Зустріч Порошенка з Трампом: дипломатична перемога чи частина американської політичної гри?

Візит української делегації до Вашингтону покликаний стати своєрідним «кондитерським шедевром» української дипломатії, тортом, вишенькою на якому була особиста зустріч Петра Порошенка з Дональдом Трампом. Не дивлячись на формат та часові рамки першого контакту гарантів, без сумнівів він має ряд позитивних аспектів для української сторони.

По-перше, поїздка Петра Порошенка стала вагомим проявом налагодження комунікації на рівні президентських адміністрацій та засвідчила спроможність української дипломатії організувати бажану зустріч. Більше того, активна участь віце-президента США Майкла Пенса у потраплянні до Білого Дому спочатку Павла Клімкіна, а потім Петра Порошенка засвідчила його активне залучення до українських справ та готовність надавати сприяння українським управлінським колам в налагодженні діалогу з політичними елітами США.

По-друге, був створений гарний привід актуалізувати українське питання в інформаційному просторі США та випередити російського конкурента у боротьбі за право «першої дипломатичної ночі» з американським президентом. Суттєво не заглиблюючись в деталі, цей факт також можна вважати перемогою української дипломатії, оскільки Росія може тішитись лише організацією зустрічі держсекретаря Рекса Тілерсона та зворотнім візитом Сергія Лаврова. Тіньові успіхи посла Росії в США С.Кисляка тут до уваги не беремо.

По-третє, напередодні саміту G20 та першої зустрічі Д.Трампа з В.Путіним українська влада отримала нагоду особисто довести до американської сторони свою позицію щодо проблемних для нас питань.

Чи може у такому випадку Петро Порошенко повністю бути задоволений візитом? Навряд. Чому?

По-перше. Як би ми не хотіли закривати очі на формальні обставини зустрічі, все ж вона залишає без відповіді багато питань щодо її конструктивності та продуктивності. Узгодження її формату і часу в останній момент не можуть свідчити про підготовку американських партнерів до змістової і стратегічно важливої бесіди, що і відобразилось у нетривалому спілкуванні між лідерами «The USA» та «The Ukraine». Навіть підсумковий брифінг нашого президента скромно пройшов на галявині перед Капітолієм без жодної уваги з боку американської адміністрації. Офіційна реакція на візит української делегації з боку американської сторони з’явилась лише наступного дня, коли речник Білого дому Ш. Спайсер, у відповіді на запитання відзначив, що санкції з Росії будуть знятті лише після виведення російських військ з українських територій, що й обговорювалось у ході особистої зустрічі лідерів обох країн (Крим у промові був тактовно упущений).

Якщо для України важливий сам факт зустрічі обох президентів – цей пункт можна не враховувати, проте, якщо для нас більше значення має зміст переговорів – чіткої відповіді візит не надав.

По-друге. Напередодні поїздки в українській пресі активно обговорювалась заява Рекса Тілерсона щодо можливості врегулювання російсько-українського конфлікту іншими методами, яка розцінювалась як готовність США до «демонтажу» Мінського процесу та підтримки альтернативних переговорних майданчиків, ледь не за прямої участі Вашингтону. Для того щоб Петро Порошенко не їхав з пустими руками в управлінських колах країни був навіть розроблений проект концепції закону про реінтеграцію непідконтрольних територій, який спрямований на зміну підходів до відновлення контролю над окупованими районами та конкретизації ситуації, яка там відбувається.

Що ми маємо у результаті?

У своєму брифінгу за результатами зустрічі, Петро Порошенко наголосив, що Україна завжди відкрита для можливості залучення США до Нормандського формату, а щодо Мінського процесу – обидві сторони у ході перемовин зійшлись на необхідності спонукання Росії до імплементації Мінських домовленостей. Жодної конкретики з боку нашого президента та відсутність офіційних заяв з боку американського політичного істеблішменту стосовно можливої зміни переговорної платформи чи плану врегулювання конфлікту. Отже, немає підстав вважати, що адміністрація Дональда Трампа зацікавлена в активнішій участі в «українському питанні» чи готова підтримати будь-які наші ініціативи щодо зміни, як виявилось, безальтернативних Мінських домовленостей.

Відсутня детальна інформація щодо реакції американських партнерів й на наші плани законодавчих змін, які формують новий курс державної політики відносно непідконтрольних територій. Для висновків напрошується два варіанти: Дональду Трампу байдуже як ми будемо діяти або пропозиції до нього навіть не встигли потрапити, залишившись на нижчому рівні політичної ієрархії президентської адміністрації.

Таким чином, попри існуючий політичний позитив від візиту Петра Порошенка чіткої конкретики стосовно його практичного ефекту нажаль не помітно.

Окрім того, давайте на хвилинку відійдемо від одностороннього оцінювання візиту в українській системі координат і національних пріоритетів та подивимось на його підтекст з сторони американської політики. Ми маємо пам’ятати, що бізнес-минуле Дональда Трампа завжди даватиметься в знаки, тому зустріч двох президентів має розцінюватись не тільки в контексті українських інтересів, але й в інтересах американської сторони (принцип взаємної вигоди). Якщо аналізувати зазначене питання в такому ракурсі розкриваються дещо інші кулуарні аспекти і деталі зустрічі Петра Порошенка з Дональдом Трампом, які ведуть нас в реалії внутрішньополітичної боротьби між прихильниками і противниками американського президента.

Важливим етапом цього протистояння продовжує бути законопроект про нові санкції по відношенню до Росії і Ірану, перипетії відносно якого відбувались на фоні візиту української делегації до США та який покликаний обмежити американському президенту поле для маневру у спробах можливого зближення з Росією, посилюючи традиційний для американської політики механізм «стримування і противаг» не на користь виконавчої гілки влади. При цьому, використання «токсичного» для США «російського фактору» грало сприятливу роль для переконливої підтримки законопроекту у Сенаті. Схвальне рішення Палати Представників направило б законопроект на підпис президента та стало б тактичної поразкою Білого дому, послаблюючи і без того хиткі позиції Д. Трампа.

Вірогідно в команді президента було прийнято рішення вжити активних заходів для протидії існуючій загрозі шляхом переконання республіканської більшості у Палаті Представників у необхідності перегляду положень законопроекту та створення сприятливої інформаційної картинки щодо жорсткої позиції президентської адміністрації до політики на російському напрямі. Що ж було для цього зроблено?

1. Міністерство фінансів США розширює список санкцій по відношенню до фізичних і юридичних осіб з метою збереження тиску на Росію. З однієї сторони, такий крок показує готовність Вашингтону до повної підтримки України, з іншої, нібито натякає на недоцільності запровадження нових обмежень з огляду на збереження повноцінної дії існуючих.
2. Рекс Тілерсон презентує план нормалізації відносин з Росією, який передбачає переконання Москви у неможливості здійснення агресивних дій по відношенню до США, спільну роботу над вирішення питань війни у Сирії, стримування ядерної програми Північної Кореї, кібербезпеки та кібершпіонажу (Україна нажаль відсутня у цьому переліку стратегічних пріоритетів). Основний меседж зовнішньополітичної концепції – США будує відносини з Росією виключно з огляду на власні національні інтереси. План Тілерсона покликаний нормалізувати відносини з Москвою у вигідному для Вашингтону контексті та наче акцентує увагу на необов’язковості санкційного законопроекту як такому, що заважає реалізації нової стратегії дій та ускладнює існуючу ситуацію.

В такому контексті, демонстративна зустріч з українським президентом стала вигідною для Дональда Трампа. Відмова була б використана його опонентами для запуску чергової хвилі інформаційних атак щодо симпатій до російської сторони. Водночас, прийом української делегації дозволив створити сприятливий інформаційний фон підтримки Дональдом Трампом України у конфлікті з Росією та тимчасово дистанціювати себе від обвинувачень у прихильності до політичного зближення з Кремлем.

Вірогідно така комбінація (якщо зустріч президентів насправді є її повноцінною ланкою) переконала республіканську більшість Палати представників ініціювати процес перегляду законопроекту профільним комітетом з міжнародних відносин та спробувати затягнути процес його затвердження з метою виграшу часу для Трампа і можливого виправдання необхідності корегування документа у дещо «м’якшій» для президента інтерпретації.

Час покаже чи дійсно така задумка мала місце та чи дасть вона бажаний результат, але дуже б хотілось розцінювати візит Порошенка до США як дипломатичну перемогу нашої країни, а не мимовільну участь у внутрішньополітичних інтригах американського політичного життя. Поки ж доводиться констатувати, що США не має наміру у короткостроковій перспективі активніше інтегруватися у врегулювання ситуації на Сході України, віддаючи це питання на відкуп Європі, а ми не отримали нагоди замінити Мінський процес на більш вигідний для нас сценарій реінтеграції непідконтрольних територій, залишаючись у трикутнику Україна-ЄС-Росія з безальтернативними Мінськими домовленостями і сподіваннями на таке бажане розширення військово-економічного співробітництва з США. Отже, у прийнятті рішень пов’язаних зі зміною тактики у конфлікті з Росією, переформатування АТО чи відновленням контролю над нашими землями, українській владі доведеться брати відповідальність на себе або консультуватись з Німеччиною і Францією, які фанатично переконані у незамінності не працюючих сьогодні механізмів виходу з кризи.