Критичний погляд на критичну інфраструктуру: причини, чому ми опинилися у такій ситуації

У попередніх частинах нашого циклу було окреслено коло проблем щодо критичного стану нашої інфраструктури (див. частина 1, частина 2). У цій частині спробуємо розібратись, чому так відбувається.

Справа у тім, що більша частина об’єктів критичної інфраструктури знаходиться у власності територіальних громад або держави та обслуговується комунальними або ж державними підприємствами. Це забезпечується прямою забороною приватизації, або ж створенням таких умов ведення цього специфічного «бізнесу», що він постійно знаходиться у збитках, тож приватному бізнесу просто не цікавий. Крім окремих галузей, про які потрібно написати окремо. Тариф на комунальні послуги є регульованим і до останніх років був певним результатом «мовчазної згоди» між споживачем та владою. Проте останні комунальні реформи та введення ринку газу й електроенергії порушили «мовчазну згоду» та баланс інтересів, про що окрема розмова.

Більша частина електроенергетики знаходиться у приватній власності шанованих бізнесменів, а облгази управляються приватними компаніями не менш шанованих бізнесменів.

Гроші в тарифі комунальних послуг на оновлення мереж (так звані інвестиційні програми) передбачаються, проте в такому розмірі, що не дозоляють задовольнити потреби галузі, а контроль держави за ефективністю та своєчасністю реалізації заходів з модернізації та розвитку цих підприємств майже відсутній.

Оскільки власність зобов’язує, а власником більшості таких об’єктів є громади, то і кошти на їх оновлення або модернізацію мають надавати місцеві бюджети. Таким чином, фактично має передбачатися витрачання наших з вами коштів як платників податків, а не споживачів. Чому ж органи місцевого самоврядування гроші взагалі не виділяють або ж виділяють в неналежному обсязі?

Чесна відповідь на це питання дозволить знайти правильне та адекватне рішення.

Причина перша. Комуналка – «поганий піарник»

Як правило, об’єкти критичної інфраструктури знаходяться під землею, або сховані за високими парканами з огляду на вимоги до безпеки, на відміну від тих самих фонтанів, парків, площ та славнозвісних лавочок. Тож, що зроблено або не зроблено з ними, бачать тільки технагляд або правоохоронні органи. Або самі містяни, коли втретє за рік комунальники латають трубу в одному й тому ж місці. Вищенаведений приклад «вода проти фонтану» не є винятком. Місцева влада обирає більш видимі об’єкти для демонстрації своєї турботи про мешканців. І обирає явно не за пріоритетністю та черговістю. Якщо ми подивимось на структуру розподілу асигнувань столичної Програми соціально-економічного розвитку за напрямками використання у 2021році, то побачимо, що з більш ніж 9 млрд гривень половина йде на транспорт, а на весь блок житлово-комунальної інфраструктури - лише 800 млн грн (менш ніж 10%).

Причина друга. «Варили борщ 3 роки»

Складність та довгі строки реалізації модернізації об’єктів критичної інфрастуктури. Як правило, такі проєкти потребують багатостадійного проєктування та наявність високої кваліфікації у менеджерів, які приймають рішення про необхідність модернізації й відповідають за певні технічні рішення. Як правило, у більшості випадків строки реалізації виходять за термін політичної каденції. Наведу знову ж приклад столиці. Два славнозвісних проєкти: «Чотири мери» - Бортницька станція аерації (єдині очисні споруди мегаполісу) та Подільсько-Воскресенський міст («Мекка» будівельної корупції), які починались ще за часів мера О. Омельченка. Проєкти досі не добудовані і чекають на свого «героя» для завершення.

Тож політикам нема чим похвастати перед виборцями, а плоди їх започаткувань взагалі можуть дістатися іншим (як сталось в тому ж Києві з дорожніми розв’язками періоду головування КМДА О. Попова, який протягом 2-3 років завершив те, що було розпочато 3-5 років тому. У таких проєктах невідомо, кому дістанеться слава перерізання стрічок, тож в Києві за 10 років не побудовано жодного сміттєпереробного заводу, насосних станцій, очисних споруд ливневої каналізації. Остання станція метро була відкрита в 2013 році.

Ситуація виходить анекдотична. Недобудови самі по собі тягнуть купу грошей на консервацію, втрачають вартість та актуальність, і взагалі перетворюють вже зроблені інвестиції у втрачені роботи. Незавершені будівництвом об’єкти - це навіть гірше, ніж взагалі непочаті, оскільки грошей не вистачає, а мільярди гривень по всій країні заморожені і не приносять користі.

Відповідальності за недобудови немає ніякої. Рішення про включення (або ж не включення) до місцевих бюджетів та Програм соціально-економічного розвитку коштів на модернізацію об’єктів критичної інфраструктури приймаються місцевими радами колегіально.

Українські міста є, мабуть, чемпіонами недобудів і навіть «фасади» багатьох міст- мільйонників в Україні перетворюються на кладовища ідей та закопаних бюджетних грошей (Дарницький залізничний вокзал Києва, (розпочато в 2004 року), станція метро «Львівська Брама» (початок будівництва - 1991 рік, закопано мільярди гривень), сумнозвісне метро на Троєщину, яке в процесі реалізації перетворилось в «легке наземне», потім на швидкісний трамвай, потім на просто трамвай, і врешті-решт – на нікому не потрібний кільцевий екскурсійний трамвайний маршрут навколо Троєщини. І сьогодні витрачається купа грошей на вищезгаданий Подільсько-Вознесенський міст, в той час коли міська влада до кінця не уявляє, а куди той міст доїде, бо на місці пересідного вузла зі станцією на Татарці вже планують чергові хмарочоси.

Друга нитка Головного каналізаційного колектору простояла незавершеною 12 років при стадії готовності 90%, поки масштабна аварія не створила загрозу затоплення фекаліями половини Києва.

Проблема третя: «За кожним папірцем прийдуть»

Всі, хто працював з бюджетом на капітальні видатки останні роки, знає, що основні видатки «падають» на рахунки Замовників наприкінці грудня. Ця історія повторюється щороку. Ще декілька років тому для того, щоб не повертати гроші в бюджет, була практика «закритись» із виконавцями актами виконаних робіт, об’єктивно виконати які за останні кілька днів року неможливо. А наступні гроші можна отримати тільки … у грудні наступного року. Тож акти «виконаних робіт» підписувались, а 5 січня наступного року на «збудовані» об’єкти приходили правоохоронці, які теж знали про це.

Перехід на багаторічне бюджетне планування цю проблему до кінця не вирішує. Підрядники бюджету не можуть бути застраховані від того, що гроші прийдуть відповідно до графіка, що міститься в їх контракті. Точніше, виконання фінансування за графіком є скоріше винятком, аніж нормою.

Тож майже кожен об’єкт, що виконується за бюджетні кошти, супроводжується низкою кримінальних проваджень, рахунки та майно підприємств-виконавців - можливими арештами. Слідство за такими кейсами тягнеться роками без розуміння судових перспектив, на цей період будівництво заморожується. Звичайно, кажуть, що диму без вогню не буває, проте дотримання процесуальних строків у кримінальних провадженнях буде не зайвим.

Чи є вихід із цього глухого кута – далі буде.