Останнім часом в експертних колах точиться багато суперечок щодо того, яким чином зміниться кон’юнктура в геополітичному середовищі після президентських виборів в США. Пропоную екстраполювати теорію Д. Істона і проаналізувати максимально важливі імпульси, які визначають обличчя сучасної політичної системи. Для початку потрібно зазначити, що існуючі владні інститути переживають кризу легітимності і повністю дискредитували себе в якості ефективних механізмів управління. Але суть проблеми знаходиться набагато глибше. Фундаментальні принципи державної організації, які були закладені після Другої світової війни вичерпали себе у зв’язку з технічним прогресом, всеохоплюючою вестернізацією та появою нових надзвичайно потужних економічних центрів, які почали активно конкурувати і навіть заміщувати державу в багатьох сферах життя.
З 70-років XX століття відбувся перехід до постмодерного суспільства з поверненням до неогуманізму, демократизму та мультикультуралізму. В результаті змінився і соціум, його фундаментальні цінності та орієнтири. Епохальним фактором, який визначив структуру світового устрою останніх двох десятиліть став розпад Радянського Союзу і завершення холодної війни. Міжнародна система трансформувалась в однополярний режим, де США стали беззаперечним лідером, а діяльність провідних міжнародних організацій більшою мірою легалізовувала це як даність. Однак, після двох десятиліть подібного функціонування, система перестала бути дієвою. З’явилася велика кількість нових впливових центрів сили, які почали більш активно втручатися в політико-економічні баталії, демонструючи свою суб’єктність.
На даному етапі, логічним і обґрунтованим залишається лідерство США в найближчій перспективі за рахунок економічного, військового та науково-технічного потенціалу. Але міжнародний простір продукує появу нових трендів, таких як: фрагментація, регіоналізація, де-вестерніація, глокалізація. Враховуючи глибоку ресурсну і екологічну кризи, які максимально загостряться в середньостроковій перспективі, рівень антагонізму буде зростати.
Отже, що ми зараз маємо? В планетарному масштабі назріває безліч конфліктних питань, які спонукатимуть усі наявні центри сили до жорсткого захисту власних інтересів. На мою суб’єктивну думку, існуюча міжнародна система перестала бути дієвою і геополітичне середовище дійшло до своєрідної “точки біфуркації”, після якої означені процеси будуть фрагментуватися, що ускладнює усі майбутні прогнози.
З абсолютною впевненістю можна визначити, що для подальшого виживання в цьому “жорстокому світі”, наша держава повинна визначити ризики і адаптуватися до них або остаточно втрати будь-які перспективи на повноцінне функціонування. Для цього потрібно, щоб вітчизняний політикум перестав сприймати Україну в якості бізнес-проекту, а спробував діяти з позицій ефективного державного менеджменту. Але зараз не про це. Пропоную більш детально проаналізувати деякі складові подальших змін на глобальному рівні з точки зору цивілізаційних та геополітичних орієнтирів сучасності.
Виходячи з об’єктивного аналізу можна стверджувати, що крім прагматичного захисту загальнодержавних інтересів спостерігається високий рівень конфронтації між носіями політико-економічних архетипів або представниками різних цивілізаційних систем. Зокрема, ряд провідних експертів сучасності зазначають на важливості саме цього аспекту на ряду з економічними інтересами у взаємодії на міжнародній арені. На думку Гантінгтона, існує декілька світових цивілізацій, які представляють усталені соціокультурні комплекси що стане приводом для майбутніх конфліктів між Західними та Східними світ-системами. Відомий англійський вчений Хелфорд Маккіндер розділяв геополітичну вісь на два основних союзи – континентальний і океанічний. В продовження даної тези варто згадати теорію К. Шмітта, який ілюстрував міжнародну арену в контексті боротьби двох монстрів – Левіафана (США, Західна Європа, Японія) і Бегемота (Росія, Китай). Визначальним в даному випадку є намагання обох сторін встановити контроль над Євразією, як найбільшою сировинною базою на планеті. Доцільність таких порівнянь можна прослідковувати на прикладі того, що відбувається в реальному світі. З одного боку існує достатньо стійке об’єднання Західних країн в основі якого лежить союз між США та ЄС, а з іншого – потужна протидія зі сторони представників Східних цивілізацій. У структуру Східної системи потрібно віднести КНР, Росію, Іран та Туреччину, але говорити про потужний симбіоз подібних формувань не доводиться.
Однак, тотальне перенесення американського світогляду зіштовхнулось із серйозними викликами. Загострення міграційної кризи в США та ЄС спричинило радикалізацію суспільних настроїв та збільшення расизму і ксенофобії, що зумовлює наростання цивілізаційних розломів та зіткнення існуючих моделей існування. Особливо хитке місце в даній конструкції займає Україна, яка на думку Бжезинського, Фрідмана і Кісінджера становить буферну зону або точку зіткнення цивілізацій. Наше суспільство занадто поляризоване і не має єдиного уявлення про вектори майбутнього розвитку.
Наступним аспектом дослідження є основні принципи сучасної геополітики для аналізу існуючої макрополітичної моделі. Якщо умовно розподілити геополітичних акторів, можна вибудувати багаторівневу систему взаємодії. На вищому щаблі відбувається конкуренція між США та КНР за сировинні бази та потенційні ринки збуту. Китай займає доволі помірковану позицію в багатьох безпекових питаннях, однак суттєво загострює боротьбу за контроль над Азіатсько-Тихоокеанським регіоном та Африкою. На другому рівні активно протидіють одне одному ЄС та Росія в контексті конфліктів в Україні та Сирії, що детермінувало початок економічної війни та політичних санкцій. На третьому рівні відбувається гра окремих регіональних лідерів, до яких варто віднести: Індію, Турцію, Іран, Австралію, Японію, Південну Корею, Бразилію, Аргентину та Мексику.
Подібна система створює надзвичайно захоплюючий дискурс за рахунок своєї хаотичності. Наприкінці 2016 року відбулося багато суперечливих подій, які резюмують насичений і багато в чому непередбачуваний політичний сезон. В США викристалізувалися ті внутрішньополітичні процеси, які активно загострилися також у більшості Західних країн.
Незважаючи на всю привабливість демократії, як форми правління і ціннісної системи суспільства, економічні проблеми стимулюють збільшення популярності радикалів та популістів, що яскраво ілюструється на політичній матриці ЄС. Відправною точкою стала перемога СІРІЗИ у Греції з результатом у 37%, наступним викликом став Brexit на якому 52% британців підтримали вихід з Європейського Союзу. І якщо стратегія Великої Британії щодо ЄС ґрунтуються ще на позиціях Черчиля і, по-суті, кардинальних змін це не спричинило, то електоральні настрої у Франції та Німеччини становлять загрозу для подальшого існування об’єднаної Європи. Найбільш вірогідно, що президентську гонку у Франції очолять республіканець Франсуа Фійон та лідер Народного Фронту Марін Ле Пен. Обидва кандидати займають яскраво виражену позицію щодо підтримки політики Росії ілюструючи Москву в образі нової політичної Мекки для європейців.
Доцільно також відзначити погіршення відносин між Німеччиною і Росією, яке було спровоковано незграбними і доволі агресивними спробами РФ позбавити А. Меркель підтримки в парламенті, що в кінцевому повинно призвести до програшу на наступних виборах канцлера. Росія активно спонсорує декілька політичних партій Німеччини, до найбільш впливових з них варто віднести так звану “Альтернативу для Німеччини”, яка на останніх парламентських виборах здобула 4,9% голосів. Незважаючи на те, що Альтернатива для Німеччини так і не змогла подолати 5% прохідний бар’єр, відповідно результатів соціологічних досліджень, рівень підтримки цієї політичної сили сягає 16%. Однак, не варто недооцінювати значимість пані Меркель, як сильного лідера і впливової постаті на політичному ландшафті Німеччини. Дискусійним може бути тільки те питання, наскільки жорстко “залізна фрау” відреагує на провокаційні закиди Путіна.
Тривожним сигналом слід також вважати недавні президентські вибори в Молдові та Болгарії, де переконливі перемоги здобули проросійські кандидати — Ігор Додон та Румен Радев відповідно. На особливу увагу також заслуговують президентські баталії в Австрії, де відбудеться ще один тур виборів і реальні шанси на перемогу має кандидат від правоцентричної Австрійської партії свободи Норберт Хофер. Для України ситуація ускладнюється суттєво, бо не зрозуміло, наскільки важливим геополітичним вектором ми станемо для нової адміністрації США. Суперечливим виглядає рівень підтримки з боку Польщі, змістовність якого суттєво залежить від доброї волі керівників США. Європейський Союз все більше нагадує мертвонароджене утворення, яке тримається на ентузіазмі декількох донорів. Політичні процеси, які запущені у Британії, Франції і Нідерландах спонукають до повного зливу українського питання.
В завершення хочу додати, що ситуація в 2017 році буде надзвичайно складною по відношенню до України. І навіть останні дипломатичні перемоги не можуть відкинути той факт, що подальше існування нашої країни, як дієвого державного утворення, залежить від політичної волі правлячого класу і зрілості громадянського суспільства.