Українська нація – нація варягів. Усе, що є найорганізованішого в українській історії, визнаємо ми це чи ні, у значній мірі було імпортованим політичним продуктом – від норманів, Візантії, Польщі аж до Російської імперії та Радянського Союзу недавніх десятиліть. Автохтонний український простір, перебуваючи в полі постійної конкуренції могутніх – та організованіших – сусідів, практично не мав змоги витворити стабільну та поступальну політичну традицію, і був змушений підлаштовуватись під заморські звичаї і проекти. Українська історія – це історія перерваних державностей і внутрішніх конфліктів, між власною організованою – і, необов’язково у кровному розумінні, «варязькою» – меншістю, вихованою на зовнішніх зразках – та інертною більшістю, що далеко не завжди ставала податливою глиною у творенні нового життя, але нерідко невдячно поглинала і творців, і їхні ідеї.

Політичні процеси в Україні останнього «міжреволюційного» десятиліття (1) не відрізняються історичною оригінальністю. Всі спроби віднайти власний цивілізаційний вектор, помножений на оптимальну формулу внутрішньої системи відносин між владою і народом, завершувались фіаско: кожен наступний рішучий ривок уперед або в минуле, «вліво» чи «вправо» – лише затягує кризу національної ідентичності, розриваючи тонкі шви новітньої Української держави. Не в останню чергу сама постановка питання: вибір за принципом «або – або», як і неготовність довести його до кінця – засвідчують незрілість не лише політичної системи, але й усього українського суспільства. Мусимо з гіркотою визнати, що український народ досі хворіє інфантильністю, вірою в «доброго царя» та месіанських політиків, які покращать життя більшості без зусиль та участі самої нації. Ностальгійна віра в «европейську мрію» або соціальну державу радянського зразка, політиків-вождів чи то прозахідної, чи проросійської зорієнтованості, загальнонародне проживання кожних виборів як «останньої битви» «добра зі злом» (2), безнастанний пошук «старшого брата» та опіки закордоном – за останні два десятиліття стали нормою українського життя.

Важко не погодитись з українським публіцистом Олексієм Арестовичем, який жорстко констатує, що нація досі не стала суб’єктом – відтак і в політиці, і в цінностях орієнтується на «старших». На зовнішній чинник і чужий ідеал: «Увесь конфлікт із Москвою та Брюсселем, із Вашингтоном з боку офіційного Києва не є боротьбою. Він є саботажем… За ці роки нація ще не знайшла себе, як суб’єкт» (3). Символічно, що саме після Евромайдану літописна традиція «закликання варягів» у котрий раз перетворилась на національну політику – одну за одною керівні та міністерські посади в Україні обіймають тимчасово (sic) натуралізовані політичні пенсіонери з інших, успішніших східноевропейських країн (4). І це визнання не стільки управлінського краху, скільки відсутності будь-якого діяча на рівні вищих ешелонів влади, котрий міг би і хотів би реформувати країну за західними стандартами.

Маємо справу із фактичним оголошенням державної капітуляції – і справа навіть не у керованості України прямими призначенцями Заходу. Трагізм ситуації в тому, що всередині країни не виявилось нікого, хто міг би зробити щось схоже – навіть просто копіюючи европейські лекали. Розчарування в українських елітах настало не лише серед західних партнерів, але й, що найприкріше – серед українського народу, що є першим серйозним ударом по громадянському суспільству. Останнє десятиліття наочно демонструє відсутність реальних перемог – майже кожен громадянський протест і до 2004 р., і після ставав «Пірровим», а за кожною революцією – в короткостроковій перспективі наступала реакція або розпад.

Зневіра у внутрішніх «простих рецептах», розчарування в міфах минулого – радянської «рівності» чи австро-угорського «золотого віку» – втома від доморощених політиків ніяк не применшили національного інфантилізму ані після романтичної Помаранчевої революції 2004 р., ані після кривавого Евромайдану 2014-го. На руїнах Української Радянської Соціалістичної Республіки після 1991 р. утворилась гібридна держава-корпорція, що паразитує на бюрократичних залишках радянської системи, зберігши та розвинувши в ній лише репресивно-контролюючу складову та легальні інструменти нелегального розподілу благ. Порожня державна піраміда, стіни якої підпирають колони каральних органів, лише збільшила політичний та економічний розрив між елітами і народом, що аж до 2014 р. не дозволяло органічно розвинутись й інститутам громадянського суспільства. Говорячи про дійсний стан української політичної системи, мусимо, вслід за філософами та політичними експертами, визнати несформованість українського народу як нації (5), неконсолідованість, слабоорганізованість громадянського суспільства (яке, однак, «вже відкинуло фізіологичну потребу у начальстві»! (6)), невпливовість інститутів демократії.

Українське міжреволюційне десятиліття 2004-2014 рр. минуло під знаком ціннісного самовизначення, яке систематично виливалось у гострі політичні протистояння (дві революції, локальні соціальні «майдани», боротьба між противниками та прихильниками офіційної двомовності, унітарності та федералізації, зовнішньополітичного вибору), найчастіше персоналізовані політиками, кожному з яких судилося відігравати роль якщо не вождя, то обов’язково загальнонаціонального (або місцевого) месії. Але водорозділ на рівні політичної пропаганди маскує глибинний консенсус політичних еліт (7). Фантасмагорична, з европейської точки зору, українська внутрішня та зовнішня політика мід двома Майданами приховує систему бюрократичну олігархату, що поступово склалась після набуття Україною незалежності у 1991 р. – компроміс касти пострадянських бюрократів та нуворишів-олігархів.

Олігархія як форма управління

Українські реалії визначають дещо екзотичним для західного обивателя терміном «олігархія» (гр. ολιγαρχια – «влада небагатьох»). Коло «обраних» – це десяток найбагатших і найвпливовіших підприємців, чиї офіційні статки вимірюються мільярдами і сотнями мільйонів евро. Але, на відміну від Заходу, українська олігархія не є бізнесом, який «впливає» на політику чи «лобіює» свої інтереси – олігархія в Україні і на пострадянському просторі сама одночасно є владою, політикою і державою в одній особі. Олігархи давно не домовляються з політиками – а, з деякого часу, буквальновинаймають їх разом із партіями і цілими політичними проектами, використовуючи для цього сумнівно і безсумнівно зароблені кошти, власні медіа-ресурси, корумпованих посадовців. Список українських фінансово-промислових груп доволі сталий (8) – чого не скажеш про політичні проекти, які вони підтримують, і котрі змінюються щодекілька років. Правило української політики: партії плинні, інтереси (бюрократів, олігархів, професійних політиків) – вічні.

За даними видання «Forbes», станом на 2015 р. найбагатшим українським олігархом був донецький підприємець Ринат Ахметов, якого пов’язують з проросійським політичним проектом Партії регіонів, а нині з «Опозиційним блоком». Контролюючи найбільші вугільні шахти і металургійні комбінати на Східній Україні, Ринат Ахметов є одним із головних лобістів мирного врегулювання військового конфлікту в Донецькій та Луганській обл. До активів Рината Леонідовича входять енергоакумулюючі компанії, провідна українська газета «Сегодня», телеканал «Україна», мобільний оператор «Life», а його політичний вплив поширюється і на керівництво невизнаних сепаратистських республік на Сході (9).

Як одна із найближчих до Віктора Януковича фігур, після революційних подій 2014 р. Ринат Ахметов поступився своїми позиціями головному «інформаційному спонсору» Евромайдану, дніпропетровському олігарху Ігорю Коломойському. В його активі гірнича галузь, нафтопереробні заводи, найбільший український банк «ПриватБанк», контроль ряду державних монополій, телеканал «1+1». У політиці – партійні проекти «Відродження», УкрОП, вплив на радикальний «Правий сектор» і депутатські групи в різних парламентських фракціях, партію колишнього прем’єр-міністра Арсенія Яценюка «Народний фронт».

Третьою найбільшою фігурою є опальний олігарх Дмитро Фірташ, який залишається одним із головних гравців на газовому ринку. В Україні до його активів входять хімічні підприємства – в т.ч. найбільший в Европі завод «Кримський титан» на окупованому Росією півострові. В медіа – впливовий телеканал «Інтер», який має імідж проросійського, в політиці – фінансування як «Опозиційного блоку», так і частини президентської партії «Солідарність» (через партію УДАР чинного мера Києва, колишнього чемпіона світу з боксу Віталія Кличка, яка у 2014 р. об’єдналась із Блоком Петра Порошенка). Особливої уваги заслуговують свідчення Дмитра Фірташа про його роль в обранні Президентом Петра Порошенка у 2014 р., які він дав в австрійському суді під слухань у справі корупційних зловживань (10).

У другій лізі – олігарх Віктор Пінчук, пов’язаний родинними зв’язками з колишнім Президентом Леонідом Кучмою. Головні активи – в металургійній та гірничій галузях. Протягом останніх років значення Віктора Пінчука в українській політиці дещо зменшилось, але він залишається одним із найвагоміших гравців на медіа-ринку – як власник мережі телеканалів ICTV, СТБ та ін., раніше – також оператора стільникового зв’язку «Київстар». Ці та ін. фігури, попри участь у всіх політичних процесах, ніколи не претендували на високі посади в державній владі і не робили суто політичної кар’єри, зберігаючи за собою ролі «сірих кардиналів». Однак після Евромайдану, у 2014 р. Президентом України було вперше обрано олігарха Петра Порошенка – власника «5 каналу», суднобудівних і харчових підприємств (зокрема, найбільшого українського виробника кондитерських виробів – компанії «Roshen»).

У подібній системі про розділення політики і бізнесу не йдеться, адже корупційні статки українських олігархів накопичені шляхом приватизації за безцінь колишніх державних підприємств і цілих галузей економіки у 1990-2000-их рр., розподілу енергетики і природніх ресурсів, паразитування на державних монополіях, посередництва в міждержавній торгівлі, уникання оподаткування, проведення через парламент і урядові кабінети вигідних постанов і законопроектів. У моделі корупційної корпорації, на яку перетворена Українська держава, десяток найбагатших підприємців відіграють ту ж роль, що й десяток князівських родів доби Речі Посполитої – вони збагачуються за рахунок ексклюзивної експлуатації національних ресурсів в умовах, коли сам державний апарат перетворений на back office приватних корпорацій. Україна – це шахівниця, на якій «королями» є «офіцери», котрі, перефразовуючи вислів Людовіка XIV, можуть із певністю заявити, що «Держава – це ми».

Популярні новини зараз

Зеленський зустрівся з головою ЦРУ Бернсом: війна закінчиться

Нова пенсійна формула: як зміняться виплати для 10 мільйонів українців

40 тисяч гривень в місяць та понад рік на лікарняному: названі ключові зміни у соціальному страхуванні

Українцям загрожують штрафи за валюту: хто може втратити 20% заощаджень

Показати ще

Водночас специфіка української політики в тому, що навіть попри конкуренцію, а іноді й жорстку боротьбу між собою, олігархи, в кінцевому рахунку, з більшими або меншими втратами – домовляються. Політична влада не є самоціллю, а лише засобом розподілу економічних ресурсів. Це породило особливу модель управління, особливий політичний стиль, який, попри свою квазі-демократичність, важко назвати авторитарним. Плюралізм інтересів, відсутність ідеологічних мотивів та особистісних політичних амбіцій є запобіжниками того, що влада в Україні ніким надовго не узурпується, а поле розподілу економічних благ – парламент та Уряд – формуються конкуруючими політичними проектами, які фінансуються різними гравцями.

Ця система противаг дає збій лише тоді, коли верховенство олігархів оспорюють професійні політики – президенти і, рідше, прем’єри з президентськими амбіціями. Фігура Президента відповідає фігурі слабкого короля, якому набридає лише «правити» чужий бал – і який, за сприятливих обставин протискаючи зміни до законодавства, збільшує власні повноваження та правдами і неправдами обмежує вплив олігархів, у яких убачає загрозу для себе. Подібний стан речей характеризував перехідну добу Леоніда Кучми (1994-2005), коли олігархія ще тільки формувалась, а повнота влада, згідно Конституції, належала Президенту – та армії підлеглих йому чиновників. І вдруге – за правління Віктора Януковича (2010-2014), коли чинний Президент спробував узурпувати не лише політичну владу, але й частину активів олігархів.

Жодна з подібних спроб не завершувалась перемогою «короля»: намагання захопити владу і у 2004, і у 2014 рр. чи окремими політиками, чи ставлеником одного з олігархів наштовхувались на опір інших гравців. Нерадивого «короля» скидають з трону через громадянські протести – «кольорові революції», у значній мірі інспіровані, підтримані або маніпульовані олігархами через професійних політиків та ЗМІ, що перебувають у їхній власності (11). Кожне повалення авторитарного Президента тягнуло за собою зміни до Конституції (2004, 2014) і перехід до парламентсько-президентської системи, в якій формування Уряду відбувається колегіально, а ключові рішення приймаються – парламентом (12). Після появи сильного гравця на посту Президента – ситуація відіграється назад, у Конституцію вносять нові зміни, Україна повертається до визначальної президентсько-парламентської моделі (2010 і наступні спроби) (13).

Відтак саме 2004-2010 рр., період правління «слабкого» Президента Віктора Ющенка, стали добою розквіту олігархату – і одночасно жорсткого політичного протистояння сильних прем’єр-міністрів Юлії Тимошенко (2005, 2007-2010) та Віктора Януковича (2006-2007), кожен із яких мав власний план узурпації влади. Взаємини цих політиків із олігархами завжди були непростими – адже політичні апетити і Юлії Володимирівни, і Віктора Федоровича рано чи пізно ставали на заваді їхньому «мирному співіснуванню», а у випадку Віктора Януковича довели ситуацію до точки, коли навіть близькі до нього олігархи розпочали гру на його відсторонення від влади (14).

Шляхетські вольності та олігархічний консенсус

Українська суспільно-політична модель, що досягла апогею за президентства двох Вікторів – Ющенка (2005-2010) та Януковича (2010-2014), між двома переможними Майданами, попри спокусу узагальнень, не є ані властиво европейською, ані евразійською за формою та суттю. Традиційний для Росії авторитаризм розчиняється в українському плюралізмі – одночасно далекому від справжнього демократизму та ліберальності. І хоча прийнято вважати, що своїх найяскравіших рис ця система з кін. 1990-их рр. набула на індустріальному Сході країни – саме поняття «Сходу» є радше поняттям ціннісно-ментальним (сакраментальне Олега Гуцуляка та Володимира Єшкілєва: «Дарма ви тікаєте на Захід. Схід спіймає вас і там» (15)).

Сумнозвісна українська олігархія, велика буржуазія, яка обмежує (винаймає) верховну владу в державі – це новітній прояв давньоруського боярства або ж успадкований від Речі Посполитої «конституційний» симбіоз шляхетських вольностей та виборної королівської влади. Політичні традиції Київської Русі і раннього Нового часу в гібридних формах чудово співіснують з українським сучасним – відтворюючи ті ж суспільно-політичні матриці, які ще століттями тому відрізняли аристократичну українську Русь від абсолютистської Русі московської. Дешеві російські ресурси і дорогі европейські ринки збуту (16), швидкий прибуток за рахунок закріпачення власних трудящих – економічні реалії, які вкупі з корупцією в умовах індустрілізації мало змінилась від часів закріпачення та експлуатації українських селян під Польщею та Російською імперією XVIII-XIX ст. – т.зв. «панщини».

Власне, пан – це і є малий образ українського царя – чи точніше: місцевого царька, фінансово-політичного феодала, які й нині верховодять у кожному місті та регіоні Української держави. Стародавні прислів’я «Сам собі пан», «Або пан, або пропав» звучать дещо вільнодумніше, ніж російське «чолобитство», але не варто впадати в солодку оману: масштаб нерівності суті нерівності не міняє. Стати й собі паном-гетьманом-царьком – мрія кожного українця не менше, ніж як писав Володимир Ленін, «стати буржуа» – було «мрією і прагненням» кожного селянина, що так і не став справжнім пролетарем. Роль якого в нашому десятилітті мав би відігравати активний громадянин – борець за суспільні права.

Ціннісна невизначеність автоматично переходить у геополітичну площину, всі сумніви та терзання українського суспільства 2004-2014 рр. неуникно виливались у символи зовнішньополітичної орієнтації між умовним Заходом та умовним Сходом – і всередині самої України: між українським Заходом та українським Сходом. Але відсутність скріплюючої громадянської платформи, спрямованої не на імітацію чи наслідування іноземних «вітрин», але на реальні внутрішні перетворення суспільства – за фасадом геополітичної і ціннісної риторики Майданів та Антимайданів лише наближають і державу, і суспільству до невідворотного краху, який не без чорного гумору пророкує публіцист Олександр Бойченко, бажаючи чимшвидше скинути баласт «незручних територій» – «зіпхнути Путіну Путінове» (17), іншими словами.

Саме після президентської каденції Віктора Ющенка, а дещо раніше й після інциденту 2003 р. навколо острова Тузла між Росією та Кримом стало зрозуміло, що вибір за принципом «або – або» означатиме розрив України. Примус Леоніда Кучми до вступу в Єдиний Економічний Простір після конфлікту навколо Тузли (18), анексія Криму як «китайське попередження» та шантаж Олександра Турчинова і Петра Порошенка «замінованим» Донбасом – тільки вершки, що стали можливі завдяки ідеологічному «замінуванню» електоральних полів усієї України. Але після початку бойових дій розрив із електоральної площини, як у 2004 р., перейшов спершу у громадянську у 2013-му, а згодом і військово-політичну – у 2014-му. Адже його лінії не проведені на картах «австрійського генштабу», а вкорінені в орієнтації конфліктуючих верств суспільства на протилежні за своєю суттю цінності. Рівень життя проти цінностей життя – що виходить далеко за межі поверховішого конфлікту Сходу та Заходу.

Навіть після Евромайдану та відпадіння частини найнепевніших територій у Криму й на Донбасі вірогідність внутрішньоукраїнського громадянського конфлікту на «материковій» Україні залишається високою. І справа не лише у «злочинній» підривній діяльності російських спецслужб чи західних технологіях «кольорових революцій». І Схід, і Захід як міфологеми інтегровані в тілі України, підстави для конфлікту закладені у свідомості самих громадян – адже й перші і другі повністю поглинуті міфологізацією зовнішніх (чи часових, як СРСР, чи просторових – як НАТО, Европейський та Евразійський Союзи), а не внутрішніх орієнтирів, із якими співвідносять власну віру в краще і гідне майбутнє.

Протягом останнього десятиліття і раніше східні й західні виборці однаково іконізували політиків-вождів: кожні місцеві та загальнонаціональні вибори проходили як останні, в уміло інспірованому страхові перед перемогою опонентів. Битва «вождя-рятівника» Віктора Ющенка проти «вождя-рятівника» Віктора Януковича у 2004 р. повторилась за таким же сценарієм у 2010-му – вже з Юлією Тимошенко в головній ролі, коли Дмитро Білько з усією серйозністю заговорив про «шизофренічні ознаки роздвоєности» (19) українського народу. Політична непримиренність розділяла не лише регіони (вперше – у проекті Південно-Східної Української Автономної Республіки 2004 р.), але й рідних і близьких. Це не могло не вибухнути – і це вибухнуло 10 роками пізніше.

Ситуація мало чим відрізняється від історії ворогування гетьманатів Ліво- та Правобережної України кін. XVII – поч. XVIII ст., кожен із яких орієнтувався на політичну модель найближчої держави. Европейський міф для «западенців» є сутнісно таким же інфантильним конструктом, «заморським дивом» – як Росія і Радянський Союз для політичних «східняків». Орієнтація не на власні цінності, не на власний проект (що помітно відрізняє Україну навіть від одіозного режиму в Білорусі) в ситуації недостатньої, щоб не сказати примарної консолідованості суспільства – неуникно веде до громадянського конфлікту (а то й «громадянської війни» (20)), основа якого і в одному, і в іншому випадках є наслідком несформованості самої традиції україноцентричного мислення. Що виливається в однакові наслідки і на «законних» виборах, і на «мирних» «майданах», і на «гібридній» війні.

В цьому відношенні конфлікт на Донбасі, як би непопулярно це було визнавати в Україні, попри пряму і непряму військову участь у ньому Російської Федерації – є одночасно і громадянським, адже більшість бойовиків – de iure українські громадяни. Головна зброя агресора – не танки, а мислення мешканців Донбасу, які й нині не відділяють себе від сталінського міфу про єдиний радянський (підставити: новоросійський) народ. Цивілізаційний вибір на користь виключно Европи або Росії для України в її нинішніх кордонах буде фатальним, адже вибір майбутнього – мав би перш за все бути вибором на користь України.

Політолог Тарас Возняк переконаний, що ««феномен України» розгортається як одна з культур у европейському цивілізаційному полі», і що «змінити цивілізаційну приналежність чи цивілізаційну орієнтацію у історично осяжній перспективі неможливо» (21). Безумовно, цивілізаційно Україна – частина Европи, але ж, напевно, слід погодитись, що Велика Европа завжди починається з малої батьківщини. Попри любимі українцями міфи, в Европу неможливо «прийти» – нею потрібно: бути. А бути добрим европейцем, поступаючись у собі чи то українським, чи то німецьким, підмінюючи власну унікальність навіяними – і до того ж часто абстрактними стереотипами – неможливо.

Після революції, що отримала назву «Евромайдан», однією з вимог якої було підписання угоди про економічну і політичну асоціацію з Европейським Союзом, реальний товарообіг між Україною та Европою практично не зріс (22), а політична інтеграція через незрілість еліт і несформованість інститутів громадянського суспільства взагалі відкладена «до кращих часів». І це особливо контрастує з випадком сусідньої Білорусі, яка вдало перейняла українську естафету хитрого посередника між Заходом і Сходом (міфічного засновника Києва – перевізника Кия). Адже без реальної реформи суспільства угода про асоціацію з ЕС може мати хіба що символічне або ж виключно економічне значення – прикладом чому аналогічні угоди з країнами Північної Африки і Латинської Америки.

Це добре розумів Леонід Кучма: як Президент, що вагався, грав на суперечностях, він парадоксальним чином став батьком і української демократії, яку він не надто завзято руйнував, і української олігархії, розбудові якої він у значній мірі сприяв. Всі наступники – Віктор Ющенко, Віктор Янукович, Петро Порошенко – президенти одновекторні, неготові або ж, у ситуації, що склалась поза їхньою волею – вже не здатні виступати модераторами між Заходом та Сходом, як спадкоємці стародавньої дніпровської переправи.

Вкрай символічно, що сама українська столиця, місто Київ, роміщена на двох берегах Дніпра, який розсікає країну навпіл. Старий правобережний (европейський) Київ, з його університетами, пам’ятками, державними установами – і новий, збудований після II Світової війни, лівобережний: багатоповерхові житлові масиви радянського стилю, втілення соціальної рівності і культурної монотонності. В Києві, на березі Дніпрових гір, можна одним поглядом схопити двояку екзистенцію української душі. Головна інфраструктурна проблема міста – нестача мостів, один із яких розпочали будувати ще за Президента Віктора Ющенка – і не добудували понині. Ми живемо в епоху символів, які подеколи промовляють більше, ніж гори книг чи експертних заключень. Київ – трансцендентне місто, і панувати в ньому може лише «будівничий мостів», українськийpontifex.

За браком політичної волі ця роль зазвичай розігрується колегіально. В Україні завжди перемагає пан – «людина середнього зросту». Не Схід і не Захід, а корумпований «офшорний» Президент (його прізвище можна підкладати на власний смак, адже кожен український політик a priori – корупціонер і легко вписується в даний портрет). Леонід Кучма посіяв олігархію, Віктор Ющенко її зростив, Віктор Янукович – зібрав багатий урожай. Українська держава, попри численні нарікання на негативну роль олігархії, останнє десятиліття взагалі проіснувала завдяки їхнім інтересам і кулуарним компромісам – а за умов несформованості громадянських інститутів Олександр Петрачков відверто заявляє: «Я не бачу ким або чим можна замінити олігархів у рамках нинішнього політичного укладу» (23).

Філософ Сергій Дацюк йде далі, говорячи, що «швидке руйнування олігархічного консенсусу самого по собі може зашкодити Україні», адже «це єдине, що сьогодні утримує Україну від розпаду» (24). І з цією тезою важко не погодитись. Усі видимі карти суспільних протистоянь, якими олігархи користувались (і нині користуються) для шантажу центральної влади – мали і мають за тактичну мету цю влади не прибрати, але обмежити, адже без «стольної» влади в Києві немає і шляхетських вольностей регіональних «князів». На відміну від російських фінансово-промислових груп, українські потребують не персони незалежного арбітра, а радше «регента» на власному переговорному полі – яким є український парламент та урядові кулуари.

Саме тому електоральне протистояння між Сходом і Заходом у 2004-2014 рр., від обрання Віктора Ющенка до тріумфу Петра Порошенка, завжди завершувалось копромісом, який ставав перемогою олігархів – як це з гумором проілюстровано в популярному українському політичному телесеріалі «Слуга Народу» (25). Боротьба за владу, переконфігурації в парламенті часів Віктор Ющенка, підігрування Віктору Януковичу у 2009-2010 рр., навіть повне перетворення Партії регіонів на «партію влади», в яку за зразком КПРС чи «Єдиної Росії» почали вступати всі чиновники та амбітні підприємці (26) – були камуфляжем зростаючого олігархату навіть тоді, коли здавалось, що Віктор Федорович стає загрозою і для нього. Адже за такої кількості «панів» зовнішні гравці, на відміну від Росії або Білорусі, розмовляли з Україною не лише на Банковій, але й з її рівними (peers). Рівними учасниками діалогу в якості політичнихакціонерів – байдуже, чи формальних чи неформальних – українські олігархи були і залишаються. І в цьому сенсі Україна, як патетично писав другий український Президент Леонід Кучма – справді «не Росія».

На порозі майбутнього: громадянське суспільство

Коли партію виграють олігархи – програє найчисельніша і найбідніша сторона: український народ. Посмішки президентів і прем’єр-міністрів мало наближають Україну чи на Захід, чи на Схід – у конфлікті цінностей перемагає лише корупція, яка, на переконання колишнього спікера українського парламенту Олександра Мороза, стала основним «інструментом управління» (27). Більш чи менш компромісне політичне представництво на київських пагорбах є головною вигодою олігархів, а панський гонор – те, чим не поступляться ані Москві, ані Брюселлю. В цій схемі не вистачає четвертого гравця – громадянського суспільства, яке єдине може протистояти і фінансово-промисловим групам, і професійному політикуму, і навіть власному народу (назвімо його «інертною більшістю» для евфемізму). Ця соціальна група вперше проявилась під час революційних подій 2013-2014 рр., коли протиставила себе політикам і спробувала зробити Евромайдан – акцією без політиків.

Громадські активісти, волонтери, а згодом і військові добровольці могли стати кістяком нової суспільної формації, але більшість із них не змогла створити довготривалої альтернативи бюрократичній машині, верхівка злилася з політиками (щось таке вже спостерігалось у 2005 р.), частина зневірилась або, без сумніву, ще зневіриться та емігрує. Решта вестимуть війну не лише проти ворога на Сході, але й проти корумпованої системи в тилу, і якщо не загинуть від куль, то правдами і неправдами потраплять до в’язниці – чи на шпальти жовтих видань. Чимало інцидентів ми вже маємо – першими під удар потрапили військові добровольці, а далі всі ті, хто ведуть боротьбу із корупцією у владі. А після зосередження всієї повноти влади в руках Петра Порошенка та тиску на вільні ЗМІ прогноз на диктатуру (28) вже не видаватиметься примарним.

У цьому протистоянні громадянське суспільство наразі безсиле – без зовнішньої, в т.ч. фінансової, допомоги (освоєння якої стало бізнесом для сотень, якщо не тисяч неурядових організацій) воно нежиттєздатне і тому перебуває в опозиції найперше до влади, а по-друге – до українського народу, якого легше купити маленьким пряником від держави, ніж розмовами про безкорисні европейські ідеали. 10 років поспіль шлунок перемагає ідеї – і не може не перемагати у незмінній і, схоже, безпросвітній ситуації, коли більшість населення перебуває за межею бідності і лише з нею ось уже чверть століття асоціює українську незалежність.

Розділ суспільства за формально партійною, мовною чи релігійною ознаками приховує його ціннісну гомогенність і на українському Заході, і на українському Сході – ще примарнішим виглядає протистояння ідеологічне («патріоти» проти «недобитих червоних»). Прибуваючи в Україну, пересічний европеєць уже на її західному кордоні зіштовхується з проявами кафкіанського абсурду (29), радянщиною, дарма що україномовною і напоказ католицькою. Реальний розкол пролягає в зовсім іншій площині: між громадянськими спільнотами з одного боку – та олігархами, професійними політиками і «мовчазною більшістю» з іншого. Більшість завжди на боці влади, на боці тиранії, на боці «гнилої ковбаси», якого би кольору вона не була – позаяк більшість завжди консервативна, а українська більшість до того ж – налаштована проти справжніх змін, які потребують жертв і змін у першу чергу себе, а не «доброго» чи «недоброго царя» нагорі.

Безкінечний поділ булави на вершині владної піраміди виливається в повне ігнорування влади як автономного інституту і держави як абсолютної цінності на низах. Готовність розтягнути державу заради власних абміцій нічим не відрізняє політиків першого ешелону від пересічних українців, які поважають несплату податків за священний обов’язок, розбираючи по домівках усе, що погано лежить – корупція стала неписаною національною ідеєю (Дмитро Корчинський: «Українська корупція гуманізує стосунки держави і громадянина»! (30)). У своїй масі в українців відсутня цінність спільного блага, як і нормальний раціональний індивідуалізм. Адже помилково вважають, наче Схід протистоїть Заходу (Европі) як царство колективізму – республіканським свободам. У дійсності саме раціональний західний індивідуалізм органічно приводить до спільних цінностей, взаємовигідної співпраці, «комунікативної дії».

Европейська спільнота – просвітницького, індивідуалістичного походження, тоді як український і, ширше, пострадянський колективізм – у дійсності є ширмою анархічного індивідуалізму, який не відає іншого Бога, крім власного блага. Протягом 70-літнього радянського панування кристалізувалось безвідповідальне споживацьке суспільство, яке й після розпаду СРСР делегувало прийняття рішень та вирішення проблем агонізуючим залишкам соціальної держави. «…Конструктивного проекту «Україна» на початку 90-х не було створено» (31), – заявляє політолог Кость Бондаренко.

1990-ті рр. перетворились на майже 10-літнє поховання та оплакування достроково почившого «батька», відносно комфортного державного апарату радянських часів. Лише у 2000-2001 рр., рівно десятиліття по розпаду Радянського Союзу – відбувся перший спалах нової свідомості, громадянська акція «Україна без Кучми». І хоча вона зазнала невдачі, кожен наступний рік кристалізував у суспільстві активну меншість, яка дедалі відчайдушніше приймала на себе місію змін.

Однак лише у 2013-2014 рр. діалог між масами і громадським активом почав налагоджуватись. Активісти – це бійці у прямому і переносному сенсі, тож коли маси почали їх сприймати як «свою» політичну армію та буквально підгодовувати і поїти кавою спершу на «майданах», а згодом за власний кошт споряджати – на справжню війну – здавалось, що лід непорозумінь розтанув. Одначе ненадовго. Тил морально не змінився, результати місцевих і дострокових парламентських виборів 2014-2015 рр. показали, що розклад сил і цінностей усе той же, що у 2004 р. – а пересічний виборець продаватиме свій голос уже не стільки за обіцянки, скільки за конкретну фінансову винагороду. Маси збідніли, матеріальна підтримка добровольців скоротилась, учасники процесу після нетривалого братання із затаєними образами знову розійшлись у протилежні сторони. Чи можливий у такій ситуації самочинний бунт військових добровольців? Акція Цивільного корпусу полку «Азов» під стінами парламенту 20 травня (32) показує, що так.

Публіцист Дмитро Корчинський нещодавно відмітив важливу особливість: українці найзавзятіше бунтують не за ковбасу, а за абстракції (чесні вибори, евроінтеграція, свобода слова). І в чомусь це є впливом панського гонору і менталітету, козацької вдачі. Але ж вдача ця належить небагатьом: говорячи «ми» або «українці», Дмитро Корчинський явно не має на увазі «всіх» – він говорить лише за «спільноти» (33), революцію яких безуспішно пророкує у суспільстві гречкосіїв та лихварів. Бунтують узагалі не всі, і навіть не меншість – а абсолютна меншість. Українська більшість схвильовано спостерігає за подіями з телеекранів і приймає будь-яке завершення поєдинку. Гасло Помаранчевої революції 2004 р. «Разом нас багато, нас не подолати!» (34) ефектно камуфлює той факт, що «багато» – ще далеко не більшість.

Евромайдан – перша українська революція XXI ст. і доби незалежності взагалі. Студентська «Революція на граніті» 1990 р., акція «Україна без Кучми» 2000-2001 рр., «помаранчевий» і «податковий» Майдани 2004 і 2010 рр., акція «Вставай, Україно!» 2013 р. та ін. були лише прологом до кривавого вибуху 2014 р. Проте і «Революцію гідності» як помірковані, так і радикальні коментатори вважають «недореволюцією» (35), – так само, як і зміну влади у 2004 р., коли, як і 10 років по тому, було зрозуміло, що «зміни у свідомості суспільства відбулися», а у свідомості влади – лише «намічаються» (36).

Тож назвемо це не пафосним словом «революція», а радше «перезавантаженням» – тієї самої політичної матриці, хиба якої визначально закладена в її «коді». З тим, що слово «революція» є красивим перебільшенням – мали би погодитись навіть ті, хто її підтримував, адже, як визнає Юрій Мацієвський, «зміна не лише людей, але й визначальних правил політичної гри» (37) ще тільки повинна відбутись – а це означає, що справжня революція, як і новітній революційний суб’єкт, іще далеко попереду. Як і справжнє усвідомлення Україною свого місця на карті Европи.

Джерело: Politosophia.org

Примітки:

1. Між Помаранчевою революцією 2004 р., яка за результатами мирного протесту на Майдані Незалежності в Києві та інших містах привела до влади прозахідного Президента Віктора Ющенка – і т.зв. «Революцією гідності» 2013-2014 рр., кривавих протестів на тому ж Майдані, після яких владу втратив проросійський Президент Віктор Янукович.
2. Що з особливою гостротою було відмічено Дмитром Більком під час президентської кампанії 2010 р.: «…Недавня прем’єрка внесла у передвиборчий дискурс мілітарну лексику». Див.: Білько Д. Напередодні великого реваншу (ліричний нарис із задзеркалля) / Дмитро Білько // Ї. Україна – рік після революції. — 2005. — Ч. 40. — С. 81.
3. Арестович О. Діячі, які кажуть, що Мінськ-2 необхідний… / Олексій Арестович [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.facebook.com/alexey.arestovich/posts/1149518705112208 (20.05.2016).
4. Грузини: заступник міністра внутрішніх справ Ека Згуладзе, заступник міністра юстиції Гія Гецадзе, міністр охорони здоров’я Александр Квіташвілі; литовець, міністр економіки Айварас Абромавічус; громадянка США, міністр фінансів Наталія Яресько – і навіть колишній Президент Грузії Міхеіл Саакашвілі на посаді голови Одеської ОДА. І це не враховуючи радників і кандидатів на високі посади з числа відомих словацьких, польських та російських політиків.
5. Возняк Т. Пролегомени Української революції / Тарас Возняк [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://ji.lviv.ua/n80texts/Prolegomeny_ukr_revol.htm (2015).
6. Арестович О. Діячі, які кажуть, що Мінськ-2 необхідний… / Олексій Арестович [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.facebook.com/alexey.arestovich/posts/1149518705112208 (20.05.2016).
7. Романенко Ю. Чем опасны еврооптимисты для Украины / Юрий Романенко [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://hvylya.net/analytics/politics/chem-opasnyi-evrooptimistyi-dlya-ukrainyi.html (04.04.2016).
8. Червоненко В. Карта олигархов Украины и их влияние на власть / Виталий Червоненко [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.bbc.com/ukrainian/ukraine_in_russian/2015/03/150327_ru_s_oligarch_ukraine_map (27.03.2015).
9. Ходаковский: ДНР на самом деле управляет ставленник Ахметова [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://nv.ua/ukraine/politics/dnr-na-samom-dele-upravljaet-stavlennik-ahmetova-hodakovskij-101850.html (07.03.2016).
10. Фирташ на суде отверг обвинения США и рассказал о своей поддержке Кличко [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://lb.ua/news/2015/04/30/303663_firtash_sude_otverg_obvineniya_ssha.html (30.04.2015).
11. Так, Помаранчева революція 2004 р. у значній мірі завдячує своїм успіхом роботі «5 каналу», який належить тодішньому соратнику Віктора Ющенка, а нині Президенту України Петру Порошенку. У 2013-2014 рр. Евромайдан отримав аналогічний імпульс від одного з найвпливовіших телеканалів «1+1», який належить олігарху Ігорю Коломойському.
12. В обидвох випадках обмежувалась влада Президентів – Леоніда Кучми і його наступника Віктора Ющенка, а згодом – «біглого» Віктора Януковича та його наступника, яким став Петро Порошенко.
13. Йдеться найперше про конституційну реформу 2010 р., яка відразу після перемоги на президентських виборах Віктора Януковича дозволила йому узурпувати владу – і згодом піти в наступ і проти олігархів, які відповіли Евромайданом. Аналогічний процес спостерігається після 2014 р. – у спробах Петра Порошенка, першого Президента-олігарха, збільшити власні повноваження за рахунок парламенту, який представляє інтереси олігархів як класу. У той же час, не маючи всебічної підтримки у Верховній Раді, Петро Олексійович змушений маневрувати і ділити владу з частиною партнерів – у колі т.зв. «Мерзенної сімки», найближчого оточення Президента і лідерів пропрезидентської коаліції.
14. На темну роль олігарха Дмитра Фірташа і колишнього очільника Адміністрації Президента Сергія Льовочкіна в розгортанні Евромайдану вказують чимало експертів – зокрема, близький до «внутрішньої кухні» політолог Віктор Небоженко. Див.: Небоженко В., Плачинда Г. Порошенко шепчет Богу: «У меня договор с Путиным, я ничего не боюсь»… / Виктор Небоженко, Галина Плачинда [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://iamir.info/viktor-nebozhenko-poroshenko-shepchet-bogu-u-menya-dogovor-s-putinym-ya-nichego-ne-boyus/ (20.05.2016).
15. Епіграф роману: Єшкілєв В., Гуцуляк О. Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен / Володимир Єшкілєв, Олег Гуцуляк. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997. — 180 с.
16. Що формулює ключову політико-економічну настанову українських еліт: заробляти по-старому, використовуючи всі доступні важелі корупції та експлуатації національних ресурсів – одночасно легалізуючи статки на Заході, продаючи і перепродуючи в Европу дешеву промислову продукцію та енергоносії, заробляючи на непрозорих схемах. Подібна «двоголовість» породила такий же хиткий і гібридний вектор евроінтеграції, де головною метою є не економічні реформи і тим більше не суспільний інтерес – а доступ до кредитування, дорогих ринків, вигідних умов торгівлі, легалізації сумнівно зароблених активів і власного статусу на Заході. Рух України в Европу нагадує давньогрецьку апорію переслідування Ахіллесом черепахи – евроінтеграція має початок, але не має і, за збереження дійсного стану речей, не матиме логічного завершення – в іншому разі вона би означала кінець олігархату.
17. Бойченко О. Щоби що? / Олександр Бойченко [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zbruc.eu/node/30290 (09.12.2014).
18. Гунчак Т. Україна: XX століття / Тарас Гунчак. — Київ: Дніпро, 2005. — С. 330.
19. Білько Д. Напередодні великого реваншу (ліричний нарис із задзеркалля) / Дмитро Білько // Ї. Україна – рік після революції. — 2005. — Ч. 40. — С. 81.
20. Яку в останні дні Евромайдану вже провідчував завідувач кафедри новітньої історії Українського католицького університету Олександр Зайцев. Див.: Борковський А., Зайцев О. «Передчуття громадянської війни»? / Антін Борковський, Олександр Зайцев [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zbruc.news/node/19029 (20.02.2014).
21. Возняк Т. Ретроспективна політологія. Епоха Ющенка. Довга прелюдія / Тарас Возняк. — Львів: Ї, 2010. — С. 24.
22. Тышкевич И. Кто подписал ассоциацию с ЕС: Беларусь или Украина? / Игорь Тышкевич [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://hvylya.net/analytics/economics/kto-podpisal-assotsiatsiyu-s-es-belarus-ili-ukraina.html (07.11.2015).
23. Петрачков А. Почему призывы к деолигархизации являются демагогией / Александр Петрачков [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://hvylya.net/analytics/economics/pochemu-prizyivyi-k-deoligarhizatsii-yavlyayutsya-demagogiey.html (16.05.2016).
24. Дацюк С. Проблеми громадянського консенсусу / Сергій Дацюк [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/57343c67d7fc8/ (12.05.2016).
25. «The Servant Of Nation» – Comedy TV Series – Episodes 1 and 2 | Premiere 2015 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.youtube.com/watch?v=GZ-3YwVQV0M (16.11.2015).
26. Коли, за спостереженням аналітичного Центру Разумкова, «зросла конкуренція за можливість бути представленими в депутатському корпусі ПР». При тому традиційно «деякі ФПГ, у т.ч. ті, які асоціюються з владою, намагалися провести своїх кандидатів і за списками партій, що увійшли до складу опозиції». Див.: Партійна система України до і після Майдану: зміни, тенденції розвитку, суспільні запити. Інформаційно-аналітичні матеріали до Міжнародного круглого столу «Партійна система України на сучасному етапі: виклики, проблеми, суспільні очікування» 16 вересня 2015 р. — Київ: Центр Разумкова, 2015. — С. 7.
27. Мороз О., Михайленко М. Корупція нині – інструмент управління / Олександр Мороз, Максим Михайленко [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://newssky.com.ua/oleksandr-moroz-koruptsiya-nini-instrument-upravlinnya/ (14.04.2016).
28. Вишинський С. Диктатура / Святослав Вишинський [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://s-vyshynsky.vkursi.com/8075.html (24.04.2015).
29. Про «абсурд» як визначення української державності веде мову, зокрема, відомий український музикант, у минулому – народний депутат від партії «Наша Україна»Святослав Вакарчук. Див: Вакарчук С. Колись наші нащадки назвуть перші 25 років історії України «період Кафки»… / Святослав Вакарчук [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://twitter.com/s_vakarchuk/status/710386326231781376 (17.03.2016).
30. Корчинський Д. Українська корупція суттєво відрізняється від московитської… / Дмитро Корчинський [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.facebook.com/korchynskyi/posts/1032718733460325 (13.05.2016).
31. Бондаренко К. Проект Україна / Кость Бондаренко // Ї. 10 років «проекту Україна». — 2001. — Ч. 22. — С. 191.
32. «Азов» провел митинг у Рады против выборов на Донбассе [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://society.lb.ua/war/2016/05/20/335594_azov_provel_miting_radi_protiv.html (20.05.2016).
33. Корчинський Д. Революція «от кутюр» / Дмитро Корчинський. — Київ: Грот, 2004. — С. 22.
34. Катеринчук М. Адвокати Помаранчевої революції / Микола Катеринчук. — Київ: Юстініан, 2006. — С. 48.