Україна після довгих років меншовартісного існування під боком Росії стала основною жертвою і ключовою розмінною монетою у жорстких і водночас улесливих іграх Росії та Заходу. На жаль чи на щастя, саме Захід став основним вектором, за яким Україна почала шукати підтримки, а тому весь цивілізований світ із західними провідними гравцями кинулися в цей фатальний вир непогамованих великоросійських амбіцій і стертих українських ілюзій.
Фактори безумовної підтримки у 2014-2015 рр.
Два роки тому питання допомоги Україні було безумовним і само собою зрозумілим. Цьому є декілька пояснень: а) анексія і окупація Криму Росією означала не що інше, як крах міжнародної системи колективної безпеки, на що провідні держави не могли не зреагувати; б) активна фаза воєнних дій на Донбасі, що передбачало швидку і водночас виважену реакцію-відповідь на дії агресора; в) очевидна слабкість, немобілізованість і неготовність української сторони протидіяти ворогові на фоні внутрішньої дестабілізації, незосередженості; г) бажання провідних держав показати вищість і перевагу ідеалів західного світу.
Маркери / сфери міжнародної підтримки України
Україна зіштовхнулася з тими життєво важливими аспектами, які й вимагали максимальної залученості світу: окупація Криму, окупація Донбасу та надання різного роду допомоги (фінансово-економічної, військової, гуманітарної). Відповідно з’явилися два ключові інструменти для задоволення цих аспектів, а саме: політичні заяви (зокрема впровадження санкцій), рішення держав щодо України на рівні міжнародних організацій і безпосереднє надання допомоги.
Для зручності в розгляді вищезгаданих аспектів слід залучити окремі суб’єкти підтримки, з яких надалі буде складено Рейтинг Дружності і Лояльності. Було виокремлено такі суб’єкти: США, Канада; ЄС загалом і зокрема Німеччина, Франція, Велика Британія; АТР (Японія, Китай, Австралія); країни-сусіди з полярною політикою (Польща, Білорусь); країни Балтії; Туреччина.
Першими фундаментально важливими проявами небайдужості були політичні заяви держав як осібно, так і в рамках провідних міжнародних організацій. Лідери США, ЄС, Великобританії, Польщі та інших держав Заходу навесні 2014 року в цілій низці заяв висловили своє переконання у причетності Росії до «української кризи», засудивши при цьому її агресивні дії як щодо Криму, так і стосовно східних регіонів України. 27 березня 2014 року Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято Резолюцію 68/262 «Про територіальну цілісність України». Промовистою є кількість тих, хто проголосував за Резолюцію, — 100 держав з-поміж 169 тих, які брали участь у голосуванні. Прийнята Резолюція дала ясно зрозуміти: анексію Криму не буде сприйнято, а Росія, що вчинила акт агресивного беззаконня, зустріне опір.
Серед аналізованих суб’єктів частина (США, Великобританія, Австралія та Литва) були залучені до розгляду українського питання у Раді Безпеки ООН. Обговорення проблем окупованого Криму, окупації Донбасу, а також порушене запрошеним представником місії ОБСЄ питання гуманітарної катастрофи і всебічного порушення прав людини на зазначених територіях знайшли свій вияв у конкретних резолюціях. Перша Резолюція (від 21 липня 2014 року) була скерована передусім на розгляд питання авіакатастрофи Boeing 777 та створення трибуналу для покарання винуватців трагедії, яка стала на той час апогеєм російської агресії на Донбасі. Друга Резолюція, прийнята 17 лютого 2015 року, включала вже положення, звернені суто на українсько-російський конфлікт і умови його деескалації. Так, одне з положень документа декларує підтримку Комплексу заходів із виконання Мінських домовленостей.
Серйозною була риторика західних держав-членів НАТО. Упродовж 2014 — початку 2015 років Альянс прийняв низку офіційних документів щодо української проблеми і агресії Росії: Заява Північноатлантичної ради щодо ситуації в Україні, Заява міністрів закордонних справ країн НАТО, Заява Комісії Україна-НАТО, Декларація Уельського саміту, Спільна заява Комісії Україна-НАТО та інші.
Об’єктивною реакцією на дії агресора стали також резолюції європейських держав на рівні ПАРЄ (Резолюція «Зниклі особи під час конфлікту в Україні», «Гуманітарна ситуація щодо українських біженців та вимушених мігрантів«, «Розвиток останніх подій в Україні: загроза функціонуванню демократичних інститутів») і ПА ОБСЄ («Очевидне, грубе і невиправлене порушення Гельсінських принципів Російською Федерацією»).
Поряд із висловленням офіційних позицій щодо «української кризи» важливим інструментом підтримки України стало всебічне впровадження санкцій проти Російської Федерації. Особливого значення ці санкції набувають, якщо зважити на той факт, що на країни ЄС припадала половина імпортно-експортних доходів Росії, а також те, що близько 75% прямих іноземних інвестицій в її економіку — інвестиції з ЄС (дані 2012 року). Третя хвиля санкцій, що триває і дотепер, стала найбільш суттєвою як з точки зору економічних наслідків для РФ, а також кола держав, що впровадили їх. Нові санкції набули характеру секторальних (енергетика, ВПК, фінанси). Окремо з’явилися санкції ЄС щодо півострова, зокрема щодо пособників, що посприяли окупації Криму.
Другим інструментом надання підтримки Україні є безпосередня допомога їй (фінансова, військова, гуманітарна) світовою спільнотою. Фінансово-економічна допомога добре проаналізована в однойменній статті «Фінансова допомога Заходу для України» за період 2014 — п. п. 2015 років. Так, протягом цього часу США зобов’язалися надати Україні понад 355 млн дол. на підтримку безпекової сфери, відновлення економічної стабільності, здійснення необхідних реформ. Значну допомогу у цей період надали Канада. За даними у статті «Вся фінансова допомога Заходу для України: хто і скільки надав у 2014 році» аналітичної групи Geostrategy, у березні ЄС прийняв рішення про виділення Києву більше 3 млрд євро кредиту. Великі фінансові вливання були здйснені Німеччиною, Великою Британією, Японією, Китаєм, нашими сусідами (детальніше — «Як сусідні країни допомагають Україні протистояти російській агресії»). За тегом «військова допомога Україні» на ресурсі ZAXID.NET можна добре простежити тенденцію (синусоїду) військової допомоги.
Щодо гуманітарної допомоги Україні, то США надали нам 60 млн доларів станом на травень 2015 року. Канада за півтора року від початку війни надала сумарно майже 20 млн доларів, а згодом — ще 75 млн. Неодноразово посильну допомогу надавала і українська діаспора в Канаді. За даними статті О. Сухобокової «Гуманітарна допомога Євросоюзу Україні під час російської агресії», майже всю гуманітарну допомогу від ЄС Україна отримувала через міжнародні організації на понад 76 млн євро (лише за 2014 рік), а у 2015 році запланований обсяг допомоги від ЄС збільшився до 15 млн євро.
Українцям доведеться платити за в'їзд до Євросоюзу з 1 січня
Українцям не приходить тисяча від Зеленського: які причини та що робити
40 тисяч гривень в місяць та понад рік на лікарняному: названі ключові зміни у соціальному страхуванні
Банки України посилять контроль: клієнтам доведеться розкрити джерела доходів
Формула дружності та лояльності до України
На основі двох проаналізованих інструментів міжнародної підтримки України можна створити Рейтинг Дружності і Лояльності держав щодо національних інтересів України у період 2014 – п. п. 2015 року. За кожний втілений аспект підтримки той чи інший суб’єкт критеріювання може отримати 1, 2 або 3 бали відповідно до рівня залученості. Так, за інструмент політичних заяв чи участі у провідних міжнародних організацій державі може бути присвоєно:
1 бал – мінімальна залученість/незалученість до обговорення українського питання в межах міжнародних організацій, утримання від доленосних для України рішень або голосування, що суперечить національним інтересам останньої, несприяння у прийнятті резолюцій щодо захисту суверенітету України і її територіальної цілісності та відсутність відповідних політичних заяв. Невпровадження санкцій проти суб’єктів агресії.
2 бали – посередня залученість до порушення і обговорення фундаментальних для вирішення «української кризи» питань, ситуативне голосування і така ж зацікавленість у прийнятті резолюцій щодо захисту суверенітету України і її територіальної цілісності (+можливе опосередковане засудження дій Росії в офіційних заявах). Фрагментарне впровадження санкцій, ситуативне і часткове продовження співробітництва з Росією в окремих галузях.
3 – активна участь у порушенні й обговоренні питання українсько-російського конфлікту, голосування і сприяння затвердженню резолюцій, спрямованих на ефективне вирішення конфлікту, та гарантування суверенітету і територіальної цілісності України, а також різке засудження агресії Росії щодо Криму і сходу України на рівні політичних заяв керівництва держави. Цілісне і всеохопне впровадження санкцій, співвідносне їх посилення.
За інструмент надання міжнародної підтримки Україні — від фінансово-економічної до гуманітарної — кожна держава може отримати: 1 бал – ненадання допомоги взагалі або ж надання разової допомоги лише в одній галузі; 2 бали – надання допомоги у двох галузях із трьох; 3 бали — надання допомоги у всіх трьох проаналізованих галузях із максимальною регулярністю.
Загальний рейтинг на 2014 — п. п. 2015 рр.:
Держава/їх об’єднання
Перший інструмент (політичні заяви, рішення на рівні МО, упровадження санкцій)
Другий інструмент (надання допомоги в трьох галузях)
Загальний бал
США
3
3
6
Канада
3
3
6
ЄС
3
3
6
Великобританія
3
3
6
Литва
3
3
6
Німеччина
3
2
5
Франція
3
2
5
Австралія
2
3
5
Польща
3
2
5
Японія
2
2
4
Латвія
2
2
4
Естонія
2
2
4
Туреччина
2
1
3
Китай
1
1
2
Білорусь
1
1
2
Загальний рівень міжнародної підтримки України : 69 / 90
Фактори зміни міжнародних орієнтирів у 2015-2016 рр.
Хороша тенденція підтримки, оптимістичний рейтинг обраних нами об’єктів критеріювання, природно, мали б викликати заспокоєння і сформувати висновки про те, що українське питання все-таки непокоїть світ і спонукає його до конкретних дій. Однак чи можна похвалитися такими результатами тепер, у 2016 році, коли міжнародна допомога об’єктивно втратила риси безумовності і беззастережності, ентузіазму й самовіддачі? Перш ніж з’ясувати, наскільки змінилися орієнтири світу в наданні Україні допомоги і підтримки, варто врахувати, що: а) змінився характер російсько-української війни з активного її ведення до позиційно пасивного з переважанням тих самих гібридних елементів, а отже, скоротилося число приводів-поштовхів вживати щодо Росії жорстких заходів; б) кримське питання стало одним з тих, що «застигли в повітрі»; в) світова спільнота стала більш завбачливою і вимогливою: допомога є супровідним або й пропорційним фактором до процесу реформування України; г) з’явилася низка проблем/процесів/явищ, які своєю глобальністю так чи інакше відвертали увагу від «української кризи» (загострення конфлікту в Сирії і суміжна гра Путіна у всесвітнього поборника тероризму, проблема біженців всередині ЄС, низка терактів у країнах Європи, одіозний вихід Великобританії з ЄС та інше).
Нові виклики спричинили відповідну появу додаткових важливих для України питань, серед яких найсуттєвішими стали прогрес (чи то регрес) у Мінських домовленостях, а також процес реформування в Україні і сприяння йому ззовні. Чи збільшилася пропорційно допомога світу?
Інструмент порушення питання територіальної цілісності і суверенітету України на рівні офіційних політичних заяв, а також у рамках самітів, з’їздів, засідань провідних міжнародних організацій став достатньо показовим у кінці 2015 — 2016 роках, адже їхня частотність стала невтішним наслідком тих явищ, про які йшлося вище. На жаль, саме внутрішньо українськими процесами можна пояснити і кволу пасивну залученість європейських лідерів у Мінському процесі та «нормандському форматі» зокрема, відсутність категоричних політичних заяв щодо Росії (хіба на рівні телефонних розмов між західними лідерами), пошук компромісів на санкційному полі аж до покрокового їх згортання, знаходження своєрідних точок дотику з Путіним, зокрема у проблемі тероризму тощо. У цей логічний ланцюг можна додати і кримське питання. Хоча, як зазначено в статті «Чи закрите питання Криму міжнародним співтовариством?», світ не забув про Крим і підтримував санкції щодо півострова, а також дотримувався позиції нетерпимості до анексії його Росією (станом на липень 2015 року), тепер, через рік, стає дедалі ясніше, що така позиція деяких держав – лише гучні заяви. У матеріалі «Тиждень.ua» зазначено, що німецький бізнес активно співпрацює з півостровом, незважаючи на всі гучні заяви Німеччини. Отже, не тільки соціал-демократи в німецькій владі, які вважають, що «санкції — не самоціль, і мають поступово бути скасованими», є проросійською силою. Франції вистачило одного теракту, щоб піти урозріз зі своїми попередніми заявами щодо України: Олланд ненав’язливо продемострував легкість, із якою можна повернутися до діалогу з агресором. А потім і з’являються заяви, як-от: «Французький сенат прийняв резолюцію, у якій просить уряд припинити санкції проти Росії та вплинути на рішення ЄС». Як зазначив Анатолій Гриценко у своєму блозі: «Більш тверду і цілісну позицію щодо спільної протидії Путіну-агресору займають США, Канада, Польща, країни Балтії, військове керівництво НАТО. Але спільної, консолідованої з Європою, антипутінської стратегії поки не складається». І хоча ці слова корінням своїм ще з 2014 року, однак є підстави вважати так і зараз.
Щодо залученості аналізованих держав до обговорення українського питання, то вона теж суттєво знизилася. Показовим свідченням цього є затвердження «Попереднього порядку денного 70 сесії Генеральної Асамблеї», де з-поміж близько 170 питань не знайшлося місця для розгляду українського питання. Так, можливо, це серйозна помилка української дипломатії, але чого варті її зусилля без умотивованості світу? Рада Безпеки ООН, а точніше розгляд нею українського питання, теж стали прикладом цієї невмотивованості. У період з липня 2015 року до середини 2016 року відбулося всього три засідання. Показово, що одне із них (S/PV.7498 від 29 липня 2015 року) стосувалося не агресії РФ на Донбасі чи то кримського питання, а авіакатастрофи «Боїнга-777». Останнє засідання Радбезу щодо України відбулося у квітні – майже через півроку після попереднього. Таку низьку частотність засідань можна було б виправдати якби конфлікт завдяки успішному втіленню Мінських домовленостей наближався до деескалації і повного вирішення. Та цього не відбулося.
Парламентська асамблея Ради Європи упродовж 2016 року прийняла низку важливих рішень і ухвалила резолюції щодо територіальної цілісності і збереження суверенітету України («Гуманітарні аспекти щодо людей, які потрапили у полон під час війни в Україні», «Політичні наслідки конфлікту в Україні»). Але, незважаючи на явну зацікавленість ПАРЄ українським питанням і солідарність з Україною в питанні агресії Росії, одна подія (у вигляді прийнятого ПАРЄ документа) перекреслила багато позитиву і стала, за словами Клімкіна, «ударом по авторитету Асамблеї». Йдеться про ухвалену 25 червня 2016 року декларацію про «спільні цінності» з Російською Федерацією.
Заданий у 2014 — початку 2015 року темп співпраці західних держав-членів НАТО з Україною тримається на високому рівні й дотепер, бо, окрім узвичаєного проведення спільних навчань і спільного матеріально-технічного якісного вдосконалення до стандартів НАТО, 2015-2016 рр. ознаменувалися й високого рівня декларативною складовою. Передусім йдеться про Варшавський саміт липня 2016 року, у рамках якого відбулася Комісія Україна-НАТО. Її результатом стала Спільна заява Комісії Україна-НАТО, де у 13 пунктах висловлена підтримка Україні. Водночас різко засуджено дії Росії як дестабілізатора і агресора, порушника норм міжнародного права і системи безпеки у світі та Європі зокрема, а стосунки з нею ставляться під сумнів у Заяві за результатами саміту у Варшаві. Окрім того, було затверджено Комплексний пакет допомоги НАТО Україні.
Щодо впровадження міжнародних санкцій проти Росії та окремих її фізичних і юридичних осіб, то ситуація суттєво не змінилася: як зазначено в статті «Україна в геополітичному просторі: невтішні підсумки 2015 та небезпечні перспективи 2016», попри «сирійський гамбіт» Росії та сподівання на лояльність Заходу, як США, так і ЄС наприкінці грудня 2015 року поновили і подовжили санкції проти Росії. Більше того, проведений нещодавно саміт G7 також виступив за їх подовження, а ЄС у червні 2016 року продовжив санкції проти окупованого Криму ще на рік. Місяцем раніше Канада ввела додаткові економічні санкції проти РФ. Уперше з’явилося повідомлення в січні 2016 року про те, що Туреччина врешті теж упровадила санкції. Попри це, усвідомлення Заходом економічної невигоди і навіть збитків від накладення на Росію санкцій створили вже на початку 2016 року розкол на табір прибічників подовження і навіть посилення реформ і на табір тих, хто лобіює зняття санкцій. Про це йдеться в аналітичному матеріалі «Антиросійські санкції: що буде далі?». На жаль, не лише Мальта чи Італія виступають за скасування буцімто недієвих санкцій — до цієї думки все частіше вдаються європейські лідери, наприклад, Німеччина і Франція у своїх офіційних заявах. З одного боку, таку риторику можна виправдати тим, що європейські лідери припускають можливість зняття санкцій лише за умови деескалації конфлікту на сході України, з іншого боку, постає логічне питання, навіщо зачіпати проблему, хай навіть покрокового зняття санкцій, якщо перспектива цієї деескалації зовсім не проглядається?
Перейдімо до другого інструменту міжнародної допомоги. Щодо економічно-фінансової підтримки України за останній рік, то вона послабилася як за кількістю держав, що раніше надавали її, так і за рівнем своєї безумовності. Процес реформування в Україні (а точніше неналежного реформування) дедалі більше змушує провідні фінансові організації та держави серйозно замислюватися про доцільність кожного нового фінансування, а також ставити жорсткі принципові вимоги українській стороні в обмін на отримання чергової суми. З-поміж тих, хто все ще регулярно надає фінансову підтримку Україні, можна виокремити США, Канаду, ЄС. Ситуативно надають допомогу Японія, Великобританія і Швейцарія. Щодо фінансових організацій, то якщо МВФ ще тягне на собі відповідальність за надання траншів Україні, то ЄБРР відкрито заявив про скорочення фінансування через політичний безлад у державі і відсутність реформ. Про фінансову допомогу від Франції вже давно не було чути. Натомість усе більше новин щодо підтримки України грошима супроводжуються «в обмін на реформи», «за умови успішних реформ», «на проведення реформи такої-то галузі», «в обмін на проведення виборів на Донбасі», «в обмін на надання окупованим областям особливого статусу» і ще багатьма обмінами-«але».
Оскільки війна за два роки стала позиційною, то очевидно, що й обсяг прямої військової допомоги Україні з боку інших держав значно скоротився (при тому, що і так не був надто високим). Наразі у військовій сфері найсуттєвіше допомагають США. Технічно і гуманітарно допомагають ЗСУ України також Канада, Литва і Великобританія. Окрім постачання високотехнічного обладнання і виділення бюджету Пентагона ( 500 млн доларів), США підтримують Україну в підготовці військових та за допомогою спільних навчань (як-от навчання у Чорному морі «Сі Бриз», що розпочалися 18 липня 2016 року). У матеріалі «Роль Великобританії у вирішенні «української кризи» зазначено, що Сполучене Королівство неабияк підтримує Україну як у навчаннях військових, реформі оборонного відомства, так і надає нелетальну допомогу. Спільні навчання неодноразово проводили з українською стороною також Литва і Польща. На відміну від 2014 — початку 2015 років, у 2016 Туреччина активізувала свої зусилля для допомоги Україні. У травні держави домовилися про поглиблення військового співробітництва одразу за кількома напрямками.
Обсяг гуманітарної допомоги за останні півроку проаналізовано в матеріалі Finance.ua, за даними якого найбільший відсоток від усієї ввезеної на територію України допомоги припадає на Німеччину (59 партій гумвантажів), далі йдуть Данія (29 партій), США (24), Великобританія (20).
Як і в першій частині, проаналізовані елементи допомоги Україні можна подати у вигляді рейтингу. Критерії і бали за них виставлятимуться так само.
Отож, Рейтинг Дружності і Лояльності держав відповідно до національних інтересів України (кін. 2015 — 2016 рік) є таким:
Держава/їх об’єднання
Перший інструмент (політичні заяви, рішення на рівні МО, упровадження санкцій)
Другий інструмент (надання допомоги в трьох галузях)
Загальний бал
США
3
3
6
Канада
3
3
6
Великобританія
3
3
6
Литва
3
3
6
ЄС
2
3
5
Німеччина
2
2
4
Франція
2
2
4
Японія
2
2
4
Польща
2
2
4
Латвія
2
2
4
Естонія
2
2
4
Туреччина
2
2
4
Австралія
2
1
3
Китай
1
1
2
Білорусь
1
1
2
Загальна тенденція міжнародної підтримки України: 64/90
Для зручного порівняння рейтингів подано окрему таблицю Індексу міжнародної підтримки:
Держава/їх об’єднання
Загальний бал 2014 — п. п. 2015
Загальний бал 2015 — п. п. 2016
Відсоток-індекс зради
Туреччина
3
4
+33%
США
6
6
0%
Канада
6
6
0%
Великобританія
6
6
0%
Японія
4
4
0%
Литва
6
6
0%
Латвія
4
4
0%
Естонія
4
4
0%
Китай
2
2
0% *
Білорусь
2
2
0% *
ЄС
6
5
-17%
Німеччина
5
4
-20%
Франція
5
4
-20%
Польща
5
4
-20%
Австралія
5
3
-40%
* — нульовий відсоток не варто сприймати як перемогу Китаю та Білорусі через однаково низький рівень підтримки за два аналізовані періоди.
Загальна тенденція: суттєво не зазнала змін (69/90 при теперішньому 64/90), проте змінилася конфігурація по окремих державах. Якщо за перший аналізований період загальна допомога становила 77% від можливого, то наразі — 71%; загальне падіння підтримки складає близько 7-8%.
Висновки. Російсько-українська війна стала, безсумнівно, перевіркою №1 світової спільноти на вміння спільними зусиллями долати ворога, що несе неабиякої потужності загрозу миру та безпеці. Як виявилося, страх перед буцімто спільним ворогом — питання часу. Ніхто ж не прикладає до себе роль жертви, поки сам нею не стане. За результатами проаналізованого, загальне падіння підтримки становить 8%. 9 із 15 держав не змінили свого ставлення до українського питання протягом 2,5 років. І це хороший результат, якщо не враховувати того, що 2 з них — Білорусь і Китай — проявили себе у цій стабільності з гіршої точки зору, продемонструвавши байдужість до підтримки України і стриману реакцію на російську агресію. Слід відмітити окремо «зростання свідомості» Туреччини. Є надія, що ніякі зміни в зовнішній і внутрішній політиці останньої (свідками чого ми є наразі) не призведуть до російсько-турецького зближення і краху відносин з Україною, що лише недавно налагодилися. Та найприємніше, що сила, яка і дозволяє нам ще існувати і боротися (США, Канада, Литва, Великобританія), складається не лише з аналізованих у цьому матеріалі держав. Сумним підсумком аналізу вище наданої таблиці є лідери ЄС. Шкода, що Німеччина і Франція із завзятих партнерів і донорів підтримки України перетворилися на лінивих, інколи цинічних спостерігачів із питанням подумки «а що ж буде далі?». Важливим є і власне український фактор: такі стрімкі зміни в підтримці України провідними державами не є просто зростанням байдужості, втоми, а тим більше явищем випадковим. Тоді, коли ми були на межі безпорадності і раптової небезпеки, нас не кинули напризволяще. Звичайно, рівень небезпеки, спричинений російською агресією, не знизився, а може, й навпаки — зріс за рахунок посилення і глибокого вкорінення гібридного елементу війни. Та потенціал України у впровадженні внутрішніх змін і протидії агресору за ці два з половиною роки значно зріс. Тоді світ дав нам не рибу, а вудку саме для того, щоб ми жили. І те, що ми ще не призвичаїлися ловити нею рибу, — наша, тільки наша проблема і місія.
