Харківський правопис — «безкровний фабрикат». Новий правопис — такий самий

Деяким правописним ентузіастам вдалось насадити в Україні міф про те, що «Харківський» правопис («скрипниківка»), прийнятий у 1928 р., — єдино «справжній» український. Цим міфом ентузіасти виправдовують необхідність руху української мови в напрямку до стандартів «скрипниківки». Правопис, представлений Українською національною комісією з питань правопису у 2018 р. і прийнятий Кабінетом міністрів у 2019 р., представляє собою початок руху до стандартів «Харківського» правопису. Хоч комісія і не говорить про це прямо, але більшість ентузіастів «Харківського» правопису не приховує саме таких намірів.

Втім, допитливому дослідникові час від часу трапляються свідчення, які змушують абсолютно інакше подивитися на «скрипниківку». Одним із таких джерел став документ «Зауваження з приводу змін в українському правописі, внесених Президією Державної Правописної Комісії» , знайдений в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. Цей лист написав член Президії Державної Правописної Комісії, голова Державного видавництва України (ДВУ) Сергій Пилипенко в січні 1928 р. Очевидно, адресатом є голова Комісії, тодішній Нарком освіти УСРР М.О. Скрипник. Цей лист допомагає краще зрозуміти глибинні процеси, які відбувалися під час обговорення та затвердження правописних норм 1928 року. А сучасним українським мовознавцям та моволюбам він може допомогти не повторювати помилок своїх попередників.

Зокрема, член Президії Державної Правописної Комісії з жалем констатує: «… всі наради цієї президії одбувалися без моєї участи, звичайно, що й важко було запрохувати мене на тії наради, бо вони йшли в Харкові, а я живу в Київі. Але й протоколи нарад до мене не надсилалися. Таким чином допіро в середині грудня 1927 р. мені довелося побачити ті різкі зміни українського правопису, які внесено на згаданих нарадах президії. З великим жалем констатую, що і на засідання правописної президії 24 січня 1928 р. я фізично позбавлений змоги приїхати. Народний Комісар освіти М.О. Скрипник призначаючи засідання для розгляду остаточно зредагованого проекта на 24 січня у Харкові безперечно випустив з пам’яти, що в той самий день у Київі одбуває всеряджена од нього Комісія ревізію в Академії Наук і що я обов’язково повинен бути присутній у Київі при тій ревізії.

Таким чином я маю спромогу тільки листовно висловити свою думку про ті зміни в правописному проекті, що загрожують переворотом дотеперішнього нашого правопису. Нагадаю, що тій Державній Правописній Комісії, яку зформувала Р.Н.К. доручено було од Ради Нар. Комісарів не реформу й перевороти робити у загально-вживанім академічно і урядово ухваленім правописі, ба тільки його впорядкувати, розвити, деталізувати».

Автор листа зазначає також, що і на правописній Конференції 1927 року голосування відбувалося таким чином, щоб, усупереч попереднім урядовим рішенням і ухвалі угодової Комісії, забезпечити прийняття якнайрадикальніших правописних змін: «В склад конференції мало б увійти більше-менше 80 членів. Та як видко з протоколів тієї конференції брали участь у ній лиш 36–37 голосів (иноді й менше) тоб-то менше, ніж половина конференції… І от при голосуванні над окремими пунктами правопису иноді траплялося так, що деякі загально досі вживані, глубоко-вкорінні й усім звичні пункти нашого правопису одхилялися більшістю одного-двох голосів на 36–37 голосівників. Конференції надавати законодатну силу радикально-переворотним правописним постановам, які не мають за собою кваліфікованої більшости, очевидячки річ недопустима. До того ж такі некваліфіковані постанови були й чисто випадковими, бо що ті 19-20 голосів, які провадили на конференції правописний переворот не можуть висловлювати думки повного складу запроханої конференції, себ-то 80-тьох (або понад 80) людей це теж ясно. Додати треба, що угодова Комісія, яку сама Конференція обрала, прийшла до висновку, що радикальні постанови про зміну правопису треба одкинути».

І далі: «Вже й тоді звернули увагу на той факт, що в голосуванні взяли участь якісь сторонні люди, не члени конференції. І справді: звідкіля могло при голосуванні [про ля, льо, лю] з’явитися 42 голоси, коли в усіх инших випадках їх бувало тільки 37? Я про це сказав голові конференції т. М.О. Скрипникові; він зробив застереження публіці, що сторонні люди не сміють голосувати, і в усіх дальніших голосуваннях, про инші пункти правопису ми знов бачимо участь лиш 36–37 голосів.»

Якщо наведені дані правильні, тоді виходить, що рішення правописної Конференції 1927 року були прийняті із залученням сторонніх осіб і без належного кворуму. У такому випадку ці рішення – а разом з ними й прийняті на їх основі Правописні правила 1928 року – не можна вважати легітимними.

А ось що пише про ті події інший їх учасник – Олекса Синявський – у статті «Коротка історія «Українського правопису»»: «Наслідком довгого ґрунтовного змагання з’явилося дуже непевне і власне значною мірою відповідне до справи голосування: 22 учасники Конференції стояло за ля, льо…, 20 за ла, ло… і 1 утримався”. Тут фігурують ті самі цифри, що й у листі, а це дає підстави довіряти написаному в ньому.

У своєму листі Сергій Пилипенко також пише про погіршення ситуації з правописом порівняно з тою, яка склалася на конференції: «Розглянувши присланий до мене в грудні 1927 р. проект змін, вироблений у моїй відсутності на президії Державної Правописної Комісії, я побачив, що президія пішла ще далі в руйнуванні нашого правопису, ніж навіть то намічала конференція. В президії брало участь четверо людей. Од проф. О.Н. Синявського я довідався, що він хоч не згоджується з запропонованими в президії правописними змінами, принципово ухилявся од усякого голосування, бо вважає за ненормальну річ, щоб правописні реформи вирішалися в тісній колегії перевагою скажем, одного голоса. Але виясняється, що фактично вирішення в президії про переворот у нашому правописі перейшло навіть без більшости одного голоса. Бо що ж було? Проф. Синявський од голосування принципово ухилився, представник Держвидава С. Пилипенко рішуче висловився проти запропонованих змін, моя думка і в моїй відсутности теж рахувалася, як голос проти змін. Отже прихильниками перевороту в правописі були: Голова Президії М.О. Скрипник та тов. А.Т. Приходько – себ-то два голоси. Проти них – представник ДВУ – Пилипенко та представник Академії Наук – акад. Кримський, – це теж два голоси. Отже постанову про різкі зміни в дотеперішнім правописі прийнято, виходить, не більшістю голосів, а перевагою тільки голоса голови при розбиттю голосів по половині. Ясно, що радикальне вирішення, винесене таким ненормальним способом не може претендувати на те, щоб набрати силу закона»

Виходить, що долю Правопису 1928 року фактично вирішувало не 80 кваліфікованих мовознавців, а лише двоє осіб: Нарком освіти М.О. Скрипник і товариш А.Т. Приходько. За свідченням О. Синявського, перший фігурує в своїх анкетних даних як «професійний революціонер» з Донбасу, а другий – як юрист з Кубані. Отже, О. Синявський бачив у діях Скрипника наміри зробити революцію і в українському правописі. Н.М. Малюга зазначає у своїй книзі „Мовознавство: упровадження результатів пізнання у практику сучасної школи” (refs.in.ua/n-m-malyuga-movozn…html), що Антін Терентійович Приходько був заступником Генерального прокурора УСРР, заступником наркома освіти, головою арбітражної комісії при Раднаркомі УРСР, а в 1930 р. під його головуванням Особливий склад Найвищого суду УСРР слухав справу СВУ. Доволі загадкова постать. Нам не вдалося знайти навіть згадки про яку-небудь його публікацію. Не маючи вищої освіти, він працював на ключових посадах в уряді УСРР і навіть став членом Президії Державної Правописної Комісії. Так виглядає, що Наркому М.О. Скрипнику потрібен був помічник для голосування, і товариш А.Т. Приходько для цієї ролі добре підійшов. Або ж останній сам був «отим сірим кардиналом», який підштовхував правописний процес у «потрібному» напрямку – адже через два роки він брав активну участь у переслідуваннях української інтелігенції.

На перший погляд видається дивним рішення проф. О. Синявського ухилятися від голосувань на завершальному етапі правописної епопеї – адже, якби він брав участь у голосуваннях, було б три голоси проти двох, і за умови належного підрахунку голосів це б унеможливило будь-які мовні «перевороти». Але навряд чи відомий мовознавець був таким безвідповідальним, щоб полишити цю важливу справу на розсуд професійного революціонера та юриста. На нашу думку, його просто «переконали» відмовитися від участі в голосуваннях, щоб досягти бажаної мети – прийняти революційний правопис. Мабуть, Олекса Синявський і сам усвідомлював, що від нього вже мало що залежить, і буде затверджено саме такий правопис, який потрібно Голові.

Причому за радикалізацію українського правопису виступали саме Скрипник і Приходько. Галичани, наприклад, не змогли б спричинити такий переворот, оскільки на Конференції 1927 року їх було, за даними О. Синявського, лише 11–13 осіб, а у складі Президії Державної Правописної Комісії був тільки один представник Західної України – волинянин А. Кримський, який виступав якраз проти правописного радикалізму. Щобільше, сам же Олекса Синявський відзначає, що на Конференції 1927 року доволі сильними були «доосередні правописно-мовні потяги» і «бажання порозумітися», зокрема з боку Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові: «Голова Наукового Т-ва ім. Шевченка у Львові акад. К. Студинський декларував повну готовність Товариства прийняти Правопис, ухвалений на Конференції».

Чи не свідома революційна позиція Наркома й стала головною причиною того, що обговорення і затвердження правопису супроводжувалися, за О. Синявським, «упертою й звитяжною боротьбою» і значними труднощами, і що чимало радикальних правил таки було прийнято?

У листі С. Пилипенко конкретизує додаткові правописні пропозиції, затверджені Президією:

«Одно з вирішень, прийнятих отаким побутом у президії, вражає своєю цілковитою несподіваністю. Прийнято, голосом голови президії, проект: завести до української мови цілком їй невідомі форми Геордже (вокатив од Георг) на Геордзі, на Волдзі. Ці форми, цілком видумані, фіктивні. Ніде в ніякій українській говірці не говориться і не говорилося Геордже, на Геордзі, на Волдзі. Ці нововидумані форми в Президії не можуть бути виправдані історією нашої мови, ані духом її. Констатую, що таких (неправильно-витеоретизованих форм) не придумували ані Державна Правописна Комісія, ані Конференція, і їх одноголосно одкинула й київська тісна редакційна нарада, призначена Наркомосом у грудні 1927 р. Запровадити до української мови невідомі їй форми Геордже чи на Геордзі, на Волдзі була б річ ненормальна і з наукового і з чисто-життєвого погляду.

Ніяк не можна пристати і на два инші різкі перевороти в українській мові, що перейшли в президії теж навіть не більшістю голосів, в лиш перевагою голоса голови. Це – постанова про те щоб писати не філологія, або геологія, але фільольогія та геольогія. Або: не писати баласт, платформа, бланк, лунатик, але писати баляст, плятформа, блянк, люнатик.» [с. 4–6].

І далі автор листа застерігає про небезпеки від упровадження такого правопису:

«д) Це означало б допомагати не освіті, а безграмотності нашого люду. Бо ясно, що після такого перевороту в мові поробилися б безграмотним мотлохом усі досі по инакшому друковані на Україні книжки (за часів Радянської Влади, друковані в колосальній скількости в тім числі цілий океан граматик та словників, з академічним на чолі). Прийнявши ортографічний переворот, ми б поставили глибоку прірву між усією дотеперішньою літературою і дальшою, і в тій хаотичній прірві заплутався б не тільки слабо-письменний читач-робітник та читач-селянин, ба й український культурний інтелігент. В якій великій мірі це пошкодить справі українізації нема чого й говорити.

е) Не можна сподіватися, щоб таку ненормальну, чужу живій мові і вкоріненій літературній традиції вимову захтіли засвоювати геть усі українці. Можна наперед сказати, що значна частина письменської України цілком вороже поставилася б проти перероблення своєї глибоко-органічної вимови на незвичайний чужий кшталт. Ця письменська частина, живовидячки, писала б і далі подавньому. Це більше не можна було б вимагати, щоб найвища наукова інституція на Україні Академія Наук згодилася б прийняти такий правопис, який вона вважає за ненауковий і ненормальний. Отже в результаті офіційний правопис, збудований на розірванні з загальною традицією і з дотеперішньою нормою літературної мови, неминуче привів би до такої страшної анархії й розбрати в правописній справі, якої наша Україна ще ніколи не зазнавала за ввесь час свого літературного розвитку.

є) До всіх попередніх міркувань, які підкреслюють велику культурну небезпечну через неналежне запровадження переворотів у правописі (а ще й инших міркуваннів можна було б додати багацько) слід звернути увагу ще на одну обставину. Кожен правопис, який накидається народові з гори насильно проти природи його мови, звичайно, викликає лиш велику нехіть і навіть зненависть» [5, с. 8–10].

Втім, навряд чи є підстави вважати, що Радянська влада дозволила б у 1928 році виробити українцям справді якісний, науково обґрунтований правопис, який би дійсно об’єднував націю. Очевидно, що в неї були свої інтереси, а плани її виявилися не такими простими і далеко не такими шляхетними.

З одного боку, справді існувала потреба укласти більш-менш компромісний варіант українського правопису, який сприяв би вирішенню «чергових завдань Радянської влади», одним з яких була ліквідація безграмотності. Однак влада мала й інші цілі. Метою Радянського Союзу, як і Російської імперії, завжди було позбавити українську мову можливості нормально розвиватися. У цьому зв’язку багато говорять про те, що українізацію 20-х років ХХ ст. провели насамперед для того, щоб винищити потім найактивніших її прихильників.

Проте в тогочасному правописному процесі є, на нашу думку, ще один небезпечний елемент єзуїтської політики Радянської влади. На наш погляд, основне завдання полягало в тому, щоб запустити механізм самознищення української мови зсередини, використовуючи патріотичні настрої самих українців. За принципом «розділяй і владарюй». Для цього потрібно було створити видимість того, що правопис належним чином обговорювали фахівці з усієї України, що він відповідає найкращим зразкам української мови, але ввести в нього норми, які були б не тільки неприйнятними для більшості, а й науково не обґрунтованими. За словами Юрія Шевельова, «Український правопис», затверджений Наркомом освіти М. Скрипником 6 вересня 1928 року, «від самого початку прийняли вельми неприхильно» [Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941). Стан і статус, с. 161]. Ю. Шевельов розгляв цей правопис як «типово анемічний, безкровний фабрикат кабінетних теоретиків, не придатний для щоденного життя» [Вибрані праці. Кн. І: Мовознавство. К.: КМ Академія, 2008, с. 502]. С.П. Бевзенко писав, що нововведені в кодексі 1928 року компромісні орфографічні норми були далекі від досконалості й доцільності, оскільки йшли врозріз із мовною практикою народних мас [Історія українського мовознавства: історія вивчення української мови. К.: Вища школа, 1991, с. 39].

А далі здійнялася хвиля масових невдоволень таким правописом, і на ній з’явився Андрій Хвиля з його «фронтовою» риторикою. Потім розпочалися репресії. Зауважмо, що репресії не виникли на голому місці: їх старанно підготували, попередньо організувавши обурення українського народу невдалими правописними експериментами і «переворотами». Далі був Правопис 1933 року – куди поміркованіший, але з відчутним російським ухилом. Таким чином українцям підкидали ідею: західноукраїнське – погане, російське – хороше. Так і було закладено в правописний процес «міну сповільненої дії»: іще багато років українці ностальгічно згадуватимуть «золоте десятиліття», а найрадикальніші незаслужено-ностальгічно вважатимуть Правопис 1928 року найкращим і найприйнятнішим з усіх можливих.

З огляду на наявність агресивного сусіда і пов’язані з цим події, можна легко спрогнозувати, яким буде продовження російської експансії в Україні. Спочатку Росія всіляко сприятиме введенню радикальних, невиправданих змін у наш правопис. Щоб посіяти хаос у суспільстві і викликати у частини населення огиду не тільки до української мови, а й до всього українського. І на цьому тлі спроби звузити сферу вживання української мови – наприклад, уведення російської мови як другої державної – можуть досягти більшого успіху. А потім знову заговорять про «захист російськомовного населення».

Тому нам усім варто зробити належні уроки з минулого і бути пильними. Український правопис – це не революційний майдан і не засіб подолання ностальгії, а інструмент утвердження і консолідації мови європейської держави у світовому комунікативному просторі.

Нові-старі проблеми правопису, які знаходять відгук зараз, 90 років після вікопомного 1928-го

1. Літера ґ

Харківський правопис ввів передавання латинської літери g українською ґ у багатьох випадках попри супротив мовознавців та освітян. Сам М. Скрипник був добре свідомий того, що в тодішній Україні до літери ґ ставилися принаймні не надто прихильно, оскільки скаржився на «своєрідний бойкот тої літери нашими складачами та коректорами». Іван Огієнко критикував Правопис 1928 року за надмірне вживання літери ґ, що спричинило тоді масове невдоволення вчительської інтелігенції, і писав, що «ознакою української мови є тільки г … чужі слова з ґ ми українізуємо». Юрій Шерех (Шевельов) класифікує звук ґ як «не характеристичний для української мови» [Нарис сучасної української літературної мови. Мюнхен: Молоде життя, 1951, с. 375].

Слід мати на увазі, що в 20-х роках минулого століття відстоювати українську г було значно складніше, ніж тепер – адже лише 1934 року з’явилася ґрунтовна праця Андре Мейє «Le Slave commun», де було показано, що в процесі становлення української мови проривний звук ґ перетворився на щілинний (фрикативний) г.

М. Скрипник цілком усвідомлював, що переважання літери г — це особливість української мови і проштовхнув поширення використання ґ задля наближення української мови до російської. Він пише у своїй статті «Підсумки правописної дискусії»: «Цю лінію «Енеїди» на малоросійський лад перелицьованої, на жаль, був підтримав т. Річицький в його статті, коли він теж обстоював перекручення чужомовних слів на малоросійський лад, знищуючи літеру «Ґ» то-що, хоча цей звук цілковито властивий українській мові – «ґудзик», «ґирлиґа» і цілі десятки і сотні українських слів. Політичний сенс цієї «орієнтації на власні сили» зрозумілий. В усякому разі він доведе до зайвого формального відрізнення від російського правопису, російських власних й географичних [!] назв, наводив на хибний шлях спрощування правопису, пропонуючи цим перекручувати слова буцім то, на український, а в дійсности на міщанський лад».

Правопис, представлений Українською національною комісією з питань правопису у серпні 2018 р. і прийнятий Кабінетом міністрів у 2019 р., розширив використання літери ґ у іншомовних прізвищах та іменах. Водночас, і це позитив, автори правопису зазначили, що саме буква г відповідає звуковому ладу української мови. Треба усвідомити, що передавання іншомовного g буквою ґ у прізвищах та іменах відкриє двері для поступової заміни г на ґ в більшості іншомовних слів, аж до ґазета, ґараж, орґанізація і под., про що свідчить досвід української діаспори. Згодом ґ може заступити г й у питомо українській лексиці. Про небезпеку нехарактерного проникнення ґ в українські слова говорить член Української національної комісії з питань правопису, директор Інституту мовознавства імені Олександра Потебні НАН України Богдан Ажнюк. Тож навіщо піддавати споконвічну традицію української мови небезпеці, розширюючи використання літери ґ?

2. Літера г

Правопис 1928 року обійшов увагою чималу кількість широковідомих на той час слів, які демонстрували відповідність h – х: Захар, Мехмет (Махмуд, Мухаммед), Пархом (Пахом), Рахіль, хавбек, хадж, Хорватія тощо. З огляду на інтенсифікацію мовних контактів, зараз подібних слів значно більше.

В англійській, німецькій та інших мовах фонема h є вокоїдом, якому відповідає глухий звук, що за своїми акустичними характеристиками наближається до українського х. Вокоїди характеризуються широким розкриттям артикуляторів і артикуляцією, розподіленою по значній довжині мовленнєвого тракту – тому артикуляційні характеристики таких звуків визначаються не стільки місцем звуження, скільки місцем утворення турбулентного шуму. Зі свого боку, згин мовленнєвого тракту в області піднебіння призводить до утворення турбулентного шуму в задньоязиковій зоні, в якій саме й відбувається артикуляція українського звука х. Унаслідок цього явища українська фонема х у деяких випадках виконує функції придихання: хекати, хихотіти, тьху.

Варто враховувати, що англійській, німецькій та інших мовах фонема h з’являється тільки перед голосними, тому для порівняння з українськими звуками потрібно досліджувати ті алофони, які поєднуються з наступними голосними. Такі алофони мають дзвінкий післяпридих із гортанною артикуляцією. Зі свого боку, носії англійської мови артикулюють поокремлений звук h подібно до українського х.

Ілюстрацією цієї відповідності є запис реалізацій англійської фонеми h у різних позиціях, включаючи ізольовану (проект за програмою Фулбрайта, University of Texas at Arlington, USA, 2003-2004): drive.google.com/file/d/0Bw44.../a>.

Проте проект нового правопису розширив відтворення літери h українською літерою г: госпіс, гінді (в останньому слові г було введене ще 1993 року), що суперечить даним сучасної фонетики.

Тому в давніх запозиченнях уважаємо за необхідне передавати літеру h літерою г або х залежно від того, як слово узвичаєне в українській мові: гандбо́л, Га́рвард, Ге́йне, Гоме́р, Гора́цій, Горн, Магоме́т, гіпо́теза, горизо́нт, го́спіталь, гугено́т, гу́мус, Гава́на, Гаа́га; Ла́хті, Хе́льсінкі, Хано́й, хі́нді, Саха́ра, Мухамме́д, Йоха́ннесбург, Хайдеггер, Ха́йфа, Заха́р, Міха́й, Рахі́ль.

У відносно недавніх запозиченнях англійського, німецького, угорського, фінського, румунського, хінді, китайського, японського походження h повинно передаватись переважно літерою х: ноу-ха́у, хо́бі, хоке́й, хавбе́к, хол, Холмс, хіт-пара́д, хаб, хіп-тві́ст, хіп-хо́п, хо́вер, ха́кер; хе́нде хох, Хірш, Міха́й Чіксентміха́ї, Сомбатхе́й, Ла́хті, Ле́хтонен, Ха́джі; Лха́са, Сіньхуа́, Шанха́й, Хіросі́ма, Хо́нда.

У словах чеського та словацького походження h передається літерою г: Пра́га, Га́вел.

Можна сперечатися про будь-які деталі проекту нового українського правопису, але у запропонованих у ньому змінах, очевидно, не ставилася мета підвищення мелодійності мови. Навпаки, деякі нововведення справді мелодійність нашої мови зменшать. Авдиторія звучить менш мелодійно, ніж аудиторія; павза звучить менш мелодійно, ніж пауза. В майбутньому це може відкрити дорогу таким формам, як, наприклад, Бавнд-Брук чи андерґравнд, які вже подекуди використовуються, і які містять нехарактерне для української мови скупчення кількох приголосних, далеке від мелодійності.

Подібні пропозиції свідчать про слабку фонетичну обізнаність їх прихильників. Зокрема, українська мова зазнала розвитку насамперед її консонантної підсистеми. Тому в сучасній українській мові дифтонгів немає – на відміну, скажімо, від англійської мови, – і не можна розглядати український звук [в] як кінцеву частину низхідного дифтонга.

Комісія з питань правопису пішла шляхом нав᾽язування незвичних для більшості українців форм у випадку йотування, наприклад у слові проєкт (а не проект, як до того). З приводу цього правила ще йдуть суперечки. Але навіть якщо науковий консенсус остаточно підтвердить це правило, не можна змінювати мову адміністративним шляхом.
Запроваджена в правописі варіативність також буде створювати непорозуміння і плутанину, особливо для тих, у кого українська мова – друга. Крім того, нововведені форми та правила здебільшого відштовхують від мови багатьох із тих, хто міг би на неї перейти. Багато з нововведених форм та правил вже служать джерелом насмішок і гіркого гумору серед народу, тому що для більшості українців ці норми і правила невідомі і звучать дивно. Ці насмішки служать ілюстрацією порушення комісією і урядом принципу невтручання в життя людей. Адже мова – це вагома частка життя людини, і втручання в неї викликає справедливе несприйняття багатьох українців.