Майбутнім революціям — частина 2

Продовження, див.першу частину

Державний переворот передбачає зміну політичної еліти держави, без змін політичної системи. Перевороти можуть відбуватися революційним шляхом, тобто всезагальним піднесенням, а можуть відбутися тихо, захопленням центрального палацу. Другий варіант перевороту характерний для держав із закритими політичними елітами, і по своїй суті є результатом внутрішньої боротьби між різними групами одної еліти. Що ж до революційних переворотів, то вони є наслідком ситуації, коли боротьба всередині політичної еліти не змогла визначити переможця. Тоді конфліктні групи намагаються отримати владу використовуючи в боротьбі широкі маси. Характерною рисою переворотів є боротьба особистостей. Тобто нові цінності для людей є персоніфіковані конкретними політиками. Боротьба між особистостями вказує на те, що в цілому політична система влаштовує суспільство, а негаразди є наслідком не вірного управління конкретних персон. Водночас, почуття не відповідності існуючої системи потребам суспільства може бути не усвідомленим, і успішно використовуватись в особистих з’ясуваннях стосунків представників певної політичної еліти. Переворот не має наслідком утворення нової політичної системи.

Революція на відміну від перевороту своїм наслідком має утворення нового суспільно-політичного устрою. Її особливостями є не масштаби боротьби за владу, а масштаби трансформацій в існуючій політичній системі. Власне, сам термін революція більш доцільно використовувати до означення радикальних суспільних змін, ніж до форми боротьби. За своїм виникненням революція може бути як чітко спланована та здійснювана новою альтернативною елітою, так і походити від звичайного перевороту. Виникнення та формування альтернативної політичної еліти є обов’язковою умовою революції. Власне, утворення такого альтернативного середовища вказує на не відповідність існуючої системи суспільним потребам, або на можливість виникнення такої не відповідності. Поява середовища з альтернативними методами управління є першим сигналом про необхідність змін. Водночас, до свого формування, таке середовище не повинно бути опозиційним. Інакше така опозиція не буде концептуальною, і середовище швидко наповнюватиметься ображеними представниками існуючої влади, що в перспективі перетворить потенційну революцію на звичайний переворот. Альтернативне середовище із сильними концептуальними напрацюваннями формує політиків, які соціалізовані цінностями цього середовища. Тобто у випадку їх приходу до влади, вони здійснюватимуть чітку політику на встановлення нових цінностей. З іншого боку, ці політики зможуть здійснити суспільну модернізацію, уникнувши при цьому соціалізаційного штопору.

Переворот за своїми наслідками теж може стати революцією. Навіть за умови здійснення перевороту частиною старої еліти, очікування суспільства можуть соціалізувати учасників боротьби. Тобто необхідність щось міняти може стати суспільною вимогою і завданням для тої еліти, яка прийшла до влади. Зміни можуть відбуватися поступово, однак, якщо їхнім наслідком стане утворення нової політичної системи, то вони були революційними. Хоча здебільшого перевороти не стають революціями, вони, тим не менше, є її необхідними елементами. Невдалі перевороти вчать суспільство уникати в майбутньому здійснених помилок, і, водночас, вказують політичній еліти на необхідність трансформації політичної системи.

Тільки історія може дати однозначну відповідь на питання чи був конкретний переворот революцією. Необхідний час, щоб проаналізувати наслідки тих подій, які мали місце. Це, зокрема, стосується і «помаранчевої революції», яка сьогодні скоріше здається палацовим переворотом. Однак, історію не можна ідеалізувати, інакше можна стати її заручником. Доконаним фактом є тільки те, що вже минуло. Але історія це не тільки вчора, історія – це завтра. Тому якщо українська революція не відбулась 2004 року в листопаді, то вона обов’язково відбудеться іншим разом. В цьому контексті, необхідно визнати, а не ідеалізувати прорахунки помаранчевої команди, з тим, щоб в наступному перевороті їх не допустити.

Спрогнозувати настання наступного поворотного моменту в українській історії складно. Очевидним фактом є тільки те, що існуюча політична система не відповідає потребам суспільства. Відповідно, українська революція залежить від швидкості виникнення альтернативного середовища сучасній владі, та її неадекватної поведінки, щодо вимог суспільства. Але, оскільки кожний наступний переворот наближає Україну до соціалізаційного штопору, відповідальність за втрачену в майбутньому революцію буде занадто велика. Щоб уникнути цього необхідно виділити ті принципи революції, які є обов’язковими для її здійснення. В першу чергу, таким принципом є наявність «подвійних цілей» в революції. Політична практика показує, що часто для революціонерів перемога є найвищою ціллю, це в свою чергу спричиняє їх неготовність до трансформації системи. Ціль перемогти існуючий режим повинна передувати іншій цілі, яка в майбутньому буде визначати суспільний розвиток. Така ціль мусить бути не менш чіткою ніж перемога, а не абстракція на зразок «мирного співіснування». Наявність чітких цілей в еліти, яка прийшла до влади, дає розуміння підходів та принципів формування нової політичної системи. Наприклад, західними науковцями були проведені ряд досліджень, які вказували на ступінь залежності між визначенням зовнішньополітичних цілей і процесами внутрішнього державотворення серед країн пострадянського простору. Зокрема, чіткий пріоритет Естонії на інтеграцію з ЄС вплинув на формування інститутів, та виконував соціалізуючу функцію в питанні політичних відносин. Тобто населення, якому влада визначила пріоритет інтеграції, вважало в подальшому адекватними кроки політиків тільки в цьому напрямку.

Формування наступних неабстрактних цілей вимагає існування «стратегії». Політики, які йдуть до влади повинні мати наперед заготовлену стратегію своєї діяльності. Водночас, така стратегія не є програмою визначених кроків, скоріше вона є документом, який визначає характер політичних відносин. По своїй суті такий документ скоріше мав би нагадувати доктрину певної поведінки у внутрішній та зовнішній політиці. В ньому також необхідно було б вказати причини визначення саме такої доктрини, з тим, щоб в майбутньому коригувати документ відповідно до трансформації причин. Така стратегія близько межує з ідеологією нової політичної еліти, однак концептуально обґрунтованою.

Ще одним необхідним кроком після приходу до влади є «встановлення правил гри». Нова політична еліта повинна сформувати перелік критеріїв та часові рамки оцінки її ефективності. Такий крок допоможе уникнути спекуляцій під час проведення необхідних реформ і запобігатиме виникненню опозиції. З іншого боку, «встановлення правил гри» є свого роду суспільним договором, за яким нова влада повинна протягом певного терміну виконати ряд функцій. Не своєчасне виконання поставлених завдань також вказує владі на необхідність зміни підходів до їх виконання.

«Формування політичних інститутів» є найскладнішим і найважливішим завданням нової влади. Масштабні звільнення працівників старої влади не вирішує проблем функціонування чи творення нової політичної системи. Чиновники залежать від інститутів, в яких вони працюють. Тому часто їхня неадекватна поведінка є наслідком існуючої практики. В процесі створення нових інститутів влада повинна наділяти їх власними інтересами, які будуть вищі за особисті інтереси працівників. Такі інтереси повинні відповідати певним сформованим політичним цінностям в суспільстві, або цінностям, які це суспільство поділяє. Діяльність інституту відповідно до постійних інтересів формує в суспільства очікування адекватної поведінки від політиків. Формування нових інститутів є складним випробуванням для нової влади, оскільки після їх формування політичне керівництво повинно підкоритися цим інститутам. Як зазначалось вище певна політична практика інститулізується. Однак, якщо інститут сформований до політичної практики, то він певним чином її визначає на майбутнє. Важливо, щоб програма формування нових політичних інститутів була розроблена до приходу до влади нової еліти. Інакше процес формування інститутів може відбуватися із врахуванням суб’єктивних інтересів окремих представників нової еліти.

«Конструювання ідентичності» невід’ємний принцип діяльності нової влади. Формування політичної системи не можливе без конструювання нової суспільної ідентичності. Населення повинно ідентифікувати себе з новими цінностями та цілями, які визначає політична еліта. Певною мірою після революції, яка мала на меті повалення старого режиму, свідомість суспільства є «чистою дошкою». Тобто з одного боку, суспільство відмовилось від старих цінностей, з іншого – нові ще не прийняті, не соціалізовані. Таким чином, перед новим політичним керівництвом лежить відповідальність за впровадження тих цінностей, з якими зможе себе ідентифікувати населення. І, водночас, спокуса утриматись від маніпуляції свідомістю суспільства в суб’єктивних цілях. У випадку, коли нова політична еліта приходить до влади в наслідок тривалої боротьби, цінності цієї еліти вже є соціалізовані учасниками боротьби, або ж навпаки. Така ситуація є значно сприятливішою для формування нової політичної системи, оскільки суспільство зможе простежити дотримання вірності проголошеним цінностям політичною елітою в процесі створення нової системи. Конструювання ідентичності є складним і тривалим процесом, однак, без цього політична система не буде утверджена.

Цей перелік безперечно не є вичерпним, але умови в яких відбувається революція та її характер певним чином детермінують риси наступної політичної системи. Перелік вищезгаданих кроків та принципів – скоріше набір необхідний для здійснення суспільної модернізації.

Історія не є на перед визначеною. Суб’єктивний вибір політичного керівника визначає майбутнє цілого народу. В історії все часто пов’язане, але в ній є приклади розривів. Доля конкретного народу теж не визначена. Сильні держави зникають і з’являються.

Віктор Андрусів для «Хвилі»