Конституція як фікція і що з цим робити

28 червня в Україні святкують 25-ту річницю ухвалення Верховною Радою Конституції. Для мене це сумна дата, з якою я давно не вітаю своїх колег та френдів.

Здавалося б, День Конституції має бути моїм професійним святом. Колись я був заступником керівника головного управління конституційно-правової модернізації Адміністрації Президента за двох президентів та працював в Конституційні Асамблеї. Але я не можу вітати з Днем того, що не працює, і що не є законом прямої дії в цій державі.

В 2016 році я написав невеликий блог з цього приводу, за що отримав шквал критики охранетелів режиму. Головним їх аргументом було те, що Конституцію треба “просто виконувати, а вона в нас ідеальна”. Мабуть формула “просто виконувати”, “просто не стріляти”, “просто підкорятися поліції, а потім оскаржувати” у нас є популярною мантрою...

ДЕФІЦИТ КОНСТИТУЦІЙНОЇ ЛЕГІТИМНОСТІ

Є таке поняття “дефіцит конституційної легітимності”. Це коли Суспільний договір став формальним актом, а його правила не працюють.

Справжнього Суспільного договору в Україні не існувало від оголошення новітньої незалежності. Референдум 1991 року не давав відповіді на питання, як нам жити разом. Він був формальним актом констатації наявного факту розвалу СРСР.

Важко називати Суспільним договором і Конституцію 1996 року, яку ухвалювали за одну ніч, як компроміс між президентом Леонідом Кучмою та “червоною” більшістю у Верховній Раді. Де тут громадяни? Конституція не виносилася на всеукраїнській референдум, а участь громадянського суспільства в ухваленні Основного Закону було обмежено.

Таким чином, в Україні ніколи не існував правдивий Суспільний договір між громадянами.

Деякі “охранителі” існуючої моделі державності вважають, що в Україні існує “попередній позитивний консенсус на позаправовій основі”.

Іншими словами, ми погодились, за замовчуванням, жити разом в державі Україна. Ми себе співвідносимо з цією державою і ідентифікуємо себе як українці. І цього для опонентів Конституанти достатньо. Все інше має бути віднесено до компетенції еліт, які повинні домовитися між собою.

Але це жодною мірою не Суспільний договір, а “договорняк” олігархічних груп між собою. Тарас Бебешко визначив його як “клептократичний консенсус”, а Сергій Дацюк вивів формулу “негативний консенсус вузького кола правлячого класу на позаправовій основі”.

В спрощеному варіанті такий “договорняк” виглядає як: “ви даєте нам красти, а ми даємо вам виживати”. Зеленський, схоже, порушив і цей договір. Тепер влада не дає пересічним громадянам красти, вона хоче повернути собі монополію на це.

Ще в 2008 році експерти Національного інституту стратегічних досліджень писали, що відбувається «присвоєння» сфери державного управління офіційними носіями політичної влади, внаслідок чого воно здійснюється, як «приватне володіння» правлячих груп. Виникає своєрідна модель «політичного капіталізму», за якою нагромадження капіталу відбувається шляхом отримання доступу до політичних і адміністративних ресурсів – політичної ренти.

Нажаль, Революція Гідності не змогла знести цю модель, і вона відтворилася за правління Порошенка та Зеленського в ще більш потворних та цинічних формах.

Це коли рішення в країні приймаються не у відповідності до Основного Закону, а згідно до політичної доцільності.

Це коли політики на коліні, за допомогою ножиць і клею, влаштовують переділ повноважень, а потім власності. Відрізають у Конституції одні статті, а потім вклеюють інші. Без участі громадян.

КОНСТИТУЦІЙНІ ДИСБАЛАНСИ УКРАЇНИ

Геннадій Друзенко пише, що Конституція за 25 років так і не стала символом української держави. Документ, якому повинні довіряти громадяни, має бути щонайменше несуперечливий у собі. Можуть бути одні конституційні норми, можуть бути інші – але погано, коли в тексті викладені положення важко сумісні, які у моїй свідомості викликають когнітивний дисонанс.

Друзенко наводить приклад статті 1 Конституції, де зазначено, що Україна є соціальною державою, це розшифровується щонайменше в чотирьох статтях (47–49, 53), де держава дає гарантії т. зв. економічних прав, які вона забезпечує громадянам. Конституція каже, що кожен має право безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону отримати житло. Для бомжа «доступна плата» – це, напевно, та торба з мотлохом, в якій він носить за собою все своє майно. І це пряма конституційна норма, а безхатько майже напевно громадянин України! Знову ж таки: або не обіцяй, або шукай гроші на виконання обіцянок”.

Якщо Конституція гарантує нам право на безоплатну медичну допомогу чи житло, у випадку відмови держави в реалізації громадянином цього права, чи буде відкрите провадження в частині порушення конституційних прав конкретного громадянина? Відповідь очевидна.

Інший приклад – “стаття 17 Конституції говорить, що «захист суверенітету і територіальної цілісності і недоторканності України покладається на Збройні Сили України». Все правильно, таке формулювання можливе, тут не вказано «виключно». Але в тій же статті маємо іншу норму – що «на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом». Добробати не були передбачені жодним законом. Замість того, щоб уконституювати територіальну оборону чи народне ополчення, держава залишила добровольців поза конституційним полем”.

І тепер, у випадку зміни політичного режиму чи приходу якогось портнова в ГПУ, існує пряма загроза масового кримінального переслідування добровольців за участь у війні проти російського окупанта.

Ще один красномовній аргумент наводить Богдана Бабич: стаття 5 чинної Конституції, де вказано, що «єдиним джерелом влади і носієм суверенітету в Україні є народ» — не знайшла реалізації в законодавстві, оскільки ця формула розглядається не як правовий, а як політичний постулат. Тобто, нинішня Конституція нагадує велосипед без педалей. Виглядає добре, але їхати важко.

Посилання на ухвалений нещодавно закон про всеукраїнський референдум, як показує історія з відмовою ініціативі Юлії Тимошенко в проведенні референдуму по землі, є недоречним. Цим законом легко маніпулювати, маючи виконавчу владу та контроль над більшістю ЦВК в своїх руках.

У ч.1 ст.38 Конституції України проголошено: «громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами…». Як зазначає Анатолій Селіванов, дефект тексту вказує на те, що за філологічною конструкцією «мають право» повинні встановлюватися відповідні обов’язки, наміри державних органів, принаймні запропонувати залучати громадян до управління державними справами, адже у статті 8 Конституції прямо вказано, всі конституційні норми є нормами прямої дії.

Але ми з вами добре знайомі з практиками “залучення” громадян до “управління державними справами”.

Це “залучення” перетворилося на консультативну фікцію. В Україні спроба посилити учасницькі механізми впливу на вироблення управлінських рішень, їх ухвалення та контроль за виконанням зіштовхнулася з системним бюрократичним спротивом та деформацією вихідного задуму.

Експерти Конституційної асамблеї в 2012 році, мали мужність визнати, що принцип «народоправства» в чинному Основному Законі не підтверджується механізмами його застосування, оскільки не знайдено доказів безпосередньої участі народу, як політичної нації у реальних формах керівництва країною.

Отже “просто виконувати” Конституції не проходить. Бо те, що пропонують наші охранителі олігархату “просто виконувати” побудовано навмисно таким чином, що його можна виконати лише в інтересах правлячих верств.

ЧОМУ НОВА КОНСТИТУЦІЯ?

Конституційний простір більше не єднає право в Україні. У нас застосовують одноразові закони. Під конкретні вибори, під конкретних людей, під конкретну політичну кон’юнктуру.

Замість того, щоб перепрошити конституційний простір, наші керівники пропонують просто залатати дірки.

Сергій Дацюк ще в 2015 році писав, що чинна Конституція у своїй філософії не інноваційна, не унормовує нові соціальні реалії світу, вона не усуває головні проблеми політичної системи (двоїстість виконавчої влади та відсутність реального місцевого самоврядування), вона все ще вміщає пострадянське розуміння прав, не розподіляючи їх на природні, громадянські свободи та соціальні гарантії, вона не містить механізмів громадянського контролю за владою та корпораціями.

Щоб там не говорила Венеціанська комісія і як би її позицію традиційно не перебендювали наші політики, українська Конституція жодного разу за часи незалежності країни не була спрямована на довгу перспективу – вона щоразу була результатом кон’юнктурного політичного компромісу на надзвичайно низькому інтелектуальному рівні його реалізації.

Нинішні спроби змінити Конституцію відбувалися в ситуації зовнішнього управління через Мінські угоди, за відсутності проблематизації наявної політичної системи, за відсутності стратегічного прогнозу розвитку світу, відсутності широкого громадського обговорення та конкуренції інтелектуальних підходів, анонімності та непублічності розробки тексту.

Наші політики з 1996 року так назмінювали Конституцію, що сьогодні нам потрібна вже не модернізація Конституції, а нова Конституанта – перезаснування державності і прийняття нової редакції Основного Закону. Із новими принципами, з новими правилами співжиття та гармонізації інтересів різних ціннісних груп.

Навіть такі консерватори від юридичної науки, як Анатолій Селіванов, визнають, що Конституцію України 1996 року не можна вважати фінальною крапкою на шляху формування конституціоналізму та реалізації «влади народу» в Україні.

Друзенко стверджує, що середня тривалість життя конституцій, ухвалюваних з часу прийняття американської, становить рівно 19 років. Власне за такий період часу 50% існуючих конституцій втрачають свою чинність.

ОСНОВНІ ПОЗИЦІЇ НОВОЇ КОНСТИТУЦІЇ

- СПІВУПРАВЛІННЯ. Держава (точніше Республіка) має перетворитися на платформу надання сервісів громадян з управління спільним, розподілом ресурсів та оборони. При цьому не обов’язково, щоб такі послуги надавали лише державні агенти.

Співуправління передбачає право громадянина на законодавчу ініціативу. Як зазначає один з провідних філософів республіканізму Квентін Скінер, бути вільним (мати свободу) означає бачити власну волю в законах, які ухвалюються. Не делегувати право ухвалювати закони професійним політикам, а безпосередньо впливати на процес.

Крім того, співуправління – це право обирати собі суддю, шерифа та мати можливість їх відкликати.

На перехідному етапі до справжнього співуправління важливу роль отримають інституції контроля та покарання за порушення умов Суспільного Договору / Конституції. Як казали мудрі батьки-засновники США, державні службовці завжди складають істотну загрозу для справи свободи, і народ повинен «тримати виродків в ошийнику». Ціною свободи є невсипуща пильність.

Тому варто передбачити повне або часткове позбавлення громадянських прав — за порушення умов Суспільного Договору, щодо публічних осіб, які керують спільним — за порушення Кодексу Честі (на додаток до адміністративної та кримінальної відповідальності).

Співуправління передбачає високий рівень самоорганізації, яка неминуче призведе до скорочення простору «держави – примусу» з його роздутим бюрократичним апаратом, культом некомпетентності, неефективними управлінськими рішеннями і закритістю інституцій.

Також можна погодитися з ідеєю Богдани Бабич, що співуправління не передбачає обов’язкову участь усіх без виключення в ухваленні рішень, виконання громадських обов’язків тощо. Це справа добровільна. Хочеш брати участь в співуправлінні – бери разом із зобов’язаннями. Як бонус отримуєш додаткові права. Не хочеш – теж маєш на це право. Але і бонусу не отримаєш. Наприклад, право балотуватися та обирати.

- СПІВВОЛОДІННЯ. Як зазначав Валентин Ткач, з титульного власника громадяни України можуть стати реальними розпорядниками і споживачами суспільних благ, отриманих від загальнонародної власності. Народ, відчужений від належної йому власності недосконалою системою правових норм, не може повноцінно реалізувати суверенітет країни. Те, що держава — поганий власник, ще не означає, що громадяни повинні залишитися без належної їм власності.

Є безліч способів використати цю власність на благо суспільства без участі держави, але їх треба формалізувати. Для цього має бути проведена кадастризація та сформовані відкриті реєстри власності і активів, які можна віднести до спільного.

Мова йде не лише про землю, надра, природні ресурси. До спільного, тим чим ми разом можемо володіти і отримувати конкретну вигоду, також входять:

• частини доходів, отриманих в результаті корисного використання майна, що є власністю громадян Республіки на підставі цивільно-правових угод, також доходів від передачі за плату у володіння окремого майна;
• частини доходів, отриманих від природного і інших видів ренти (оренди) за використання майна громадян Республіки;
• частини доходів, отриманих в зв’язку з застосуванням санкцій при залученні до відповідальності за порушення антимонопольного законодавства;
• застосування санкцій за отримання доходів від застосування санкцій за діяння, що належать до адміністративних правопорушень і злочинів, скоєних з корисливих мотивів (корупційних діянь);
• частини доходів, отриманих в результаті націоналізації майна з підстав визначених законами Республіки;
• частини доходів, отриманих в результаті стягнення боргових зобов’язань за цивільно-правовими угодами, предметом яких було використання майна, що є об’єктом власності громадян Республіки, в порядку виконання судових рішень та ін.

Ми виходимо з того, що вступаючи у новий Суспільний Договір через Конституанту громадяни Республіки закладають основи екосистемного партнерства (партнерства з Природою), а не продовжують хижацьки споживати природні послуги.

Як відповідальний власник та розпорядник спільного майна кожен громадянин Республіки матиме право на отримання своєї Республіканської частки. Це не традиційна форма “базового доходу”, яка повинна замінити виплати по безробіттю (як в деяких країнах). Громадяни отримують цю частку, оскільки беруть участь у справах Республіки, виконують громадянські обов’язки, захищають її, співуправляють.

Це не великі гроші, але їх досить для фізичного виживання. Для гідного життя доведеться працювати все одно. Крім того, Республіканська частка дозволить зняти тягар багатьох соціальних виплат.

- ПОЛЕ ДОВІРИ. Українське суспільство хронічно потерпає від відсутності довіри: до влади, до інституцій, до один одного. Але історія показує, що ми як нація вміємо довіряти. Справа у тому, що у нас довіра виникає тоді, коли є активна участь і орієнтація на майбутнє.

Владислав Оленченко цілком слушно говорить про необхідність формування серед українців усвідомлення вигод співробітництва, як основного методу побудови відносин між ними, як альтернативи конфлікту.

Нова Конституція має побудувати систему мотивацій до співпраці серед українців, що укріпить довіру один до одного. Ми приймаємо спільні принципи співжиття. Ми різні і маємо право жити по-різному. Ніхто не може свої цінності нав’язувати іншому. Множинність і недомінація створюють базу для усвідомленої співпраці протилежностей.

Постійна взаємодія, включеність у процес співуправління та співволодіння, спрямована у майбутнє, формує поле стійкої довіри.

Не варто недомінацію плутати з толерантністю. Недомінаційний простір має себе захищати від тих, хто сповідує домінацію. Наприклад, від носіїв “русского мира”.

- САМОРЕАЛІЗАЦІЯ ТА СВОБОДА. Самореалізація — це найвищий рівень свободи людини. Це не потенційна можливість бути вільним, а активна участь у творенні власного майбутнього. У нашому проекті ІНАВАЦІЙНОЇ КОНСТИТУЦІЇ самореалізація винесена в мету співжиття. Це не просто декларація, оскільки вона розгортає перед нами нові можливості для правового розширення простору прав і свобод.

Ми виходимо з того, що має існувати чітка межа компетенції держави (вичерпний перелік функцій), яка відокремлює її від приватного простору ініціативи людини.

- СУВЕРЕНІТЕТ НАД ВЛАСНИМ МАЙБУТНІМ. Якщо не ми самі сформулюємо власний Суспільний Договір, то нам нав’яжуть правила проживання на цій території ззовні. Це може бути у вигляді периферійного “failed state” під опікою Західних “партнерів” або як колонії Росії – повернення до простору “русского мира”.

І в першому, і в другому випадку знайдуться ті, хто буде почувати себе комфортно в таких умовах. Як намісники нової метрополії вони продовжать нас грабувати. Їм буде добре. А нам, активним громадянам, які хочуть “своєї правди і сили”, доведеться загинути або емігрувати.

Суспільний Договір з відкритим кодом доступу, ухвалений самими українцями, дозволить демонтувати режим зовнішнього управління та встановити власну міжнародну суб’єктність.

- ПОЗБАВЛЕННЯ ВІД КРЕДИТНОГО РАБСТВА. Перезаснування держави відкриває перед нами цікаві можливості в частині перегляду наших кредитних зобов’язань колишніх клептократичних режимів.

У зв’язку з цим показовим є досвід референдуму в Ісландії і відмова громадян цієї країни від боргів, які наробили злодійкуваті чиновники.

Що потрібно для цього зробити? Для початку:

• глибоко вивчити цільове витрачання коштів іноземних кредитів нинішньою державою;
• провести аудит кредитних зобов’язань (як зробили деякі країни, що розвиваються) і переглянути умови їх погашення (іноді суму можна зменшити у декілька разів);
• перекласти відповідальність з виплати деяких боргів на тих, хто ці кредити брав (на той момент вони стануть новими “кримінальними емігрантами”).

ВОРОГИ КОНСТИТУАНТИ

По-перше, олігархи та їх обслуга. У них забирається влада та політична рента. Конституанта має більший потенціал, чим фейкові “антиолігархічні закони” від Зеленського, бо знищує основу олігархату, того – з чого вони живуть.

Співволодіння та співуправління, довіра в поєднанні з множинністю та недомінацією не залишають місце для політики у сучасному її брудному та маніпулятивному значенні. У новій системі не залишається простору для популістів та демагогів, для тік-ток-політиків і некомпетентних урядовців. Нова система закладає “пастку від дурня”, яка унеможливлює потрапляння у владу “клоунів” та “бариг”.

Тому із таким завзяттям порохоботи, разом із ватою, топили ідею Конституанти. Вони боялися, що “конституційний момент” може таки виникнути і призвести до справжньої Революції.

По-друге, зовнішні управляючі та їх клієнти. В 2019 році організація Democracy Reporting International (DRI) на замовлення Міністерством закордонних справ Німеччини підготувала доповідь з красномовною назвою НОВА КОНСТИТУЦІЯ ДЛЯ УКРАЇНИ? У її висновках вказується, що “аргументи проти абсолютно нової Конституції мають більшу вагу. Вони орієнтуються на цінності конституційної стабільності, враховують небезпеку ослаблення і без того крихкого національного консенсусу, потенціал розробки Конституції за допомогою судової практики Конституційного Суду, а також, у більш загальному плані, той факт, що багато змін можна було би внести і без втручання в текст Конституції... Питання необхідності нової Конституції є, ймовірніше, політичним, ніж правовим. Політичну енергію краще було би витратити на реалізацію нагальних реформ в Україні, ніж на новий конституційний процес”.

Експерти DRI відверто зазначають, що “Україна спирається на значну міжнародну підтримку з боку країн і організацій, які прагнуть, зокрема, зменшити державну корупцію в Україні, у тому числі шляхом зміни законодавства і створення нових органів. Багато з цих суб'єктів будуть побоюватися, що нова Конституція послабить правові механізми, спрямовані на боротьбу з корупцією. Можливо, зараз не найкращий час для введення такого потенційного подразника в ці відносини”.

Цікаво, що ця аргументація, майже дослівно, повторювалася і американськими дипломатами в 2014, 2018 та 2019 рр. та нашими “соросятами”, які вбачали в Конституанті загрозу для побудованої ними позаконституційної антикорупційної архітектури.

По-третє, проти нової редакції Конституції виступають в Москві, а також їх посіпаки в Україні. На їх думку, протягнути зміни щодо особливого статусу ОРДЛО можна в чинній редакції Основного Закону, закласти основу де-факто федералізації України. Це можливо зробити через змову основних політичних сил у парламенті, під тиском президента, Росії та колективного Заходу.

300 голосів продажних депутатів, або навіть сфальсифікований референдум на користь такого статусу – це реалістично, якщо зберігається чинна Конституція і чинний порядок внесення в неї змін. Без участі людей, без інклюзивності. Тільки формальні громадські слухання. В 2000 році вийшло ж? Зі змінами щодо децентралізації теж. Так чому не вийде зі статусом ОРДЛО, коли Зеленського прижмуть до стінки? Тому суркови і козаки не радять Києву надто захоплюватися написанням нової Конституції. Стара для капітуляції цілком згодиться.

КОНСТИТУАНТА ЯК ПРОЦЕС

Починаючи з грудня 2013 року середовище SPILNO.tv та Центр досліджень проблем громадянського суспільства висувають ідею ухвалення нової Конституції України.

Від самого початку ми вважали, що ставка на “професійних конституціоналістів” та “відмова від аматорства” може призвести до того, що у підсумку Україна отримає на виході мертвонароджений документ, який не міститиме суттєвих правових та філософських новел. Така Конституція може бути легальною, але не матиме легітимності і не може претендувати на роль Суспільного договору.

Звичайно, інклюзивність громадянського суспільства в конституційних процес не означає, що «кожна кухарка може керувати державою», але справа написання Конституції не може бути прерогативою виключно юристів.

За всієї поваги до фахових правників — конституціоналістів, Україні потрібні нестандартні інноваційні рішення, які виходять за межі сучасних уявлень про конституційне право. Для цього потрібна політична воля й інтелектуальна сміливість.

В 2018 році вдалося провести десяток форумів Національній Платформі №1 з розробки Суспільного Договору та нової Конституції. Попри скепсис і застереження, які ми публічно висловлювали на адресу Юлії Тимошенко, для нас важливим було те, що вперше вдалося вивести тему Конституанти з політичного маргінесу в ТОП-порядок денний.

19 січня 2019 підписано Меморандум Спільноти Договору, який задекларував основні принципи та ідеї майбутнього Суспільного договору та Конституції.

В 2019/2020 рр ми разом з колегами з Foundation for Future, розробили Концептуальний проект ІнАваційної Конституції України. Під час роботи над цим документом група розробників весь час вимушена була шукати компроміс між минулим і майбутнім. Власне проект і має стати перехідною між чинною суспільною, політичною та управлінською системою, принципи життєдіяльності якої закріплені в чинній Конституції України, чинному законодавстві та неформальних правилах (які в цій системі часто переважають формальні), та Конституцією майбутнього, побудованою на принципах та намірах, які зазначені нижче в перспективних положеннях.

ІНАВАЦІЙНІЙ – тому що інакша. Інакша від тієї, яка є, і від тих проектів, які розроблялись і розробляються в Україні та є в публічному доступі. Інакша навіть від конституцій інших країн, які розроблялись переважно в 19 та 20 століттях. Людство з тих часів дуже змінилось і буде змінюватись ще швидше, тому потребує нового, ІНАКШОГО погляду на принципи формування та функціонування суспільства і влади. Взагалі поняття «влада», яка здійснюється через примус, застаріло, і на його заміну вже приходять «управління» та «співуправління» – громадами, спільнотами та країнами.

Але і цей проект є лише однією з ітерацій підготовки до Конституанти.

Республіка мислилася нами, як продукт домовляння не в статиці, як щось досягли і все, а в динаміці, як перманентний процес. Пріоритет договірного права, розширення простору приватного і зменшення регламентацій – це все елементи процесу постійного домовляння.

Наталя Глоба в статті “Про оферту та акцепт” зазначила, що автори проекту ІнАваційної Конституції України пропонують не конкретний проект майбутнього, а спосіб його побудови. Це принципово інша оферта, ніж все, що пропонувалося в минулому. Мор, Маркс, Кропоткін, Норт пропонували конкретні проекти, які не вказували спосіб їх досягнення. Слабкість і утопічність такої оферти – в неможливості точного передбачення параметрів майбутнього, в його сингулярності. Майбутнє приходить, і сильно відрізняється від передбаченого, часто, в гірший бік.

Суть нової оферти – пропозиція взяти компас у вигляді Нового Суспільного Договору, стати на дорогу і почати йти, весь час звіряючись з компасом. Ми не знаємо, як буде виглядати наш новий світ, але у нас є шанс зробити його кращим.

Принцип множинності передбачає композицію різних моделей на будь-якому з рівнів еволюції. Це означає, що перевірка на сумісність, критеріальна оцінка роботи системи повинні проводитися на кожній ітерації…”

Сам текст Конституції чи Суспільного Договору (над яким ми зараз працюємо) не може бути кінцевою метою домовляння. Процес творення Договору важливіший за сам документ під назвою “Суспільний Договір”.

Створення тексту і процес розбудови інфраструктури домовляння — паралельні явища. Текст, який покладе початок Конституанти, не є підсумком домовляння, а лише “точкою входу” громадянина в процес.

На думку Володимира Лупація, “перспективи актуалізації права на «первинну установчу владу» та поява «замовника» на інноваційну Конституцію напряму залежить від появи та інституалізації критичної маси суб’єктів «позитивної свободи». Попри системну кризу державних інститутів, українське суспільство діє в автономному від держави режимі та продукує колосальний потік соціальної енергії та соціальної активності. Активно формуються носії нових практик у сфері економічної та соціальної самоорганізації в Україні. Відбувається структуризація суб’єктів «позитивної свободи» та носіїв соціальних ініціатив та інновацій в Україні.

Умовно, можна виділити низку сфер, які перетворились для українців де-факто в «школу неформальної демократії». Якщо скористатись метафорою З. Баумана, то можна сказати, що українська «пливка новочасність» – це сплетіння «соціальних потоків», занурюючись в які, громадяни набувають досвіду соціальної та громадської ініціативи, творять нові форми самоорганізації та інноваційно налаштовані соціальні середовища”.

Це і є тканина Договору як процесу. Чим більше середовищ усвідомлюватиме банкрутство нинішньої політико-правової моделі, дисфункціональність Конституції 1996 року, тим ближчою буде Конституанта.

Коли це станеться? Залежить від нас. Можемо йти еволюційно, а можемо і революційно. Нинішня влада все робить для того, щоб ми обрали другий спосіб.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------

Рекомендуем к просмотрую великолепную беседу Людмилы Немырь с Сергеем Дацюком о кризисе Второй Украинской республике и его основания. Стенограмму беседы читайте на "Хвиле": "Сергей Дацюк: Украина сегодня - не просто попрошайка, она на мусорнике истории".

Подписывайтесь страницу автора в Facebook, канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, канал Юрия Романенко на Youtube, канал Юрия Романенко в Telegram, страницу в Facebook, страницу Юрия Романенко в Instagram.