Рано вранці з Америки прийшли новини, які хвилювали багатьох американських і закордонних оглядачів. Президент США Дональд Трамп підтвердив чутки, які ходили Вашингтоном протягом останніх двох місяців, і призначив своїм новим радником з питань національної безпеки колишнього постпреда США в ООН Джона Болтона. Ця новина спричинила справжню бурю емоцій у Сполучених штатах, адже ця загадкова для українців постать з великим вусами має доволі неоднозначну репутацію на Капітолійському Пагорбі. Хоча Болтон давно був членом команди Трампа і його довіреною особою, мало хто серйозно вірив у те, що Дональд Трамп віддасть йому ключову посаду. Більше того, у самому Білому Домі весь цей час наполягали на тому, що радник президента з питань національної безпеки Герберт МакМастер не збирається йти з посади, а чутки про призначення Болтона – це неправда. Буквально нещодавно на початку березня Трамп офіційно спростував інформацію медіа про можливу відставку МакМастера і його заміну на Болтона. Речниця Білого Дому Сара Сандерс заявила, що у президента та його радника з питань нацбезпеки «добрі робочі стосунки». Вже через два тижні виявилося, що це не так. Навіть сам Джон Болтон в інтерв’ю рідному телеканалу «Fox News», де він працював аналітиком останні роки, визнав, що «не знав, що це станеться саме сьогодні». Це при тому, що Болтон напередодні свого призначення мав розмову з Дональдом Трампом, і все одно не знав, коли та як це трапиться.
Але це дійсно сталося. Дональд Трамп все ближчий до формування абсолютно лояльної йому команди. Але чи добре це для зовнішньої політики США та їхніх національних інтересів і як зміниться сам механізм прийняття рішень у Вашингтоні? Спробуємо розібратися.
Чому пішов Герберт МакМастер?
Перші чутки про можливу відставку радника президента США з питань національної безпеки Герберта МакМастера з`явилися наприкінці минулого року. Як і в ситуації з держсекретарем США Рексом Тіллерсоном, ключову роль зіграла комунікація. Відносини між Дональдом Трампом і його відносно новим радником з питань нацбезпеки не були безхмарними. Обидва часто сперечалися з приводу зовнішньополітичних питань, надто – російського та іранського напрямків. МакМастер виступав за більш жорстку позицію щодо РФ і відкидав можливість порозумітися з Кремлем. Натомість він вважав, що президенту не варто розвалювати іранську «ядерну угоду» 2015 року, яку так старанно та довго вибудовували за часів Барака Обами. У лютому 2018 року після Мюнхенської конференції з безпеки, коли спеціальний прокурор США Роберт Мюллер заявив, що Росія «точно» втручалася у вибори в США в 2016 році, Трамп звинуватив свого радника з питань нацбезпеки у тому, що той не зміг переконати усіх, що Москва насправді «не впливала на вибори». Звісно, цей епізод був лише приводом. Проблеми між Трампом і МакМастером полягали у різних поглядах на світ, стилі управління та відмові останнього безумовно погоджуватися з усіма рішеннями президента.
Однак на відміну від того таки Тіллерсона, якого Трамп звільнив через їхні міжособистісні конфлікти, МакМастер був усунутий зсередини команди Білого Дому – іншими радниками президента. Дві людини стали на шляху МакМастера під час його численних спроб переконати Дональда Трампа змінити зовнішню політику – глава апарату Білого Дому Джон Келлі та міністр оборони Джеймс Меттіс. Обидва є одними з найбільш лояльних Трампу членів команди. Внутрішньополітична боротьба загострилася після того, як Герберт МакМастер сприяв усуненню зі складу Ради з питань національної безпеки США головного стратега Дональда Трампа – Стівена Беннона. Після цього МакМастер взявся з інших членів команди, але цього разу боротьбу програв. Причиною того, що МакМастера не звільнили минулого року було лише те, що Трамп не хотів увійти в історію як президент, за час правління якого лише протягом одного року змінилися одразу два радники з питань нацбезпеки. На початку 2017 року президент був змушений звільнити свого першого радника Майкла Флінна через скандал навколо його зв’язків з росіянами. Президент не бажав втягуватися у новий скандал через свої проблеми в комунікаціях з Гербертом МакМастером, тому відклав це питання на 2018 рік. Сварка з держсекретарем Рексом Тіллерсоном у лютому стала приводом для президента нарешті закрити всі питання, пов’язані з нелояльністю до нього частини команди. А Джон Келлі та Джеймс Меттіс стали тими людьми, які дали йому безліч причин звільнити МакМастера. За час, поки вони дискредитували радника перед президентом на численних ранкових брифінгах, Дональд Трамп почав дослухатися до їхніх пропозицій. Відтак, перша війна радників завершилася двома гучними звільненнями – Рекса Тіллерсона та Герберта МакМастера.
Але ця внутрішня кухня цікава тому, що показує рівень ефективності роботи державних органів у США за часів Трампа, а також наскільки розбалансованою була і лишається робота Білого Дому. Перший рік президентства Дональда Трампа вже позначився численними відставками та скандалами у Вашингтоні, але в історії країни рідко бувало, коли саму команду президента так «штормило» цілий рік. Крім кризи внутрішніх комунікацій у США, ця ситуація показала й відсутність міцного фундаменту, на який має опиратися президент при ухваленні важливих політичних рішень. Механізм прийняття цих самих рішень на сьогоднішній день скомпрометований. Війна радників між собою і дисбаланс у комунікаціях Білого Дому з суспільством і «твітер-активністю» Трампа призводять до постійних «зливів» інформації до ЗМІ та порушують ефективність та стійкість держструктур. Власне, подейкують, що останньою краплею для Герберта МакМастера став «злив» до американських медіа інформації про те, що після виборів президента РФ 18 березня президенту США наполегливо рекомендували не вітати Володимира Путіна з перемогою, але він це зробив. Після того, як ЗМІ дізналися про цю пораду Трампу, якої він не дотримався, глава апарату Білого Дому Джон Келлі звинуватив у цьому Герберта МакМастера. Доказів того, що саме він міг «злити» журналістам ці дані, не було. Більше схоже на те, що Келлі використав це як привід, щоб переконати президента у тому, що час настав для МакМастера піти з посади.
Who is Mr. Bolton: світогляд нового радника з питань нацбезпеки
Тепер варто перейти до особистості самого Джона Болтона. На мій погляд, неможливо дати бодай якийсь нормальний аналіз подальших дій адміністрації Трампа без розуміння внутрішнього світу нового-старого члена команди президента. А цей світ дійсно багатий. Протягом кількох років Болтон працював аналітиком на телеканалі «Fox News» і давав безліч коментарів з різних тем американської політики. Відтак, відомостей про його світогляд та позицію щодо цілої низки ключових для США питань збереглося чимало. А довга політична кар’єра Джона Болтона встигла сформувати йому певний імідж і репутацію в американському політичному істеблішменті та суспільстві. Відтак, хто такий Джон Болтон і ким він є для Америки та світу?
У першу чергу, Джон Болтон – представник ультраконсервативного крила Республіканської партії, один з найбільших «яструбів» в американській політиці. Він вважається одним з найвпливовіших «неоконів» — політичної групи неоконсерваторів усередині Республіканської партії, які виступають за захист національних інтересів США і поширення демократії переважно силовим методом. Через свою агресивну риторику, сліпу віру в американську «воєнщину» та просування ідей зміни режимів, неоконів часто звинувачують навіть в імперіалізмі. У С пік популярності та впливовості неоконів припав на час правління президента Джорджа Буша-молодшого, особливо під час вторгнення до Іраку 2003 року. Джон Болтон є одним з тих, які активно лобіюють військове втручання США у будь-які конфлікти, стратегічну конфронтацію з геополітичними ворогами Вашингтона та культивують ідею винятковості американської нації.
Власне, якщо вам лінь читати масу статей Джона Болтона в американських виданнях і слухати його аналітичні огляди на телеканалі «Fox News», просто подивіться один його виступ з авторитетної Конференції консервативної політичної дії 22 лютого 2017 року у штаті Меріленд. Тоді він заявив, що могутність та вплив Америки зменшуються, і США програють глобальним тіньовим елітам, які насправді керують світом. Крім цього, Болтон також згадав вже давно забуту багатьма, але частково відроджену Трампом, мантру «обложеної держави», яку активно просував Джордж Буш після терактів 11 вересня 2001 року, коли з`явилася «вісь зла». Болтон виступив за формування «консервативної зовнішньої політики», яка б захищала інтереси США від «ворожих держав та ідеологій» на засадах так званої «американської винятковості». Але найцікавіше у цьому виступі було те, що Болтон поставив під сумнів чинну систему світового порядку та заявив, що Сполучені штати не мають розвиватися шляхом «федералістської» ліберальної ідеї, закладеної Європейським Союзом. У цей час йому особливо активно аплодував інший не менш цікавий політик – колишній лідер британської «Партії незалежності Сполученого Королівства» Найджел Фарадж, який також був спікером на конференції. Ці 10 хвилин – чудова ілюстрація світогляду Джона Болтона через призму американського неоконсерватизму.
Постать Джона Болтона в американській політиці, як і багатьох його колег-неоконів і «яструбів», лишається неоднозначною. Частина політиків, експертів і журналістів вважають таких, як Болтон загрозою американським інтересам та міжнародній системі безпеки. Інші люди вважають, що навпаки – такі, як Джон Болтон, хоча й суворі та дещо шовіністичні, але є найкращими політиками у геополітичному протистоянні США з їхніми ворогами, і не бояться приймати серйозні рішення. Власне, Джон Болтон саме з таких людей. У багатьох своїх статтях він виступав за пряме військове втручання США на Близькому Сході: у Сирії, Лівії, Лівані та Ірані. Американських солдат він називав радше «воєнним ресурсом» і не зважав на те, якою ціною може обійтися та чи інша зовнішньополітична військова акція США. У 2003 році Джон Болтон був одним з найбільших прихильників вторгнення США в Ірак. І навіть після війни він лишається адвокатом того політичного рішення, яке ухвалив Джордж Буш-молодший. У своїх коментарях Болтон визнавав помилки, які робила американська влада ПІСЛЯ вторгнення, але ніколи не піддавав сумніву саму військову інтервенцію. Зрештою, «найстрашнішим», на думку Болтона, рішенням Вашингтона відносно Іраку було виведення американських військ у 2011 році, яке ініціював тодішній президент Барак Обама.
Не менш суворим є підхід Джона Болтона й до питання Ірану. Він неодноразово закликав США розв`язати війну проти Тегерана через розвиток його ракетно-ядерних програм. У цьому Болтон отримував активну підтримку ізраїльського та саудівського лобі. Так звана «ядерна угода» від 2015 року, яку ухвалили на міжнародних переговорах Іран та шістка міжнародних посередників (США, Китай, Франція, Велика Британія, Німеччина та РФ), була для нього чимось на межі державної зради. У цьому він був абсолютно солідарним з Дональдом Трампом. Болтон кілька разів закликав денонсувати угоду та запровадити нові економічні санкції проти Ірану як мінімум, як максимум – здійснити військову операцію та розбомбити іранські ядерні об’єкти. Критика Болтона наростала в останні роки навіть всупереч численним заявам МАГАТЕ (міжнародний орган ООН, який моніторить дотримання Іраном положень угоди) про те, що Іран не порушує положення «ядерної угоди».
Чому Джон не зважав на позицію авторитетної організації? Відповідь шукайте вище – у його виступі на конференції, в якій він продемонстрував своє бачення світу. Болтон вважає МАГАТЕ частиною «глобальних бюрократичних еліт», які нібито грають не на користь США. Звідси й повна недовіра (а з нею і делегітимація) рішень міжнародних структур, які сьогодні є опорою чинного світового порядку, наприклад ООН і СОТ. Болтон та його колеги мають чимало прихильників у питанні силового підходу до іранської проблеми. У своїй статті «Щоб запобігти здобуття Іраном бомби, розбомбіть Іран» від 2015 року, Болтон виправдовував розгортання ядерної зброї на території Ізраїлю як рішення «виключно для захисту, а не нападу». Власне, саме поява в Ізраїлі ядерної зброї зі США і спонукала чимало країн Близького Сходу теж шукати шляхів отримання такої зброї. Болтон також написав, що військовий удар по Ірану необхідний, щоб застерегти інші держави регіону – Саудівську Аравію, Єгипет і Туреччину – від ідей розвитку власних ядерних програм.
Зеленський: Путін зробив другий крок щодо ескалації війни
Білий дім: Росія попередила США про запуск ракети по Україні через ядерні канали зв'язку
Морози до -6, сніг, дощ та сильний вітер: мешканців Київщини попередили про небезпечну погоду
Путін визнав застосування нової балістичної ракети проти України
Аналогічна риторика спостерігається з боку Джона Болтона і щодо проблеми Північної Кореї. Він є послідовним критиком усіх попередніх адміністрацій США, які намагалися сформувати радше стратегію стримування КНДР, а не нападу. Для Болтона, за його власними словами, єдиним прийнятним варіантом розв’язання проблеми Пхеньяна є війна, зміна режиму та силове об`єднання Корейського півострова в єдину державу. «Зрада» Болтона у цьому питанні навіть виходить за межі сучасного світу. Він іноді з гордістю наводив приклад американського генерала Дугласа Макартура, який командував військами США під час Корейської війни 1950-1953 років. Як відомо, Макартур активно пропонував тодішньому президенту США Гаррі Трумену скинути на Північну Корею ядерну бомбу, за що й поплатився посадою і швидко пішов на пенсію. Але у питанні Північної Кореї Джон Болтон дуже мало часу приділяв китайському фактору. У своїх нечисленних коментарях з цього приводу Болтон чомусь вважає, що Пекін підтримає військову акцію США або принаймні не буде воювати з американцями за КНДР, адже, мовляв, Китай сам боїться ядерного Пхеньяна. Джон Болтон також активно критикував миротворчі зусилля Рекса Тіллерсона і Джеймса Меттіса на північнокорейському напрямку.
Не менш цікавим є погляд нового радника президента з питань нацбезпеки на міжнародну торгівлю. У своїй статті 7 березня 2017 року для видання «The Wall Street Journal», Джон Болтон піддав критиці ті міжнародні організації та домовленості, які формують сьогодні основу системи глобальної торгівлі. У статті він часто критикував СОТ, хоча й визнавав її «часткову ефективність» у 1990-х роках. Він чітко ставить Конституцію США вище за будь-які міжнародні домовленості та навіть тлумачить ці угоди через призму положень американського Основного закону. Іншими словами, згідно з поглядом Болтона, всі ці міжнародні торгові угоди – лише загроза для США, якщо вони непідконтрольні волі та державним структурам США. Взірцями правильної, на думку Болтона, зовнішньої політики у галузі торгівлі він називає 1986 рік, коли адміністрація президента Рональда Рейгана вийшла з договору про Міжнародний Суд ООН. Іншою «історією успіху» є 2002 рік, коли адміністрація Джорджа Буша-молодшого не ратифікувала Римський статут, і таким чином відмовилася поширювати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на Сполучені штати. У сфері торгівлі, вочевидь, Джон Болтон пропонує робити те саме. У цьому, його погляди повністю збігаються з політикою Трампа, першим рішенням якого на посаді президента став вихід США з угоди про Транс-Тихоокеанське Партнерство. Цей погляд на міжнародні угоди та торгівлю цілком гармонійно вплітає Болтона у загальну концепцію Трампа «Америка передусім».
Джон Болтон також виступає проти будь-якої нормалізації відносин з Кубою, як це зробив екс-президент Барак Обама у 2015 році. На його думку, відновлення зв’язків з Кубою і поступове скасування санкцій не в інтересах США. А у своїй статті виданню «New York Daily News» він розкритикував політику Обами щодо Куби, закликав згорнути всі ініціативи президента, посилити блокаду острова та не закривати в’язницю «Гуантанамо». Аналогічний агресивний підхід Болтон захищає і стосовно Венесуели, а також просуває ідею проникнення американського впливу в Нікарагуа та Гондурас.
Окрім вищезгаданих країн і регіонів, Болтон також є активним критиком міграційної політики Обами. Він вважає, що біженці та мігранти – це загроза для національної безпеки США. Також колишній постпред є головним критиком глобальної системи ООН. Його відома фраза 1994 року: «Немає такої організації, як ООН. Навіть якщо її штаб-квартира у Нью-Йорку втратить одразу 10 поверхів, повірте мені, це нічого не змінить». А гуманітарна допомога США, на думку Болтона, має надаватися лише в обмін на конкретні політичні поступки з боку бенефіціарів.
І врешті-решт, Джон Болтон, як і багато його колег-республіканців, є великим критиком Росії. Після скандалу з імовірним втручанням РФ у вибори президента США у 2016 році, Болтон виступав за «співмірну відповідь» росіянам у вигляді кібератак і формування «нових структур стримування РФ у галузі кіберпростору». Болтон також виступає за посилення санкцій проти РФ і надання Україні військового озброєння.
Утім не все так просто з Болтоном у питанні РФ, і, можливо, це частково пояснить, як такий «критик Москви» опинився у команді Дональда Трампа, який сам сповідує більш поміркований підхід до росіян. У 2013 році Джон Болтон звернувся на відео до громадян РФ з приводу 20-ї річниці ухвалення Конституції Російської Федерації. У своїй короткій промові він привітав росіян з «новою епохою свободи» під керівництвом Володимира Путіна і закликав їх підтримати законопроект про самооборону, який би дозволив людям носити зброю. До чого тут цей закон? Запрошення записати звернення Болтон отримав від російської громадської організації «Право на оружие». Вона є частиною Міжнародної асоціації з захисту громадянських прав на носіння зброї, яка лобіює законопроекти у світі щодо легалізації обороту зброї. Саму громадську організацію заснувала в 2011 році Марія Бутіна, яку пов’язують з багатьма російськими політиками – членами партій «Справедливая Россия», ЛПДР та «Единая Россия», які є членами організації. Звісно, чогось незвичайного у цьому відео немає, адже Болтон є представником «збройного лобі» у США. Але те, що він має контакти з частиною російських еліт, які займаються виробництвом зброї, і те, що він казав під час відео, як мінімум викликають певні питання до послідовності антиросійських позицій Джона Болтона.
Наостанок, варто згадати і про внутрішньополітичні позиції Болтона в американському істеблішменті. Річ у тім, що Джон Болтон є занадто радикальним навіть для самих республіканців і, ще донедавна, для самого Дональда Трампа. У 2017 році президент США вже планував поставити на пост радника з питань нацбезпеки Джона Болтона, але тоді шалений опір з боку республіканців та команди президента не дозволив цьому відбутися. Зараз призначення Болтона вже доконаний факт, але реакція політиків вже свідчить про те, що співпрацювати з ним буде вкрай тяжко, і це ще більше розбалансує систему комунікацій між основними гілками влади. Болтона підтримали переважно політики на правому політичному фланзі та його соратники з числа неоконів – сенатори Ліндсі Грем, Оррін Хетч, Марко Рубіо, Томас Коттон та інші. Однак ліві політики розкритикували рішення президента. Серед найбільших з них: сенатори Чак Шумер, Адам Шифф, Едвард Маркі, Крістофер Мерфі.
Навіть впливовий республіканець, голова комітету Сенату з питань зовнішньої політики Боб Коркер, за 10 хвилин до того, як президент написав про своє рішення призначити Болтона, писав, що «сподіваюся, він цього не зробить». Ще один впливовий американський політик Ренд Пол висловлював сумнів, що Трамп призначить Болтона та стверджував, що цей політик дотримується старомодних принципів «зміни режиму».
Змішані реакції американських політиків свідчать про те, що Джону Болтону буде складно співпрацювати з урядом. У нього чимало протиріч по ключових питаннях навіть з тими, хто вже на борту корабля Дональда Трампа, наприклад з тим же Джеймсом Меттісом.
Як зміниться зовнішня політика США з Болтоном на борту?
По-перше, після усунення з посади Герберта МакМастера, Дональд Трамп може відправити у відставку ще кількох членів своєї команди, які за останній рік виявилися не дуже лояльними президенту. Це стосується насамперед міністра з питань ветеранів Девіда Шулькіна та міністра з питань розвитку Бена Карсона. Окрім Карсона та Шулькіна, до «чорного списку» Трампа можуть потрапити міністр освіти Бетсі ДеВос, виступ якої на телебаченні не сподобався главі апарату Джону Келлі через нібито її «низьку підготовленість», та голова Агентства з захисту навколишнього середовища Скотт Прюїт, якого звинуватили у надмірних витратах на свої подорожі закордон.
По-друге, призначення Джона Болтона варто розглядати у парі з нещодавнім призначенням нового держсекретаря Майкла Помпео. Обидва політики мають відносно спільний світогляд і систему цінностей. Саме тандем Помпео-Болтон відіграватиме ключову роль при ухваленні рішень. На мій погляд, у цьому вони будуть конкурувати з тандемом Келлі-Меттіс. Але з огляду на лояльність тепер уже всіх ключових гравців у найближчому оточенні Трампа, фінальне рішення все одно прийматиме президент. У своєму інтерв’ю телеканалу «Fox News», яке Джон Болтон дав одразу після свого призначення, він чітко натякнув, що погоджуватиметься з будь-якими рішеннями Трампа і не сперечатиметься з ним.
Тандем Помпео-Болтон – історичний для Сполучених штатів за рівнем радикальності. Він нагадує часи віце-президента США Діка Чейні та міністра оборони Дональда Рамсфельда, які змусили Джорджа Буша-молодшого вторгнутися в Ірак. На цьому тлі «голосом розуму» був держсекретар Колін Пауелл, який, тим не менше, коли рішення було прийнято, кинув себе на амбразуру і став захищати його. Але загалом усі члени команди президента у той час не суперечили його рішенню, окрім спецслужб.
Такою ж буде і зовнішня політика США Дональда Трампа у найближчі роки. А якщо на посаді директора ЦРУ затвердять й Джину Хеспел, то й спецслужби не особливо заважатимуть Трампу. Призначення Болтона – це останній штрих у плані Трампа підпорядкувати собі зовнішню політику і припинити непідконтрольні сварки та «зливи» інформації до ЗМІ, а також консолідувати навколо себе комунікації між США та іншими країнами світу. Повернення собі контролю над комунікаціями особливо важливо для Дональда Трампа з огляду на вибори до Конгресу США, які відбудуться у листопаді цього року. Останні спеціальні вибори у штатах Пенсильванія та Західна Вірджинія показали, що опозиційна Трампу Демократична партія отримала реальний шанс повернути собі під контроль парламент і забрати в республіканців більшість мандатів. Цього Трамп дозволити собі не може, тому йому необхідно продемонструвати стійкість та непорушність своєї влади та структури, яку він вибудовує.
У зовнішній політиці все залежатиме від того, чи дійсно Джон Болтон виконає свою обіцянку, яку він, як подейкують у Вашингтоні, дав Трампу в обмін на посаду. Обіцянка ця полягала в тому, щоб «не розпочинати нових війн». Іншими словами, і це яскраво показало інтерв’ю Болтона телеканалу «Fox News», політик пом’якшує свою риторику, щоб не відлякувати громадян, і погоджується не сперечатися з Трампом щодо питань, з яких він має іншу думку. Це насамперед стосується мирних переговорів з КНДР та питання РФ. Якщо Джон Болтон дійсно дотримається цього курсу, який йому намалював президент, тоді зовнішня політика США у найближчі роки виглядатиме наступним чином:
Африка. Сполучені штати втрачатимуть інтерес до африканського регіону в сфері торгівлі та інвестицій, а також змінять свій підхід до гуманітарних операцій відповідно до поглядів Болтона-Помпео. Єдиним аспектом зовнішньої політики США в Африці залишатиметься мілітаризація регіону та стримування китайського впливу через економічні санкції і торгові обмеження.
Латинська Америка. США спробують поширити свій вплив на декілька країн регіону, включаючи Гондурас і Нікарагуа. Вашингтон активно вибудовуватиме альянс з новим урядом у Перу через відставку президента Педро Пабло Кучинські, яка сталася 22 березня. Посилиться тиск на Венесуелу, а впливати на країну будуть через Колумбію.
Куба. США остаточно згорне усі мирні ініціативи Барака Обами відносно Куби і посилить блокаду острова. На тлі перехідного періоду, який зараз відбувається на Кубі, коли клан Кастро відходить від управління державою і віддає справи до рук молодих політиків, новий антагонізм з боку США ще більше налаштовує кубинську молодь і нову владу проти Вашингтона. Це відтермінує можливості для американсько-кубинської нормалізації стосунків у найближчому майбутньому. Тому очікувати якихось поступок з боку обох сторін після відставки Рауля Кастро у квітні цього року не варто.
Північна Корея. Сполучені штати активно розвиватимуть цей напрямок у контексті мирних переговорів. Президент Дональд Трамп зустрінеться з лідером КНДР Кім Чен Ином. Значна частина підготовки цього заходу залежатиме від тандему Помпео-Болтон, яким, як не парадоксально, випала можливість провести першу в історії США зустріч своїх лідерів. Вона може призвести до замороження ракетно-ядерних програм КНДР, на чому наполягатимуть США, або навіть до повного ядерного роззброєння. Щоправда, останній варіант є малоймовірним. У випадку провалу переговорів, не виключено, що США можуть вдатися до військових ударів по ядерних об`єктах КНДР, чим викличуть міжнародну кризу та ймовірну збройну конфронтацію з Китаєм поблизу Тайваню і Південно-Китайського моря.
Китай. Сполучені штати і надалі стримуватимуть Китай через торгові обмеження. Тандем Помпео-Болтон остаточно розкупорить протистояння, щоб воно переросло у масштабний і відкритий конфлікт у вигляді торгової війни та першої в історії технологічної війни. Від цього постраждають обидві країни, але успіх США залежатиме від позиції їхніх союзників у Європі та на Близькому Сході, а тут не все так просто і однозначно.
Росія. США можуть піти двома шляхами. Один – це тимчасово «забути» про українське та російське питання і зайнятися Іраном і КНДР. США символічно посилять санкції проти РФ і їхню міжнародну ізоляцію, але до радикальних дій не вдаватимуться. Другий варіант – курс на відкриту конфронтацію через запровадження потужних економічних секторальних санкцій, формування «чорних списків» з російськими олігархами в них і навіть постачання Україні військового озброєння. Це призведе до ескалації конфлікту та відбиватиметься по Україні.
Європа. На цьому напрямку США відмовляться від політики взаємовигідних угод і натомість перейдуть до грубого тиску як методу просування вигідних для себе рішень у Європі та на рівні ЄС. Зараз це відбувається з іранською «ядерною угодою», і саме вона стане лакмусовим папірцем цього нового підходу. Джон Болтон відомий тим, що відкрито підтримав вихід Великої Британії зі складу ЄС. Також він дружить з Найджелом Фараджем – лідером британських правих євроскептиків. Це може ускладнити комунікацію між ЄС і США і вдарити по трансатлантичних стосунках, які переживають не найкращі часи. Якщо Болтон відмовиться від частини своїх радикальних поглядів на Євросоюз, тоді у США існує реальна можливість зберегти свою систему відносин з Європою і не руйнувати її повністю. Крім того, якщо відносини між США та ЄС погіршуватимуться, це посилить геополітичних суперників американців – Китай і Росію.
Іран. На цьому напрямку Сполучені штати розвалять остаточно «ядерну угоду» від 2015 року, або захочуть включити туди нові положення, які будуть настільки драконівськими, що з ними не погодиться Іран і частина міжнародних посередників включно з ООН. Це призведе до відновлення Іраном ядерної програми, а Вашингтон може піти на обмежену військову операцію проти Ірану, яка загрожуватиме конфліктом на Близькому Сході за участю Ізраїлю, Туреччини і Саудівської Аравії.
Сирія. Сполучені штати продовжуватимуть підтримку сирійських курдів і остаточно розвалять свої стосунки з Анкарою. Зважаючи на радикалізм поглядів Помпео-Болтона, навряд чи США підуть з Сирії на умовах Москви згідно з планом стратегічного стримування, який частково розглядав Герберт МакМастер. Підвищується ризик того, що США вдадуться до обмежених повітряних ударів по Дамаску на користь Ізраїлю та Саудівської Аравії.
Тандем Болтон-Помпео: чому це поганий сигнал для України та міжнародної системи?
Те, як Дональд Трамп обирає собі соратників і роздає їм ключові посади не може не лякати. Коли Трамп обирав на посаду головного радника з економічних питань Гері Коена, він заявляв, що той сподобався йому, коли виступав на телебаченні. Після початку торгових конфліктів між США та КНР, Коен пішов у відставку. Аналогічна історія з Джоном Болтоном. У своїх коментарях Трамп заявляв, що він у захваті від того, як Болтон «уміло» виступав в аналітичних програмах на «Fox News». І вуаля – Болтон тепер радник з питань національної безпеки. Якщо це дійсно правда, і Трамп обирає людей особисто і на основі таких аргументів, то це демонструє, в якій глибокій кризі опинилася кадрова політика США та система внутрішньополітичних комунікацій. Це погана новина для України, в інтересах якої мати сильних американських партнерів з високим рівнем ефективності та стійкості державних інститутів, якості дипломатичних кадрів, присутності експертів з «українських питань» та загальної стабільності у системі комунікацій між різними органами влади у Вашингтоні.
Тандем Помпео-Болтон є вигідним для України у короткостроковій перспективі та ЛИШЕ з огляду на стримування РФ. Але якщо це гра у довгу (а це дійсно вона), то для України надмірна присутність біля Трампа неоконів і «яструбів» є поганими новинами, адже в рази підвищує волатильність міжнародної системи безпеки та ризики ескалації протистояння на сході України та в Криму. Іншими словами, не побоюся цього сказати, але тандем Помпео-Болтон, якщо не буде протиставлений поміркованими політичними фігурами, є стратегічною загрозою для України, адже по мірі нагнітання глобального конфлікту підвищуються ставки у геополітичному протистоянні між Заходом і Росією. Ключове питання тут: чи готова Україна, з огляду на її івень ефективності та стійкості державних інститутів і стабільності політичної ситуації, до такого підвищення ставок і нових конфліктів.
Крім того, Україна, яка є частиною системи глобальної торгівлі та міжнародної і регіональної систем безпеки, може постраждати через специфічні погляди Помпео-Болтона на основи цієї самої системи (якщо дійсно вони реалізовуватимуть ці свої ідеї). Дональд Трамп вже фактично «підриває» Світову Організацію Торгівлі, запровадивши імпортні мита на сталь та алюміній. Джон Болтон, як уже я показав вище, є класичним критиком усього світового порядку та міжнародних організацій. Якщо США будуть ставити під сумнів легітимність ООН і СОТ, віддаючи перевагу вирішенню зовнішньополітичних проблем власноруч, це призведе до розбалансування системи, її занепаду та початку кризового періоду формування нового світового порядку, який часто характеризується кризовими явищами і навіть війною. У цих умовах Україна, при збереженні нинішніх тенденцій, може просто «потонути» у вирі мінливого глобального середовища та бути похованою під руїнами старої системи, яку так хочуть зруйнувати Джон Болтон і Дональд Трамп. Остаточно на ці питання можна буде відповісти у квітні, коли у США мають затвердити на посаді нових членів команди Трампа.
Подписывайтесь на страницу автора в Facebook, канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook, cтраницу Украинского института будущего в Facebook, в Telegram, на Youtube