Чому здійнявся такий ґвалт навколо Надії Савченко? Можливо тому, що слід дещо збити фокус від подій навколо плівок Онищенко і тих фактів, про які він говорить про внутрішню гниль найвищого політикуму в країні? Не відмовлять собі у нагоді змінити предмет концентрації уваги загалу і ті, хто має відповідати за ситуацію в Княжичах, яка наочно демонструє всю глибину найцинічнішого падіння так званих правоохоронців, що зрослися єдиним корінням із злочинцями найвищого штибу. Можливо дехто вже вишукує «прикриття», тобто інформаційні приводи для «емоційного перегоряння» перед прийняттям державного бюджету?
Кожен має свій зиск. Організатори «інформаційного приводу» досить добре розуміються на усіх недоліках сучасного мислення, на «кінематографічності» сприйняття подій сучасними ментальними «серфінгістами». (У даному випадку під «кінематографічністю» сприйняття розуміється відсутність поглибленого раціонального мислення, внаслідок чого особа не може раціонально сприймати складність подій сучасного світу і є виключно спостерігачем какофонії таких подій, кожен раз перескакуючи від одної події до іншої, в жодну з них системно не заглиблюючись, в силу неможливості цілісного сприйняття, за браком свідомості і нібито за браком часу. Як приклад, це особа, яка не вміє грати в шахи і спостерігає за рухом гросмейстерами фігур на шахівниці. Саме цей стиль сприйняття подій характерний для «серфінгістів», які мчать по поверхні від однієї хвилі до іншої, не усвідомлюючи всю глибину океану.)
Тепер дещо по суті того, що чинить Надія Савченко. Відразу хочу застерегти – я не є її прихильником, оскільки розумію можливість декого досить легко її використовувати у власній грі. Але я добре розумію крик її душі, чим це викликано. І вважаю, що жоден диванний стратег, який не відчув на собі всю нелюдськість і мерзенність ворожої катівниці, не здатен оцінити того пориву. То ж Надія, мабуть у відчаї, сказала, що вона ладна вести перемовини навіть із чортом лисим, ні ж би наші вояки змогли вийти з полону.
Але чим викликаний такий порив? Чому вона приймає на себе таку місію (чи їй здається, що приймає)? Мабуть із відчаю, на тлі абсолютної відсутності або симулякру (удаваності) ефективних дій. Мені здається, щодо цього існують принаймні дві причини. По-перше – технічна, а саме відсутність ефективного досвіду вести перемовини. Звісно, ми певним чином зростали за таких обставин, завдяки яким, дякувати Богу, нам не був у нагоді такий досвід. Але наразі саме відсутність досвіду і є значною технічною перепоною для ефективного ведення перемовин. І навіть та обставина, що нібито інша сторона весь час змінює умови, не дотримується їх, що вони не здатні до перемовин – якраз і підтверджує попередній висновок. Оскільки підстави перемовин є неймовірно складними, доволі конфліктними, вони вимагають найвищого «методологічного пілотажу». Проблема посилюється тим, що наші переговорники не мають часу на «освіту». Доля і страждання полонених залежать цілковито від їх перемовоздатності вже тепер і зараз.
Проте, чи є перша обставина найголовнішою перешкодою? Навряд чи, і про це вже неодноразово говорив Роман Безсмертний. Чи зацікавлений російський Кремль у закінчені війни і вирішені проблеми мирним чином? Ще рік тому, я б міг сказати, що можливо так, оскільки на терезах вигід і втрат, нібито переваги війни виявилися переважно недоліками. (Чи цей мій висновок був продиктований лише поверховим сприйняттям калейдоскопу подій, на тлі емоційної напруги того часу? Можливо не вистачило системного сприйняття подій, щоб їх розглядати не лише у короткостроковому «ландшафті», але «оглянути» їх як лакмуси майбутньої перспективи, які «подавали сигнали» про початок розгортання абсолютно відмінного соціально-культурно-політичного ландшафту в Європі і світі і цим скористався російський Кремль?).
Зараз вже навряд чи Кремль зацікавлений у припиненні війни. Події, які відбуваються в світі, зокрема, у США і особливо в Європі (вихід їх головного супротивника, Великобританії, зі складу ЄС і тим самим неможливість цієї країни більше впливати на політику ЄС, позиція Італії, Франції, Нідерландів, Греції, Австрії, Болгарії, нові політичні «дороговкази» Німеччини, Польщі, останні вибори у Молдові, ситуація із Сирією, сполучення двох диктатур Путіна та Ердогана, дивна поведінка Грузії свідчать про зростаючий авторитет «сили» і цинічного «комунального націоналізму» в переважній частині Європи та оточуючому світі. Але мова не про це, оскільки це набагато більш складніший феномен, про який слід говорити детальніше і окремо. Крім того Кремлю вигідний зовнішній подразник для «внутрішнього використання» і це зрозуміло – чимось слід виправдовувати зубожіння й занепад. Але про імперські амбіції Кремля і всю викривленість російської «гримучої суміші» з політики, фашизму, релігії і масового обдурення людей говорилося неодноразово і немає нагоди ще раз це повторювати.
Але чи зацікавлений наш власний політичний істеблішмент у припиненні війни? Це якраз і є найголовнішим для нас самих питанням. Я навіть не буду говорити про весь цинізм і жадібність вищого політикуму, який зробив із витрат на війну власну годівницю і де доходи з війни вже перевищили всі інші надходження. Для цих фактів і їх належної оцінки ще буде час. Мова про інше. Війна завжди була найефективнішим інструментом, щоб позбавитись радикальної позиції опонентів або певним чином нейтралізувати таку позицію: від прямого відсилання незгідних на лінію фронту, до зарахування опонентів до поплічників ворога. Згадайте, принаймні, «контингент вояків», яких Кремль відсилав на передову з початку війни – від засуджених злочинців до відвертих маргіналів, яких їм абсолютно не жаль було позбутися. На жаль, з української сторони на початку війни гинули (без зброї і без досвіду, з однією відвагою і відкритою свідомістю) мабуть найкращі представника свідомого суспільства, яким ми маємо належно шанувати. «Пішли на війну» і гинули найбільш палкі прихильники Майдану, тобто незгодні з «системою влади». У будь-якому разі, «похід на війну» відлучив їх від можливості впливу на «реструктуризацію» чи перегрупування влади. Це по перше.
Далі, оскільки можливість раціонального та виваженого мислення у години найвищого емоційного напруження значно скорочується, загалу (тобто, всім іншим, «менш буйним») достатньо було «вкрутити в мізки» щось на кшталт «беззастережного патріотизму», «небезпеки опонування владі», «згуртованості навколо лідера», насаджування ідеї «всюдисущого і беззаперечного лідера»… Звісно, все це на тлі дійсної загрози і цю загрозу кожного дня в прайм-час нам демонструють у «повному розвороті» на екрані телевізора або на головних сторінках медіа та інформаційних Інтернет-платформ. І тут навіть не важливо, чи згодні ми самі з цими штампами, чи вони викликають у нас несприйняття, а лідер – навіть огиду. Головне у такому промиванні мізків – це щоб у нас складалося цілісне враження, що десь існує певна більшість, яка цілком поділяє такі «штиби», оскільки про них безперервно хтось говорить.
Більше того, саме дуальність, або когнітивний дисонанс і є найціннішим скарбом у цьому концепті. Тобто, роздвоєння особистості, коли наше нутро протестує проти того, що ми маємо насправді підтримувати, але змушені це робити. Крім того, ментальна депривація, як форма глибокої депресії, викликає у переважної більшості відчуття страху і розгубленості, згортання життєвих сил і можливостей для спротиву певним життєвим обставинам, а також незаперечно впливає на можливість поглибленої оцінки ситуації. Мислення переважно згортається до вже звичних «коридорів» — як мислив/мислила і діяв/діяла раніше і це було виправдано результатом, не дивлячись навіть на те, що контекст ситуації змінився радикально. Це саме та система мислення, яку Деніель Канеман називав «системою 1», а Кейт Станович «алгоритмічним мисленням». Більше того, такий когнітивний дисонанс має постійно підтримуватися інформаційною какофонією, щоб не зникав базовий ефект.
Звісно, завжди в суспільстві будуть існувати радикали «понад усе» (я не маю на увазі політиків, а виключно агентів дій), не дивлячись навіть на вплив соціальної депривації. Але такому прошарку теж знайдеться власне місце у «порядку подій». По-перше, найбільш радикальних і ментально недолугих завжди можливо демонструвати на екрані телевізора або в медіа, як приклад того, що «не слід робити», тобто що може бути у випадку, коли суспільство вирішить переходити до більш активної дії. Якщо навіть вони деякий час не створюють підстав для «картинки», такі підстави досить легко «організувати». Наприклад, розгромити банк або добряче потрясти за комірець «корумпованого» чиновника чи навіть дати йому по пиці… Головне – щоб «картинка» була якнайкрасномовніша і вона працювала на стримування. Інших, більш виважених – залучати до «команд впливу», як арсенал для ведення підкилимних розбірок або «пугала» для опонентів.
Мабуть не варто вже тут згадувати інші чинники, які вміщені на терези війни, як-то прикриття війною абсолютно недолугої внутрішньої політики, цинічного розкрадання державних активів… Хто посміє звинувачувати політикум і владу у зубожінні людей, розвалі економіки, якщо у нас йде війна і ми змушені силенну купу грошей витрачати на війну? Крім того, хто має в цей час «протистояти» відвертому рекету «стерв’ятників» від політичного істеблішменту, які нібито виконують настанови Майдану по знищенню олігархів?
Все це досить відоме, про це проговорено безліч разів. Звісно, якщо ми ладні у цій свідомо організованій інформаційній какофонії відокремлювати зерно від полови.
То ж чи зацікавлений наш власний політикум у завершені війни? Чи можливо, до остаточної політико-кримінальної реструктуризації влади і систем впливу таке «опудало війни» залишатиметься ефективним засобом нейтралізації незгідних або стримування народного гніву?
Штраф 3400 гривень: які водії ризикують залишитися без прав вже за 10 днів
Путін почав вербувати найманців ще з однієї країни: відправляють сотнями в Україну
У Києві запровадили правила використання генераторів: де і як можна встановлювати
Путін скоригував умови припинення війни з Україною
Повертаючись до Надії Савченко. В чому, на мою думку, права Надія? (Я навіть не впевнений, що Вона сама це усвідомлює таким чином.) По-перше, війна на теренах країни насправді є одним із ключових чинників, які впливають на її економічний розвиток. І це не лише відсутність інвестицій. Це також проявляється в обережній позиції контрагентів по діловим справам. Хто насмілиться ризикувати власними активами, якщо існує ризик їх втрати? Хто буде включати у модель формування власного ланцюга створення вартості продукцію з України, якщо існує ризик «розірвання» такого ланцюга у будь-яку мить? Тобто, хто ладен буде формувати коопераційні зв’язки, створювати певний товарний кластер з українським бізнесом під загрозою «нестійкості» такого учасника? (Тут слід зауважити, що на глобальному ринку вже майже не залишилося автономних постачальників будь-якої значущої продукції, які б не працювали у складі глобальних ланцюгів створення вартості. Ті, що залишилися «самотніми вовками», змушені працювати виключно з так званими «ціношукачами», тобто покупцями, які є досить нестійкими і вишукують по світу будь-якого постачальника з найменшою ціною. І якщо постачальник не здатен постійно підтримувати найменшу ціну, він досить швидко залишається сам на сам із своєю непроданою продукцією і проблемами з утриманням виробництва і персоналу. У переважній більшості, такі постачальники досить стримано ставляться до реструктуризації чи оновлення виробництва, оскільки, по-перше, не впевнені у можливості утримання ринку збуту і надалі, а по друге, оскільки вони працювали із масовою високо конкурентною, легко замінюваною іншим постачальником продукцією, із досить низькою нормою прибутку, вони часто не мають коштів на таке оновлення або вартість продукції після цих заходів має зрости і тим самим вони знову ж таки ризикують втратити ринок збуту серед ціношукачів.)
Всі наведені вище обставини формують відповідний економічний мікроклімат всередині країни, де ладні будуть існувати або певним чином розгортатися лише бізнеси, які мають короткий ланцюг створення вартості або окупність інвестицій є досить короткою. Тим самим, під час війни нам не варто навіть сподіватися на можливість розгортання на теренах України наукоємних виробництв із високою доданою вартістю і відповідно довгим ланцюгом створення вартості. Ось чому в останні роки ми маємо розвиток лише в аграрній сфері, де досить коротка окупність інвестицій, або в сфері ІТ технологій, де «виробничий потенціал» має найвищу ступінь мобільності. Тобто, виробничий потенціал ІТ індустрії складається в переважній більшості із «мізків» (знань і умінь) персоналу. І якщо останні досить незначно впливають на «витягування» інших товарів і послуг, тобто не впливають на інші галузі економіки, оскільки їх вплив закінчується виключно впливом на полицю магазину, де вони купують товари для власного вжитку або у сфері оточуючих послуг, то аграрний сектор міг би бути досить гарним «каталізатором» для значної кількості переробних галузей. Міг би, але саме загроза можливої втрати активів відвертає увагу переробників аграрної продукції від українських теренів, оскільки переробка продукції – це вже більш вартісні активи, з більшим терміном окупності і довшим ланцюгом створення вартості.
Тут лише хотів би додати, справедливості ради, що не лише війна є головною причиною стагнації української економіки. Ті, хто розказує про нібито втрату «традиційних» ринків збуту, переважним чином лукавлять, оскільки головною причиною такої втрати по-перше, виявилася стагнація глобальної економіки, як такої. Тобто, попит на традиційну продукцію значно скоротився в усьому світі і ті, хто працював переважно на ринках збуту з ціношукачами відчули це в першу чергу, бо такі ринки мають досить високу конкуренцію, товарна продукція легко замінна, норма доходності досить низька. Більше того, це переважно застарілі виробництва, із технологіями з високим поглинанням ресурсів. Оскільки ресурси стають все більш рідкісними, в першу чергу енергія, вода і певні види мінералів, їх собівартість постійно зростає, на тлі скорочення збуту і падіння вартості продукції. Більше того, глобальний ринок все менше «шанує» бізнеси, які бездумно поглинають ресурси землі або забруднюють довкілля і все частіше відмовляються від масової купівлі такої продукції, що також значно впливає на збут «традиційної» для України експортної продукції. І по-друге, поки український бізнес боровся за збереження традиційних ринків збуту, світ сформував так звані «голубі океани», тобто зовсім інші форми, види продукції та системні рішення, які навіть не конкурують із традиційними товарами. Вони просто знищують ринок збуту традиційних товарів. Це паралельний світ іншого попиту. І такий новий світ в переважній більшості навіть не стикається із традиційними товарами. Це, як наприклад, якесь підприємство настирливо продовжує випуск відео касет, борючись за кожного покупця, а поряд зріс ринок Інтернет сервісу по передачі відеоряду. Скільки ще ладен буде існувати традиційний виробник? Звісно, поки не помруть останні консерватори з відеомагнітофоном.
У сухому залишку: навіть якщо певному контингенту на теренах України війна вигідна з означених вище причин, суспільство має виступити головним замовником миру. Звісно, мова не йде про відмову від територій, капітуляцію чи щось подібне. За такого розвитку подій Україну навряд чи хтось ладен буде поважати і ставитись до нас гідно. Але, на моє глибоке переконання суспільство має вимагати переведення силового/військового протистояння виключно у політичне. Але інструментом (платформою) для такого переходу має слугувати участь суспільства, із залученням політикуму на етапу «оформлення» рішень.
Проте, таке переведення вимагатиме головним чином зміни філософії ставлення до ситуації. Про що мова? Спочатку історичні аналогії: чому ми наразі не хапаємо за горлянку німця, якого ми зустрічаємо? Що сталося з нами з часів Другої світової війни? Чому ірландці або шотландці після усіх подій на теренах великих північних островів зустрічаючи англійця не хапаються за сокиру або рушницю? Яким чином темношкірі та білі мешканці Південно-Африканської Республіки можуть мирно мешкати після усього, що було скоєно та тій землі? І ще багато прикладів кожен може додати до цієї скарбнички. Що сталося? Зсув свідомості. Люди змінили акцент у власній свідомості щодо сприйняття ворога. Я міг би говорити тут про концепцію буддизму щодо абсолютної або відносної реальності і як ці концепти могли б допомогти у такому зсуві свідомості. Ще багато чого…. З іншого боку я міг би говорити про формування фреймів (ментальних рамок), до яких обидні сторони конфлікту навмисно заштовхали людей у цьому протистоянні. Про навмисне і беззастережне насаджування ненависті. Про використання страху і депресії, як маніпуляторів… Якщо глибина такого протистояння зросла до тисяч загиблих, десятків тисяч фізично скалічених і сотень тисяч морально скалічених людей, звичайними шляхами і поверховим сприйняттям проблему вирішити абсолютно неможливо. Це є ключовою констатацією ситуації.
Всі наявні помічники в процесі залагодження конфлікту, як-то ОБСЕ, Франція, Німеччина або будь-який інший політик чи політична інституція жодним чином не здатні допомогти вирішити цю надважку проблему. Чому? По-перше, кожен з них буде оцінювати ситуацію і форму вирішення проблеми з точки зору власних політичних інтересів або з огляду на майбутні вибори у власній країні. І саме така «заангажованість» власними інтересами завжди ставить такого політичного учасника перемовин на бік тієї чи іншої сторони. В сухому залишку – завжди залишиться будь-яка інша сторона незадоволеною. По-друге, слід звернути увагу, що конфлікт виникає завжди на рівні їх «генераторів», проте великий конфлікт завжди розгортається із залученням широких мас людей. Таким чином, намагання вирішити будь-який глобальний конфлікт лише на рівні верхівки політикуму або із залученням виключно публічних осіб завжди приречений на провал, про що власне свідчить зовсім свіженький приклад з Колумбії. Тим самим, можливість пошуку «спільної платформи» для вирішення конфлікту лише через участь політиків значно скорочується. І це є іншою ключовою констатацією факту у цьому аспекті.
На жаль, змушений також констатувати, що ми не маємо спеціалістів з вирішення глобальних конфліктів. Жодного. Але саме такі спеціалісти, як Арнольд Мінделл чи Адам Кахане мають потенціал і розуміння щодо розгортання широкої платформи по залагодженню подібних конфліктів, як це вони неодноразово демонстрували в Північній Ірландії, Гватемалі, ЮАР, Аргентині, Колумбії. І саме залучення таких нейтральних до будь-якої сторони конфлікту, безпристрасних спеціалістів може надати цілком реальну можливість для формування платформи для вирішення такого конфлікту.
Я далекий від того, що на процес вирішення не будуть впливати «зацікавлені особи». Саме тому, я свідомий того, що процес залагодження скоріше за все просуватиметься досить повільно і розтягнеться на роки. Але я розумію, що іншого шляху, ніж формування спільної платформи із залученням громадськості від усіх сторін наразі не існує. Навряд чи у найближчі роки хтось зможе віднайти шляхи об’єднання суперечливих позицій. Проте, шляхи для формування «спільних протоколів» толерантного співіснування мають бути віднайдені. Певним чином, майбутні глобальні загрози і виклики також будуть допомагати у пошуку шляхів співіснування, але я в останніх позиціях не берусь оцінювати результат, оскільки з цим мають працювати справжні спеціалісти.
На мою думку, спонтанна оцінка ситуації з боку Надії Савченко і спрямувала її до Мінську. То чи вона не права? Інша справа – у що це має насправді перерости і яким чином ця справа має вивільнитися з тенет політикуму і перерости в масовий рух.