Шкільне самоврядування як базовий інститут демократії

Демократизація не можлива без змін у свідомості громадян. Ці зміни закладає освіта. Школа повинна так організувати процес навчання і спілкування, щоб допомогти учням здобути ті життєві знання, які вони не можуть опанувати самостійно. Цьому сприяє модель демократичної школи, у рамках якої ключова роль відводиться створенню розвинутої системи самоврядування. Якщо частину теоретичних знань можна здобувати шляхом самоосвіти, то вмінню управляти треба вчитися разом із іншими.

До самоуправління і відповідальності дітей потрібно готувати з молодшого шкільного віку. Ефективне самоврядування базується на участі кожного і неможливості скасування рішень іншими інстанціями. Перебування учня в недемократичній школі знищує його особистість, виводить за рамки демократичних процесів у дорослому житті.Розуміння цього ідеологами освітніх реформ та лідерами у сфері освіти забезпечує поширення моделі демократичної школи у різних країнах.

Україні дісталася у спадок модель, орієнтована на вишкіл. Як і раніше, вона не лише не виховує, а всіляко знищує особистість. Демократію пропагує лише на словах, у пафосних виступах освітян на урочистостях та конференціях. Згідно нормативних документів у кожній школі впроваджено самоврядування. Реально – самоврядуванням називається виконання рішень адміністрації. Влада декларує демократизацію, а школа готує слухняного об’єкта для кожної нової «демократичної» влади.

Практичний бік проблеми дуже наочно проявився під час недавньої дискусії «Динаміка децентралізації в Харківській області».

Як ключова на ній звучала проблема «кадрового голоду». Представники органів самоорганізації населення і громадського сектору  конкретизували цю проблему такими тезами:

Відсутність усвідомлення себе громадянами суб’єктом влади, неможливість довести до людей їхнє конституційне право приймати рішення;
Правовий нігілізм;
Тотальна некомпетентність у питаннях організації самоврядування;
Пасивність членів громад.
Усі вказували на необхідність навчати та інформувати, створювати навчальні центри. Але навчатись доведеться навіть не на порожньому місці. Спочатку потрібно позбавлятися від баласту у мозку, яким і досі «накачує» наша система освіти. Все те, чому навчає і що розвиває західна школа, наша – українська за назвою і радянська по суті, знищує у зародку.

Демократична і авторитарна школи: основні відмінності

Хоча у країнах Західної Європи та у США школа ніколи не була такою авторитарною, як радянська, таке поняття зараз часто вживається. Ідеологи кардинального збільшення масштабів учнівського самоврядування авторитарною (традиційною) називають школу, у якій самоврядування, за їхніми оцінками, замало.

У 80-х рр. ХХ ст. у світовій практиці почала формуватись нова модель школи. Кен Робінсон і Лу Ароніка у книзі «Школа майбутнього» пишуть: «Року 1987 Якоб Гект заснував у Ізраїлі школу, де за кожне рішення, що стосувалося навчальної програми, голосували учні, вчителі й батьки. Гадерська школа першою в світі назвала себе демократичною». Учні отримали можливість вибирати, що й як вони хочуть вивчати. Демократичне самоврядування забезпечило для цього можливості і механізми. Така модель швидко почала поширюватись у США та у європейських країнах. Сьогодні вона передбачає, що всі питання шкільного життя – від організації навчального процесу до стилю одягу і меню у шкільній їдальні вирішуються колегіально. Головний принцип життя демократичної школи включає кілька складових:

Виникає проблема, що потребує вирішення;
Формується загальна воля до прийняття рішення;
Альтернативи обговорюються учнями, батьками, адміністрацією і вчителями;
Рішення приймаються на загальних зборах чи органом самоврядування, де представлені позиції усіх «фракцій»;
Адміністрація та вчителі виступають радниками і рівноправними учасниками прийняття рішень.

Відмінності у процесі навчання і виховання:

у авторитарній школіфункціонує влада адміністрації та вчителів, у демократичній – «всіх над усіма»;
у авторитарній школі рішення приймає адміністрація, у демократичній – загальні збори чи орган самоуправління (шкільний парламент, що формується за принципом пропорційного представництва);
у авторитарній — правила нав’язуються, у демократичній – обґрунтовуютьсяі доводяться;
у авторитарній — за невиконання карає адміністрація, у демократичній санкції стають результатом колегіального рішення;
у авторитарній школі правова оцінка дається лише поведінці учнів, у демократичній – поширюється на вчителів і адміністрацію;
у авторитарній — адміністрація може скасовувати чи ігнорувати рішення, у демократичній прийняте учнями рішення не може бути скасоване кимось іншим.

Наслідки для особистості і суспільства:

авторитарна система принижує особистість, демократична – розвиває;
у авторитарній — учень усунутий від прийняття рішень і від відповідальності за власну освіту, у демократичній — участь у прийнятті рішень формує основу для відповідальності;
рівень довіри до рішень, прийнятих адміністрацією значно нижчий, ніж до прийнятих усіма;
авторитарна школа вчить виконувати розпорядження, демократична виробляє навички ефективної комунікації;
у авторитарній — учні є пасивними об’єктами, повністю залежними від волі вчителів у процесі навчання і виховання, у демократичній – набувають суб’єктності;
у авторитарній — критика вчителів сприймається як неповага і образа, у демократичній — як пошук взаєморозуміння і вияв толерантності за різних підходів до проблеми;
авторитарна школа прививає здатність підкорюватись і пристосовуватись, демократична — виховує активність, потребу і вміння впливати;
авторитарна школа виховує підданого, демократична – громадянина;
випускник авторитарної школи погано адаптується до демократичного середовища і переживає «культурний шок», а випускник демократичної – стає активним членом спільноти, готовим і здатним її вдосконалювати.

Шкільне самоврядування і громадянська участь

Учнівське самоврядування покликане реалізувати кілька завдань: розподілити відповідальність між школою, учнями і батьками за рівень освіти і поведінку учнів; формувати позитивну мотивацію учнів до навчання і участі у громадських справах; вчити самостійно приймати рішення і відповідати за їх наслідки. Організація самоврядування підпорядкована головній меті – підготовці учня до життя у демократичному суспільстві.

Практична складова програми з громадянської освіти відповідає вимогам часу і потребам зміни чи удосконалення реалій життя суспільства. Громадянська освіта і виховання спрямовані на те, щоб залучити людину до управління і навчити робити це добре. Оскільки управління пов’язане із вирішенням багатьох питань у різних галузях, напрямки і форми громадянської участі також є різноманітними.

Вчитися брати участь в управлінні своєю організацією допомагають ігри «Якби я був директором школи», «Я – депутат шкільного парламенту», «Тиждень у ролі президента». Протягом визначеного часу учні занурюються у атмосферу реальних повноважень носія певного статусу і обґрунтовують свої рішення та дії. Визначати пріоритетність потреб та набувати досвіду ефективно розпоряджатись коштами допомагає постійне обговорення і колегіальне прийняття рішень щодо розподілу шкільного бюджету. У демократичній школі бюджет є фактично «бюджетом участі». Усі питання – від набору продуктів для шкільної їдальні до закупівлі оргтехніки вирішуються органами самоврядування.

Захищати особисті і колективні права учні вчаться у «Шкільному комітеті із захисту прав», у «Клубі правозахисників», у процесі співпраці із соціальними службами у справах прав дітей. У шкільному театрі ставляться спектаклі з правової тематики. В основі сюжету часто бувають реальні історії шкільного життя, а прототипами героїв стають вчителі і учні.

Набути досвіду комунікації із державними інститутами допомагає участь у розробці і реалізації муніципальних проектів. Вона охоплює усі етапи процесу. Учні пропонують свої варіанти, проводять опитування, організовують конкурси на кращий проект, аргументують свою позицію представникам влади. Таким чином вони стають активними учасниками життя громади, пізнають суть проблем, вчаться їх вирішувати на основі базових принципів і правових норм.

Українська школа: імітація самоврядування

Процес громадянської соціалізації – це ланки, що поєднуються у єдиний ланцюг. Перша, до якої кріпляться усі інші – це стратегія держави щодо виховання громадянина і члена суспільства. Якщо вона є, наступним кроком стає визначення знань і вмінь, необхідних майбутньому громадянину для життя у суспільстві бажаної моделі. Ці знання закладаються у школі протягом усього періоду навчання. Повсякденне шкільне життя організовується таким чином, щоб державна стратегія і теоретичні знання знаходили відображення у діяльності школи як системи і її складових – адміністрації, вчителів, учнів і батьків. Якщо ж держава симулює стратегію, то і всі ланки шкільної системи відтворюють симуляцію.

Головним органом учнівського самоврядування є шкільна рада. Її діяльність регламентується Положенням про раду загальноосвітнього навчального закладу. Примірне положення, затверджене Наказом Міністерства освіти і науки України від 27 березня 2001 р. № 159, школи взяли фактично без змін. У Загальних положеннях (п. 2.1) зазначено, що мета діяльності ради – сприяння демократизації і гуманізації навчально-виховного процесу; формування демократичного стилю управління навчальним закладом; розширення колегіальних форм управління навчальним закладом; підвищення ролі громадськості Передбачено принцип пропорційного обрання представників від педагогічного колективу, учнів, батьків і громадськості (п. 3.1). Визначено низку повноважень (п. 3.11). Хоча ці повноваження не відображають модель демократичної школи із колегіальним управлінням, але деякий відхід від жорсткого авторитаризму мали б забезпечувати. Однак на практиці все виглядає інакше.

У Харківських школах старосту класу вже називають «президентом». Здебільшого клас «голосує» за запропонованого класним керівником слухняного відмінника. Його найбільш цінна риса, яку відмічають вчителі – ретельне і вчасне виконання розпоряджень. Віце-президенти теж мають свої повноваження – стежити за дисципліною на уроках і доповідати, допомагати вчителям у конкретних справах. Коли учень, якого хотіли «обрати» кореспондентом, сказав, що хоче писати замітки про проблеми життя класу і школи, його відразу «поставили на місце». Виявилося, що він повинен робити фото на різних заходах і подавати їх для розміщення десь. Звісно, усе за вказівкою. Ось такий «політичний устрій» і «свобода інформації».

Скласти загальну картину стану учнівського самоврядування дають можливість результати експрес-опитувань студентів-першокурсників Харківського інституту «Університет банківської справи». Як і в більшості ВНЗ м. Харкова, у інституті навчаються студенти із Харківської, Луганської, Донецької, Запорізької областей. Також представлені інші південні області і Крим. Біля 85 % першокурсників не знають, чи є у їхній школі шкільна рада. Які питання вирішувала шкільна рада не можуть сказати більше половини з тих, хто знає про її існування. Інші відповіли, що виконує розпорядження директора. На прохання розповісти про те, які питання вирішувались у школі за участю учнів лише дехто згадав, що випускники намагалися запропонувати свій сценарій випускного. Однак вчителям він не сподобався. Тому довелося слідувати їхнім вказівкам.

100 % першокурсників вважають, що головним у школі є директор. У результаті опитування учнів кількох шкіл Шевченківського району м. Харкова з’ясувалося, що більше 90 % учнів початкових класів бояться директора тому, що він директор. Не бояться лише ті, хто регулярно буває у його кабінеті за погану поведінку. У середній школі менше учнів відчувають страх: біля 75 % і 65 %, у 5-6-х і 7-8-х класах відповідно. Із пояснень учнів стає зрозумілим, що сам статус директора передбачає необхідність боятись. Страх сприймається a priori як нормальне явище. Багато учнів не уявляють, що може бути по-іншому. Опитування не репрезентативні, але тенденції зрозумілі. Підтвердження цього знайде кожен, хто спілкується із школярами. То ж все згідно кращих радянських традицій: «Вся влада Радам»!

Культ влади замість діалогу і партнерства

Директор школи стає першим носієм влади, з яким зіштовхується дитина в період активного усвідомлення оточуючого світу. То ж і культ влади починає формуватись із культу директора. Якщо для нього найкращим є імідж якогось міфічного чудовиська, то українська школа досягла значних успіхів у його формуванні і «розкрутці». У розмовах вчителів з учнями директор найчастіше згадується як каральна інстанція, якої повинні боятись не тільки учні, а й батьки. Тому й не дивно, що головним у школі вважають саме його. Більше 90 % першокурсників сказали, що до директора потрапляли лише порушники. Лише 7 % відмітили, що директор іноді спілкувався з ними з приводу вирішення окремих питань.

Ще один «багатотонний» пласт культу закладають візити чиновників та депутатів, а також «ритуальні дійства» адміністрації і вчителів з цієї нагоди. У європейських країнах вони теж бувають у школах. Приходять, щоб поцікавитись шкільними проблемами, дізнатись по запити освітян і учнів. Їх завдання – працювати у структурах влади так, щоб школа отримувала усе необхідне і передбачене законом із відповідних бюджетів, а не з кишень батьків. То ж їх не піднімають на п’єдестал, а задають конкретні питання, не завжди для них приємні і зручні. Адміністрації школи і на думку не спадає, що ці питання потрібно цензурувати, тобто попередньо перевірити, підкоректувати, якісь взагалі заборонити задавати.

Українські школи представники влади також нерідко навідують. Однак ці візити відбуваються з іншою метою і в іншій атмосфері. У Харківські школи депутати приходять з нагоди першого та останнього дзвоника, на інші шкільні свята. Якщо поважний гість запізнюється, хоч і на годину, учні і батьки, які зібралися на лінійку, чекають, а вчителі нервово стежать, щоб залишався широкий прохід. Тільки червоної доріжки не вистачає. Оскільки у гостя є почесна місія вручення грамот за досягнення, впродовж кількох днів ідуть репетиції виходу за ними.

Часто святкові заходи цілеспрямовано готуються з нагоди візиту. Звичайно, депутат приходить із «подарунком» школі, стає головною персоною. Вчителі старанно налаштовують учнів не забути слова віршів, щоб не було соромно перед САМИМ ДЕПУТАТОМ. Для урочистої зустрічі замовляються короваї, а іноді запрошуються ще й творчі колективи. Звісно, за гроші батьків. Думка про те, що батьки чи учні можуть поставити депутату незручні запитання, адміністрацією і вчителямисприймається лише як сюжет нічного кошмару.

1 вересня першокласникам вручаються щоденники із портретом міського голови Харкова, а на новорічні свята – набори цукерок від нього ж. Іноді школярі відвідують виставу у театрі, теж як подарунок. То ж з початкових класів школярі сприймають культ носіїв влади як нормальне явище, вчаться бути вдячними їм за «подарунки». «Подарунки» не викликають жодних запитань про джерела їх фінансування. Згодом «вихований громадянин» раз на 5 років отримує від влади перед виборами «компенсацію заощаджень», святковий продуктовий набір, можливість пройти медичний огляд завдяки зусиллям якоїсь партії чи кандидата в депутати. Хабарі від влади, подані у привабливій обгортці, стають атрибутом життя.

У школах Харкова на почесному місці розміщені портрети харківських чиновників із написом «Вони опікуються освітою». Інформація про конкретні результати «опікування» відсутня. Шкільні потреби задовольняються із гаманців батьків. До усіх несприятливих умов школа пристосовується, не уникаючи тиску на учнів та батьків. Однак усе це не заважає культу носіїв влади згідно кращих традицій радянських часів.

В ефірі 5 каналу діючий міністр освіти і науки України Лілія Гриневич відмітила, що в українській школі найважче викорінити авторитарну схему взаємодії між вчителем і учнем. Далі констатації факту, його негативних наслідків та наявності «зіркових вчителів», які щось самотужки змінюють, розгляд проблеми не поширився. На одній із прес-конференцій міністр повідомила про наміри презентувати етичний кодекс вчителя. З конкретики згадується лише про положення стосовно антидержавної агітації. Більше про проблеми шкільного авторитаризму у виступах та інтерв’ю Лілія Гриневич не згадує.

Важливою складовою шкільного самоврядування у демократичних країнах є «бюджет участі». Наша школа і тут має національні особливості. До відома батьків доводиться, на що потрібні кошти і по скільки зібрати. Так формуються фонди школи і класу. Участь більшості батьків полягає лише у фінансуванні визначених адміністрацією потреб. Деякі батьки займаються пошуком, що і де купити. Потім вони звітують про витрати. Тобто, батьки є виконавцями, а учні взагалі усунуті навіть від обговорення того, що їм потрібно для навчання і яка черговість потреб. Варто відмітити, що у питаннях «благодійних внесків» батьки проявляють певну активність.Але до «бюджету участі» ще дуже далеко.

Висновки

Система освіти у західних країнах виконує свою головну соціальну місію – вчить молодь жити у сучасному демократичному суспільстві. Шкільне самоврядування забезпечує можливість вчитися бути громадянином на практиці. Шкільний клімат привчає учня жити у демократичному середовищі, будувати стосунки з іншими на основі важливих для суспільства цінностей і принципів. Незважаючи на наявність ментального підґрунтя демократії та достатньо стійкі традиції громадянського виховання, у європейських країнах посилюється увага до цього питання. Перехід до моделі демократичної школи є наслідком спільних зусиль держави, освітян, школярів та їхніх батьків. Особливо варто відмітитироль науковців-гуманітаріїв, які присвячують значну кількість фундаментальних робіт проблемі громадянського виховання.

Головною проблемою сучасної демократії є зниження рівня політичної компетентності та ефективності політичної участі. Поряд з цим помітно зростає рівень політичної апатії, особливо у молоді. Усвідомлення цього призвело до створення моделі демократичної школи, яка повинна підготувати молодь до життя у демократичному суспільстві і виконання кожним своїх ролей. Розподілене управління і спільна відповідальність дають позитивні результати. Однак потрібна спеціальна фахова і психологічна підготовка вчителів до роботи в умовах демократичної школи.

Шкільна освіта в Україні сьогодні однаково потерпає від радянської спадщини та політичної некомпетентності і симуляції влади, з одного боку, та від пасивності батьків – з іншого. Самоврядування, як і інші складові громадянського виховання, представляє собою низькопробну імітацію процесу. Шкільний авторитаризм та батьківська пасивність – союзники у вихованні вірного підданого для влади і позбавленні дітей шансів на життя у цивілізованому суспільстві.

Рекомендації

Корінь проблеми знаходиться у площині вироблення державної політики в галузі освіти. Владна освітня вертикаль – від Міністерства освіти і науки України до районних управлінь освіти повинна сфокусуватись на становленні дієздатного шкільного самоврядування. Оскільки саме шкільне самоврядування – це перший інститут, що дає учням практичний досвід застосування у реальному житті демократичних норм і процедур, його становлення і розвиток повинні стати одним із пріоритетів у реформуванні школи. Міністерство освіти і науки України має ініціювати розробку концепції розвитку шкільного самоврядування. До розробки доцільно залучити освітян, представників батьківських громадських організацій, учнів старших класів. Проект концепції винести на громадське обговорення.

Ефективним засобом залучення старшокласників може стати оголошення конкурсів на кращий проект організації самоврядування у школі. Проект концепції та кращі учнівські проекти сприятимуть наповненню реальним змістом положень про шкільну раду та інших нормативних документів.

Громадськість також повинна усвідомлювати себе в якості суб’єкта. Як показує досвід, не варто покладатися тільки на політиків і чиновників, які зрозуміють необхідність радикальних змін і здійснять їх. Освітяни також ще не повністю усвідомлюють потребу в демократичних змінах у школі. Брак знань і необхідного досвіду унеможливлює демократизацію школи зсередини. Тому зміни можуть стати тільки результатом спільних зусиль.

Найбільш зацікавленою стороною є батьки, які хочуть, щоб їхні діти жили у цивілізованому суспільстві. Реальні зрушення у напрямку його створення почнуться тоді, коли буде ще й готовність протидіяти шкільному авторитаризму та докладати власних зусиль для виховання у дітей «європейських цінностей». Усвідомлений вплив на функціонування конкретної школи і координація зусиль на різних рівнях, починаючи з міста чи району, повинна привнести освітній процесу інститути влади. Тільки так може бути вироблене законодавство, яке прискорить необхідні зміни. Але для цього необхідно, щоб батьки перетворилися із мовчазних статистів на активних партнерівшколи.

Рівень школи не може бути вищим за рівень вчителя, який у ній працює. Організація самоуправління на рівні класу чи школи перш за все вимагає від адміністрації і вчителя готовності сприймати учня як рівноправного суб’єкта управління. Сьогодні у їхній свідомості закладено абсолютно протилежне. Тому зміни потрібно починати із перевиховання самого вчителя. Паралельно проводити «лікбез із самоуправління» та навчати організовувати спільне управління у класі, школі. Волонтерство у цій справі може дати певні результати. Але для забезпечення стійкої позитивної динаміки необхідна воля влади і нова стратегія виховання вчителя.

На регіональному і місцевому рівні для педагогів необхідно організовувати постійно діючі «Інститути демократичної освіти» та періодичні «Конференції з проблем демократичної освіти». Мета перших – постійне навчання вчителів організовувати демократичну школу і працювати в її умовах. Других – обговорювати поточні проблеми, ділитись досвідом.

Додатковими дієвими засобами стимулювання переходу від імітативного до реального самоуправління можуть стати:

Створення батьківських та громадських наглядових рад за дотриманням визначених нормативними документами принципів управління школою;
Впровадження рейтингів та анти-рейтингів шкіл за рівнем демократичності та колегіальності управління;
Організація конкурсів на кращий проект шкільної конституції, шкільного самоврядування.
Місцеві громади, які зараз потерпають від «кадрового голоду» та усвідомлюють необхідність освітніх програм для його подолання, повинні сприяти не лише розробці і реалізації таких програм, а й залученню до них місцевих шкіл. Як показує досвід європейських країн, ефект від спільних програм для дітей та дорослих – позитивний і багатогранний.

Матеріал підготовлений у рамках проекту, який реалізується за фінансової підтримки Європейського фонду демократії (EED) та Уряду Канади