленою фундаменту, того базису, на якому мала б вибудовуватись власне оборонна надбудова.

Головні складові оборонних стратегій

У своїх рекомендаціях Ґаді Айзенкот та Ґабі Сібіоні наголошують на тому, що стратегія захисту національної безпеки Ізраїлю має залишатись оборонною. Розуміючи, що противника неможливо перемогти лише обороняючись під час зіткнень та перебуваючи у стані бездіяльності під час затишшя, автори вказують на необхідність постійної готовності до застосування наступальної сили.

Засади оборонної стратегії вони також формулюють в руслі принципу «залізної стіни», інтерпретуючи його з урахуванням визначених сучасних загроз і небезпек. Мир можливий лише тоді, коли вороги Ізраїлю зрозуміють, що їхні військові агресивні дії неефективні, збільшують їх власні збитки і страждання. Постійно високий рівень готовності завдати нищівного удару у відповідь і безперервне нарощування сил для цього має збивати бажання до агресії у ворогів нації і спонукати їх до миру. Перевага інтелекту має забезпечувати раннє попередження про загрози та надавати достатньо часу для гідної відповіді.

Рекомендації щодо сучасної оборонної стратегії Ізраїлю включають військову, економічну, політичну та соціальну складові, які всі разом формують міцне коло безпеки. Головні військові принципи – перевага якості над кількістю, швидке перенесення бойових дій на територію ворога, намагання завдати йому найбільш відчутних втрат і збитків; опора на власний, повністю незалежний контроль безпеки.

Ці ключові принципи тісно пов’язані не лише між собою, а й з основними економічними й політичними складовими безпеки. Зокрема, для забезпечення якісних переваг в озброєнні Ізраїль забезпечує власне виробництво високотехнологічної зброї, а це економічна й інтелектуальна складові безпеки. Якісні переваги ізраїльської армії формуються зі школи, де здійснюється ґрунтовна військова підготовка і певний відбір для служби в армії.

Наприклад, в Ізраїлі давно утвердилася і довела свою доцільність практика направлення найбільш інтелектуальних та креативних випускників шкіл на службу до технологічних підрозділів ЦАХАЛу. По закінченню служби вони ж створюють інноваційні технологічні підприємства чи приходять працювати на них. Таким чином, відбувається «кругообіг інтелекту», привнесення у діловий світ способів вирішення проблем безпеки в армії.

До того ж, військові навички мобілізувати ресурси для досягнення мети, знаходити нестандартні рішення вкрай важливі у високотехнологічних військових галузях. В сукупності це слугує збереженню якісних оборонних переваг і відтворенню інноваційної економіки. Багато ізраїльських експертів наголошують, що саме такі практики сприяли перетворенню Ізраїлю на «країну стартапів», вивели його на лідерські позиції в галузі військових інноваційних технологій. Посол Ізраїлю в Україні, відповідаючи у великому інтерв’ю на запитання про те, що, окрім власної лінійки виробництва зброї, потрібно Україні для ефективного захисту наголосив саме на доцільності адаптації цієї практики.

Економічні засоби національної безпеки передбачають адаптацію розвитку усієї економічної інфраструктури для потреб національної безпеки та підтримки військової могутності. Це, передусім, включає розвиток інфраструктури для розробки та виробництва систем озброєнь, інвестування у військові дослідження й розробки, залучення наукового потенціалу для забезпечення технологічних та конкурентних переваг у оборонній промисловості.

Також економіка повинна забезпечувати наповнення бюджету для розбудови усіх військових установ і цивільних компонентів безпеки. Відповідно, необхідне створення системи підтримки бізнесу, щоб економічна діяльність не зупинялась і не відставала в умовах війни, сприяла підготовці до активної оборони та відбудови після закінчення війни. Для економічного зміцнення безпекових зв’язків варто використовувати оборонно-експортний потенціал.

Соціальна складова національної безпеки має забезпечувати сукупну ціннісну, моральну та економічну основу для застосування сили й реалізації завдань по захисту держави. Оборонні завдання у соціальній сфері включають: формування етичного морального суспільства, яке підтримує справедливість головної справи – захисту своєї держави й самого права на її існування; забезпечення стійкості суспільства, знаходження «спільних знаменників» для громадянської ідентифікації усіх соціальних спільнот; створення системи підготовки і залучення усього цивільного населення до захисту територій, в тому числі, через альтернативну службу, участь у наданні медичної та психологічної допомоги, відновленні інфраструктури.

В ізраїльському суспільстві є своєрідний культ народної армії. ЦАХАЛ визнають найвищою соціальною цінністю. Бойова служба в ЦАХАЛі соціально престижна й економічно приваблива, оскільки тут значно більші компенсації, ніж на інших видах служби. Головні завдання по зміцненню соціальної престижності армії та створенню національного резерву покладається на соціальні інститути, передусім, освітні.

Політичні засоби зміцнення національної безпеки перебувають у площинах внутрішньо- і зовнішньо-політичної діяльності влади. Перш за все вони спрямовані на забезпечення внутрішньої і зовнішньої легітимності політичної влади та її стратегій, на просування інтересів безпеки Ізраїлю на міжнародній арені. Зміцнення внутрішньої легітимності потребує, передусім, розвитку Ізраїлю як демократичної держави, співпраці влади з усіма поміркованими політичними силами, що стоять на державницьких позиціях. У зовнішньополітичній сфері першочерговими завданнями є утвердження особливих політико-стратегічних відносин зі США та зміцнення мирних договорів із сусідами, однак, з урахуванням імовірності, що ці договори можуть «розвалитися».

При цьому, ключовий політичний безпековий принцип – незалежна відповідь на агресію, згідно з яким союзи та договори з іноземними державами не мають призвести до зменшення політичної та військової свободи Ізраїлю, до залежності від них у вирішенні оборонних проблем. Звісно, цей принцип має підкріплення – військове (армія здатна захищати країну без допомоги іноземних військ), економічне (власна зброя). Внутрішня легітимність влади сприяє підтримці з боку суспільства її рішень і дій у відповідь на агресію. Як в країні, так і за її межами до пріоритетних завдань відноситься боротьба зі спробами та кампаніями делегітимізації дій влади для забезпечення й використання військової могутності.

Розділ ІІІ Стратегії забезпечення державної безпеки України визначає цілі, напрями й завдання державної політики у сфері державної безпеки. У п. 22 зазначено, що державна політика спрямована на попередження, виявлення, припинення «розвідувальних, терористичних, диверсійних та інших протиправних посягань спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на державну безпеку України, усунення умов, що призводять до цих загроз та причин їх виникнення».

Тобто, про пряме повномасштабне військове вторгнення як загрозу державній безпеці не йдеться. І про державу, яка його може здійснити, теж. У формулюваннях напрямів державної політики не закладено жодного конкретного змісту. Наприклад: «формування й упровадження проактивного підходу на основі управління ризиками».

Те ж саме стосується й визначення основних завдань. Зокрема: «розвиток спроможностей суб’єктів системи забезпечення державної безпеки щодо своєчасного попередження, виявлення зовнішніх і внутрішніх загроз державній безпеці України, запобігання та протидії таким загрозам». До того ж, перелік цих суб’єктів не наводиться, а в загальних положеннях СБУ визначається як єдиний державний орган спеціального призначення, що забезпечує державну безпеку України.

Висновки

Ключові принципи неписаної доктрини національної безпеки Ізраїлю Бен-Гуріона та сучасні рекомендації Ґаді Айзенкота й Ґабі Сібіоні дають досить чітке розуміння того, що значить для України стати «другим Ізраїлем». Це значить, перш за все, усвідомити постійну екзистенційну загрозу, незмінні наміри сусідньої країни знищити українську державність, а також зрозуміти, що немає сенсу шукати миру в очах того, чия мета – завоювання й абсолютне підкорення чи знищення.

По-друге, утвердити вихідним пунктом стратегії державної безпеки базовий принцип: єдиним і незмінним гарантом безпеки є постійна готовність і здатність завдавати нищівних ударів у відповідь на агресію. По-третє, розробити дієву системну стратегію захисту державної безпеки, яка б підпорядковувала діяльність головних економічних, політичних, соціальних інститутів реалізації завдань по захисту державності.

Рекомендації Ґаді Айзенкота й Ґабі Сібіоні щодо стратегії захисту національної безпеки Ізраїлю дають наочний приклад того, як має виглядати системна оборонна стратегія. Вони наводять усі необхідні складові стратегії – ключові принципи захисту; детальний аналіз усіх видів сучасних загроз; аналіз головних національних цінностей та інтересів, інтересів безпеки, як основи стратегії національної безпеки. Зміст рекомендацій охоплює військові, економічні, політичні й соціальні складові та засоби захисту безпеки, які, в сукупності, формують своєрідне безпекове коло з багатьох взаємодоповнюючих сегментів.

Стратегія забезпечення державної безпеки, затверджена Указом Президента України за тиждень до початку повномасштабної військової агресії, є прикладом беззмістовного документотворення й безвідповідальності за захист держави від очевидної загрози. Це не є ані стратегією, ані доктриною, ані концепцією. Як загрози безпеці, так і напрями та завдання з їх подолання сформульовані безсистемно, завуальовано, в стилі типової відписки, а не державного стратегічного документа.

Ідейні основи ізраїльської неписаної доктрини національної безпеки виглядають вельми актуальними для української стратегії безпеки, передусім, через постійний екзистенційний характер загроз. Ідея «залізної стіни» в її сучасній ізраїльській інтерпретації є доречною для обґрунтування ідеологічної основи оборонної стратегії України. Три «стовпи» неписаної оборонної доктрини Бен-Гуріона – стримування, раннє попередження, оборонна та наступальна могутність, які протягом десятиліть довели свою дієвість в Ізраїлі, доцільно включити у визначення базових засад української стратегії.

Усі ключові принципи, які впродовж кількох десятиліть реалізуються з урахуванням конкретних загроз і з урахуванням яких сформулювали свої рекомендації Ґаді Айзенкот й Ґабі Сібіоні, заслуговують на подальшу адаптацію в розробці нової української оборонної стратегії. При цьому варто враховувати, що жоден із цих принципів не працює сам по собі. Один забезпечує передумови для реалізації іншого, і тільки їх взаємозв’язок створює надійні гарантії безпеки.

Так реалізація принципів самозабезпечення і збереження суверенітету у прийнятті рішень є необхідною умовою для швидкої відповіді на агресію. Водночас, самозабезпечення передбачає, в тому числі, досягнення переваги якості над кількістю, що, в свою чергу, потребує сильної економіки і передових військових технологій. А розвиток технологій забезпечує, перш за все, інноваційна освіта і наука. Суверенітет у прийнятті рішень підкріплюється внутрішньою та зовнішньою легітимністю влади.

Стратегія державної безпеки України також має бути громадсько-військовою. Це означає, що в якості пріоритетних визначаються економічні, соціальні, освітні складові національної безпеки як умова ефективної реалізації військових і політичних. Першочергової значимості набувають і питання формування системи загальноприйнятних національних цінностей, пошуку «спільного знаменника» для формування громадянської ідентичності, зміцнення демократичної української державності.

Ізраїль прагне укладати оборонні угоди з іншими державами, заручитися максимальною підтримкою стратегічного партнера США. Але, при цьому, основою національної безпеки є власна, хоча й неписана доктрина, базові принципи якої неухильно реалізуються.