Україна у ролі "Solus Rex": причини, небезпеки, наслідки

Звісно, за часів закладки наріжних каменів Європейського Дому (в часи Маастрихтської, Амстердамської, Лісабонської угод) в Європі ніхто не передбачав ані потужної навали мігрантів (що є логічним наслідком лібералізації колишніх колоній), ані відновлення популярності правих партій (що є «дитячою хворобою» ліберальних демократій), ані гострих проблем власне в ЄС, аж до «брекзіту» Великобританії... Це важкі проблеми. Але вони є радше проблемами росту й трансформації на тлі, наприклад, формування окремих від НАТО збройних сил ЄС та відповідної політико-управлінської вертикалі (ПБК — ВК ЄС та подальші структури аж до мультинаціональних батальонів), або на тлі реальної економічної потуги ЄС, НАТО, США...

На правду, зовнішньополітичні, зокрема і безпекові проблеми України багато в чому детерміновані її внутрішньою політикою. “Транскордонна” позиція на межі між азійським та європейським культурним простором, лінія розмежування якого проходить, за висловом того ж Бжезинського, по центру країни; пострадянська спадковість; величезна інерційність влади — все це накладає специфічний (якщо не трагічний!) відтиск на наші політичні реалії.

1) Неповороткість і непослідовність. Україна вельми повільно реагувала на європейські ініціативи «розширення на Схід», практично кожну політичну каденцію або фактично змінюючи (не заважаючи на риторику), або суттєво коригуючи «зовнішньополітичний вектор». Результати цієї вродженої вади політичного керівництва ми можемо спостерігати навіть прямо зараз, коли «вектор» не є стабільним навіть в рамках... однієї каденції. Ця ж сама вада є базою для іншої, якої практично ніколи не вдавалося позбутися повністю: це

2) вада «зовнішнього управління». Слабкість, відсутність суб’єктності, залежність від не те що глобальних, ба навіть від регіональних впливів примушує країну втягуватися в «чужу гру» та обслуговування чужих інтересів, причому часто — без повного розуміння світової шахової партії. Яскравими прикладами тут є недавні міжнародні скандали із впливом на вибори в США; слабка позиція за рядом конфліктних питань в регіональній політиці («неоєвропейський ревізіонізм» уряду Угорщини та ряду посадових осіб й праворадикальних організацій Польщі, ігнорування будь-якої позитивної політики у білоруському напрямку); невчасна реакція на російську агресію 2014 року, «мовні» та «освітні» питання; «багатопаспортне громадянство», тощо.

3) Оскільки політичні аспекти після II Світової війни диктуються по-більшості економічними чинниками — основною системною вадою України продовжує бути олігархічний режим. Якщо лише особисті статки 10 найбагатших олігархів становлять 13% ВВП при контролі практично усіх стратегічних галузей виробництва та енергогенерації[1], а рівень корупції донині знаходиться на рівні Киргизстану, Азербайджану та Джибуті (126 місце зі 180)[2] — що може запропонувати така країна дійсно демократичному європейському партнерові? Чи ж дивно, що за «непевної поведінки» України європейські очільники все більше віддають перевагу суто-економічним пропозиціям Росії...

Як унікальна небезпека, так і унікальна можливість для України (бо криза це завжди і можливість!) полягає в тому, що безпекові пріоритети її зовнішньої політики максимальною мірою детерміновані її суто-внутрішньою слабкістю — і, таким чином, її подальший шлях в черговий раз повністю залежить від позиції громадянського суспільства. Історично Україна не пройшла повного шляху формування національної держави через 80-річний радянський режим, за якого формування повноцінної національної держави було неможливим. Цей процес йде лише нині, але гальмується олігархією, корупцією, відвертим зрадництвом та «коливаннями курсу». Питання стоїть руба: черговий «розворот» при збереження псевдо-демократичної риторики, чи граничне зусилля, яке остаточно поверне Україну до європейської цивілізації.

Звичайно, нинішній «похід до стандартів НАТО» більше нагадує карго-культ. Коли країна регіонального значення намагається копіювати структуру армії світового гегемона, у якого одних оперативних флотів сім штук — то в результаті скопіювати бюрократію та паперовий маразм виходить чудово (бо свій, накопичений, залишається, а закордонний додається), — а ось «сил та засобів», на жаль, більше не виникає... Замість максимального спрощення та оптимізації управлінських структур ми, практично, додали сьогодні «третю ногу» до системи управління Збройними Силами. Але варто сподіватись що це, як казав Алехо Карпентьєр, «мінливості методу» та «ексцеси місцевого виконання». Бо вибору, на правду, немає.

Подальша трансформація за стандартами НАТО; активна участь у військових структурах та торговельних угодах ЄС; знищення олігархії та чітке планування європейського курсу — ось єдиний вектор, який перетворить багатомірний туман гібридної війни на прозору шахівницю європейської держави.

Інакше усі жертви з 2014 року будуть марними...

Аналітична група небайдужих до долі країни військових та волонтерів.

Виступає як із загальними заявами від усієї групи (як ця цілком банальна публікація),

так і з публікаціями конкретних авторів. Висловлює виключно думку NRAND.MG