Генерали та фараони: внутрішня політика Єгипту після виборів президента-3

Одним з найважливіших питань для Єгипту і нового-старого президента  Абделя-Фаттаха Ас-Сісі буде питання національної безпеки та оборони.

Єгипет – одна з найбільших у регіоні держав за кількістю населення і найбільша серед усіх арабських країн Близького Сходу. Маючи приблизно 95 мільйонів осіб, які проживають у щільних компактних районах найдревніших міст планети, Єгипет зберігає величезний вплив не лише на сам регіон Північної Африки та Близького Сходу, а й на Європу. Відтак, дестабілізація у такій густонаселеній державі, яка розташована на перетині торгових шляхів з Азії у Європу і опікується всесвітньовідомою «нафтовою артерією» Суецьким каналом може потенційно призвести до катастрофічних наслідків на Аравійському півострові, в Ізраїлі, Північній Африці та Південній Європі. А хвиля біженців, яка може захлиснути європейський континент і Туреччину внаслідок спалаху якогось конфлікту – остаточно знесе основи сьогоднішньої демографічної структури Європи та знищить залишки традиційного старого порядку в регіоні, які вже похитнулися під тиском глобальних змін і міграційної кризи 2015 року. Тому питання оборони та безпеки Єгипту лишалося у пріоритеті порядку денного не лише самих правителів країни, а й сусідів і глобальних гравців. Втрата такого ринку та ризики, пов’язані з дезінтеграцією такої величезної держави непомірно вищі за здобутки, які можуть отримати геополітичні опоненти Єгипту. Це завжди стримувало потенційних ворогів Каїра (Судан, Ефіопію, Туреччину, Ізраїль) від виношування планів тотальної військової перемоги або знищення єгипетської армії, оскільки усвідомлювали, що військова поразка Єгипту та розпад держави не принесуть нікому жодних переваг. Іншими словами, Єгипет – одна з країна Близького Сходу, яка завжди лишалася у фокусі уваги багатьох держав світу та займала у них окреме місце у зовнішній політиці.

Нинішня безпекова ситуація у Єгипті залишає бажати кращого. Серед основних викликів для нього у сфері національної безпеки є боротьба з внутрішньою опозицією у країні, протистояння зі своїми опонентами серед військових і антитерористична кампанія на Синайському півострові. Розберемо по порядку.

Ще під час підготовки до президентських виборів стало зрозуміло, що Абдель-Фаттах Ас-Сісі не потерпить жодних конкурентів, навіть технічних. Його хронічне побоювання програти на виборах і втратити владу пов’язані саме з погіршенням питання безпеки та оборони. Ас-Сісі боїться не лише за своє власне життя, але й за стабільність держави, адже справедливо вважає, що безпекова ситуація у Єгипті поки що залишає бажати кращого. Тому будь-які політики, які намагалися виставити свою кандидатуру на виборах, одразу ж отримували жорсткий і рішучий удар у відповідь.

Спершу ЦВК Єгипту одразу ж відмовили в реєстрації багаторічному політику, соратнику екс-президента Хосні Мубарака та колишньому прем’єр-міністру Ахмаду Шафіку. Він вже балотувався на виборах у 2012 році, але тоді програв ісламісту Мухаммеду Мурсі. Схоже, що Ас-Сісі вирішив не давати Шафіку другий шанс. І це логічно, оскільки цей політик і військовий є одним з найнебезпечніших конкурентів генерала Ас-Сісі. Звісно, він би не переміг на виборах, але довести їх до другого туру – цілком спроможний. Ахмад Шафік – це уособлення старої влади, але на її ранньому етапі, коли Мубарак ще мав доволі високий рівень внутрішньої легітимності, отриманий йому у спадок від вбитого 1981 року Анвара Садата. Шафік – частина тієї системи, яка в головах багатьох дорослих єгиптян, а також пенсіонерів, викликає ностальгію, тому що «стабільність», «сильна рука», «хазяїн», «робота в усіх», «долар по 8» і так далі по вже знайомій асоціативній гілці. Крім того, Ахмад Шафік має непоганий послужний список військового. Після падіння уряду Мубарака у 2011 році, Шафік став одним з членів Верховної військової ради, яка взяла в руки владу після відставки президента. Його вплив на армію був не менший, аніж Ас-Сісі. Саме такий «фул-хаус» у Шафіка – зв’язки і з політиками, і з бізнесменами, і з Заходом, і з армією – змусив президента Абдель-Фаттаха Ас-Сісі навіть не дозволити реєстрацію цієї кандидатури на виборах. Його справа викликала величезний «хайп» у Єгипті, адже історія того, як Шафіку не давали балотуватися привернула увагу всього регіону. Річ у тім, що президент, через свої зв’язки з ОАЕ, які є фінансистами його влади разом із Саудівською Аравією, не дав Шафіку вилетіти з Абу-Дабі і заблокував його там. Емірати кілька днів відмовлялися коментувати це питання. І лише коли Шафік відмовився йти у президенти та оскаржувати відмову в реєстрації, тоді його відпустили з ОАЕ додому.

Другим на виліт був ще один кандидат з армії, генерал-лейтенант Хафез Самі Анан. Колишній начальник Генштабу ЗС Єгипту за часів Хосні Мубарака, Анан також є представником «старої гвардії». Але його відносини з Мубараком не були безхмарними, на відміну від, наприклад, Ахмада Шафіка. Генерал Анан виступав проти «пізнього» Хосні Мубарака, коли той почав спиратися більше на поліцію, а не армію. Тому в 2011 році він не виявив особливого ентузіазму захищати президента і увійшов до складу Верховної військової ради, яка керувала державою до виборів 2012 року. Вплив генерала Хафеза Анана у єгипетській політиці був настільки великим, що після революції Сполучені штати намагалися переконати його стати гарантом домовленостей між протестувальниками та новою владою. Але на відміну від того-таки Ахмада Шафіка, Анан не мав політичного досвіду. Крім того, за деякими даними, він мав певні контакти з «вічними ворогами» Збройних сил – рухом «Брати-мусульмани». Саме тому генерал Анан став наступним після Шафіка, кого Абдель-Фаттах Ас-Сісі прибрав з політичної сцени Єгипту. Це відповідало логіці генерал-фельдмаршала, що найнебезпечнішими для нього ворогами є самі військові. Після своєї відставки з посади начальника Генштабу в 2012 році, Хафез Анан пішов у політику і оголосив про створення власної «Арабістської партії Єгипту». Нова влада на чолі з генералом Ас-Сісі одразу ж усвідомила, до чого все йде і обірвала нового політика на самому зльоті. Перед парламентськими виборами 2015 року суд відмовився реєструвати партію і фактично не дав Анану та його команді взяти участь у виборах. Тоді генерал вирішив піти ва-банк і оголосив про свій намір балотуватися на вибори президента у 2018 році. Тут Ас-Сісі діяв так само швидко та жорстко. У січні генерала Хафеза Анана було заарештовано за підозрою у «порушенні субординації». Йому повідомили, що він, як член Вищої військової ради, мав запросити дозвіл, щоб балотуватися у президенти, або ж піти з армії. Оскільки він не зробив нічого, то нібито порушив правила. Арешт Анана став найбільш гучною справою у ході передвиборчої кампанії цього року, яка навіть затьмарила конфлікт навколо Ахмада Шафіка.

Коли генерала Анана заарештували, свої кандидатури зняли й інші кандидати – політики-опозиціонери Халед Алі та Сайєд Аль-Бараві, юрист і колишній активіст Муртада Мансур і навіть Анвар Есмат Садат – племінник екс-президента Єгипту Анвара Садата. Відтак, у президента Єгипту Абдель-Фаттаха Ас-Сісі не лишилося конкурентів. Але це була погана новина, оскільки він ризикував лишитися єдиним кандидатом у виборчому списку. Його фанатичне переслідування усіх ймовірних опонентів перетворило його кампанію на «фарс». Єдиний конкурент Ас-Сісі – лояльний йому політик з партії «Аль-Гад» Муса Мустафа Муса – зареєструвався на вибори за 15 хвилин до закриття реєстрації. Це свідчить про те, що радники Ас-Сісі, вочевидь, в останній момент переконали його, що необхідно допустити когось на вибори, щоб створити бодай-якусь «вітрину політичної конкуренції» для закордонних спостерігачів.

Окрім придушення опозиції усередині єгипетської політики та в армії, президент Абдель-Фаттах Ас-Сісі під час своєї нової каденції зосередиться на боротьбі з тероризмом та екстремізмом. Насамперед, це стосується антитерористичної операції, яку єгипетські війська проводять на Синайському півострові. Останній протягом двох років став оплотом антиурядових ісламських екстремістських сил, які воюють проти центральної влади.

Синайський півострів – це величезний шмат пустельної території на сході Єгипту біля кордону з Палестиною та Ізраїлем. Головною «перлиною» Синаю є Суецький канал – одна з головних «нафтових артерій» регіону, який також є стратегічним логістичним транспортним коридором, що поєднує Африку та Євразію. Саме через Суецький канал можна швидко потрапити морем із Індійського океану до Середземномор’я та Європи. Синайський півострів — це сотні кілометрів пустелі, невисоких пагорбів, оазисів та кілька невеликих населених пунктів уздовж головної траси, яка з’єднує Синай із рештою Єгипту.

Для президента Абдель-Фаттаха Ас-Сісі проблема екстремізму на Синаї не лише питання національної безпеки, але й проблема для туристичного сектору, який приносить в бюджет Єгипту мільйони доларів. Відомі багатьом українцям курортні міста Шарм Аль-Шейх і Хургада розташовані саме на Синаї, а тому зростання рівня нестабільності у цій провінції не дуже добре відбивається на інвестиційному кліматі та потоках туристів. Після теракту на борту російського пасажирського авіалайнера А321 у 2015 році, внаслідок якого загинуло 224 людини, туристичний бізнес на Синаї сильно впав і це стало болючим ударом по економіці регіону та Єгипту. У свою чергу, це посилило антиурядовий рух на півострові на тлі економічної кризи у провінції.

Читач може задати питання: а чому саме Синай? У чому особливість регіону, що саме він став центром єгипетського тероризму, який виходить з-під контролю? Коріння проблеми – у демографії і особливостях місцевої комунікації. Історично на території Синайського півострова проживали племена бедуїнів, які вважаються корінними жителями цього регіону. Вони живилися з того, що нападали на торгові каравани, які йшли з Аравійського півострова до Африки і назад. Синайська пустеля була їхнім домом протягом кількох століть. Але все змінилося з початком урбанізації і будівництва нових, переважно туристичних міст. Проникнення західної культури, наплив туристів, будівництво нових міст на землях, які бедуїни вважають своїми – все це поставило бедуїнську культуру і їхній традиційний спосіб життя під питання. Через це виник конфлікт між центральною владою і племенами бедуїнів. Масла у вогонь підливали ще й тим, що ці племена багато років піддавали дискримінації. Їм не дозволяли служити в армії і поліції, займатися бізнесом, їм виплачують меншу зарплату, аніж навіть африканським мігрантам і не дають повноцінного доступу до освітніх закладів. Це призвело до консервації бедуїнів у межах свого традиційного соціального середовища в умовах, коли це саме середовище стрімко скорочується на тлі урбанізації і забудови Синаю. Це зумовило вкрай слабкий зв’язок між бедуїнами та державним апаратом. Тому контроль влади над Синайським півостровом завжди був обмеженим і доволі слабким. У 1980-х роках ситуація ще більше загострилася, коли уряд почав масово розпродавати землі бедуїнів забудовникам та іноземцям – власникам готельних комплексів. Це було останньою краплею, адже для бедуїнів їхня земля – останнє, що у них лишилося від давньої цивілізації і свого соціального середовища. А враховуючи те, що їх не пускали в інше соціальне середовище, сформоване єгипетською державою, реакція бедуїнів була схожою на реакцію хижака, якого загнали в глухий кут. Для повномасштабної ескалації конфлікту не вистачало лише якоїсь іскри.

Вогонь запалав у 2011 році. Коли в Єгипті відбулася революція, а уряд Хосні Мубарака був повалений, контроль влади над своїми провінціями остаточно ослабнув. Бедуїни відчули свою свободу і почали організовуватися у воєнізовані загони, вважаючи, що настав нарешті їхній «зірковий час» повернути собі Синай. Новий президент – ісламіст з руху «Брати-мусульмани» Мухаммед Мурсі, влада якого була слабкою після десятків років підпілля, в якому перебували до цього ісламісти, не бажав воювати з бедуїнами. Тому він домовився з ними, що не буде чіпати їхні землі та неформально він закрив очі на те, що відбувалося на Синаї. Це ще більше посилило бедуїнів.

Поворотний момент стався у 2013 році, коли Мурсі скинули внаслідок військового перевороту. Ісламісти з руху «Брати-мусульмани», які були випущені указом Мурсі з в’язниць, одразу ж втекли на Синай, оскільки в них зберігалися непогані зв’язки з бедуїнами. Там ісламісти та корінні племена сформували альянс для протидії урядовим військам. Їхні інтереси збігалися – обидві сторони ненавиділи єгипетських військових, які асоціювалися у них з дискримінацією, переслідуванням, вбивствами та арештами. Новий альянс оформився у ісламське екстремістське угруповання «Ансар Бейт Аль-Макдіс». Вони також налагодили контрабанду зброї з сусіднього палестинського сектору Газа. Уряд відповів початком боїв на Синайському півострові. Це ще більше розв`язало руки ісламістам і бедуїнам, які розгорнули справжню партизанську війну і терор проти урядових військ. А у 2014 році «Ансар Бейт Аль-Макдіс» присягнули на вірність терористичній організації «Ісламська держава» і стали їхнім відділенням у Єгипті, перейменувавшись у «Вілайят Синай». З того часу Синайський півострів став магнітом, який притягував джихадистів з Європи, Африки та інших арабських країн. А для Єгипту Синай став джерелом постійної дестабілізації.

Нині ситуація на Синаї – найгірша у новітній історії Єгипту. На території півострова, окрім терористів «Ісламської держави», діють ще дев`ять ісламських екстремістських угруповання, пов’язаних з «Аль-Каїдою», і ще чотири угруповання, пов’язаних з рухом «Брати-мусульмани». Загальна кількість бойовиків коливається від 15 до 25 тисяч. Проти них офіційний Каїр кинув значні підрозділи 2-ї єгипетської армії – це понад 25 тисяч військовослужбовців. Урядові війська кілька разів проводили антитерористичні операції, однак всі вони завершувалися безрезультатно і ще більше розпалювали конфлікт. Апофеозом став провал операції наприкінці 2017 року і теракт бойовиків «Ісламської держави» у суфійській мечеті поблизу міста Аль-Аріш. Тоді терористи розстріляли вірян у мечеті, вбивши та поранивши понад 400 осіб.

Для президент Абдель-Фаттаха Ас-Сісі головним завданням буде перегляд своєї тактики на Синаї. Груба військова сила, схоже, не діє на бойовиків у пустелі. Крім того, постійні бойові дії налаштовують місцеве населення проти влади. Чимало гектарів оливкових дерев, які є єдиним джерелом доходу для багатьох родин на Синаї, були знищені. Уряд не вкладає кошти у розвиток інфраструктури, а основні північно-синайські міста Рафах, Аль-Аріш і Шейх-Зуейд навіть не мають нормальної системи подачі питної води. Самі жителі півострова фактично ізольовані від зовнішнього світу. В`їзд на Синай можливий лише за спеціальною перепусткою – ідентифікаційною карткою, яку треба показувати на численних блокпостах. А 9 лютого 2018 року Єгипет оголосив про початок широкомасштабної антитерористичної «Операції Синай-2018», яка супроводжується масштабними бомбардуваннями з повітря. І хоча тоді початок наступу був доволі вдалий з погляду політтехнології (насувалися вибори президента), то зараз її доцільність під питанням, адже відчутних результатів операція укотре не принесла. Більше того, у січні цього року на Ас-Сісі очікував дуже неприємний сюрприз, який він всіляко намагався приховати. Терористи «Ісламської держави» здійснили замах на міністра внутрішніх справ і міністра оборони Єгипту – по суті одних наймогутніших людей у країні після самого президента. Вони перебували на Синайському півострові з неоголошеним таємним візитом. Те, що на них напали, свідчить про можливість для бойовиків отримувати доступ до інформації вищого рівня.

Відтак, для Ас-Сісі першим викликом буде переформатування АТО на Синаї. Дві попередні, не менш гучні операції – «Орел» та «Право мучеників» — провалилися. Кількість цивільних, які гинуть у перехресному вогні та внаслідок авіаударів – зростає, і це б`є по репутації президента та державних структур на півострові. А чим менша довіра місцевого населення до центральної влади, тим більшою стає соціальна база для екстремістів і терористів. А як відомо, саме на соціальній базі й тримається будь-який підпільний рух. Раніше, коли ситуація на Синаї не була настільки поганою, генерал-фельдмаршал використовував її для політичних цілей – відвертав увагу населення від внутрішніх економічних проблем і повільних реформ і мобілізував свій електорат навколо «спільних ворогів». Тепер же, операція перестала бути чисто політичною, адже терористи посилили свої позиції і вже зухвало нападають на блокпости, армійські конвої і аеропорти. Це підриває легітимність і авторитет самого Ас-Сісі, який виглядає слабким перед купкою бойовиків у пустелі. Як завжди буває у політиків, спроба використати якийсь невеликий конфлікт у політичних цілях завершується бумерангом, який прилітає політику в голову і змушує його відчайдушно шукати шляхи розв`язання конфлікту, який з маленького перетворився на «левіафана».

Другим викликом для президента буде вирішення гуманітарної ситуації на Синайському півострові. Постійні бої, терористична активність і ізоляція регіону призводить до погіршення умов життя на Синаї. Президент не може дозволити собі втратити Синай остаточно і має повернути довіру населення через полегшення гуманітарної кризи. Для цього необхідно взяти під контроль стратегічні траси і перекрити шляхи контрабанди зброї з сектору Газа. Саме тому останнім часом Єгипет активно став цікавитися палестинською проблемою і активізував діалог з Ізраїлем. Власне, проблема сектору Газа – одна з основних для Єгипту. Посилення співпраці між екстремістами з Синайської пустелі та палестинцями руху «ХАМАС» сприяє підпільній боротьбі бойовиків проти уряду на Синаї. Хоча рух «ХАМАС» та різноманітні радикальні ісламістські угруповання давно конфліктують між собою у секторі Газа, їхнє зближення останніми роками – результат різкого погіршення економічної і гуманітарної ситуації у Газі через блокаду з боку Ізраїлю, яка триває з 2007 року. В умовах цілковитої штучної ізоляції єдиним коридором з зовнішнім світом для сектору Газа стали підземні тунелі на кордоні з Синайським півостровом. Це пожвавило контрабанду торгівлю у прикордонних районах між синайськими бойовиками та рухом «ХАМАС». Крім того, це стало джерелом прибутку для «ХАМАС», які керують Газою і на ці гроші підтримують життєдіяльність міста бодай на мінімальному рівні. Склалася ситуація, коли «ХАМАС», який раніше жорстко придушував своїх ворогів з інших угруповань, тепер воліє співпрацювати з ними заради стабільності сектору Газа. Це загрожує й тим, що до Гази проникає все більше терористичних елементів. А у місті нещодавно заснували місцеве відділення «Ісламської держави». Тому для Ас-Сісі ключем до Синаю також стане проблема сектору Газа, яку він має вирішити у діалозі з Ізраїлем.

Третя проблема – відносини з місцевими синайськими елітами. Це – ключ до повернення довіри громадян до центральної влади і можливий спосіб скоротити соціальну базу терористичних угруповань. Офіційний Каїр активно взявся за діалог з місцевими старійшинами у різних населених пунктах Синаю. Однією з ключових вимог місцевих еліт в обмін на їхню підтримку стала політична децентралізація на Синаї. Вони хочуть, щоб Каїр дав їм право обирати власних старійшин і голів міст, без втручання з боку влади. Власне, це питання і буде першим для Ас-Сісі. Скоріше за все, він піде назустріч місцевим елітам, адже ризик втрати контролю над півостровом вищий, аніж його принциповість у питаннях послаблення свого впливу. Зрештою, на боці президента грає підтримка його антитерористичної кампанії з боку більшості населення, як лояльних йому політиків, так і опозиційних партій, релігійних інституцій і інтелігенції.

Виклики у галузі національної безпеки та оборони будуть для президента Абдель-Фаттаха Ас-Сісі фундаментальними для підтримання його внутрішньої і зовнішньої легітимності, а також у рамках його зусиль втриматися при владі. Армія, оборона та безпека – це ті основи, на які протягом сотень років спиралася єгипетська влада, особливо уряд, у якому домінують військові. У часи раннього президентства Гамаля Абдель Насера у 1952-1956 роках легітимність його влади в очах вузького кола офіцерів, які й привели його на вершину, та в очах суспільства трималася на ідеї зміцнення Збройних сил, знищення своїх опонентів і закупівель нового озброєння для армії. Від останнього навіть залежали його позиції серед армійців, а тому, коли перспективи укладення збройного контракту зі США у 1955 році розвіялися, Гамаль Абдель Насер був змушений закупити зброю у Радянського Союзу через Чехословаччину, щоб заспокоїти генералів. Подібна ситуація спостерігається й у команді генерала Абдель-Фаттаха Ас-Сісі, який має буде демонструвати дива еквілібристики, балансуючи між інтересами генералів, зовнішніх гравців і боротьбою з тероризмом на Синайському півострові заради консолідації влади. Фельдмаршал дуже добре запам’ятав урок Хосні Мубарака у 2011 році, коли в умовах революційної ситуації його фактично «злив» власний генералітет, ставлеником якого він і був. Швидке падіння режиму Мубарака продемонструвало, наскільки влада правителя у Єгипті насправді є хиткою і слабкою, якщо його не підтримує армія. Під час свого нового терміну президентства Ас-Сісі буде намагатися закріпити цей урок на практиці.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Илии Кусы в Facebook. Страница Украинского института будущего в Facebook, в Telegram, на Youtube