Українська освіта перед викликами XXI сторіччя

Нова кампанія зовнішнього незалежного оцінювання. У цьому році тестування з 11 навчальних дисциплін пройшло з 22 травня по 14 червня. Тож завтрашні абітурієнти готуються до бурхливого фінішного старту. А вже за три місяці університетські аудиторії заповнять новоспечені першокурсники…

Що в багажі випускника?

На думку більшості моїх старших колег, ті, хто останніми роками отримував студентський квиток, ще два десятиліття тому навряд чи міг би на нього розраховувати. Готовність новоспечених студентів до продовження  навчання у виші що не рік, то виявляється меншою – занадто скудним є їхній шкільний багаж. Звісно, не у всіх, але тенденція дуже наочна. Недарма ж у деяких університетах навіть почали впроваджувати спеціальні «адаптаційні курси» з фундаментальних дисциплін: на них викладачі підтягують першокурсників   до рівня, який дозволить тим здобувати справжню вищу освіту, а не вилетіти після першої ж сесії.

Отже більшості випускників середньої школи не вистачає базових знань і вмінь. Чи, висловлюючись мовою сучасних нормативно-правових документів у сфері освіти, ключових компетенцій. І хоча дехто вважає це поняття до певної міри розпливчастим, видається, що воно є доволі влучним, адже багатьом абітурієнтам нині бракує не лише знань, але й вміння їх використовувати та набувати. А ще вольових якостей, потрібних для навчання, бо воно – це таки робота, й часом дуже нелегка.

Тож саме набір найнеобхідніших компетенції, тобто сума знань, навичок, практичних вмінь та досвіду, мають стати головним багажем випускників шкіл на порозі їхнього самостійного життя. І, безумовно, цей ладунок не можна буде вважати повним, якщо навчання обмежуватиметься тільки певним колом дисциплін і залишатиме осторонь виховні аспекти здобуття освіти.

Питання про те, хто мусить допомогти дитині той багаж скласти, можна вважати риторичним – учитель, хто ж іще. При цьому слід зробити наголос на слові «допомогти», бо без зацікавленої участі самого учня як не нагромаджуй в юній голівці  корисні для життя речі, без бажання її власника або власниці нічого там не залишиться.

Розворушити учня

І ось тут учитель найчастіше зустрічається з першою проблемою. Проблему  цю зазвичай називають по-різному: дитячими лінощами, небажанням вчитися, відсутністю  в учня хисту до певних дисциплін тощо.  Дитина, яка з трепетом чекає, коли ж вона нарешті стане школярем, прокидається першого вересня ні світ не зоря, хвилюючись простує з букетом квітів на свій перший урок, а потім віддано дивиться на першу свою вчительку, за дуже короткий час втрачає будь яку цікавість до навчання й навіть бажання ходити до школи.

Особливо швидко після початку навчання ця проблема проявляється нині, коли до традиційних, сказати б, спокус учорашнього дошкільняти – ляльок для дівчаток і футболу для хлопчиків, яскравих книжок-розмальовок і кіно, опікування вуличними котиками і вуличним же мірянням силою й так далі, далі й далі – долучилися потужності сучасних технологій з їхніми віртуальними принадами та можливостями. Причому ці цифрові радощі часто-густо виявляються настільки привабливими, що стають для дитини милішими не лише за навчання, але й за всі ті перелічені вище прості розваги, а часто-густо – й за весь розмаїтий світ довкола.

Але дивно – інколи діти, яких усі навколо вважали ледацюгами та нездарами, просто на очах змінюються і починають демонструвати надзвичайне прагнення до знань і працездатність.

Утім, дивно тільки на перший погляд. Бо за цією чудасією – цікава справа,  що захоплює дитину більше, ніж будь-яка гра, змушує домагатися успіху й дозволяє відчути свій розум і силу. Як зауважив колись видатний дитячий (і не лише дитячий)  письменник, педагог, інженер і популяризатор технічних досягнень Борис Житков, «розворуши людину, і вона сама здивується, що з неї посиплеться».

Щоправда, успіх приходить не одразу і не до всіх, отож поруч з дитиною в таких випадках завжди (майже завжди) є дорослий, який, власне, і запропонував, чи, радше, ненав’язливо спрямував її увагу на певні речі, а при початкових складнощах розраджував, підтримував і спонукав (так само ненав’язливо) не кидати розпочатого. І, звісно, навчав і виховував. Ця людина – вчитель. Причому вчитель, який не «відпрацьовує номер», а любить дітей і свій предмет. І любов ця – не споглядальна, а дієва: свою любов до учнів такий вчитель доводить щоденною роботою, а любов до свого предмету – тим, що настільки глибоко розбирається в ньому, що йому до снаги зацікавити ним і своїх учнів.

Розворушити, зацікавити, створити мотивацію до навчання,  розбудити потребу в пізнанні нового – лише не силувати, не примушувати, не ламати маленьку людину через коліно, – найперше завдання такого вчителя.

Власне, інколи дечого можна досягти й примусом, але завжди є ризик побічних ефектів, головним з яких є розвиток у дитини відвертої нелюбові до якоїсь навчальної дисципліни, або й до навчання загалом. Певна річ, без праці, інколи доволі важкої, навчитися чомусь неможливо, але така праця мусить приносити задоволення, а не прикрощі й тугу за примарною волею.

На допомогу тут приходить самодисципліна, але ж і вона не є вродженою якістю людини, а виробляється вихованням. В ідеалі, таке виховання має починатися в сім’ї, і що раніше, то краще. Краще не лише для дитини, але й для її родини. Проте в реальному житті, надто сьогодні,  ідеальні випадки – то велика рідкість Тому робота в цьому напрямку знов-таки лягає на плечі вчителя. Принагідно варто зауважити, що не всім на початку свого життєвого шляху щастить зустріти наставника, який допоміг би з вихованням внутрішньої дисципліни, бо інакше скільки людей серед нас уміли б віртуозно грати на музичних інструментах, розв’язувати найскладніші математичні задачі чи спілкуватися кількома іноземними мовами…

Отже, для того, щоб виростити дітей, спроможних не лише жити в сучасному світі, але й бути в ньому ефективними й успішно самореалізовуватися, вчитель повинен любити дітей, глибоко розбиратися в дисципліні, яку викладає, і цікавитися її розвитком, вміти запалити таку ж цікавість у своїх учнів, бути здатним спонукати їх до праці й допомогти у формуванні в них вольових якостей.

Утім, цей перелік якостей вимагався від учителя і вчора, і позавчора, і століття тому. Нині до нього додаються ще й вимоги, продиктовані сьогоднішнім днем. Новими цивілізаційними реаліями і тенденціями, які, схоже, визначатимуть основні віхи подальшого розвитку людства. Однією з найпомітніших є невпинний наступ, сказати б, «екранної цивілізації».

Покоління «ВІКІ»

Одне лише спостереження. Ще зовсім недавно, заходячи до вагону метро, ми бачили людей, які читають книжки. Люди дорослі, похилого віку, молоді й зовсім діти, не зважаючи на шум і задуху, поринали в товсті романи й літературні журнали, підручники й збірки казок. Хтось, зачаївши подих, гортав сторінку за сторінкою, хтось усміхався, хтось щось підкреслював, хтось потайки витирав сльозу. Тепер, опинившись у потязі, більшість пасажирів, надто молодих, витягують смартфони або планшети й втуплюються в екрани. А на екранах здебільшого не тексти, а яскраві ігри, фотографії, відео, анімаційні фільми й навіть серіали…

Майже повсюди там, де люди читали книжки, запанували цифрові технології.  Здавалося б, ну що тут поганого: будь-яка інформація (насправді, не будь-яка, і навіть не майже будь-яка, але це інша тема) може бути доступною майже миттєво. Зайшов в мережу, набрав визначення того, що цікавить, натиснув на клавішу «Enter», – і за лічені хвилини потрібні відомості перед тобою. Тож людині не потрібно витрачати дорогоцінного часу на пошуки авторів, які займалися тією або іншої проблематикою, перелопачувати купи видань, опрацьовувати різноманітні джерела інформації і робити нудні виписки. Але позірна доступність інформації непомітно змінює її сприйняття. Людина не встигає «перетравити» отримане, обдумати його, зробити певні висновки, оцінити його значущість і використати належним чином. Немає сенсу, немає часу, адже на підході нові порції повідомлень. Звідси – спрощення, примітивізація сприйняття. Юний дослідник перетворюється на серфера, який сковзає по хвилях інформаційного океану.

Практично на наших очах сформувалося нове покоління, яке за назвою найбільшої в мережі комп’ютерної мегаенциклопедії напевно заслуговує назви «Покоління ВІКІ».

Що ж до малечі, то й вона тепер віддає перевагу не книжкам, а мінливим картинкам на екрані. Анімація замінює описи, пасивне споглядання – читання і напруження уяви. Підготовлений для миттєвого сприйняття, «пережований» і візуалізований казковий нарратив  не залишає місця для роздумів і фантазій. Можливості  дитячого мозку залишаються незапитаними і, як наслідок,  не розвиваються.

І от вчителі й дитячі психологи вже з тривогою констатують, що багатьом школярам бракує вигадливості; що виконання завдань, які немов горішки лускали їхні тата й мами, тепер потребує від учнів значних зусиль; що спонукати дітей зосередитися на якомусь предметі стає проблемою.

Таке спостерігається не лише в дітей. Відомий український вчений у галузі комунікаційних технологій Георгій Почепцов стверджує, що людство вступає в епоху кризи креативності. На підтвердження цього він наводить дані  американських вчених, які вказують на щорічне зниження кількості патентів, що видаються в США. Науковці  констатують, що бум винахідництва,  який припав на шістдесяті роки минулого століття, давно пішов на спад.

Надпотужний інструмент доступу до нагромадженої людством скарбниці знань, виявився бумерангом, який при невмілому використанні здатен дуже боляче вдарити по своєму власникові. Чи не в цьому одна з причин падіння  рівня знань і вмінь завтрашніх студентів? Тим-то й видається цілком очевидним, що сьогодні пошук методів грамотного та ефективного застосування в навчанні усіх можливостей сучасних цифрових технологій, без яких сучасне життя є просто немислимим, стає одним із головних завдань педагогічної науки. При цьому школа має не лише прищеплювати  дітям, сказати б, «цифрову гігієну», яка не дозволить їм чіплятися на гачки всіляких  інформаційних фейків, але й (чи насамперед) запобігати формуванню в них спрощених уявлень про світ, науку та технології.

Не лише навчати

Є у великого Чарльза Діккенса книга, яку варто було б ввести в коло обов’язкового читання усіх без винятку майбутніх педагогів, незалежно від їхньої спеціалізації.  Мова про роман «Важкі часи». Він, як і практично всі твори видатного англійця, має багато смислових рівнів. А проте однією з основних є в ньому тема виховання, а одним із ключових персонажів –  власник школи і розробник оригінальної системи навчання, в якій немає місця для жодних сентиментів – самі лише факти і гола статистика – все для отримання користі і зиску.  Втім ця освітня метода ламає долі кращим учням – його власним дітям. Їхнє зіткнення з реальним життям призводить до трагедій, адже самих лише точних знань для нього замало – існування в соціумі неможливе без людських почуттів й вміння розрізнити добро від зла – тих соціальних навичок, які допомагають в певні моменти зробити єдино правильний  вибір. Ці вміння потрібно виховувати, так само, як і культуру почуттів.

Власне, саме виховання було головною метою освіти з найдавніших часів. Її сформулював ще античний філософ Платон, на думку якого вона полягає в   формуванні «душі й тіла найпрекраснішими».

Згадаймо, й підручники класика педагогічної думки і видатного нашого земляка Костянтина Ушинського служили передусім завданням морального й естетичного виховання дітлахів, а головну працю свого життя – психолого-педагогічний та філософський тритомний твір він назвав «Людина як предмет виховання». Такі ж само завдання морального виховання ставив перед собою і Лев Толстой, коли писав свої повчальні оповідання для дітей…

Сьогодні завдання виховання особистості, що стоїть перед вчителем, є не  менш важливими, ніж колись. Понад те, життя час від часу підкидає нові проблеми, на які педагог мусить адекватно реагувати. Серед них, скажімо, виховання емпатії, на брак якої у дітей, вихованих на комп’ютерних  іграх і кримінальному кіно, вказують психологи, і гостра потреба у викоріненні пов’язаної з невмінням співчувати дитячої жорстокості, яка в дитячих колективах набуває форми булінгу. А ще – виховання відчуття особистої приналежності до своєї країни і готовності за першої потреби стати на її захист.

Отже без виховання не може бути навчання, так само, як і без навчання не буває виховання. А виховна діяльність учителя – невід’ємна частина його роботи.  Навчання і виховання – ті своєрідні інь і ян, які постійно перетікають одне в одне і визначають особливості цієї професії, чи, радше, способу життя.

Будуємо «НУШ»

Подолати проблеми, що накопичувалися в системі вітчизняної освіти впродовж десятиліть, і при цьому зберегти позитивні напрацювання поколінь освітян має докорінна реформа середньої школи. Її осердям є концепція «Нової  української  школи». Якщо говорити узагальнено, то в формулу «НУШ» закладено десять ключових компетенцій, які повинні бути сформовані в учнів упродовж їхнього шкільного життя, і вісім базових компонентів, які забезпечать таке формування. Впровадження концепції «НУШ» у життя – процес довготерміновий. Він розпочався ще у 2016 році з розробки Державного стандарту початкової освіти і має завершитися 2029 року першим випуском дітей, які вперше переступлять поріг школи цієї осені. На цьому шляху освітян чекає дуже багато роботи. Роботи важкої та  відповідальної, бо саме від ефективності освітньої реформи залежатиме якість людського капіталу нашої країни, і, в кінцевому підсумку,  перспективи розвитку України. І хоч би як там було, але основною рушійною силою цієї реформи будуть не управлінці різних рівнів, а вчителя. Тож саме від них залежатиме, яким буде наше майбутнє.

Автор — Костиря Інна Олександрівна доктор політичних наук, завідувач кафедри міжнародних відносин Київського національного університету культури і мистецтв, професор Варшавської школи менеджменту (Польща), Заслужений працівник культури України.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.